Щасливий кінець?

Що в кінці чекає, ми не знаєм.
Казку на емоціях читаєм.
Чи готовий ти щастя віднайти,
Чи зробити крок, у пітьму піти?

- Де двері в Таллісен? - запитав принц, бачачи, що Хіган не поспішає сідати на коня. Замість цього чаклун з цікавістю вивчав дерева навколо. - Чому ми досі на нікуди не їдемо?

- Тобі все ж варто відпочити… - почав Хіган, маючи намір нагадати, що принц усю ніч не спав і втратив Ербе.

- Зі мною все добре, - заперечив Наріан, - потрібно рушати.

- Їхати нікуди не потрібно, - в голосі брюнета чулося радість. Хіган був задоволений, що зміг забрати ключ у Вільрена. Чи йому не терпілося потрапити в легендарне місце. Або ж… чаклун просто радів, що позбудеться рикошету. - Я казав, що за допомогою ключа можна відкрити двері в будь-якому місці. Тому…

Пафосним жестом Хіган вставив ключ в невелике дупло. На потрісканій корі почали з’являтися дивні візерунки. За мить дерево перетворилось у високі ковані золоті ворота. Здавалося, стулки торкаються небес, бо неможливо було визначити, наскільки вони простягаються вгору. Крізь мереживні ґрати принц бачив невисокі різнокольорові будиночки з черепицею бурштинового кольору, клаптики полів і велику кількість соковитої зелені. Юнак підійшов ближче, милуючись прекрасним краєвидом Таллісену.

- Це місто надто гарне, щоб у ньому дозволили жити такому виродку, як Данар, - пробурмотів Наріан.

- Хто сказав, що йому дозволили? - посміхнувся Хіган. - Швидше за все, наш друг теж вкрав ключ у когось. І насолоджується безтурботним життям, в той час як ми його шукаємо. Що ж, пора потривожити Данара. А то він, певно, зовсім знудився.

Сказавши це, чаклун легенько штовхнув ворота. Стулки відчинилися. Мандрівники одночасно переступили межу, що розділяла місто і королівства, й опинились у новому світі. Позаду в променях сонця розчинявся вхід.

- Ми зможемо звідси вийти? - схвильовано запитав принц. Найменше він хотів залишитися в невідомому місті, нехай і таким, що вражало красою. Тим більше, він мріяв опинилися в Ардеванді.

Ось вона, свобода! Свобода від прокляття, страху і від самої Смерті. Наріан повернеться додому. Стане королем. І неодмінно доглядатиме за маленькими драконами. Виконає останню волю Ербе. «Нарілія зрадіє», - подумав принц про молодшу сестру. Якою ж вона стала? Чи пробачить брату ганебну втечу? 

- Звісно, зможемо, - кивнув Хіган, - вийти з Міста-мандрівника простіше, ніж зайти.

Ніжне ранкове сонце заливало малиновим світлом вуличку, якою крокували принц і чаклун. Будинки Таллісену суцільно заросли виноградом і трояндами. Оксамитовий колір зелені підкреслював яскравість черепиці. На балконах з кованими огорожами рясніли різнокольорові горщики з квітами. Пахло травою і чимось солодким. І двійко подорожніх явно не вписувалися в заспокійливу атмосферу міста.

Оскільки Наріан не знав, де шукати Данара, то цілком поклався на Хігана. Навіть в цьому місці чаклун ішов упевнено. Він прекрасно знав, де сховався Данар.

- Хігане, - покликав супутника юнак. Чаклун зупинився і подивився на Наріана, не приховуючи подиву. Спадкоємець престолу Ардеванду вже вдруге називав його на ім’я. Але як же це гріло душу… 

- Що? - здивовано запитав Хіган.

- Я не все розповів тобі про прокляття, - заявив принц спокійно, без найменшого хвилювання, - пробач.

- Збираєшся розповісти? Навіщо?

- Тому що я довіряю тобі і хочу, щоб ти вирушив зі мною в Ардеванд, коли все закінчиться.

«А я вважав, що мене вже нічим не здивувати», - промайнула думка у чаклуна.

- Як я повідомив в Наурре, неможливо було розповісти про прокляття, не заподіявши шкоди собі та слухачеві, - продовжував принц. Він злегка нервував, хоча це було приємне хвилювання. Такі емоції, ймовірно, відчуває молода пара, зізнаючись у коханні один одному. - Тому я нічого не розповів Ербе. Не зміг. Але був один виняток. Проклявши мене, Данар наостанок сказав: «І єдиним, кому ти зможеш розповісти все без приховування і страхітливих наслідків, буде той, кого ти полюбиш».

- Що ж, - протягнув Хіган через деякий час мовчання, - я міг би здогадатися. Адже це очевидно.

- Очевидно? - не зрозумів юнак.

- Що ж, любий Наріане, - сказав брюнет, - варто і мені чимось поділитися. Я говорив, що вирушив до віщунки після того, як мені наснився віщий сон. Хотів дізнатися, яким чином позбутися рикошету. І вона сказала мені: «Перший проклятий, якого ти зустрінеш, стане порятунком твоїм і твоєю любов’ю. Допоможеш нещасному - і позбудешся рикошету». Тож я очікував зустріти прокляту принцесу. Шукав її. Але прокляті немов розчинилися в темряві, хоча чаклуни в ті часи тільки те й робили, що всіх проклинали. Жодного з проклятих протягом дев’яноста шести років я не зустрічав. І тут - ти. Я готовий повірити в те, що нас звела Доля. Кумедно, принце, - тихіше додав Хіган, - але в підсумку я тебе таки покохав…

Юнак мовчки вислухав його розповідь. Підійшов до супутника і обійняв.

- Я так боявся, що ти відкинеш мене, - прошепотів Наріан.

- І я боявся, - зіззнався чаклун, - саме тому варто вчитися довіряти один одному.

- Ти поїдеш зі мною в Ардеванд? - запитав принц.

- Ми ще не зняли прокляття.

- Це питання часу.

- А як же заборона чаклунам?..

- Я її скасовую! - із запалом оголосив Наріан пильно вдивляючись обличчя Хігана. - Просто дай відповідь. Це важливо для мене.

- Іноді ти надто наполегливий, - чаклун іронічно посміхнувся, - добре. Я піду з тобою в Ардеванд. Треба допомогти виховувати драконів. Ти в цьому не розбираєшся.

- Ніби ти розбираєшся, - хмикнув юнак, хоч очі його загорілися.

- Ще й як розбираюся, - хмикнув Хіган. Він, як і принц, відчував полегшення після зізнання. Правда, зараз варто було подумати про Данара. Тут чаклун зауважив жіночу фігуру в яблуневому саду майже в кінці міста. - Гадаю, нам туди.

Якщо в Тринадцяти королівствах тільки наставала весна, в Таллісені панувало вічне літо. Гілки яблунь гнулися під вагою соковитих червоних плодів. Дзижчали бджоли, приваблені солодким ароматом. Яскравими плямами пурхали метелики.

- Доброго дня, панно, - Хіган підійшов до дівчини в темно-зеленій сукні і білому фартусі. В руці вона тримала кошик з яблуками. Довге русяве волосся золотило сонце. Обличчя кругле, з розсипом веснянок і яскраво-зеленими очима. - Ми шукаємо одного поважного чоловіка.

- Доброго дня, - голос у незнайомки був м’яким і мелодійним, - ви нетутешні? Вперше в Таллісені? На жаль, я знаю не всіх мешканців, сюди часто приходять нові люди.

- Ми шукаємо Данара, чаклуна Призахідного Сонця.

- О, - злегка здивувалася дівчина, - вам пощастило. Я його донька Ілларія. Ви теж чаклун?

- Звісно, - не став приховувати співрозмовник, - мене звати Хіган. Це мій супутник Наріан. Ми з Данаром були колегами в далекі часи, але незабаром він зник. Дізнавшись, що колега облаштувався в Місті-мандрівнику, я вирішив його відвідати.

- Отже, ви були хорошими друзями, оскільки змогли знайти батька, - сказала Ілларія, - його ніхто не відвідував протягом довгого часу. Ходіть за мною.

Весь цей час Наріан мовчав. Він був здивований тим, що у Данара є донька. Свого ворога принц уявляв потворним і самотнім чудовиськом.

За яблуневим садом ховався великий двоповерховий будинок, до самого даху оповитий плющем. Хіган посміхнувся.

- Дякую вам, мила Ілларіє, - мовив він, - в знак подяки візьміть це.

Чаклун простягав маленьку рубінову брошку у вигляді хіганбани. Принцу прикраса не сподобалася. 

- Я не можу прийняти такий подарунок, - розгублено сказала збентежена дівчина, - батько не дозволить.

- Ви не уявляєте, як допомогли нам, - наполягав Хіган, - прошу, візьміть. І навіщо говорити батькові? Скажете, коли ми підемо. Не думаю, що Данар буде проти.

Він змовницьки підморгнув Ілларії, і вона, широко посміхнувшись, взяла брошку.

Принц же не розумів, навіщо супутник це робить. Але вирішив розпитати Хігана після зустрічі з Данаром.

Ілларія провела гостей по широкій стежці, вимощеній бордовими камінням. Відчинила різьблені двері.

- Батьку, - голосно покликала дівчина, - до тебе прийшли друзі.

- Друзі? - розкотистий голос чаклуна пролунав схвильовано і різкувато. Почулися звуки кроків. Господар будинку постав перед Хіганом і Наріаном. Це був невисокий круглий чоловік з густим русявим волоссям, одягнений в тьмяно-помаранчеву мантію з білою облямівкою на рукавах. На добродушному обличчі з’явився вираз непідробного жаху.

- Здоров, Данаре, - промуркотав Хіган, задоволений реакцією господаря дому, - а ми прийшли у справі. Сподіваюся, ти не забув Наріана?

Принц похмуро дивився на людину, що ледь не згубила його життя. На свій подив, він не бажав у цю ж мить кидатися на Данара, щоб відірвати голову або задушити. Лише глуха лють повільно росла в глибині душі. А ще - глибока відраза.

- Звичайно, я пам’ятаю, - чаклун Призахідного Сонця спромігся зберегти самовладання і не показувати справжніх почуттів перед донькою, - дякую, Ілларіє. Залиш нас, будь ласка.

- Добре, - дівчина, не помітивши напруги між співрозмовниками, зникла в одній з кімнат.

- Заходьте вже, - невизначено махнув рукою Данар в іншу кімнату. Це було щось схоже на кухню з сотнею пляшечок і пробірок, в яких хлюпало різнобарвне зілля. Під стелею були натягнуті мотузки з прив’язаними до них сушеними травами. У приміщенні приємно пахло черемхою і горобиною.

- Сподіваюся, ти розумієш, навіщо ми прийшли, - сказав Хіган, вальяжно сівши на один з різьблених стільців. Принц вмостився біля супутника. На Данара він вважав за краще не дивитися.

- Зняти прокляття, - втомлено зітхнувши, чаклун Призахідного Сонця впав на вільний стілець. Він був наляканий і приголомшений.

- Ти маєш рацію, - кивнув Хіган, - бачу, ти злегка здивований, що тебе знайшли. Це було нескладно, - брюнет зловісно вишкірився, - і так захоплююче. Твій образ все ж залишився в пам’яті принца. І мені вдалося його знайти. Як ми потрапили в Таллісен? Подякуєш Вільрену за ключ.

- Тоді… зрозуміло, - пробурмотів блідий Данар.

- Навіщо ти мене прокляв? - нарешті заговорив Наріан. Очі його горіли від люті, що так і рвалася назовні. - Навіщо, забери тебе пітьма Ущелини століть?! Що я зробив тобі, чаклуне?!

- Не ти, а твої предки, - голос господаря будинку зміцнів.

- І ти вирішив відігратися на дитині, - хмикнув Хіган, - Данаре, скоро ти впадеш нижче за Ахейра… 

- Ти не розумієш! - підвищив голос Данар.

- А ти просвіти нас, - напівпошепки промовив чаклун Павучої Лілії, - не поспішай, Данаре, у нас повно часу. Ти в будь-якому випадку знімеш прокляття. Одне прохання - не намагайся зробити якусь гидоту. Інакше я розізлюся.

Данар злісно подивився на Хігана. Знущальний тон чаклуна Павучої Лілії виводив врівноваженого Данара. Але він стримав емоції. Глибоко зітхнув.

- Це сталося за часів Полювання Сотні Зим, - почав чаклун Призахідного Сонця, - тоді моя сім’я була великою: батько, брат, сини, дружина та Ілларія. Але королі ц дракони знищили їх…

- Нагадай заодно, скількох людей використовувала твоя сім’я в жахливих експериментах? - м’яко перебив Хіган. - О, я пам’ятаю ті часи, коли ви жили в Хессірі. Зовсім недалеко від Німих Земель. Там простіше було позбавлятися від трупів…

- Ніби твоя сім’я була кращою, - огризнувся співрозмовник.

- А я цього не заперечую. Скажу більше - сім’я чаклунів Смерті теж постраждала. Замок не раз горів. Але продовжуй, Данаре. Що сталося після того, як ти залишився з Ілларією?

- Дружина теж вижила. У неї не було сили чаклунів, ти знаєш. Я здався разом з іншими. Брав участь у створенні рикошету. Але ненависть до Алькаріонів не зникла. Це через Наурліма збунтувалися інші королі. І я сотні зим виношував план помсти.

- Чому ж помста впала на Наріана? - пробурмотів Хіган, погладжуючи підборіддя. Потім посміхнувся. - Ну звісно. Ти не міг помститися раніше, оскільки дружина, скоріш за все, померла. А Ілларію довелося занурити в цілющий сон. Я правильно міркую?

- Так, дружина померла через сім зим після перемир’я, - пояснив Данар, - Ілларія була важко хвора. По ній вдарила магія драконів. Більшу частину магії я нейтралізував. Та деякі частинки… Сам знаєш, Хігане, наскільки згубна магія драконів навіть для нас. Довелося занурити доньку в цілющий сон. Як бачите, це допомогло. Але підтримка Ілларії в такому стані вимагала великої кількості сил. Крім того, я стер її спогади про ті жахливі дні. Подарував нове життя. А коли зцілення завершилося, взявся за помсту. Наурлім на той час помер. Але династія Алькаріонов не перервалася. Довелося проклясти молодого принца. Його батько був старий і не витримав би все, що я задумав. А після принца я мав намір знищити і молоду принцесу…

Наріан стиснув кулаки і гучно вдихнув. Виходило, Нарілію цей виродок не зачепив, тому що принц був ще живий.

- Я лиш хотів, щоб все було справедливо, - в кінці сказав чаклун Призахідного Сонця.

- Це ти називаєш справедливістю? - крізь зуби прошипів принц.

- Робити зло в ім’я справедливості, називаючи його добром, - прийом старий, як світ, - знуджено виголосив Хіган, - міг би хоч виправдання краще придумати.

- Я не виправдовуюсь! - вигукнув Данар. - Я мав помститися. І неважливо, на кого впаде прокляття…

Юнак з усієї сили вдарив чаклуна в щелепу, перервавши його тираду. Данар з гуркотом впав. Хіган схвально посміхнувся принцу.

- Не я винен у смерті твоєї сім’ї! - гнівно сказав Наріан. - Тому знімай прокляття і далі живи минулим.

- Що буде, якщо не зніму? - крекчучи, поцікавився Данар, і важко підвівся. Місце удару почервоніло, а з носа йшла кров, яку чаклун витирав рукавом мантії. Він з викликом дивився на принца.

- Що буде? - перепитав Хіган. - З тобою - нічого. Але я знаю твою слабкість, Данаре. Ілларія.

Чаклун Призахідного Сонця зблід і судомно вчепився в стіл.

- Ні! - видихнув він. - Ти не зачепиш мою доньку!

- Не зачеплю, якщо знімеш прокляття, - чаклун Павучої Лілії не дивився на опонента, а пильно вивчав пелюстки хіганбани.

Данар кинув на Хігана спопеляючий погляд. Він хотів викинути непрошених гостей. Бажано в Ущелину століть. Але Хігана він боявся. Не з чуток знав про страхітливу силу чаклуна Павучої Лілії. І Данар відчайдушно боявся втратити Ілларію. Хоча в тому, що їх знайшли, чаклун Призахідного Сонця звинувачував тільки себе. Вирішив, що в Таллісені його ніхто не знайде. Але принц вже мав померти. А ще в Ардевнді ненавидять чаклунів. То чому ж спадкоємець престолу заручився підтримкою Хігана? Що сталося?

- Добре, - Данар здався. Зітхнувши, він підійшов до полиць, де стояли безліч пляшок із зіллям, колір яких нагадував мох. У рідинах то тут, то там спалахували малинові іскри. Наріан спостерігав, як чаклун Призахідного Сонця змішує, здавалося б, однакові настоянки. Хіган не зводив очей з маніпуляцій господаря будинку, відмічав кожну деталь, чекаючи підступу.

- Що ти робиш? - нарешті не витримав брюнет. - Для того, щоб зняти прокляття, ніякі настоянки не потрібні.

- Не потрібні, якщо прокляття накладено максимум п’ять зим тому, - відказав Данар, - з роками магія міцнішає, одні слова не допоможуть. Зілля нейтралізує більшу частину магії.

- Я перевірю це зілля, - заявив Хіган владним тоном.

- Перевіряй, - Данар послужливо простягнув чашу із зіллям. Чаклун Павучої Лілії провів рукою над чашею, від чого вона замерехтіла криваво-червоним, потім зробив ковток. Наріан хотів запитати, чи безпечно так підставлятися, але, помітивши задоволену посмішку на обличчі супутника, заспокоївся.

- Зроби все правильно, Данаре, і ти ніколи більше нас не побачиш, - сказав Хіган, простягаючи чашу принцу.

- Вже постараюся, - пробурчав чаклун Призахідного Сонця, - пий, - він звернувся до Наріана. Коли принц почав осушувати посудину, Данар виголосив довгу промову на Луань. Зробивши останній ковток, юнак відчув спокій, якого позбувся багато зим тому. Немов з нього витягли щось чужорідне і огидне, те, що отруювало життя. Наріан посміхнувся.

- Я перевірю, - озвався Хіган після недовгого мовчання. Принц хотів заперечити, що все добре. Хіган уважно подивився до супутника і теж лишився вдоволеним. - Ось бачиш, Данаре, все скінчилося. Ми йдемо.

Чаклун Призахідного Сонця кивнув і сів, хоча блідість не сходила з його обличчя.

Хіган піднявся. Глянув на принца, і на превеликий жах побачив, як Наріан падає. Чаклун завмер, оскільки відчув, що коханий мертвий. Його охопили лють і страх. Хотілося стерти ненависного Данара в попіл, зруйнувати весь Таллісен. А потім сидіти біля бездиханного тіла принца і проклинати себе за необачність і безтурботність.

Але брюнет стояв нерухомо.

- Що. Ти. Зробив, - голос Хігана був тихим, але Данар аж зіщулився, відчувши холодну лють, що струменіла від брюнета.

- Те, що повинен був, - чаклун Призахідного Сонця не піднімав очей. Лиш дивився на непорушне тіло Наріана. - Династія Алькаріонов повинна зникнути. У настоянці був відвар місячної троянди. На нас він не діє, а людей вбиває. Ти нічого не зможеш зробити, Хігане. Я поклявся вбити молодого принца. Все скінчено.

Чаклун Павучої Лілії стиснув хіганбану так, що ледь не зламав стебло. Глибоко вдихнув, намагаючись угамувати тремтіння в тілі. Деякий час стояв, перебираючи в думках всі способи, за допомогою яких можна знищити ворога. Потім усвідомив, що можна зробити дещо цікаве.

- Ти не залишив мені вибору, - зневажливо кинув Хіган. Від нього повіяло могутністю і моторошною силою Смерті. Брюнет відірвав пелюстку від хіганбани. - Іди сюди, Ілларіє.

- Ні! - схопився Данар, дивлячись, як донька, тримаючи в руці червону брошку, повільно йде до Хігана. Очі в неї були порожніми, як у сомнамбули. - Облиш її, Хігане! Викинь це, Ілларіє!..

- Стій на місці! - наказав чаклун Павучої Лілії, бо Данар кинувся до доньки. - Інакше я змушу тебе спостерігати, як вона вмирає. І повір, я розтягну смерть цієї юної істоти надовго. Стій на місці! - повторив він голосніше. Цього разу опонент кинувся до Хігана, але спинився, почувши наказ. - Помру я - помре і дівчина.

Данар завмер. Він тремтів усім тілом. Переляканий, стривожений, він з благанням дивився на Хігана.

- Будь ласка, - прошепотів він, - не вбивай її. Ілларія не винна, а принц був приреченим. Убий мене, прокляни, кинь в Ущелини Століть на нескінченні муки, але не чіпай мою доньку!

- Ти не послухав мене, - холодно промовив Хіган, чиї очі сяяли яскраво-блакитним вогнем, - чому ж я повинен виконати твоє прохання? - чаклун Павучох Лілії підійшов до завмерлої Ілларії та почав ходити довкола неї. - Ти зробив зло, а страждати буде вона. Я ж попереджав.

- Хігане, благаю…

- Вбити її так легко, - шелестів вкрадливий голос брюнета, - тому я зроблю по-іншому. Заберу дівчину до Передпокою царства Смерті.

- Ні…

- Вона залишиться там і буде довго блукати серед поля, всіяного хіганбаною. Незабаром сили полишать дівчину. Красу її заберуть лілії. Вона приляже відпочити, і тіло її поглине земля. А незабаром з Ілларії проростуть квіти. І повір, вона відчуватиме це. Буле кликати тебе, Данаре, плакати від болю й самотності. Проклинатиме твій вчинок. А квіти будуть рости, розриваючи органи дівчини рости з її серця, пити її кров…

Данар закрив обличчя руками й опустився на коліна.

- Прошу, Хігане, не роби цього, - тихо сказав він надламаним голосом, - інакше я тебе ніколи не пробачу. Рикошет…

- Рикошет і так наздогнав мене! - розреготався чаклун Павучої Лілії. - Тобі нічим мене налякати. Я, звичайно, припускав, що ти спробуєш втнути каверзу, аби не знімати прокляття. Тому подарував чарівній Ілларії брошку. Але твій вчинок перевершив всі мої очікування. Тож…

Данар завмер, не зводячи погляду з Хігана. Той замислено подивився спочатку на дівчину, потім на принца.

«Ти будеш жити, мелме мей. Ще не пізно».

- Я готовий відпустити твою доньку, - зненацька сказав брюнет. У чаклуна Призахідного Сонця відвисла щелепа. - І забути про ваше існування. Натомість мені дещо потрібно.

- Що завгодно, - з готовністю мовив Данар.

- Для початку - чиста пляшечка, - зажадав Хіган, - ні, сядь, - звернувся він до господаря будинку, - Ілларіє, принеси пляшечку. Вибач, Данаре, але після того, як ти вбив принца, я тобі не довіряю.

Дівчина виконала прохання чаклуна Павучої Лілії мовчки, рухалася механічно. Потім зупинилась і завмерла.

- Мені потрібні кілька крапель твоєї крові, - звернувся брюнет до батька Ілларії, - а твоя донька принесе деякі відвари. Упевнений, вони у тебе знайдуться.

Данар не сперечався. Ножем порізав долоню і стиснув, щоб кров влилася в пляшечку. Він відсторонено спостерігав, як Хіган додає туди ж відвари.

- Що ти будеш робити? - запитав Данар.

- Не твоє діло, - озвався Хіган, щільно закупоривши пляшечку з сумішшю, - що ж, я отримав все, що було потрібно.

Чаклун Призахідного Сонця з надією глянув на опонента.

- Зараз, Данаре, ти поклянешся, що ніколи в житті не заподієш шкоду династії Алькаріонів сам або з чиєюсь допомогою, словом, магією або думкою. Також ти ніколи більше не сунеш свого носа в Ардеванд.

- Звідки мені знати, що ти після цього відпустиш Ілларію? - похмуро запитав Данар.

- Я можу хоч зараз відкрити браму в Передпокій, - люб’язно запропонував Хіган.

- Я згоден на твою умову, - різко сказав чаклун Призахідного Сонця, - клянусь Даннейн Анар, що не заподію ніякої шкоди династії Алькаріонів. Ні словом, ні ділом, ні магією, ні думкою. Я не буду просити допомоги у сторонніх людей, чаклунів чи магічних істот, не стану використовувати тварин, птахів, комах або сили природи. Задоволений?

- Задоволений, - кивнув Хіган, - Ілларіє, люба, віддай брошку і йди спати. Ти прокинешся, коли я зникну з Таллісену, і забудеш все, що з тобою сталося після нашої зустрічі.

Дівчина повернула чаклуну прикрасу і повільно побрела кудись вглиб будинку.

- Я не буду клястися, що не зачеплю тебе, Данаре, - продовжив чаклун Павучої Лілії, - але клянуся Ліанне Інділ, що Смерть не зачепить Ілларію доти, поки не прийде час. Життя буде оберігати юну панну, бо хоч вона і донька такого негідника, як ти, та її провини в цьому немає. Прощавай, Данаре.

Чаклун Призахідного Сонця німо спостерігав, як Хіган підняв Наріана і пішов.

*****

Хіган мовчки крокував подалі від житла Данара. Обличчя його було безпристрасним. Чаклун перебирав у пам’яті ритуал, який збирався проводити. Колись Танцівниця дозволила йому врятувати людину, яка померла. Але лиш один раз. Хіган вважав, що це йому не знадобиться, і довгі зими не згадував про дозвіл Смерті. І ось настав час, коли цим потрібно скористатися.

Чаклун вийшов з Таллісену через перші ворота, що трапилися на шляху. Опинившись в Тейрен Араньє, він полегшено зітхнув. Місто-мандрівник зі своєю ідеальністю і правильністю діяло на нерви.

Хіган обережно поклав Наріана на землю і промовив кілька слів на Луань. Звертався до Смерті, просячи повернути принца. Вилив з пляшечки зілля довкола трупа і завмер в очікуванні. Знову і знову звертався до Танцівниці. Якщо ж вона не дозволить… Що тоді?

Навкруг тіла принца почали проростати хіганбани. Ніби в прискореному часі маленькі стеблинки зміцніли, з’явилися бутони, розкрилися і спалахнули багряним. Хіган посміхнувся.

- Дякую, - він схилив голову, знаючи, що Танцівниця чує. Потім звернувся до Наріана: - Скоро ти будеш живий, принце. Зачекай на мене.

*****

Наріан розплющив очі. Над ним простяглося призахідне небо ніжно-пурпурного кольору. Юнак поворухнувся і виявив, що над його головою червоніють хіганбани. Він піднявся і з легким подивом дивився на безмежне поле, земля якого пульсувала яскраво-червоним кольором. Осколок оранжевого сонця виблискував золотом на горизонті. Далеко на півдні росли два дерева, крони яких переплелися, утворюючи овальну арку. І принц зі здриганням згадав вхід в Тауно Кемен. Але це місце не було схожим на зловісні болота. Де ж він? І куди подівся Хіган? Що сталося після того, як принц випив зілля і зібрався йти?

Зненацька Наріан зауважив силует. Жінка з білим волоссям, в білій сукні і з вінком павучих лілій на голові йшла до арки. Юнак упізнав Танцівницю.

- Стривай! - крикнув він. - Де я?

- Ти в Передпокої царства Смерті, - голос жінки звучав всюди. Наріан зупинився. Страшна здогадка пронизала його свідомість.

- Я помер?

- Не зовсім, - в голосі Смерті чулася легка насмішка, - якщо хочеш жити - стій на місці і чекай.

- Чекати на що? - не втримався юнак від чергового питання. Танцівниця постійно говорила загадками.

- Побачиш, - білий силует розчинився в арці. Принц зітхнув і озирнувся в надії побачити хоч кого-небудь. Втім, він не боявся. Правду кажучи, Наріан був здивований видом Передпокою. І навіть тиша цього місця не лякала, а навіювала сон. Тут було по-особливому красиво і спокійно.

«Цікаво, чи царство Смерті так само виглядає?» - подумав Наріан.

- Зараз не час для подібних думок, принце, - перед юнаком стояв Хіган. Очі Наріана розширилися від подиву. Він кинувся в обійми чаклуна. Той не заперечував. Пригорнув принца до себе і довго не міг відпустити. 

- Як ти мене знайшов? - радості принца не було меж. - Я ж мертвий.

Хіган обережно погладив щоку принца, ніби хотів упевнитися, що той справжній. Говорив спокійно, хоча Наріан відчував, що Хіган ледь стримує емоції.

- Передпокій - це мій світ. І ти опинився тут, тому що Смерть дозволила. Зараз ми підемо звідси. Людям тут не місце.

- У тебе прекрасний світ, - тихо вимовив принц, - якби була можливість - я б залишився тут назавжди.

Чаклун Павучої Лілії посміхнувся. Подарував коханому легкий поцілунок в щоку.

- Я знаю, мелме мей.

Хіган взяв Наріана за руку і повів до арки. Вони йшли полем, намагаючись не зачіпати квітів, поки не опинилися перед ледь помітними кам’яними сходами, що поросли сріблястим мохом. Вони вели вгору до арки. Поки чоловіки піднімалися, юнак помітив, що сонце все ще не сіло. Можливо, у Передпокої панував вічний захід сонця.

Опинившись коло двох кипарисів, принц подивився вгору. Арка не була схожа на ту, що вела в Болота Страху. Він заспокоївся.

- Іди, Наріане, - заговорив Хіган, - тільки заплющ очі. Я піду за тобою.

Юнак злегка стиснув його долоню.

- Не затримуйся, мелме мей.

Принц не бачив обличчя чаклуна, але був упевнений, що той посміхався. Заплющивши очі, сміливо ступив до арки. 

*****

Юнак прийшов до тями і різко сів. Спочатку здалося, що він знаходиться в Передпокої, оскільки навколо росли хіганбани. Потім принц упізнав місцевість. Він був у Ф’єрані.

- Ну ось, ти в Тейрен Араньє, - Хіган схилився над ним, простягаючи руку, - з поверненням.

Наріан встав і підійшов до чаклуна.

- Це кінець?

- Дивлячись що ти маєш на увазі, кажучи «кінець», - відповів супутник, - твої поневіряння світом підійшли до кінця. Ти вільний від прокляття, мені більше не загрожує рикошет. А майбутнє невідоме нікому.

- Зате мені воно відоме, - принц поцілував чаклуна з усією пристрастю і любов’ю, намагаючись дотиками вуст і рук висловити всі почуття. Як же він любив Хігана. Всією душею - гаряче й віддано. Пальці плутались у довгих чорних пасмах волосся. На відміну від принца, цілунки чаклуна досі були стриманими, але яку ж насолоду приносили його прохолодні губи, що ніжно торкалися шкіри принца. 

- Що ж тобі відомо, Наріане? - запитав Хіган. Його блакитні очі яскраво сяяли, а на щоках з’явився легкий рум’янець. І принц хотів вічно милуватися похмурою красою коханого.

- Ти поїдеш зі мною в Ардеванд, - відповів юнак, - ми знайдемо драконячу кладку. Драконів потрібно відродити.

Чаклун Павучої Лілії іронічно всміхнувся.

- Ну, раз треба відродити драконів … - протягнув він. - Це вагома причина, щоб вирушити з тобою.

Сонце вже заходило, і Наріану знову здалося, що він знаходиться в Передпокої. Та на душі було легко і спокійно. Хіган тим часом покликав своїх чорних коней. Мандрівники осідлали тварин. Попереду був довгий шлях до Ардеванду.