Кого ти покохаєш?

Як не любим - значить, не живемо.
А когось кохати небезпечно.
Я тебе знайшов? Ти мене знайшла?
Істина одна: доля нас звела.

Спочатку їхали мовчки. Наріан залишив Хігана трохи позаду, аби менше бачити надокучливого чаклуна. Особливо коли дізнався імена коней - Північ і Пітьма. Йому дісталася Пітьма. Подивившись на єхидно усміхненого чаклуна, принц мовчки скочив у сідло. Здається, супутника засмутила відсутність реакції спадкоємця престолу на вдалий жарт.

Сонце світило не по-осінньому яскраво. Попереду виник підлісок - багряно-золоті крони поступалися місцем безлистому чорному гіллю. Земля встелена різнокольоровими клаптиками. Незважаючи на розмаїття барв і мирний пейзаж, принц був сумний і стривожений. Більше, ніж будь-коли. Тривожився в основному через присутність чаклуна. Як би він не переконував себе, але не міг повністю довіритися тому, хто одним словом може знищити людину, перетворити квітучі землі на безплідну пустелю, нахабно втрутитися в долі і змінити хід подій. Навіщо він погодився? На самоті краще. Самотність - порятунок від зради.

- Принце, може, розкажеш, куди ми їдемо? - Хіган першим не витримав тривалого мовчання. Під’їхав зліва. Багряна лілія в руці досі не зів’яла. Чаклун тримав квітку так, наче це був магічний посох.

Принц знову подумав, що компанія чаклуна - найнеприємніше, що могло з ним статися. Від чорнявого супутника віяло небезпекою і могильним холодом, що змушував хлопця здригатися кожен раз, коли чаклун під’їжджав ближче.

- У Німі землі, - відповів Наріан, - як тільки опинимося біля кордону, ти зможеш іти куди завгодно.

- Ми так не домовлялися, - заперечив Хіган, - не варто прагнути дістатися туди, принце. Це тобі не допоможе.

- Тоді ти допомагай, - різко кинув спадкоємець престолу. Незважаючи на обіцянку супутника, Наріана все одно ніби тягнуло на схід Хессіра[1], де й знаходилися Німі землі. 

- Розкажи мені про прокляття, - попросив чаклун. Принц скривився.

- Не можу, - мовив він, - якщо я це зроблю - помру.

- Ти пробував? - знову в тихому голосі чаклуна звучала насмішка. Це злило.

- Забери мене Пітьма, так! - вигукнув Наріан. - Як тільки починав говорити, ставало важко дихати. Ніби щось душило мене. Навіть від думки поділитися цим тягарем ставало млосно. 

До кого він тільки не звертався, усвідомивши, що прокляття правдиве. Проте жодна людина так і не дізнався про страшну долю молодого принца.

- Шкода, - безпристрасно прокоментував Хіган, - було б простіше вирахувати недруга за особливостями прокляття. Або за зовнішністю.

- Я не пам’ятаю, як він виглядав, - пробурчав Наріан, - і що, тепер мені не допомогти?

- Ти надто швидко здаєшся, принце, - тонкі губи чаклуна зігнулися в моторошній підбадьорливій усмішці. - Я пообіцяв допомогти. Я це зроблю. Просто знадобиться більше часу. Не бурчи. Звичайний чаклун не погодився б знімати таке прокляття.

- А ти, виходить, незвичайний? - не втримався від шпильки Наріан.

- Можна і так сказати, - протягнув Хіган, велично піднавши голову, - хіганбана - квітка смерті. По суті, я служу самій Смерті, тій самій Танцівниці в білому[2]. Мене важко налякати якимось прокляттям.

- Чому у цієї лілії така моторошна назва? - вирвалось у принца. Криваво-червона квітка притягувала його погляд.

- Хіганбана зростає тільки на цвинтарях або там, де проходили бої. Бачив би ти рівнини коло Топазової ущелини, де, за переказами, місцевий дракон знищив ціле військо з Дагди[3]. Восени там все зацвітає павучими ліліями, через що здається, ніби дивишся на криваве море. Як тільки людину поховають, в її серці починає проростати павуча лілія. Уже від цієї легенди людям стає неприємно. Ще одна легенда свідчить, що з Німих земель у королівства проник великий павук, який харчувався людською кров’ю. І чим більше він пив, тим більше крові йому було потрібно. Він був яскраво-червоним, з тонкими витонченими лапками. Танцівницям не сподобалося, що комаха знищує людей. Вони перетворили павука в хіганбану - отруйну королеву лілій. Гарно, чи не так?

- Моторошно, - тільки й сказав Наріан, здригнувшись від усвідомлення, з яким чаклуном має справу. Він немов уклав договір зі смертю.

- За лісом буде місто, - змінив тему Хіган, - Наурре - славна столиця королівства Ф’єран[4]. Знаю, тобі важко знаходитися серед людей. Але слід запастися їжею і купити теплий одяг. Інакше ти замерзнеш.

Принц кивнув. Він не говорив, що не любить бродити серед натовпу. Ані слова. Звідки тоді це відомо чаклуну?

***

Наурре своєю величиною міг зрівнятися зі столицею Ардеванду Естевеном. Широкі бруковані вулиці, на яких могли розминутися кілька карет, будинки зі світлого каменю, коричнева черепиця на двосхилих дахах; велика кількість статуй королів і барельєфів; на храмах Танцівниць - восьмигранні дахи, арки, колони і стрілчасті вікна. І всюди натовпи людей - заможних і бідних, старих і молодих, з різних прошарків суспільства. Замок королівської сім’ї знаходився трохи в стороні від міської метушні, обнесений цегляною стіною. Гострі вежі мовчазними вартовими споглядали на столицю чорними прорізами вікон. Через стіни принц не міг роздивитися воріт, саду та алеї, але про себе відзначив, що будівля досить похмура - масивна і сіра. Замок контрастував з пастельними кольорами міських будівель.

Як тільки настала черга обирати місце для ночівлі, Наріан і Хіган ледь не побилися. Принц за звичкою шукав найгірший трактир. Чаклун і чути про таке не хотів. Він не бажав ночувати у «смердючій забігайлівці, що в будь-який момент розвалиться від подуву вітру».

- Чим дорогі кубла відрізняються від дешевих? - обурювався Наріан. - Наявністю нудотної розкоші? Химерною їжею? Кімнатами на десятьох з непотрібними прикрасами? Ми їдемо на одну ніч, чаклуне, а не шукаємо, де пожити.

- Дорогі кубла, як ти висловився, відрізняються зручністю, чистотою, відсутністю вошей і клопів, - не вгамовувався брюнет, - я не наполягаю на виборі королівський апартаментів, проте в руїни лізти не стану. Тим більше, що чаклуни звикли до розкоші. І чому це ми затримаємося лише на одну ніч? Чи це теж секрет?

- Якщо до мене звернуться «Ваша величносте», ми йдемо з міста, - відрізав принц, - це все, що тобі потрібно знати. Тому я й ховаю обличчя.

Хіган зітхнув і прикрив очі. Принц був явно не в дусі. Насторожено озирався, весь час насував капюшон на очі і злився на супутника. Чаклун залишався незворушним, прекрасно розуміючи, що за всіма емоціями ховається убитий горем чоловік, проклятий і самотній.

- Послухай, принце, - заговорив брюнет більш спокійним тоном, - давай я домовлюся про ночівлю. Ти будеш стояти і мовчати. На тебе не звернуть уваги, куди б ми не пішли. Обіцяю.

Наріан ледь не засміявся. Чаклун тільки те й робив, що клявся або щось обіцяв. «За кого він себе має?» - подумав чоловік, неуважно дивлячись на карету, що проїздила повз, - чорну з золотими прикрасами. Йому було незвично знаходитись у такому величному місті. Сам принц нізащо не заїхав би в Наурре.

- Добре, - погодився Наріан, - ночуємо в місці, яке вибереш ти.

- Починаєш довіряти мені? - чаклун скоса дивився на супутника, посміхаючись кутиками губ.

- Помовч, інакше заберу свої слова назад, - ухилився від відповіді Наріан. Він просто втомився від безглуздої суперечки. - І пам’ятай: ніякої розкоші.

Незабаром принц дізнався, що Хіган - шанована людина. До чаклуна зверталися ввічливо і шанобливо. Поруч з ним принц здавався невидимкою. Його ніхто не кликав. Хіган же щосили насолоджувався увагою до своєї персони - говорив компліменти, цілував руки жінок, посміхався і кидав незначні фрази. Отримати кімнату йому не коштувало зусиль. Кивнувши принцу, він попрямував на другий поверх.

Уже з порога Наріан скрушно зітхнув. Гидкий чаклун все-таки вирішив його позлити. Апартаменти були в золотисто-коричневих кольорах. На вікнах - важкі портьєри. Шпалери на стінах із золотистими завитками і спіралями. Невелика кришталева люстра, м’які крісла і величезне ліжко. Добре, хоч без балдахіну. Чаклун розвалився на коричневих шовкових простирадлах. Наче це він був принцом. Побачивши гримасу Наріана, зухвало посміхнувся. Навіть не приховував, що спеціально вибирав таку кімнату. Принц затримав погляд на очах чаклуна - яскравих, ніби небесна гладь. Потім, не сказавши ні слова, пішов шукати ель. Інакше він викине Хігана з вікна. Чаклун, хвала Танцівницям, за ним не пішов.

Принц повернувся пізно - брудний, без корони, з синцями на обличчі і пляшкою в руці. Похитуючись, сяк-так добрів до крісла і впав на м’яку оббивку.

- Принце, ти ведеш себе огидно, - похитав головою Хіган. У чорній сорочці і вузьких коричневих штанях він виглядав, немов ходячий скелет. Але витонченості та грації в ньому не поменшало.

Наріан, не звертаючи уваги на слова супутника, зручно вмостився у кріслі й приготувався задрімати, обіймаючи пляшку.

- Не смій ігнорувати мене, - чаклун спритно вихопив пляшку, відкоркував і понюхав вміст. Скривившись, мовив: - Заберіть мене Вартові Німих земель! Де ти відкопав цю гидоту?

- Віддай, - цілком виразно промовив принц.

- Ні, - очі Хігана недобре сяйнули. Без жодних докорів сумління він викинув пляшку у вікно. - Що на тебе найшло, принце? Так не можна. Піддаючись слабкостям, ти руйнуєш самого себе. А ще говорив, що не хочеш привертати увагу.

- Як же приємно не думати про прокляття, про втечу, про свою долю, - зітхнув Наріан, закривши обличчя руками. Через це голос прозвучав глухо і безбарвно. - Я почуваюся так легко і радісно… хочу повеселитися, потанцювати з якоюсь красунею… потім провести з нею бурхливу ніч… чи кілька ночей… повернутися в Ардеванд… побачити Нарілію… 

- Ти п’яний, принце, - байдуже виголосив чаклун, хоча з цікавістю вслухався в невиразні слова супутника.

- Я проклятий! - раптом крикнув Наріан, люто дивлячись на Хігана. - Я проклятий назавжди, заблукав у темряві і повільно розчиняюся в ній. А ти не допомагаєш, хоч і поклявся… я пішов у найтемніші вулиці міста, нарвався на бійку… І мене не вбили! Ти уявляєш, чаклуне?! Хоча у двох були ножі. Смерть обходить стороною мене, проте забирає дорогих мені людей.

Через ледь помітне тремтіння плечей принца Хіган зрозумів, що той плаче. Але слів розради він не знав, тому мовчав. Недовго.

- Чим же ти так завинив перед Танцівницями? - пробурмотів брюнет, відкинувши вдавану байдужість.

- Я продав королівство в обмін на своє жалюгідне життя, - тихо відповів Наріан.

- Як саме продав? - негайно запитав чаклун, але відповіді не дочекався. Кинувши погляд на принца, Хіган зауважив вираз глибокого здивування на стомленому обличчі. - Принце, що трапилося?

Наріан мовчав, вражено дивлячись на співрозмовника. Ніби сталося щось неймовірне, немислиме. Хіган нічого не розумів. Принц одразу протверезів. Він щойно вимовив те, чого не міг сказати нікому - саму суть прокляття. Бо чіпкі руки долі здушували горло. Як же вдалося цього разу?

«Той чаклун говорив, що я зможу розповісти лише одній людині,» - промайнула думка. - «Та це неможливо! Ні, тільки не він».

Наріан не помітив, що міряє кроками кімнату. Хіган здивовано за ним спостерігав.

- Ти можеш розповісти, що сталося? - не витримав чаклун.

Принц подивився на Хігана. Бліде обличчя, довге чорне волосся, худа фігура й аура смерті, яку болісно відчував Наріан. Так, Танцівниці вирішили сповна посміятися над недолугим спадкоємцем Ардеванду.

- Я не міг сказати, що продав королівство, - видихнувши, пояснив Наріан, - я повинен був померти після цієї фрази.

- Але ти не помер, - і собі здивувався брюнет, - отже, ти можеш все розповісти. Швидше за все, прокляття не поширюється на чаклунів.

Наріан не збирався говорити про справжню причину. Було простіше повірити у версію Хігана. І він не хотів, щоб останні слова чаклуна з минулого теж виявилися правдою.

- Розкажи про прокляття, - попросив Хіган, - тобі нічого не загрожує, принце.

Проклятий спадкоємець трохи заспокоївся. Сів подалі від співрозмовника. Було незвично усвідомлювати, що він може поділитися своїм тягарем. Більше не потрібно приховувати подія минулого. Хоча б від Хігана.

Насміхаючись, доля підносить несподівані дари.

Подумки подякувавши Анамо (хоч і неохоче), Наріан заговорив:

- Добре. Я розповім.

***

Околиці Естевену потопали у квітах. Родовий замок Алькаріонов велично тягнувся вгору, пронизуючи небеса конусоподібними вежами, на яких майоріли бордово-сріблясті прапори. Повільно, але неминуче обсипалися пелюстки квітів з дерев. Невловимий аромат конвалій і дзвіночків витав в повітрі й п’янив голову. Соковита зелень рябіла в очах. А над королівством розкинулося блакитне небо - нескінченне, безтурботне, недосяжне.

Та якщо в природі весна повторюється, то в житті вона буває лиш раз.

Принцу Наріану виповнилося п’ять зим. Він робив перші кроки на життєвому шляху, вивчав світ з непідробною цікавістю, радів і радував родину. Трохи неслухняний, хлопчик підкуповував всіх чарівним обличчям, обрамленим густими золотими кучерями. Гордість короля і королеви Ардеванду була безмежною - ось він, гідний спадкоємець престолу, який у майбутньому зробить не один подвиг і прославить королівство.

Поки серед подвигів Наріана були прудкі втечі до лісу. Йому, незвично тихому і мовчазному, було приємно знаходитися серед яскравих весняних барв, слухати звуки природи, розрізняти спів різних птахів і нескінченно довго мовчати. Коли він торкався нерівного деревного стовбура, ловив ніжні пелюстки дикої вишні або водив рукою по дзеркальній поверхні озера, то відчував себе частиною цього лісу. Принц вірив, що десь у глушині мешкають легкокрилі духи, добрі й веселі. Навіть у драконів хлопчик щиро вірив, хоча чув розповіді про те, що ці дивовижні істоти давно вимерли.

У цей весняний день хлопчик, сміючись, біг знайомою стежкою, порослою мохом і прим’ятою травою. Волосся на сонці блищало яскравіше за золото. Десь удалині Наріан чув крики слуг і доглядальниці. Вони кликали його, але ні разу не знаходили, допоки хлопчик сам не виходив.

Раптом з глибин хащі почулося тихе зловісне гарчання. Принц зупинився. Дивно було чути гарчання у такому мирному місці. Хлопчик дивився туди, звідки ймовірно долинали звуки. Не думав про те, що слід бігти. Діти зазвичай наївні і бачать загрозу в останню чергу.

До завмерлого хлопчика вийшов величезний чорний вовк. Від його кроків здригалася земля. Лякливо ховалися птахи і комахи. Гострі ікла біліли на вишкіреній чорної морді. Яскраво-червоні очі палали, наче рубіни. Наріан відчув страх, дивлячись на кошмарного вовка. Того самого, який живе у казках і тінню стежить за головними героями, викрадає маленьких дітей і їсть їх. Цей вовк чорними ночами сидить на перехресті й чекає випадкового мандрівника, щоб зжерти нещасного і принести його душу в жертву Господарю Мертвих Доріг[5]. Це перевертень з далеких Німих земель, який нишпорить коло кордонів, намагаючись пробратися повз Вартових. І цей звір зараз дивиться на юного спадкоємця Ардеванда.

- Принце, давай я віджену вовка, - незнайомець з’явився раптово і з цікавістю стежив за тим, що відбувається. Втручатися не поспішав. Бачачи, що Наріан надто переляканий і не розчув пропозиції, повторив: - Прогнати вовка, ваша високосте?

- Будь ласка, проженіть, - ледь чутно вимовив хлопчик, не відводячи очей від звіра.

- Яку нагороду я отримаю натомість? - насмішкувато спитав чоловік. Вовк сів і подивився на прибульця, все ще шкірячи зуби. 

- Що… що завгодно, - вже голосніше відповів принц, повернувши голову до чоловіка, - ви отримаєте будь-яку нагороду.

- Вельми приваблива пропозиція, - замислено сказав співрозмовник, - віддай мені королівство, принце. В обмін на життя. Те, що буде твоїм, стане моїм. Інакше тебе чекає смерть.

У той час принц боявся смерті. Чомусь він часто ставав свідком чиїхось смертей. Було страшно дивитися, як людина падає і не піднімається, довкола збігається натовп. Одні плачуть, інші просто спостерігають за чужим горем. У такі миті Наріан відчував крижаний холод і дивний гнилий запах.

- Забирайте королівство, - швидко сказав хлопчик, - тільки нехай вовк піде. Будь ласка.

- Слово спадкоємця Ардеванду, майбутнього короля - закон, - кивнув незнайомець. Вовк відразу ж піднявся й пішов, хоча пізніше часто з’являвся у страшних снах принца. - А зараз послухай, що я тобі скажу.

Як тільки тобі виповниться двадцять і сім зим і ти станеш королем, твоє королівство впаде. Від хвороб, мору, посухи, холоду і голоду. І ти помреш разом з ним. Будь-яке місце, в якому тебе визнають королем, буде приречене, якщо ти не підеш звідти протягом трьох днів.

Ти не маєш права розповідати про прокляття кому-небудь. Розповіси - помреш. Помре і той, хто дізнається твою таємницю.

Поки сказане мною не справдиться, сила прокляття захистить тебе від усіх напастей. Жодне поранення, жодна хвороба не зможуть тебе вбити. А як нагадування, твоя корона завжди буде з тобою. Скільки разів ти б її не викидав, вона знову буде вінчати твою голову.

Будь-яка обраниця, що покохає тебе, але не отримає взаємної любові у відповідь, помре від твого поцілунку.

Ти будеш блукати на самоті, бо ніхто не захоче розділити твою долю…

***

- Як цікаво, - довгими пальцями Хіган гладив пелюстки лілії.

- Дуже, - насупився принц. Про останнє правило прокляття він не сказав. - Усе збулося, чаклуне, до останнього слова. Так, після тієї зустрічі я все забув, та з плином часу почав згадувати. А потім на балу поцілував свою наречену. Вона померла від сухот. Як і наступні обраниці. Ніхто не пов’язував їхні недуги зі мною, але я знав… Довелося визнати, що я й справді проклятий. Чим старшим ставав, тим гірше йшли справи в Ардеванді. Померла королева, народивши мою сестру, влітку посуха випалила весь урожай, зими були суворими, ніби в Країні Вічного Льоду, ні з того ні з сього почався падіж худоби. Скільки людей тоді померло через мої слова, що я необачно сказав колись … Я не міг залишитися. Втік. Спочатку думав знайти чаклуна. Але не пам’ятав, як він виглядав. Ніби його образ стерся з моєї пам’яті. Крім того, в інших містах теж гинули люди, якщо я затримувався довше, ніж на три дні. І я задався питанням: чому я борюся? Адже втратив віру в цій боротьбі. Отож я востаннє звернувся до віщунки Чорних Вод, аби дізнатися, куди піти, аби прокляття нікому не зашкодило. Кращим варіантом було піти в Німі землі.

- Німі землі - найгірший варіант, - спокійно, без глузування, вимовив чаклун, - але твоя розповідь виявилася корисною. Я знаю десяток колег, які могли накласти таке прокляття заради забави…

- Заради забави?! - Наріан задихнувся від обурення.

- Проте останні слова твого чаклуна були правдиві лише до нашої зустрічі, - Хіган посміхався так, ніби вже переміг невидимого супротивника, - я розділив твою долю. Тепер ти не самотній. І все ще борешся, намагаючись розпалити іскру в душі. Адже не можеш жити без внутрішнього вогню. Він робить тебе сильним. Забираю свої слова назад.

- Які саме? - запитав принц, дивуючись словам співрозмовника.

- Про те, що твоє ім’я не личить тобі, - сказав чаклун, - ніщо не погасить твій вогонь, Наріане.

Принц не наважувався підняти голову. Хіган уперше назвав його по імені. Сказане тихим шиплячим голосом, воно звучало якось по-особливому. Знову спливли в пам’яті останні слова прокляття. Несказані слова. «І єдиним, кому ти зможеш розповісти все без приховування і без жахливих наслідків, буде той, кого ти полюбиш», - ось що виголосив наостанок чаклун тим весняним днем ​​наляканому хлопчикові. І зараз принц боявся не менше. Боявся закохатися.

- Оскільки твоє прокляття таке страшне, завтра поїдемо шукати чаклунів, - весело говорив Хіган, піднімаючись з ліжка, - Звичайно, було б простіше, якби я зміг прочитати твої думки і побачити…

- Нізащо! - розсердився Наріан. Від кількості випитого елю розболілася голова. - Я і так все розповів.

- Як скажеш, принце, - м’яко погодився брюнет, - а зараз відпочивай. Нечасто доводилося спати у такому ліжку? Я заберу простирадло і одну подушку. Не думаю, що ти погодишся спати зі мною.

- Не погоджуся, - пробурчав Наріан, зніяковівши від такої заяви. Намагався не дивитися на чорнявого чаклуна - дивного, з похмурою аурою, яка відштовхувала й притягувала одночасно.

«Чому саме чаклун?» - думав принц, заплющуючи очі. - «Це неправильно, зовсім неправильно».

Коментарі:

[1] Хессір - східне королівство, найнебезпечніше з усіх через сусідство з Німими землями. Розташоване на скелястому ґрунті, тому тут майже неможливо вирощувати культурні рослини. Більшість продовольчих товарів сюди експортують. Коло гір Каркаор добувають мідь, залізо і рідкісні камені, що лишаються після смерті істот з Німих земель. Кажуть, що в горах є поклади золота, та лиш відчайдухи йдуть шукати скарби. Королівство малонаселене через небезпечне сусідство. У горах досі блукають деякі монстри, котрих не спіймали Вартові Німих земель. У Хессірі часто селилися чаклуни, бо тут рідко коли втручалися у їхні справи. Раніше Хессір повністю підпорядковувався чаклунам. Звідси родом усі чаклуни Смерті, зокрема й Хіган. Столиця королівства Хеннірін. Король - його величність Брассенор.

[2] Вважається, що Смерть вбрана у білу сукню і блукає світами босоніж.

[3] Дагда - центральне королівство, одне з найбагатших і наймогутніших. Славиться тим, що вельможі носять досить екстравагантний яскравий одяг і часто влаштовують бали. Дагда - основний постачальник шовку і топазів до інших королівств. Через територію протікає річка Альненде, тому тут процвітає риболовля і суднобудування. Столиця Лауріль. Король - його величність Фіннел.

[4] Ф’єран - королівство, що межує з Дагдою на південному заході. Займає велику територію, де постійно створюють місця для відпочинку і розваг. Славетний королівський лабіринт створили у Ф’єрані. Столиця Наурре - одна з найбільш відвідуваних у Тринадцяти королівствах. Король - його величність Гілнур.

[5] Господар Мертвих Доріг - підопічний Смерті, істота, що забирає людські душі, коли людина знаходиться посеред дороги у найтемніші години перед світанком. У цей час, за легендами, усі дороги ведуть до Царства Смерті.