Події відбуваються після Глави 97!!!
Після.
«Я сумую за тобою, твоїми долонями, що пропахли димом
Ти можеш загорнути мене в димову занавесу навколо нас
Зібравши мене в купу, у величезних долонях
Мені важко знаходитись на цьому допиті
Твоє ліжко - хірургічний стіл,
Легені - на ланч, мозок - на діннер (…)
Від мене більше нічого не лишилося,
Я хочу додому, я хочу додому!», -
BRYKULETS - Втома.
- Ти що, таки справді нарешті захворів? – Сая, увійшовши до кімнати Акі, оцінила поглядом кількість чашок з-під чаю з лимоном та зіжмаканих серветок на тумбочці біля ліжка.
- Забрав у тебе можливість тупо жартувати.
- Ти хоч ліки приймав та їв щось? Чи на самому чаєві живеш?
- Так, мамо. Але як бачиш, сьогодні… кхм, сьогодні ми самі по собі. Тобі краще якомога швидше звідси забратися, поки не підчепила чогось.
Акі підсунув побільше ковдри собі під підборіддя, а Сая спершу злегка нахилила голову на бік, а тоді, ледь не стрибком, опинилася поруч з Акі у ліжку.
- Що ти робиш?! – злюще запитав він, намагаючись відібрати більшу частину ковдри назад.
- А може я теж хочу на лікарняний? – Сая усміхнулася із заплющеними очима, а тоді перевернулася на бік та обійняла Акі.
- Що ти робиш?! – тепер він проговорив це не зі злістю, а зі страхом в голосі. – Що ти…
- Ти чого? – Саю збентежив та налякав його погляд, його вуста, що тремтіли. – В тебе піднялася температура?
Вона доторкнулася губами до його чола і він спершу стрепенувся, хотів не дозволити їй цього зробити, але майже одразу скорився.
- Та ні, все добре.
- Такий з тебе термометр.
- За рогом бачила ветклініку, хочеш куплю там справжній?
- Твої жарти завжди такі… дитячі.
- Ну, - Сая лягла знову на спину, - пробач, що я в дитинстві займалася виживанням, а не дитинством. Тому дай надолужити хоч зараз.
- Ти колись перестанеш скрізь до мене залізати в одязі? Прям з вулиці.
- Це ти так намагаєшся мене роздягнути, а Хаякаво?
- Сая, ти…
- Що? – усміхнулася вона.
- А розкажи мені щось про Хімено.
- Хімено? – перепитала на видиху Сая. - Що я можу тобі ще знову розказати? Ти ж довше її знаєш. Твоя черга, все ж.
- Знав.
- Ні, знаєш, Хаякаво, знаєш.
Їм здавалося, що Хімено - це єдине, що могло тримати їх разом, робити їхній зв’язок можливим, а вони насправді не хотіли його позбавлятися, щоб там одне одному чи самим собі не казали, тому ніколи і не забували про Хімено.
- Акі, а ми б колись могли? Ну…
- Ні, ніколи. – він одразу зрозумів про що вона і одразу дав їй відповідь, хоч і не зрозумів, чому його геть не здивувало таке її раптове запитання.
Сая усміхнулася. Вона раділа, щиро раділа, що все це між ними не призвело до того, що Акі в неї закохався, що їй не доведеться знову комусь робити боляче.
Але і гіркота від його відповідь теж відчувалася. Така сама, як і від його кави, коли закінчувалося молоко.
«Ні, ніколи».
Акі заснув, а Сая переповзла на протилежний бік ліжка, щоб упіймати сонце з вікна та давно вже почала читати книжку, яку знайшла на полицях в кімнаті.
Акі спав, підсунувши коліна до грудей, і Сая зловила себе на думці, що вперше бачить, щоб він так спав, так беззахисно, а потім і зрозуміла, що вона в принципі вперше бачить його сплячим, що вони вперше ось так проводять час. Не виконуючи умови договору, а просто будучи поруч.
Сая відклала книжку, бо і так вже не читала, а лише споглядала на Акі біля себе.
- Я мушу вигадати тебе. Пробач.
Вона знову лягла поруч, але відвернулася до вікна.
- НІ, СТІЙ! – Акі заволав крізь сон, що це аж змусило здригнутися Саю і моментально поглянути на нього.
Акі лежав на спині та тягнувся рукою до стелі. Він все ще спав.
- Акі…
Сая не знала чи варто його розбудити, вагалася, аж раптом побачила сльози на його обличчі.
- В мене руки замерзли.
Він опустив руку та знову скрутився під ковдрою. Сльози і не думали зупинятися.
- Акі, хлопчику мій.
Саї якось вдалося в обіймах покласти його собі на груди та сісти, спиною обпершись на подушки.
- Прокидайся. – вона гладила його по спині. – Це лише сон. Лише сон.
- Не від усіх снів можливо прокинутися. – нарешті прошепотів Акі, шмигнувши носом.
- Не від усіх. – підтвердила Сая.
Він вже не плакав, але все ще лежав поруч, головою на її грудях. Лежав, а вона щось розповідала йому. Щось, що геть не мало сенсу, але не в цю саму мить. Сонце більше не підглядало до кімнати.
- Я помру. – він сів поруч, так само обпершись на подушки. - Помру в бою з Дияволом Зброї. Я це знаю. Мені не треба для того ніякий диявол, я і так знаю своє майбутнє. А якщо і ні, мені все одно мало залишилося. Тому і ні, ніколи.
Сая різко поглянула на Акі зляканими очима, ще більш зляканими, ніж коли побачила його в кошмарі, а потім взяла свої емоції під контроль.
- Так, ти помреш.
- А ти обіцяла мене пам’ятати.
- Поки набої не скінчаться.
Вона схопила його голову в долоні, окутавши його щоки теплом своїх доторків, а потім тісно притулилася обличчям до його та припала вустами до щоки.
Тепер злякався Акі. Сая цілувала його вже скрізь, але так вперше і це збентежило його.
- Ти тремтиш?
- Холодно. Обійми мене міцніше.
Але натомість Акі сам її обійняв, залізши великими долонями Саї під спину. Вони вже не говорили. Вони почали засинати, але обоє цього не хотіли. Вони не любили сни. Там завжди лише дияволи правили балом їхньої підсвідомості.
Сая перевернулася на бік, все ще лежачи на його руці.
«Ці його прості доторки, прості сонні обійми чомусь допомагають більше, ніж секс. Яка ж це жалюгідна дурниця».
- Акі, - вона доторкнулася своєю долонею до його, пальцем до пальця, - здається, час розірвати угоду.
Він не поспішав відповідати, а натомість зігнув руку, аби їхні пальці переплелися один з одним, а тоді його долоня розвіялася тютюновим димом перед очима Саї.
- Що ж так сильно полонило твої думки, що ти навіть не помітила, коли я підійшов.
- Пам’ять.
Сая, що невідомо скільки часу вже тупилася собі між ногами на землю в парку, сидячи на лавці та склавши руки у замок, підвела голову догори і побачила Кішібе, який затуляв сонце, стоячи над нею та смалив свої улюблені, такі ненависні Саєю, важкі цигарки.
Кішібе сів поруч.
- Ти вижила.
- І? – вона вихопила в нього цигарку та викинула, попередньо потушивши, в урну поруч із собою.
- Чому ж звільняєшся. Залишайся. Бо майже вже нікого не залишилося. Мені потрібні люди, а ти вижила.
- Вижила… - протягнула Сая це слово та ноги, геть розвалившись на лавці. - Що? Здивований, як я, занадто нормальна, так довго жива лишилася на цій проклятій роботі? Настільки нормальна, що спромоглася навіть втримати дах після декількох років життя в прифронтовому місті.
- Сає, а хто тобі сказав, що ти нормальна?
- А що зі мною не так? Деякі іно навіть не вірять, що в моїй країні панував жах, а все тому, що я не відповідаю їхнім уявленням про жертву.
- Ти показувала мені відео, де бродячий кіт їв понівечений труп російського загарбника посеред зруйнованого міста, та реготала, примовляючи «диви, яке миле, пухнасте кошеня».
- І?
Кішібе підняв очі догори, чи то здаючись, чи просто розглядаючи зайчиків в кронах дерев.
- В будь-якому разі, не їдь. Лишайся.
- Не хочу. Мене тут більше нічого не тримає. Ніхто не тримає.
- Ви наче з Денджі добре потоваришували?
- Ну, з Нявкою контакт тісніший.
- А їй якраз треба господар.
- То забирай. Не скидай на інших.
- Вирішувати тобі звісно, але ти мені потрібна. Потрібна мисливцям.
- Потрібна тобі? – виплюнула слова Сая. - То чому ти мені не сказав про Макіму?! Навіть не натякав ніколи? Ти ж знав, що вона мені неприємна! Хіба я б тобі не повірила??
- І щоб ти зробила?
- Сокира. Це великі шанси. Величезні. – пауза. – Та це практично беззаперечні шанси. Але навіть з ними, ти не вважав за потрібне, аби звернутися до мене. О так, я тобі дійсно потрібна.
- Як же ти завжди бісила мене цим своїм вічним сарказмом. – поглянув він на Саю. - Я не казав тобі, бо не хотів, щоб ти зайве її використовувала. Не хотів, щоб ти … своїм тілом.
- АХАХАХАХАХА!!! Від коли??!
Від цього реготу, навіть пташки здійнялися в небо.
- Ти про що?
- Від коли, семпаю, – Сая сіла йому на коліна, розставивши ноги по сторонам, – ти став переживати за бажання мною сексу?
- Злізь. – не рухаючись, скомандував Кішібе. - Кажеш так, ніби то було без згоди.
- А ти хоч раз питав?
- Чого?! - він зіштовхнув її з себе. – Ти ніколи не заперечувала. Ти не була проти.
- Точно не була? Як цього можна знати не питаючи?
- Не будь дитиною, що ти за дурниці мелеш? Це ж очевидно.
- Для кого? Я не заперечувала, але чи хотіла? Ти не питав.
- А бути не проти та хотіти - це хіба різне?
- Вітаю. Вітаю в світі реальному, де є не лише самі дияволи.
- Цих сучасних жінок мені ніколи не зрозуміти.
Кішібе заліз до кишені плаща та тільки-но зібрався підпалити цигарку, як Сая викинула і її, забравши до своєї кишені запальничку.
- А ти спробуй питати. – звузила вона очі. - Працює не лише з сучасними.
Він встав.
- Сая, блядь, думай про те, що говориш. Бо звучить так, ніби я тебе ґвалтував, ніби брав силою.
- Ґвалтування, то не завжди силою. Як і вбивство не лише тоді, коли попередньо була бійка.
- Сая, блядь.
Було видно, як понадувалися вени на його чолі, як повиступали м’язи на шиї. Кішібе справді було не приємно це чути, а ще більш не приємно усвідомлювати почуте.
- Та заспокойся, старий. - штовхнула Сая, всміхаючись, наставника назад на лавку, їй теж, чомусь, не принесло задоволення його таким бачити. – Мені тоді просто дуже треба був друг та тепло. Взяла те, що давали. Хіба інакше ти б проводив зі мною стільки часу? Отож бо. Та і що б дати себе зґвалтувати, не обов’язково треба мати ґвалтівника, досить просто збрехати та лежати, ну, або грати. Хоча, в такому випадку ґвалтівник ти сам. Ну, або просто не змогти сказати «ні», коли тебе навіть і не питали.
- Сая, блядь. Замовкни. – Кішібе знову підвівся і Саї не треба було сидіти, щоб він нависав над нею. – Кого з мене ти хочеш зробити? І нащо?!
- Відкрити очі тобі, щоб іншим твоїм іграшкам пощастило більше! Я втомилася мовчати і винити лише себе!
- Жінка не винна, коли її ґвалтують, але те, що ти кажеш. – він захитав головою. – Ні, ні, замовкни. Я звісно паскуда і жінкам багато брехав, але ні, ні, в цьому я жінку ніколи не ображав.
- Та, ну! – знову усмішка. - То скажи, а Хімено почала спати з усім, що має член не після твого покровительства й тренувань? А Квансі завжди була лесбійкою і цим врятувалася від тебе чи викреслила чоловіків зі свого життя лише аж після служби з тобою в одному дивізіоні? То скільки ти ще ляльок зламав, а нелюде?
- Та що ти таке мелеш, хвора? – Кішібе схопив Саю жорстко за плечі. - Я розумію, тобі боляче і тобі треба зірватися на комусь, але йди до сраки! Мені і так вистачає, яких гріхів топити в алкоголі.
Він більше не кричав, не намагався немов зламати їй кістки, бо помітив, що з очей Саї потекли сльози. Вперше, як він її знав.
- Ти плачеш, бо любила Хаякаву, бо сумуєш за ним?
- Не роби з мене янгола. – скривилася Сая. - Я плачу, бо якби померла я, йому було б начхати. Всім би було начхати. Всі б забули про мене і без контракту!!!
- Сая, блядь, ти все ще мелеш дурниці.
Він притис її до своїх грудей, сховавши міцно в обійми. Вона трусилася. Але на вулиці і справді було прохолодно.
- Я досі не розумію, чому я не загинула на війні. Чому помирали ті, хто хотів жити, ті, хто могли змінити світ, чи ті, кого потребували інші. А я жива! Чому?! – слова ставало важко розібрати, але Кішібе, як ніхто вмів розуміти її, навчився, адже до нього Сая потрапила майже геть не знаючи мови. - Не розумію, чому і за останні роки не загинула. Не загинула в Пеклі. Не загинула в ліжку. І ЧОМУ ПОМЕР ВІН?!
- Ростиславо…
Це і справді змусило перестати її плакати, хоч сльози все ще були застиглими в її очах, коли вона поглянула у гору.
- Ого. Це вперше здається ти…
- В мене немає відповідей на такі запитання. Але пішли просто пограємо в більярд?
- Га?
- Просто. Обіцяю.
- Не треба мені твоїх подачок!
Вона намагалася вирватися, але безуспішно.
- Це не подачки. Я хочу пограти в більярд, але з мерців хуйові напарники.