Події драблу не містять спойлерів до канону, але хронологічно відбуваються після Глави 70 і більше спрямовані на ПТСР українців, через російсько-українську війну.
Після.
«Як в іншому місті стане тісно,
Я встану й поїду в інше місто
(…) Там я стану кимось іншим
Там я буду такою, як треба
Там усе буде просто
В іншому місті усе на місці
В іншому місті інакша я –
Така, як треба, така, як я
В іншому місті інше життя –
Таке, як треба, таке, як я», -
Dakh Daughters - Inshe Misto.
- Я думав ти ненавидиш рано прокидатися.
- Ненавиджу. - відповіла Сая, сидячи на перилах балкону, попиваючи каву та погойдуючи ногами, поки Акі, як завжди, сидів в своєму куточку, намагаючись читати газету.
- То що ж тебе змушує, навіть у свій вихідний приходити сюди, га? - він нарешті відірвався від шпальти, адже все одно давно застряг на одному й тому самому абзаці, та поглянув на колегу (?), подругу (?). – Навіть, коли точно знаєш, що ці двоє також вдома.
Як же він терпіти не міг, коли Сая ось так просто сиділа на перилах. Безрозсудно гойдаючись на них і не тримаючись ні за що, окрім чашки кави. Не міг терпіти, але ніколи їй про це не казав. Це ж її справа. Його це не стосується. Але він настільки на неї злився, що часом просто сам жадав скинути Саю донизу, аби більше не переживати за неї. Чому він взагалі має переживати за неї? Вона навіть не в його дивізіоні. Не постійно в його.
- Ранки я ненавиджу, а пити каву з тобою, ось так, на цьому балконі, я люблю.
«З його погляду колись нарешті зникне ця втома від життя? Від себе самого? Від тягаря та обіцянок мерцям? Самому собі? Він колись погляне на мене без неї, без свого горя та без цієї злості? Якщо я так тебе дратую, наша угода дратує, Акі, то чому ти просто не проженеш мене нарешті, а?»
- Ну, так, твоя ж кава просто жахлива.
- Немає нічого кримінального в тому, що я люблю дуже гарячу каву.
- Ти ще й вариш одразу на декілька днів.
- Немає нічого кримінального в тому, що я лінива. - самовдоволена усмішка з легкою награністю у відповідь на гримасу огиди. – І що я ненавиджу ранки, щоб ще щось під час них робити, коли чайник в кавоварці аж на 2 літри.
- Яка ж ти… - немов після поразки, видихнув Акі.
- Яка?
Але відповідь його заглушив двигун літака.
Ні, він не летів аж так низько, просто Сая вже не слухала Акі, а лише задивилася в небо, аж поки залізний хвіст остаточно не зник за хмарами.
- Літаки? Ти досі, як чуєш їх, так одразу всю увагу свою їм і віддаєш. Не відпускає?
- Що? - Сая розреготалася. - Ні. Я з дитинства любила дивитися за ними в небо. Чого б це мене мало досі не відпускати? Маячня якась. Звичайний же літак. Подумаєш. Може скажеш, що я і на мопеди задивляюся? Боже, Акі, це ж просто дитяча звичка. - не переставала ні на секунду тараторити Сая посміюючись, аж поки Акі сухо її не перебив.
- Не такими очима.
- Га?
- Не такими очима діти дивляться в небо. І не так напружено. Їх тіло не сковує від звуку двигуна. - пауза. – Принаймні тих, чиє дитинство почалося не під сирени.
Сая таки визнала про себе, що була схоплена на гарячому. По слідах свого страху і брехні. Брехні самій собі.
Її голова похилилася, руки опустилися, ноги… Вона геть не рухалася. Їй стало соромно.
Що ж це з неї за мисливець на дияволів, якщо вона навіть власних бісів подолати не здатна.
- Ще раз і я тебе власноруч прикінчу.
Акі однією рукою притискав Саю до себе.
Вони обоє тремтіли. Його погляд був сповнений люті, а її сорому. Один до одного чи лише до себе, точно вони не знали, але поки він не хотів її відпускати. І вона не хотіла, щоб він її відпускав.
- Ще раз ти всядешся на ці чортові перила і я тебе сам вб’ю, зрозуміла?
- Га?
- Ти ледь не впала, ідіотко.
- Пр… пробач?
Чому саме це сказала Сая, вона не знала, але нарешті подивилася в очі Акі, не відводячи періодично своїх, як чомусь мимоволі робила це всі останні тижні. Чому? Яка б не була причина, але люті там вже не було. Лише такий самий страх, як і в неї, коли над головою літали літаки.