Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Іноді допомога приходить несподівано. Допомагає той, на кого ти подумав би в останню чергу. Але ти навіть не уявляєш, чим може закінчитися ця доброта. Адже люди, Боги, сінкі бувають різні, і хто знає, навіщо йому твоє життя…
- Чому ти це робиш?
Але у відповідь лише мовчання.
— Чому, Ято?
Мовчання.
- Відповідай!
Але знову жодного слова.
— Ходімо звідси, — я почав уже йти, але Хійорі все ще стояла біля мосту і, як вкопана, дивилася на Бога.
— Але там Ято… — прошепотіла вона і зробила крок уперед.
- Повір, краще зараз піти, - так само тихо сказав я і, опустивши голову вниз, розвернувся в інший бік.
Але хіба мене хтось слухає?
- Не можна так, він наш друг! — крикнула Ікі й, різко звільнивши руку від моєї хватки, підбігла до Ято.
Той не звернув уваги на дівчину та продовжував стежити за маленькими хвилями. Вітер почав дмухати сильніше і підганяти хвилі, від чого вони стали більшими і стрімкішими.
— Ято, ходімо додому, — посміхнулася Хійорі і поставила долоню на його плече.
Такого холодного погляду, як тоді, я ніколи не бачив. Мимоволі навіть зробив крок назад. Вітер пробирав до кісток.
“І через нього я повинен мерзнути?” — промайнуло в моїй голові й, поклавши руки в кишені, я попрямував геть від мосту.
Я йшов навіть не обертаючись. А навіщо? Все одно Ято так і стоятиме, а потім зникне, як того разу. Шмигнувши носом, я опустив голову ще нижче. На душі кішки шкрябалися, горло пересохло, в очах застигли сльози, і холод, холод десь глибоко всередині.
Та раптом мене хтось різко схопив за руку і, розвернувши, з усієї сили штовхнув на газон. Я навіть не встиг нічого збагнути, занадто був занурений у свої думки. Боляче впавши на плечі, хоч трава пом’якшила удар, мені на живіт навантажили ногу та ще й натиснули. Ледве розплющивши очі, я глянув на чобіт і повільно ковзнув угору. Не може бути… це… це… Ято!
- Що ти робиш?! — рикнув я, спіймавши його ногу двома руками. Спробував її зрушити, але Бог навіть не хитнувся.
«Ято…» — подумки простогнав я, але на обличчі був гнів. «Ні, це не Ято» - не міг мій Бог так вчинити, і головним доказом є його погляд.
Ято байдуже заглянув мені в очі, аж мороз по шкірі, і над його головою, у сяйві місяця, блиснув невеликий клинок. Стискаючи зброю однією рукою, Бог повільно схилився до мого обличчя, іншою взявшись за мою шию. Бліда шкіра, холодний погляд світло-блакитних очей, спокійне дихання і гострий клинок, що летить просто на мене.
Сплеск.
Звук зламаного леза.
— Розважаємось, хлопчики?