Проклятий дракон

Крила він свої склав серед ночі.
Батько наш дракон заплющив очі.
Але перш, ніж йти в царство вічних снів,
Дітям всім літати заборонив.

Принц спав неспокійно, але кошмари його не мучили. Зате прокинувся з жахливим головним болем. Приклав долоню до чола, не бажаючи відкривати очі. Схоже, вчора елю було забагато. А від вуличної бійки ломило тіло. 

- Як самопочуття? - ввічливо поцікавився поки невидимий Хіган. Знову насміхався.

- Краще б я помер, - простогнав Наріан. У роті пересохло. - Тут є вода?

- Звичайно, - чаклун послужливо простягнув кухоль з рідиною. Принц залпом випив. Від гіркого смаку і неприємного кислого запаху його ледь не знудило. Кашляючи й відпльовуючись, він схопився з ліжка. - Чим ти мене напоїв, чаклуне?! - розсердився спадкоємець престолу.

- Зате в майбутньому будеш думати, перш ніж напитися, - спокійно відповів Хіган. Він сидів у кріслі і пив чорний напій з духмяним ароматом. - Це зілля усуне головний біль.

- Поки від нього хочеться лиш блювати, - Наріан все ще сердився. Вчорашню розмову пам’ятав уривками, та суть бесіди легко спливла в пам’яті. Виходило, що принцу судилося закохатися в нестерпного чаклуна.

«Маячня якась», - спадкоємець Ардеванду відвернувся, шукаючи плащ. Замість поношеного брудного одягу помітив нове вбрання темного кольору - котту[1], штани, дублет, камзол, високі чоботи і теплий плащ. Здивовано глянув на чаклуна.

- Що? - врешті-решт відреагував брюнет. - Я дозволив собі підібрати для тебе одяг, тому що на твоє лахміття шкода дивитися. Нам все одно пора їхати. Тих, кого ми шукаємо, тут немає.

- Звідки у тебе гроші? - недовірливо запитав принц. Не знав, як реагувати на такий жест з боку супутника. І чого б це чаклуну про нього піклуватися?

- Не забувай: чаклуни - шановані люди у будь-якому місці[2], - відповів Хіган, акуратно ставлячи чашку на стіл. - Я піду снідати. А ти, будь добрий, помийся. Від тебе відгонить сміттям. Зараз сюди принесуть бочку з водою.

Коли чаклун пішов, Наріан сів на ліжко. Жбурнув корону на підлогу і скуйовдив густе волосся. Він не знав, що й думати. Дивні вчинки Хігана здавалися підозрілими. Утім, принц не відрізнявся довірливістю. Ця риса померла в той весняний день, коли хлопчик довірився чаклуну. Помилитися ще раз чоловік боявся. І в кожному вчинку Хігана бачив обман.

«Краще б я був сам», - подумав Наріан, відсторонено спостерігаючи, як слуги заносять бочку з гарячою водою. Все ж цікаво, з яких це пір чаклуни стали важливими особами. Принц мало знав про них через те, що в Ардеванді ніхто не говорив про чаклунів. І це здавалося дивним, так як про віщунок і знахарок знали всі в королівстві.

Наріан помився і переодягся. Відчув себе значно краще. Навіть голова перестала боліти. Накинувши плащ, чоловік покинув кімнату.

Хіган, як на зло, зайняв найбільший стіл у центрі трактиру. Принц не став відчитувати чаклуна. Адже супутник тільки цього і чекав. Спадкоємець Ардеванду сів навпроти і накинувся на їжу.

- Ти стаєш більш стриманим, - прокоментував Хіган з поблажливою усмішкою. Він знову пив той дивний чорний напій.

- Зате ти нахабнієш, - відгукнувся Наріан. Страви були смачні й ситні. Давно він так не харчувався. - Що це за напій? Ніколи такого не бачив. 

- Кава, - відповів брюнет, - її п’ють в основному чаклуни, бо вона допомагає підсилити магічний потенціал. На півдні є цілі кавові плантації, та серед людей напій не вельми популярний,- він замовк і окинув уважним поглядом співрозмовника, - о, тепер ти більше схожий на величного принца. Хоча варто було вибирати коричневий одяг.

- Я не хочу бути схожим на принца, - Наріана пересмикнуло від такого порівняння. Чаклун знову знущався. - У мене є питання.

- Яке?

- Чому в Ардеванді нема чаклунів?

- О, а це цікаво, - Хіган поставив чашку і нахилився до співрозмовника. Від пронизливого погляду блакитних очей принцу знову стало незатишно. - Чому ти не повідомив про це раніше?

- До мене щойно дійшло, - відповів Наріан, - саме через незнання я і довірився тому чаклуну. В Естевені їх ніби й не існувало. Про те, що я проклятий, дізнався від віщунки.

- Ніколи не цікавився Ардевандом, оскільки жив у Хессірі й займався своїми темними справами, - відгукнувся Хіган, - хоча чув, що якийсь із королів Ардеванду втратив чи то дружину, чи то наречену через чаклунів, тому заборонив їм навідуватися в його королівство. Також, наскільки мені відомо, Алькаріони були ініціаторами Полювання Сотні Зим - великої війни з чаклунами. Подробиці мені невідомі, я народився набагато пізніше. І взагалі, це ти повинен знати історію власного королівства.

- Я покинув Ардеванд, у чотирнадцять років і не вивчив усе, що було потрібно. Пам’ятаю, я одного разу запитав у батька про чаклунів. Він сказав, що розповість, коли я зійду на престол. 

- Не біда, принце, ми і про це дізнаємося. Мій друг довго живе в цьому світі і добре знає історію Тейрен Араньє[3].

- У тебе є друзі? - хмикнув принц. - Дивовижно.

- Уяви собі, - посміхнувся чаклун, - поїв? Тоді в дорогу. Мій друг - теж чаклун, але кращий за мене.

- Мені здається, всі чаклуни кращі за тебе, - пробурчав Наріан, піднімаючись, - і я вельми здивований, що мене прокляв не ти.

***

Друг Хігана - чаклун Шепітливого Листя Люссар - нагадував звичайну людину більше, ніж супутник принца. Темні кучері нерозчесані, у пасмах заплуталися гілки й листя. Густа борода приховувала половину засмаглого обличчя. У важкому хутряному вбранні чоловік нагадував неповороткого ведмедя. Проте, він спритно рубав дрова біля невеликого, проте охайного будиночка, що заріс кущами черемшини і і горобини. Побачивши Хігана, що неквапом під’їжджав до нього, облишив роботу. Скривився, коли брюнет посміхнувся.

- Хігане, - пробурчав Люссар низьким басовитим голосом, - як же я… неприємно здивований. Зізнаюся, зустрічі не радий, адже давно вважав, що ти знаходишся в Ущелині століть.

- А ти, як завжди, говориш, що думаєш, друже, - люб’язно сказав брюнет, роблячи вигляд, що не почув сарказму в голосі колеги, - не хвилюйся, я не буду просити відвернути рикошет. Тому що знайшов рішення.

Хіган озирнувся й підморгнув принцу. Наріан болісно зітхнув.

- Не вірю, - здивовано пробурмотів Люссар, розглядаючи спадкоємця престолу, - хто ти, нещасний, і чим тебе залякав цей невіглас? Навіть я переношу присутність Хігана лише половину дня, а то й менше.

- Я проклятий, шановний Люссаре, - відповів принц, - звати мене Наріан. Повірте, я не вельми охоче погодився присутності такого супутника.

- Хіган дратує, правда? - посміхнувся Люссар. Чаклун Павучої лілії ніяк не відреагував на ці слова. - Та ще й прокляття… навіть не знаю, що гірше. Але заходите вже до будинку, раз приїхали.

- Не хвилюйся, ми ненадовго, - сказав Хіган.

- Звичайно, ненадовго, - Люссар лишив сокиру на пеньку і повільно рушив до різьблених дерев’яних дверей. - Я не дозволю вам переночувати. Коли ти минулого разу засидівся, всі мої рослини зів’яли.

- А він гостинний, - зауважив Наріан, ледь стримуючи сміх.

- Люссар піклується про рослини й ліси, а ліс - це Життя, - відповів Хіган, - я ж - Смерть. Ми трохи… протилежні. Але, гадаю, Люссар не відмовиться поділитися інформацією.

Принц якось сумно, без посмішки, подивився на співрозмовника. Світло-карі очі були тьмяними й сумними. 

- Ти - не Смерть, - просто сказав Наріан і пішов за Люссаром. Здивований Хіган опинився в домі останнім. Після розмови про прокляття супутник поводився досить дивно.

Люссара він побачив у кріслі-гойдалці коло великого каміна. Принц усівся на простому дерев’яному стільці й не зводив очей з язиків полум’я. На думку Хігана, будинок був затісним, а кольори - надто яскравими. Багато зелені й дерева. Гнізда птахів на стелі, дюжина котів, що сновигали туди-сюди, їжак, котрий повзав по столу і сховався за глиняною вазою. Чаклуну Павучої лілії тут було незатишно. Мертва розкіш йому більше припала б до душі.

- Давайте швидше, а то тварини захвилювалися, - невдоволено зауважив Люссар.

- Де знаходяться наші колеги? - прямо запитав Хіган. Він лишився стояти біля порога, підпираючи стіну.

- Збираєшся знайти того, хто прокляв цього нещасного? - поцікавився лісовий чаклун. - Сильний же рикошет ти заробив. Боюсь уявити, якою буде відплата, оскільки ти готовий на будь-який ризик.

- Менше знаєш - краще спиш, - сказав Хіган, насупившись. Це не сховалося від уваги принца. - Розповідай, і ми підемо з цього хліва.

- Більшість чаклунів зачастили до Аранґару[4], - зітхнувши, відповів Люссар, набиваючи люльку сушеними травами. Наріан уважно слухав. - Кажуть, у морі коло королівства знайшли багато артефактів. А чаклуни обожнюють усіляку магічну погань. Наче їм своїх сил не вистачає. Гелдарін і Нордаз у Брегелі[5]. По дорозі до мене заходили. Сперечаються, як завжди.

- Мене цікавить місцезнаходження Ахейра і Х’єссена.

- Хвала Танцівницям, вони не тут, - зневажливо кинув Люссар, - підлі, брехливі, тільки й хизуються власними силами…

- Так, так, я знаю, як ти до них ставишся, - байдужим тоном виголосив Хіган, - як і до мене. То де ця парочка?

- Вирушили в Бріссаг[6] проклинати всіх, хто трапиться на шляху.

- А в Ардеванд ніхто з чаклунів не пішов? - заговорив Наріан, відволікшись від споглядання вогню.

- Так от хто ти такий, - здивовано протягнув чаклун Шепітливого Листя, - зниклий принц з роду Алькаріонов[7], осяйних королів, ватажків боротьби з чаклунами, що у переказах отримала назву Полювання Сотні Зим.

- Я так і думав, - пробурмотів Хіган. Принц кивнув. Отож, скоріш за все, чаклун, що його прокляв, мститься за минуле. Можливо, він втратив когось під час війни. Іншої причини ненависті незнайомця молодий Алькаріон не знаходив. Правда, чому мішенню став саме Наріан - невідомо. - Я чув про цю подію, та не думав, що династія Алькаріонів існує донині. 

- Існує, цей рід непросто знищити. Сім сотень зим тому чаклуни навіть жили на території Ардеванду і їх було більше, - почав розповідь Люссар, - вони вважали себе настільки могутніми, що під час ритуалів приносили в жертву людей з різних верств суспільства. У ті темні часи ніхто не смів сказати хоч слово проти, поки чаклуни не захотіли стати володарями королівств. Хессір і кілька південно-східних королівств вони захопили швидко. Аж тут проти їхньої узурпації виступив Наурлім Алькаріон, який зійшов на престол всього дві зими до початку Полювання. Він був мужнім і рішучим. Як усі королі цієї династії. Кажуть, у правителя було багато магічних артефактів. А ще Алькаріони мали дивовижну здатність - вони знаходили спільну мову з драконами. Може, тому всіх спадкоємців називають на честь вогню[8]?

- В Ардеванді були дракони? - напівпошепки запитав Наріан. - І мої предки… спілкувалися з ними?

Стало зрозуміло, чому на гербі його сім’ї був присутній сріблястий дракон.

- Твоє королівство одвіку було землею цих істот, - відповів Люссар, - за переказами, саме на цю територію ступив перший дракон. Не дарма його нарекли Ардевандом[9].

- Що було далі? - запитав принц.

- А далі Наурлім і правителі інших королівств за підтримки драконів почали жорстоко знищувати чаклунів і їхніх синів[10]. Це тривало сотню зим. З обох сторін було багато втрат, але чаклуни здалися. В обмін на життя вони поклялися нікого не вбивати і створили магічний рикошет. Син Наурліма, Елнар, заборонив чаклунам з’являтися в Ардеванді під страхом смертної кари, бо ті вбили його наречену. От і вся історія.

- Незважаючи на рикошет, чаклуни все одно поводяться гидко, - невдоволено зауважив принц, - як він взагалі діє?

- У нього запитай, - Люссар курив люльку й насмішливо дивився на Хігана, - я, на щастя, не робив темних справ. Мені відплата не загрожує.

Принц уважно подивився на чаклуна Павучої Лілії, чекаючи відповіді. Той наполегливо вдавав, що не помічає Наріана.

- Отже, їдемо в Бріссаг, - спокійно сказав Хіган, - через Топазову ущелину дістанемося швидше.

- Якщо вас не зжере дракон, - додав Люссар, випускаючи кільця диму, що якийсь час ширяли у повітрі, змінюючи форму. У Наріана сяйнули очі, коли він почув про дракона.

- Тоді ми точно вирушаємо цим шляхом, - принц зірвався з місця і мало не вибіг з дому. Чаклуни лишилися.

- Дивно, що я не під підозрою, - порушив мовчанку Люссар. Незважаючи на неприязнь, він був вдячний Хігану за те, що брюнет колись врятував його від лез Ахейра. І брав на кпини виключно зі звички, а не для того, щоб образити.

- Ти не здатний проклясти людину, - Хіган стомлено прикрив очі. Важко прикидатися безтурботним, коли в душі вирують урагани.

- А як же відплата в ім’я справедливості? - запитав Люссар, гладячи їжака. Звірятко наполегливо дерлося господареві на плече. - Не забувай, під час Полювання помер мій батько.

- Нерозумно, - заперечив Хіган, - відлуння прокляття відрізняється від твоєї звичної магії. Інакше я б не розмовляти прийшов. Я відповів на твоє запитання?

- Так. Щасливої ​​дороги.

Хіган посміхнувся, знову перетворившись у нестерпну дошкульну людину. Потім зник за дверима. Люссар вийшов їх провести.

Наріан вже сидів на коні, накидаючи каптур. Тримався гордо і велично. На тлі сіро-синіх хмар виглядав моторошно. Немовби посланець Смерті.

- Сподіваєшся домовитися з драконом, принце? - поцікавився чаклун Шепітливого Листя.

- Чом би й ні? - відгукнувся Наріан. Він наче прокинувся від довгого сну. У нього нарешті з’явився шанс врятуватися, хоча поклик Німих земель болісно відлунював у голові. - Мене прокляв не звичайний чоловік, тож підтримка дракона буде доречною.

- Майте на увазі, що ці істоти недарма вважаються найбільш кровожерливими в Тейрен Араньє, - сказав наостанок Люссар, - незважаючи на поклади топазів, до ущелини не ходять вже кілька десятків зим.

- І я б обійшов це місце, - вимовив Хіган, - та слово принца - закон.

- Менше розмов, чаклуне, - відгукнувся Наріан, - дякую за допомогу, Люссаре.

Той провів поглядом вершників, що зникли у хащах і пробурмотів:

- Хай береже вас Анамо.

***

- Принце, станеш королем - зміни корону, - сказав Хіган, як тільки подорожні опинилися далеко від будинку лісового чаклуна. Вони не хотіли розмовляти у присутності Люссара. - Рубіни надто агресивні. Краще вплавити перли або бурштин.

Наріан вже вкотре зняв прикрасу і машинально жбурнув на мертву застиглу землю.

- Дракони ж невразливі до магії чаклунів, чи не так? - запитав спадкоємець престолу. - Інакше б їх не залучили до Полювання Сотні Зим.

- Правильно, - кивнув брюнет, порівнявшись зі співрозмовником, - більше того, від їхнього полум’я не можна сховатися за допомогою магії. Щиро сподіваюся, що ми переконаємо дракона приєднатися. Хоча ми б і без нього впоралися.

- Чому ти вважаєш, що накласти прокляття могли чаклуни з Бріссагу? - поцікавився Наріан.

- Ахейр - чаклун Отруйних Лез, Х’єссен - чаклун Кривавих Ілюзій. Їхні імена наганяють страх на кожного, хто чув про них. Ці двоє проклинають направо і наліво і нишком приносять в жертви людей. І як таких тварюк рикошет не спіткав?

- Може, розповіси, як діє ваша відплата? - не втримався принц. - Чому тих двох вона не торкнулося, але загрожує тобі?

- Я знав, що ти запитаєш, - чаклун посміхався, проте якось вимучено і неприродно, - найцікавіше, що рикошет був створений як жарт. Чаклуни не збиралися виправлятися. Рикошет не повинен був діяти, - Хіган говорив жорстко, - Танцівниці вирішили інакше. Час від часу магічний рикошет обирає якогось чаклуна, котрий хоча б раз у житті зробив зло. Найчастіше чаклун дізнається про це з віщого сну. Рикошет діє вибірково і нелогічно. Чаклуни хотіли посміятися над усіма, а Танцівниці посміялися над чаклунами. Хоча останні не замислюються про відплату, наївно вважаючи, що вона обійде стороною. От і я так думав… - голос брюнета став тихішим. - А оскільки рикошет - це найбільший страх чаклуна…

- Чого ж боїшся ти? - здивувався Наріан. Він вважав, що нестерпний Хіган нічого не боїться. - Смерті?

- Як примітивно, принце, - похитав головою супутник, - я не боюся Смерті, і вона це знає.

Зрозумівши, що відвертості від чаклуна не добитися, принц хмикнув і замовк. Набридло витягати інформацію примусово. Та й хіба йому цікаво?

Виявляється, так. Виявляється, принцу хотілося знати більше про загадкового супутника. Тому що чаклун з багряною лілією у блідих руках був суцільною таємницею і викликав цікавість. Тому що Наріан зрозумів: в’їдливі глузування і лякливо-саркастична посмішка - це маска. Як його холодність і байдужість. І ці яскраві блакитні очі теж бувають сумними.

- Я боюся жити без магії, - раптом заговорив Хіган, і це несказанно здивувало принца, - боюся стати звичайною людиною, втратити владу і могутність. Боюсь поневірятися світом, наче той жебрак, аби знайти прихисток і якусь їжу. Я звик бути могутнім, звик знати, що я не беззахисний. А рикошет може забрати мою силу. Дякую, Танцівниці.

- Зате в тебе є шанс врятуватися, - зауважив принц, намагаючись підбадьорити брюнета.

- Такий собі шанс, - Хіган знизав плечима, - до речі, ти знаєш, що хтось дуже хотів, аби ти потрапив у Німі землі? 

- Що ти маєш на увазі? - спохмурнів принц, відчуваючи, як невідомий страх повільно підіймається з глибин душі. 

- На тебе наклали закляття. Тобі постійно буде хотітися прямувати на схід Хессіра, і чим більше ти опиратимешся, тим сильнішим це бажання ставатиме, - пояснив чаклун, зірвавши кілька пелюстків лілії, - я запідозрив щось не те, коли після нашої зустрічі ти все одно квапився назустріч монстрам. Адже ти шукав порятунок, а не смерть? 

- Це закляття можна знешкодити? - швидко спитав Наріан, відчуваючи, ніби провалюється у бездонну прірву. Скільки ще разів його прокляли? 

- Я майже позбувся його, - відповів супутник, поблажливо посміхаючись. Виглядав він так, ніби щойно самотужки врятував королівства від смертельної загрози. - Бачиш, принце, я таки корисний. Візьми ці пелюстки і сховай до кишені. Вони знешкодять побічні ефекти чужої магії. 

- Це зробив той же чаклун, котрий прокляв мене? - принц узяв пелюстки лілії. Цього разу страху від контакту з рослиною не відчував. Навпаки, пелюстки були на дотик, наче оксамит. 

А бажання стрімголов мчати у Німі землі потроху зникало. Усвідомлення цього викликало полегшення, і молодий спадкоємець на повні груди вдихнув морозне повітря. 

- На жаль, ні, - невдоволено мовив чаклун, - і поки я не можу визначити, хто це. Відлуння дуже слабке. Не подобається мені, що тебе воліє проклясти ледь не кожен чаклун Тейрен Араньє. 

- Не кожен, - зненацька посміхнувся принц. Хіган підозріло глипнув на нього. - Ти не проклянеш. І дякую за… за все. 

- Замість подяки краще б дозволив знайти образ чаклуна у твоїй пам’яті, - запропонував Хіган. Він явно був утішений тим, що принц оцінив його роботу. - Незважаючи на те, що він приховав себе, мені вдасться його побачити.

- Ні, - холодно відповів Наріан. Він розумів, що пручатися безглуздо. Та раптом чаклун випадково дізнається про все прокляття?

«Хотілося б знати, чому ти проти, принце», - подумав Хіган. Він жадав, аби Наріан повірив йому. І перестав приховувати істинного себе.

***

Топазова ущелина розташовувалася на кордоні Бріссагу й Дагди. З’явилася в результаті землетрусу, викликаного драконами. Стіни її були всипані топазами. Спочатку ущелина кишіла людьми, котрі намагалися нагребти якомога більше дорогоцінних каменів. Через нашестя мисливців за скарбами колись вузький розлом перетворився в широку розколину. Її, можливо, зрівняли б із землею, та одного разу там оселився дракон. Істота безцеремонно зжерла кілька десятків сміливців. І хоча на дракона неодноразово влаштовували полювання, він кожного разу виявлявся хитрішим. Дізнавався про плани людей і сам влаштовував засідку. До смерті лякав лицарів і принців, які зголошувалися його вбити. Розгромив об’єднані війська Дагда і Бріссагу. Після цього жоден сміливець не пхав носа до небезпечної ущелини, незважаючи на чутки, ніби дракона смертельно поранили.

Про все це принц дізнався від Хігана. Вдалині вони помітили скелю, розділену на дві частини широкою тріщиною. Голі скелясті виступи здалеку переливалися бірюзовими відтінками. Поклади топазів досі були недоторканими.

З ущелини повіяв крижаний вітер, і коні подорожніх злякано заіржали.

- Спокійно, Півноче, - Хіган ласкаво погладив коня, - мені тривожно. Раптом цей дракон втратив рештки здорового глузду і збожеволів?

- Отже, не висовуйся, - сказав Наріан без тіні страху.

- Бачу, здоровий глузд втрачаєш і ти, - тихо вимовив чаклун, похитавши головою.

Чим ближче вони під’їжджали, тим ставало холодніше. Запахло їдким димом. Вхід в ущелину був чорним від кіптяви. Ніби тут пройшлася сильна пожежа. Блідий і стривожений Хіган уважно все оглядав. Наріан же вперто гнав коня уперед.

Голова дракона вигулькнула над ущелиною раптово. Луска мала насичений синій колір з чорними прожилками. Шия гнучка і довга, на голові починався кістяний гребінь, що плавно опускався до спини. Темні очі істоти злісно примружилися, з ніздрів повалив білий дим. Довгі білі ікла були помітні навіть здалеку. Пітьма сполохано заіржала і ледь не скинула Наріана з сідла. Той дивом втримався.

- Здається, дракон сердитий, - сказав Хіган, - ми точно невчасно.

Дракон повільно повернув до них вишкірену пащеку й випустив струмінь диму. У білім тумані, що засліпив мандрівникам очі, чудовисько зникло.

- І це все? - здивувався принц. Він очікував, як мінімум, сутички, хоча й розумів, що дракон враз би їх подолав.

Із закіптюженої ущелини назустріч вершникам вийшов лицар. Обладунки мали темно-синій колір і безліч загострених деталей, ідеально підігнаних одна до одної. Шолом з забралом приховував обличчя. Обладунки лицаря складалися з нагрудника з вигравіюваною пащею дракона, наплічників, металевих рукавичок, наколінників і міцних чобіт. На плечах майорів білий плащ. Незнайомець тримав у руках важку алебарду.

- Це посередник, - пояснив чаклун принцу, - через нього можна поспілкуватися з драконом.

- Від вас відчувається сильна магія, - голос лицаря був низьким і глухим, - якщо ви прийшли за скарбами - дракон не дозволить грабувати ущелину.

- Нам потрібен сам господар цього місця, - озвався Наріан, виїжджаючи вперед, - я хотів би звернутися до нього з проханням про допомогу…

- А що ти готовий запропонувати натомість, чужинцю? - поцікавився посередник, повернувши голову до принца.

- У мене нічого немає, я проклятий принц з роду Алькаріонів, - прямо заявив спадкоємець престолу.

- Ти з роду осяйних королів! - раптом вигукнув лицар і зняв шолом. Принц і чаклун не приховали здивування. Бо лицар виявився жінкою.

Правильний овал обличчя, обрамлений неслухняним темним волоссям. Очі темно-сині, немов сапфіри. Риси плавні, чіткий контур губ кольору вина. В її образі поєднувалися жіноча сила, невловима грація й хижа краса звіра.

Посередниця відкинула шолом і алебарду. Підійшла до принца і нестерпно довго дивилася йому в обличчя, наче вперше бачила людину. Посміхнулася - радісно й доброзичливо.

- Осяйні королі - наші друзі, - говорила вона голосно, в промові прослизали проривні звуки на зразок гарчання, - і я допоможу тобі. Мене звати Ербе.

- Нам дракон потрібен… - схаменувся Наріан, який задивився на прекрасну незнайомку. Давно він не бачив таких жінок - сильних і вільних, як Дикі вітри [11].

- Я і є дракон, - лицарка посміхнулася ще ширше, оголюючи гострі ікла. - Дракони вміють перетворюватись у людей. Так простіше розмовляти.

Ошелешений принц повільно повернувся до Хігана:

- Ти мені цього не казав.

- Я й сам не знав, - чаклун виглядав не менш шокованим.

- Ніхто не знав, - заявила Ербе, - тому драконів у людській подобі стали називати посередниками.

- І звідки нам знати, що ти не брешеш? - запитав чаклун.

За спиною жінки зненацька виросло величезне синє крило, вкрите сапфіровими лусочками у вигляді пір’я. Жінка змахнула крилом, піднімаючи хмару пилу. Кінь Наріана від страху став на диби, і принц щосили натягнув вуздечку, аби заспокоїти тварину. Тоді рвучко зіскочив з коня й захоплено розглядав чарівне крило драконеси, що за мить зникло, ніби розтануло в повітрі.

- Тепер вірите? - Ербе допитливо дивилася в обличчя чоловіків. Кутики її губ смикалися, бо вона ледь стримувала посмішку. - Як вас звати?

- Наріан, - представився спадкоємець престолу, - і Хіган, чаклун Павучої лілії, - він вказав на брюнета, уникаючи його погляду, - і я дійсно не знаю, чи зможу віддячити тобі, якщо ти допоможеш зняти прокляття… 

- Мені передбачили твою появу, - мовила Ербе, - наша зустріч не випадкова. Батько сказав, що ти знімеш моє прокляття. Я проклята, як і ти, - додала вона, бачачи недовірливий погляд Наріана.

Хіган нечутно зістрибнув з коня і став між принцом і драконесою.

- Хоч бери і бажання загадуй, - посміхнувся він, - добре, принца прокляли. Це можливо. Але як таке сталося з тобою, ардільє[12]? Магія чаклунів на тебе не діє.

- Це правда, - посмутніла жінка, розглядаючи чаклуна як людина, що давно бачила собі подібних, - якщо ви не проти, ходімо в ущелину, аби нас не помітили. Там мій дім.

У печері Ербе, висіченій прямо в скелі, горіли сотні свічок. Свічки - і більше нічого. Ні стола, ні стільців, ні ліжка. Тільки кам’яні сходи різної висоти, на яких розташувалися принц з чаклуном. Наріан зняв каптур - у печері було тепло і затишно, незважаючи на відсутність меблів. Хіган переставив кілька свічок, щоб зручніше сісти. Свічники були вирізьблені з топазів. Крихітне полум’я танцювало на гранях каменів, додаючи ще більше світла.

Раптом почувся гуркіт, і мандрівники підскочили. Виявилося, це Ербе знімала обладунки. До них вийшла в котті, що надягалася під обладунки зі шкіряними нашивками, штанях і чоботях. На шиї висів ланцюжок з підвіскою - сапфіровою фігуркою дракона, котрий розпростер крила. У тьмяному світлі її волосся мало мідний відтінок.

- Драконів прокляв наш Батько, - без зайвих вступів вимовила вона, затримавши погляд на бурштинових очах принца, - тому що в минулому дракони були кровожерливими…

- З самого початку, будь ласка, - люб’язно перервав жінку Хіган. На відміну від Наріана, зачарованого дикою красою Ербе, чаклун зберігав здоровий глузд. Відблиски світла надавали його обличчю незвичну м’якість, яку не псувала навіть моторошна посмішка.

- Ви не знаєте легенди про Батька-Дракона, творіння Танцівниць? - здивувалася жінка. Коли співрозмовники похитали головами, продовжила: - Батько-Дракон вирізав своїх дітей з дорогоцінних каменів і оживив диханням. Якийсь час дракони мирно жили з людьми. Потім почалися війни за коштовності. Людям було мало, хоча дракони охоче ділилися скарбами. На перших порах відступали ми. Коли грабіжники вбили маленьких драконенят - ми озвіріли. Кинулися знищувати, спопеляти і трощити. Жадали крові. Батько-Дракон бачив, що діється в Тринадцяти Королівствах, і плакав. Тому що бажав миру і процвітання. Довго він радився з Танцівницями. І прокляв своїх дітей, навіки заборонивши їм літати. Наклавши прокляття, Батько відправився у Світ під Місяцем і занурився у вічний сон. А дракони… ті, які наважилися злетіти, розсипалися дорогоцінними каменями. Ми почали ховатися, оскільки люди зрозуміли, що перевага на їхньому боці. Я - остання драконеса Тейрен Араньє. І прокляття Батька зняти було неможливо… допоки мені не приснився сон. і Батько сказав: «Король осяйний, що колись прийде, Врятує від прокляття він тебе». Це ти, Наріане Алькаріоне. Нехай я не знаю, що ти можеш зробити, проте охоче супроводжуватиму тебе.

У тиші було лише чути дихання схвильованої жінки, враженого принца і замисленого чаклуна. У Наріана з’явилися безліч питань. І в той же час йому нічого не хотілося говорити. Слова були зайві.

Він вважав себе нещасним. Тоді що можна сказати про драконесу, яка сотні зим не розправляла крила і не сподівалася на порятунок? Драконесу, котра щодня дивилась у небо, уявляючи, як ширяє серед білосніжних хмар, обганяючи вітер. Драконесу, що одночасно боялась і мріяла літати.

Принц мовчав, бо висловити емоції, що ураганом вирували в душі, було не під силу. Він співчував Ербе і шкодував, що не знає, як їй допомогти; дивувався і злився на Батька-Дракона, який вибрав сторону людей; а ще хотілося плакати від несправедливості і власного безсилля.

- Я не стану примушувати тебе йти з нами, - врешті-решт сказав Наріан. Долоня Хігана знаходилась у нього на плечі. Принц її не скинув, зрозумівши, що таким чином чаклун підтримує його. - Бо нічого не можу пообіцяти натомість…

- Все, що мені потрібно - піти звідси, - тихо промовила Ербе, - я просто відтягувала мить, коли покину цю ущелину, що так мені остогидла. Може, відчувала, що зустріну вас? Подорож подарує більше свободи, ніж життя в сірих стінах. Так куди ми прямуємо?

Принц, захоплений зненацька зміною теми розмови, відповісти не встиг.

- У Бріссаг, там знаходяться двійко нехороших чаклунів, які, можливо, прокляли принца, - відповів Хіган.

- Чому можливо? - вигнула брову жінка.

- Тому що принц упертий, як мул, - криво посміхнувся чаклун, - не дозволяє побачити нашого ворога в своїй пам’яті.

- Ти і без цього добре справляєшся, - похмуро відрубав Наріан.

Ербе подивилася то на принца, то на чаклуна. Цих двох розділяла величезна прірва недовіри. Це було сумніше за будь-яке прокляття.

- Ви залишитеся на ніч чи їдемо в цю ж хвилину? - запитала драконеса, наперед знаючи, що відповість проклятий принц.

- Відпочинемо, - відповів Наріан.

- Як ми можемо їхати, дорога Ербе? - посміхнувся Хіган. - Дай принцу отямитися. Він досі в полоні твоїх сяючих очей.

Побачивши збентежені обличчя співрозмовників, чаклун опустив голову, намагаючись сміятися якомога тихіше.

Коментарі:

[1] Котта - простора сорочка, довжина якої доходила до середини стегна.

[2] У всіх королівствах, крім Ардеванду, чаклуни мають великий вплив.

[3] Тейрен Араньє (луань) - світ Тринадцяти Королівств: Ардеванду, Руаньє, Ф’єрану, Брегела, Дагди, Бріссагу, Аранґара, Різзела, Міндела, Мірвінанду, Сагареса, Хессіра і Х’ярвенду. До королівств не відносяться Німі землі, Край Вічного Льоду і Полум’яні острови.

[4] Аранґар - найпівденніше королівство, де часто на узбережжях знаходять магічні артефакти. Досі невідомо, звідки ті артефакти взялися. Королівство багате завдяки тому, що артефакти продають чаклунам і поважним особам. Маленькі острівці, що знаходяться неподалік, облаштували в приватні місця відпочинку для королівських осіб. Столиця - Фіріньє. Королева - її величність Йонарін.

[5] Брегел - південно-західне королівство, відоме багатими урожаями і великими парковими зонами коло річки Тіненіон. Столиця - Араванте. Королева - її величність Лайтарі.

[6] Бріссаг - королівство півдня, що в минулому дуже потерпало від узурпаторської влади чаклунів. Королівську династію знищили, тому тут правлять далекі родичі королів, що наклали суворі обмеження для чаклунів, котрі збираються навідатись у королівство. Незважаючи на це, чаклуни все одно порушують ці правила. У Бріссазі живуть найбільше винахідників, тому передові технології тут дуже цінуються. Столиця Тірвінд була майже знищена під час Полювання Сотні Зим, та потім повністю відбудована.  Королева - її величність Тарінен.

[7] Алькаріон (луань) - осяйний.

[8] В іменах династії Алькаріонов присутні назви вогню мовою луань: нар/наур, велка, найре, вен. Наприклад, ім’я Наурлім означає «найяскравіше полум’я».

[9] Ардеванд (луань) - земля драконів (Арділь - дракон, венде - земля, рівнина).

[10] Активна сила чаклунства передається тільки по чоловічій лінії. Жінки народжуються віщунками і знахарками.

[11] Дикі вітри мешкають у Краї Вічного Льоду, викликаючи сильні бурі і урагани.

[12] Арділья - шанобливе звертання до драконес.