Замальовка 3: Мій календар став зворотнім лічильником.

[Промо-відео в телеґрамі]

До.

«Небеса слідкують за безкраїм колом

Ліпший день не повернеться ніколи

Ти простий на вигляд, як безкрає поле

Ти вдавав вразливість - переплутав ролі», -

Апатія та Структура Щастя - Ліпший день.

 

«Якщо я… Боже, я що справді пишу таку банальність? Яка гидота! - Сая знову й знову перечитувала ці рядки листа, стоячи, обпершись спиною на лікарняну стіну, і кожного разу дуже чітко бачила, як кривилася Хімено, пишучи це. – Але, чорт забирай, так! Якщо я це прошу, ще і у тебе (вибач, дай просто хоч востаннє отруту попускати, бо кого ще, окрім тебе, я б могла про таке просити, подруж..ко?), так от, якщо ти це читаєш, отже я вже того, добряче так мертва! Ги, немов можна бути напівмертвою. А якщо я мертва, то знай, що я дурепа і насправді я знаю відповідь. Тому прошу, попіклуйся про нього, навіть, якщо він тобі вже не цікавий. І щоб він не казав, не слухай його, йому насправді завжди дуже потрібні друзі. Тому просто прошу, попіклуйся і не віддавай його в пащу тієї суки. Будь ласка.»

«В тому то й проблема, - подумала Сая, нарешті зім’явши та викинувши до найближчої урни листа, - що після твоєї смерті, взагалі не цікавий. Хіба що огидний, бо ти таки віддала за нього своє життя. Як і казала. Трясця твоїй матері, Хімено! Чому ж за відчуттями я немов лише зараз тебе втратила, а не вже давно?! Але хоч він і не цікавий, - схопилася вона за ручку дверей палати, ‐ але мені так самотньо без тебе, так холодно, тому я потребую хоч чогось, що пов’язано з тобою, срана самогубце».

- Що, Хаякава, байдики знову б’єш?

Акі аж усього пересмикнуло.

• Ти?
• Ну, давай, хоч цього разу.
• Та пішла ти. І бажано за двері.
• Ага, «та пішла ти». Інколи мені здається, що ти справді думаєш, що це моє прізвище.
• Я не винен, що в тебе складне воно.
• Та ти і імені повного не вимовиш.
• Сая, блядь.
• Ні, це теж скорочена форма. – сіла вона на край ліжка, перед цим схопивши яблуко на тумбочці та почавши його перекидати з руки в руку. – Ми ж це вже проходили.
• Чого ти приперлася?
• Підтримати тебе.
• Забирайся. Все добре. Ти мені не треба тут.
• Та попустися, я напарника навідувала.
• А? І як він?
• Ну, цей хоча б цього разу не в морзі, але навряд чи вийде з коми.
• Співчуваю…
• Забий, я його навіть не знала. Мали посидіти в барі після зарплати.
• Ви ж сиділи? Ото, тоді, коли і ми.
• Так? – здивувалася Сая та спробувала пригадати. – А! То був інший. Той вже помер.

Акі промовчав.

• Ну, і я знову без загону. Не довготривале підвищення, так би мовити. Новобранців немає. Знову тикатимуть мене скрізь, як вчителя на заміну. То вгадай, куди цього разу?
• Та ні.
• Та так, Хаякава. Так так. – посміхнулася Сая, відкушуючи яблуко.

***

Акі вже знав своє майбутнє. Саме майбутнє відтепер існувало в Акі, аби ще голосніше було чутно цокотіння годинника, який почав ще швидше рухатися у зворотному напрямку. Хаякава Акі залишилося не більше двох років. Якщо, звісно, він не загине раніше.

Він відмовився знати, як це станеться. Яка різниця, що там завтра, коли тебе не відпускає минуле?   

Стук. Стук.

Акі моментально розвернувся в бік вхідних дверей та одразу зрозумів, хто за ними стоїть, хоч перед ним зараз і була спершу стіна, а потім вже вхід до квартири, бо хто ще стукає, коли на дверях є дзвінок.

• Що, Хаякава, занурив градусник до чаю і прогулюєш школу без поважної причини? – оглянула вона з усмішкою перед собою сонне тіло в піжамі.
• Ти. - скорчив невдоволену гримасу Акі, поки незвана гостя, не чекаючи запрошення, увійшла до квартири, безцеремонно та навмисно зачепивши господаря оселі плечем. 

Сая, не знімаючи верхнього одягу, лише встигнувши роззутися, увалилася до самої вітальні та одразу сіла на диван, розкинувши руки на спинку, тому Акі нічого не залишалося, окрім як піти за нею.

• Якого хуя ти тут забула? Я навіть ще не заступив назад на службу, щоб вже з тобою панькатися.
• Грубо. – вона широко усміхнулася, але не показуючи зубів. – Прийшла перевірити, чи ти нарешті завчив моє ім’я.

«А насправді, придурку малолітній, я просто сумую за Хімено, а ти єдине, що в мене від неї залишилося і не питай, як це все пов’язано, бо я сама не знаю, бо ці ноги самі сюди прийшли, як тільки показався світанок».

• Сая, блядь.
• О! – її очі заблищали, а усмішка нарешті відкривала і зуби. – Вивчив!
• Дуже смішно, скажи вже, як там тебе.
• В мене краща ідея.

Вона лягла животом на диван, так щоб дотягнутися до маркеру на столику, а тоді скочила на ноги, підійшла до Акі, схопила його за руку та почала виводити знаки катаканою на долоні, знатно залізши на передпліччя.

• Та як ти, блядь, стала Саєю?
• Наставник нарік, я ж розповідала біля бару, коли мене йому впихнули, що на таку кількість літер від нього я не заслуговую, тому весь час казав «Сая, блядь». – вона замовкла, а кутики губ опустилися в роздумах. – Хоч таким чином, це майже однакова кількість символів. – пауза. - Пх. Придурок. – як завжди, незлим, тихим словом згадала Сая наставника.  

Акі у відповідь лише закотив очі, а потім розвернувся та пішов на кухню, міцно стискаючи кулак. Сая рушила за ним.

• О, кицька! – вона моментально схопила Нявку, як тільки побачила. – А де інші твої домашні улюбленці?
• Домашні улюбленці? – перепитав Акі, поки готував фільтр, хоч і все прекрасно зрозумів. – Денджі й Павер? – в нього погано виходило побороти усмішку. – З Кішібе.
• Та? Оце прикол. Ну, - Сая випустила кішку та прийнялася нишпорити шафами, - вигулювати песиків він любить, це так.

Акі розвернувся та побачив перед собою те, що його не зовсім то і цікавило.

• Що ти робиш? – знову закотив він очі, але тепер повільно хитаючи головою із сторони в сторону.
• Шукаю це.

Сая вирівнялася, діставши із найнижчої полиці шьоочюу та розвернулася, знову широко усміхаючись, до Акі, тримаючи в руках майже повну пляшку.

• Хаякава, а тобі вже можна пити? – Сая сама ж від себе засміялася, закривши очі, як побачила спантеличений погляд колеги. – А маю на увазі, що тобі там лікарі виписали, а так то вже можна, я знаю. І не тільки це.
• На вулиці, - вказав він великим пальцем позаду себе, - сонце тільки не так давно зійшло. Ти про що взагалі?

Тепер закотила очі Сая, а тоді розвернулася до кухонної поверхні, знайшла дві чарки та розлила по них алкоголь, спершу перехиливши самостійно одну.

• То ти п’яна! Ти вже п’яна! Це геть пояснює твій, - Акі в повітрі окреслив щось схоже на силует рукою, - все пояснює.

Сая в мить посерйознішала і тіні усмішки не було більше на її обличчі чи в очах.

• Я абсолютно твереза. Така ціна Хаякава. Він не любить, коли я намагаюся сховатися деінде у власній свідомості, він любить аби я була присутньою, він любить, щоб його пам’ятали. А хто ж не любить, чи не так, Хаякава?
• Ти про що взагалі торочиш?

Акі дістав цигарку з запальничкою, але коли намагався підпалити, то нічого, крім іскор не виходило, а як раптом відчув тепло біля обличчя, то підвів очі та побачив перед собою руку Саї з запаленим сірником.

Акі здавалося забув на мить, як дихати, а тоді швидко закліпав очима. Йому не сподобався цей флешбек, цей кадр, що був доволі ідентичним та занадто різним, аби прирівняти їх один до одного. Минуле та теперішнє. Він міг заприсягтися, що почув, як сміється майбутнє, поки він дивився на цей вогонь перед собою.

• Рухайся, Хаякава, а то я залишуся без подушечок пальців.

Він забрав сірника і лише тоді підкурив, а як видихнув отруйний дим, нарешті знову поглянув на Саю.

• Сірники, серйозно?
• Боже, та прибери вже цю гримасу зі свого обличчя! – Сая підійшла до Акі, аби вирвати з його вуст цигарку та теж затягнутися, сівши поруч на підвіконня. – Ти хоча б колись буваєш чимось задоволений?
• Так, коли не чіпають моїх речей. – він забрав цигарку назад.
• А, ну, співчуваю. – звела плечима Сая.
• Може ти вже роздягнешся? – він допалив та подав їй каву.
• Ось так одразу?
• Я про куртку, дурепо.

«Господи, і чим він мені подобався? Не розумію. Може тим, як ти дивилася на нього? Але зараз твій привид більш зрячий за тебе, чортова Хімено».

• Досить, Акі, інколи в мене теж є почуття.    

Він здивувався почутому, тому просто мовчки провів Саю поглядом, поки та повернулася до чарок, випивши обидві практично без паузи. А тоді зняла куртку, кинула її на стілець, лишившись лише в одній старій, білій майці та штанях, схопила пляшку та пішла до вітальні. Акі прикусив язика.

• Дурень тут лише я. - прошепотів він в порожній кімнаті.
• Як довго на тебе чекати?!

Не довелося. Він майже одразу вмостився біля неї на дивані.

• Когось втратила?
• Е, ні. Не дозволила.
• Але тобі сильно дісталося. - він ще раз поглянув на її руки, декольте та шию всі в синцях. - Як напарники? З ким ти була? Їм теж так перепало?

Сая гучно зареготала.

• О, їм так не дісталося. Повір. - вона зробила декілька великих ковтків з горла, а тоді простягнула шьоочюу Акі. - Пий.
• Не бажаю. - відсунув він її руку.
• Я не питаю. Пий. - стояла на своєму Сая.
• Хто п’є з самого ранку?
• Я п’ю з самого ранку. - знову без усмішки та з серйозним виразом обличчя відповіла Сая. - Я. - а тоді відпила ще.

Акі закотив очі.

• Осуджуєш? Добре певно бути тим, в кого думки на місці.
• Ти про що?
• Кому не хочеться забутися ніколи.
• Я не маю права забуватися.
• Ой, та йди ти. - знову ковток. - Забутися на пару годин, то просто подарунок, єдине спасіння, яке тобі може бути дарованим, але аж ніяк не забутися на вічно. Але ти просто не мав ніколи потреби. Заздрю.

Сая хотіла відпити ще, але Акі кинувся відбирати пляшку, таким чином опинившись на колезі зверху, поки вони обидва трималися за пляшку, яка була витягнута на руці аж за бильце дивану.

• Досить вже бухати. А якщо косплеєш наставника, то вали нахуй з мого дому.
• Не можу. Зараз всі бари закриті, а на вулиці лише суцільні татусі з дітьми.
• Боже, - Акі таки нарешті сів рівно, - інколи я взагалі не розумію про що ти торочиш.
• Інколи, я теж. - вона так і продовжила напівсидіти, напівлежати, лише ноги простягнула під коліна Акі.

Він посунувся ще далі.

• Ти не права. Мені є що забувати. Хоча б зараз, точно є. І я хочу, чорт забирай, про це забути, - сичав він в порожнечу поперед собою, - але я не маю на це права! Навіть на мить, бо вона просила про себе не забувати! А потім, якогось хуя, віддала своє життя за мене, щоб я пожив на трішки місяців довше, ніж судилося. Що за марнотратство?! І я не хочу до кінця життя мучитися цим почуттям провини.
• Що, теж за врятоване життя відчуваєш не вдячність, а провину? Егоїсти ми невдячні, чи не так? – її очі запалали, а на обличчі з’явилася посмішка.
• Паскудне відчуття.
• Препаскудне, - знову блиснула очима, - проте, якби не воно, я б була ще гіршою людиною, ніж є. А так воно змушує думати про інших. Змушує.
• Я маю заперечити, що ти не погана людина?
• Що, почуття провини до цього спонукало? Кажу ж, воно якраз справжній двигун прогресу. – пауза. - Ну, людських стосунків, так точно. 

Сая залилася гучним, п’яним реготом, аж поки Акі не перебив її своїми подальшими одкровеннями.

• Хочу хоч на мить відчути себе так, як коли Хімено була поруч. Жива.
• А вона часто пила, щоб забути про тебе.

Він різко поглянув на Саю, яка вже сиділа з ногами на дивані та теж дивилася на нього. Не всміхалася, як майже весь ранок до того, а була абсолютно серйозною.

•  То пий. - простягнула вона йому пляшку, а він таки взяв, намагаючись напитися з неї, мов з гірського джерела спраглий мандрівник.
• Ось так, - Сая залізла йому на коліна, звісивши по сторонам ноги та почала обережно забирати пляшку, - молодець, хлопчику, молодець.

«Вибач Хімено, але ти знала, що мій шлях руйнація і інакшого способу латати рани, я не відаю. То нащо ти мені його віддала? Суко ти мертва».

• Тшш, заспокойся. - вона поставила пляшку на підлогу, а тоді прийнялася, ледь відчутно торкаючись, прибирати сльози з його обличчя. - Це все нормально. 

Акі нічого не відповів, лише відкинув голову назад на спинку дивана.

• Ти правий. Так пити, то не вихід, але я знаю ще один спосіб забутися на час. - вона схопила обома своїми руками його руку і поклала собі на груди.
• Що ти з біса робиш?! - Акі різко прибрав руку та знову поглянув на непрохану гостю.

Він вже не плакав. Це єдине, що зараз хвилювало Саю.

• Це ж краще за алкоголь? - невимушено звела плечима Сая.
• Ніхуя воно не допомагає.
• А ти звідки знаєш? Перевіряв? - на її обличчі знову з’явилася усмішка.
• Ой, та йди ти.

Сая нахилилася до нього, ледве торкаючись грудьми до його грудей, та почала шепотіти на вухо, паралельно погладжуючи кінчиками пальців його передпліччя, а він, здавалося, і не заперечував. Цього разу.

• Акі, я пропоную тобі контракт. Я покажу тобі, що таке забуватися і без алкоголю, а ти просто навчися не проганяти мене. Гаразд? Ні почуттів, ні зобов’язань, а просто взаємодопомога, щоб на мить забути, в якому пеклі провини ми живемо.
• А мені то нащо? Або нащо саме ти?
• Менше приходитиму з перегаром на роботу. Ми ж тепер працюємо разом. То хіба це не аргумент? - нахилилася вона ще нижче, а тепер її руки не рухалися, а просто стискали його передпліччя.
• А з мене тобі що?
• Твої руки.
• Що?!
• Я хочу, щоб ними ти торкався скрізь, щоб покрив своїми долонями кожну частинку мого тіла, кожний синець, не залишивши жодного міліметру шкіри без своєї уваги. Не хочеш, то не цілуй мене, але руки віддай мені свої всі. І не проганяй мене, Акі, не проганяй, коли я прийду. - Сая вирівнялася, нахилилася за пляшкою та перед тим, як відпити, ще раз поглянула на Акі. - Але ти завжди можеш сказати, що контракт розірвано, в будь-яку мить, хоч і будучи в мені, та послати мене нахуй. Будь то захід, або світанок.
• Досить пити.

Він вихопив шьоочюу, допив залишки, більшість з яких пролилися йому на піжаму, та закинув порожню пляшку кудись під диван. Вона не розбилася.

• Сая, це маячня. Я не погоджуюся. Злізай та вали додому. Побачимося вже на роботі.
• Так? - знову ця усмішка. - То чому твої руки на моїй поясниці?
• Блядь. - він стис її за стан міцніше, навіть врізавшись короткими нігтями в шкіру.
• Сая. - прошепотіла вона, злегка сміючись, та почала знову нахилятися до його вуха, а руки Акі почали повзти в гору, націлившись зняти цю дурнувату, розтягнуту майку. Спершу майку.