Вигадка ця казка, та в ній натяк є.
З долею сліпою бій принц програє.
І тепер навіки проклятим він став,
Коли королівство чаклуну продав.
Стежка, якою втомлено ступав сірий кінь, здавалося, вела до Ущелини століть[1]. Укрита листям кольору іржі, вона петляла повз пожовклі трави, огинаючи сухі зарості й мертві безлисті дерева. Навислі сірі хмари знебарвлювали світ, забирали останні яскраві кольори з одноманітної місцевості. Сухий осінній вітер раз у раз кидав жмені дорожнього пилу, який осідав на колись чорному плащі вершника. Каптур повністю приховував незнайомця від сторонніх очей. Чоботи на його ногах були старими й вицвілими з відірваними пряжками. Схиливши голову, вершник дрімав у сідлі. Схоже, йому було все одно, куди їхати, оскільки кінь ішов у невідомому напрямку. Посеред вицвілих фарб осені, під свинцевими хмарами самотня людина здавалася нещасною, загубленою.
І проклятою.
Десь удалині почувся дзвін. Вершник прокинувся. Зупинив коня. Подивився вперед. Помітивши обриси міських стін, гірко зітхнув.
Як же не хотів він показуватися людям на очі. Бачити усміхнені обличчя і з жахом прислухатися, чи не кричить йому хтось ненависне «Ваша високосте». Бо після цього - лише тікати. Тікати подалі, в дрімучі ліси чи до неприступних гір, аби ніхто й ніколи більше так його не називав.
Подорожній багато чого віддав би за те, щоб його титул передали комусь іншому. Та це був його тягар.
Він і не думав, що влада може бути огидною. Що сяйво золота викликатиме нудоту, а покірливий послух містян - панічний страх. Уже котрий рік перебуваючи в дорозі, він навіть мріяв стати селянином. Забути про титул і про свою долю.
Та доля постійно йшла за ним по п’ятах, ведучи за руку Смерть. Скількох він уже вбив, просто знаходячись поруч.
Він був проклятим. І своєю присутністю отруював усе довкола.
«Королівство, де тебе визнають королем, впаде…» - прошипів знайомий голос крізь час і відстань. Далекий відгомін напівзабутого минулого, що у певні миті зринало у напівсонній свідомості. Вершник ударив коня в боки. Тварина риссю поскакала до міста. А людина в темному плащі раз чи двічі озирнулася. Наче боялась, що її буде переслідувати власник безтілесного голосу.
***
Ставало холодніше. Втікач щільніше закутався в плащ. Долоні замерзли і ледь згиналися. Незважаючи на страх, він гнав коня до кам’яних стін, мріючи опинитися хоча б у найбруднішій таверні й зігрітися. У небі грізно блищали спалахи блискавок. Подорожньому здавалося, що навіть світ отруєний через нього. Він щиро бажав, аби блискавка його вбила. «Не вийде», - промайнула сумна думка. - «Я добре знаю, що Смерть мене не зачепить. Кого завгодно, та не мене…»
Раптом на безлюдній дорозі з’явилися три чорні силуети, що майже зливалися з навколишньою пітьмою. Черговий спалах освітив суворі бородаті фізіономії, поношений одяг і короткі мечі в руках чоловіків. Виглядали вони, немов небіжчики - бліді, сутулі, зі скуйовдженим волоссям і моторошними блиском очей у чорних проваллях, що їх не освітила блискавиця.
Розбійники. Скільки їх встиг побачити утікач - не злічити. Він натягнув вуздечку, спиняючи коня, і з викликом подивився на незнайомців.
- Що вам потрібно? - байдуже запитав вершник.
- Гаманець давай, - зажадав один з розбійників.
- У мене нема гаманця, - відповів чоловік у плащі. Того дріб’язку, що у нього лишився, не вистачило б, аби задовольнити потреби волоцюг, тому він додав: - Можу запропонувати лише… свою корону.
- Корону? - здається, розбійники були здивовані, бо не розуміли, звідки в обірванця могла з’явитися корона. Втім, вони швидко отямилися. - Давай сюди!
Подорожній обережно зняв зі світлих кучерів тонкий золотистий обідок - витвір мистецтва ювелірів півночі. В дорогоцінний метал були вплавлені круглі червоні рубіни. Корона зловісно виблискувала в світлі блискавок, а дорогоцінні камені здавалися вершнику чиїмись злими очима. Без жодних докорів сумління він пожбурив прикрасу під ноги чоловікам, котрі швидко підібрали коштовність. Очі їхні жадібно вивчали скарб.
- І коня віддай, - знову зажадали постаті, вдосталь намилувавшись короною. Вершнику цей час здався вічністю.
- Ні, - несподівано твердо сказав подорожній, похмуро дивлячись на супротивників. Хоча він був беззбройний, та все одно розумів, що бійки не уникнути. «Нападайте ж, недотепи», - ледь не вголос мовив чоловік. - «Убийте мене, я не збираюся нападати. У мене навіть зброї нема».
Він яскраво уявив, як коротке лезо розрізає горло. Ніби наяву, побачив темну кров, яка змішувалася з дорожнім багном, і почув власні передсмертні хрипи. Падіння з коня. Дощ омиватиме холодне тіло, що було колись принцом-утікачем. Принцом, що продав своє королівство в обмін на нікчемне життя.
Іноді смерть - це єдине звільнення від земних страждань.
- Хіба потрібен нам його напівдохлий кінь? - почув принц. - За корону нам дадуть табун чистокровних, ще й гроші залишиться. Їдь звідси, волоцюго!
Принц натягнув капюшон на очі, приховуючи розчарування і невдоволення. Та провокувати розбійників не став. Його навіть вбити не бажають. Як же огидно від самого себе…
Він повільно прямував до міста під гуркіт грому і тихий шум дощу. Подорожній молився, щоб розбійники знищили, переплавили, розбили корону на дрібні шматочки. Аби червоні рубіни більше ніколи не снилися йому ночами. Але принц знав - через деякий час корона знову з’явиться на його неслухняних кучерях.
Тому що це його прокляття, від якого, поки він живий, ніде сховатися.
***
Принц опинився у місті пізно ввечері. Втомлений, повністю промоклий і понурий. Чорнильний морок і стіну дощу освітлювали золотисті вогні у вікнах будинків. Подорожній з жалем дивився на це тепле світло, уявляючи людей, які зібралися разом за гарячою вечерею. Вони щасливі, що мають сім’ї і дах над головою. Як же пощастило їм народитися тут, подалі від приреченого королівства Ардеванду[2]. І принц заздрив їм. Тому що у нього не було жодної з цих простих речей. Лише корона і непотрібний титул.
Він мигцем розглядав невеличкі охайні будиночки, чиї силуети розмивались у пітьмі. Шукав найбруднішу і занедбану таверну. Не втримався і зайшов у першу-ліпшу будівлю. Корона знову виблискувала на його голові.
У таверні було шумно і задушливо. У принца потекла слина від духмяного аромату смаженого м’яса. Забувши про обережність, він сів за вільний стіл і попросив у господаря їжі. Бачачи, що шинкар дивиться на нього з підозрою, віддав майже всі срібні монети, що залишилися від останнього продажу корони. Лиш тоді принцу принесли хліб, рибу і шматок сиру. Відпивши трохи міцного елю, чоловік зовсім розслабився. Подумавши, зняв брудний мокрий плащ і повісив на спинку незручного дерев’яного стільця.
Принцу було десь 25 зим. Навіть у брудному поношеному камзолі він виглядав велично і благородно. На шорстких долонях - безліч шрамів і порізів. Густі кучері пшеничного кольору неслухняними хвилями падали на худі плечі і сяяли яскравіше, ніж будь-яка корона. Камзол на грудях був розстебнутий. Під ним виявилася брудно-сіра сорочка. Чоловік жадібно накинувся на їжу. У мерехтінні масляних ламп сяйнули очі - світло-карі, наче розтоплений мед чи застиглий бурштин. Погляд принца був важким і приреченим. На змарнілому, зарослому щетиною привабливому обличчі застиг вираз глибокої печалі й безвиході. Кутики губ опущені. І хоча він був молодий, здавалося, душа принца постаріла на сотні років, а тьмяні очі бачили те, що жодній людині не наснилося б у страшних снах.
Він уже закінчив з трапезою і насолоджувався елем. Байдуже оглядав задимлену, набиту людьми таверну, з жалем вдивляючись в обличчя п’яних, але щасливих відвідувачів. «Може, і мені напитися?» - майнула шалена думка. - «Щоб хоч на мить відчути радість. Щоб посміхатися, співати і танцювати з усіма. Потім заснути і проспати до обіду, не бачачи кошмарів. Це так легко. Мені нічого втрачати…»
- Ваша високосте!.. - принц здригнувся і зацьковано озирнувся. Про те, щоб напитися і залишитися тут, доведеться забути. Його визнали королем. Знову. Треба тікати.
«Кожне місто, мешканці якого назвуть тебе королем, буде приречене на страшну загибель», - згадалися слова, - «а ти, принце, коли не втечеш протягом трьох днів, будеш дивитися, як через тебе вмирають люди…»
Не витримавши, чоловік схопив плащ, на ходу накидаючи мокру тканину на плечі. Та було пізно. Йому з усіх боків кричали незнайомі люди:
- Ваша високосте!
- Він - справжній король Руаньє[3]!
- Подивіться, як сяє його корона…
- Куди ж ви, ваша високосте?..
Він вибіг на вулицю, хапаючи ротом повітря. Дощ майже закінчився. Пахло свіжістю і гірким ароматом зів’ялих рослин. Принц скривився. Накинув на голову каптур і зник у першому тісному провулку. Він панічно боявся, аби його не замкнули у місті. Адже в одному з міст (здається, це було коло Мерехтливих озер[4]) чоловіка зачинили в особняку голови, не бажаючи відпускати короля. Принц утік лише на третій день.
До того часу майже всі містяни померли від віспи і чуми.
Чоловік побіг подалі від таверни, раз у раз ковзаючи на мокрому камінні. Прокляті спогади відгукувалися щемом у грудях і болісним відчуттям безсилля. Очі принца застеляли сльози - нестерпні й пекучі.
Так, він навчився цінувати чужі життя. Але занадто дорого обійшлися йому ці знання.
«Чим же я завинив перед Танцівницями[5], що з двох сестер мене переслідує Амрат[6]?» - думав він, виводячи зі стайні чужого коня. Подумки попросив пробачення у господаря за крадіжку. Застрибнув у сідло і вдарив тварину в боки. Копита глухо стукали по вулиці, розбиваючи рівні озерця калюж і обдаючи вершника багнюкою. Варто було послухати віщунку[7], їхати одразу до Німих земель[8], аби завершити свої страждання. Адже вона попереджала, що принцу ніщо не допоможе. Прокляття не зняти. Єдиний вихід - дістатися до Німих земель і молитися, аби смерть була швидкою. Жінка багато чого говорила, та мандрівник мало слухав після того, як вона оголосила, що він приречений. Тоді ще молодому неповнолітньому юнаку здалося, що його навіки огорнули чіпкі долоні пітьми. Він ніби став хворим на невиліковну хворобу і розповсюджував отруйні міазми, куди б не поїхав.
Та мандрівник усе ж шукав порятунку, незважаючи на поклик земель чи тих істот, що там жили. Намагався виправити те, що колись накоїв. Та за зими поневірянь стало зрозуміло, що мандрівнику вже ніхто не допоможе.
Принц знову тікав у нікуди. А за ним по п’ятах ішла Смерть. І гонитві цієї не було кінця.
Коментарі:
[1] Ущелина століть - міфічна ущелина, у якій немає дна. За легендами, вона розташоване на краю світу за Німими землями.
[2] Ардеванд - могутнє королівство півночі, яким від самої появи правила династія Алькаріонов. Згідно з легендами, королі і їхні нащадки могли спілкуватися з драконами. Столиця - Естевен. Королівство славиться могутнім морським флотом і вересовим вином. Єдине королівство, куди заборонений вхід чаклунам.
[3] Руаньє - одне з центральних королівств, осередок культури і мистецтва. Столиця - Міррін. Володарка - її величність Асталея.
[4] Мерехтливі озера - група озер на північному сході королівств, що починаються на території Ардеванду і простягаються аж до Мінделу. Через те, що деякі озера лікувальні, сюди з’їжджаються з усіх земель. Також на території озер проживають чимало віщунок і чаклунів, бо тут ростуть магічні рослини, яких немає в інших місцях, а легендарне Біле озеро відновлює магічні сили. Кажуть, що в цьому озері поховано багато магічних артефактів, що пояснює його незвичайні властивості.
[5] Танцівниці в Піднебессі - ті, хто керують світом, негласні богині. За легендами, вони вічно танцюють на тонкій нитці, що натягнута між небом і землею. До Танцівниць відносяться Світло і Темрява, Добро і Зло, Любов і Ненависть, Життя і Смерть.
[6] Амрат і Анамо - імена двох сестер-доль. Амрат - злий фатум, Анамо - щаслива доля.
[7] Віщунка, знахарка (також травниця) - жінка, що володіє пасивною магією - умінням передбачати події, відводити лихо, захистити людину від лихого впливу і лікувати за допомогою трав та настоїв. Проте не має здібностей до активної магії.
[5] Німі землі - місце, яке не входить ні в одне королівство. Земля моторошних монстрів з інших світів. Аби вони не захопили весь світ, Танцівниці створили не менш жахливих Вартових, які охороняють землі. «Туди легко увійти, але виходу звідтіля нема», - говориться у легендах королівств.
