Мелме мей

«Мелме», - шепочи крізь поцілунки.
Істину просту зумій збагнути:
Перш ніж ти кохання своє знайдеш,
Весь жахливий світ до кінця пройдеш.

Знову коні несли трьох подорожніх широкими трактами і непрохідними стежками. Перша весна підходила до кінця, і ближче до півдня сніг майже розтанув, перетворивши місцевість поблизу річки Альненде в болото. Та якраз туди лежав шлях Наріана, Хігана й Ербе. До замку Міндевін, що належав чаклуну Іскристих Відображень Вільрену. За словами Хігана, цей доволі пихатий суб’єкт влаштовував бал наприкінці Першої весни. Варто було встигнути підготуватися до відвідування цього заходу.

- Як ми туди потрапимо? - запитав Наріан.

- Ви з Ербе з’явитеся в якості гостей, - відповів Хіган, - і спробуєте витрусити з Вільрена ключ.

- А ти з нами не підеш? - хоч принц і здивувався, але в глибині душі радів, що проведе час наодинці з прекрасною драконесою.

- Ми з Вільреном ворогуємо, - відгукнувся чаклун, - я проникну в замок іншим шляхом і перестріну колегу, якщо йому вдасться вислизнути.

- Чи не простіше схопити його поза межами Міндевіна? - Наріану не хотілося ризикувати. А внутрішній голос підказував, що Вільрен може влаштувати пастку непроханим гостям.

- Розумієш, принце, Міндевін - це плід хворої уяви чаклуна Іскристих Відображень, - відповів Хіган, - протягом балу Вільрен віддаватиме всі сили на підтримку замку в реальності. Саме в ці миті він слабкий. В інший час чаклун запросто доведе до божевілля будь-кого, хто стане на шляху. І як він удостоївся честі жити в Таллісені - не розумію.

- Хіба на бал не потрібне запрошення? - поцікавилася Ербе. - Чаклун не стане впускати абикого.

- Він впускає багатіїв і осіб королівської крові, - сказав брюнет, - а принц у нас і багатий, і спадкоємець престолу Ардеванду…

- Я не стану використовувати титул, якого у мене нема! - розлютився Наріан. Хіган обдарував його іронічним поглядом, потім мовив:

- Тоді, можливо, у тебе є краща ідея? Ми з ардільєю охоче вислухаємо.

Юнаку довелося здатися.

- У поношеному одязі нас все одно проженуть, прийнявши за бідняків, - упирався він.

- Не хвилюйся, цю проблему я беру на себе, - задоволено посміхнувся Хіган.

***

Спочатку чаклун спробував подратувати принца, оселившись у найдорожчому готелі Ф’єрану, побудованому на березі ріки. Сама будівля вражала величчю і великою кількістю предметів розкоші. Довкола розташовувався мальовничий сад з химерними рослинами. Чаклун, вичікувально поглядаючи на Наріана, повідомив, що бажає зайняти весь четвертий поверх. Юнак, подивившись на Ербе, котра не стримувала сміху, промовчав. Останнім часом витівки Хігана ніяким чином не хвилювали принца. Він думав про майбутнє проникнення в замок Вільрена. Наскільки вдалою буде ця затія? Чи правда, що чаклун Іскристих Відображень майже безпорадний, коли замок матеріальний? Чи зможуть вони забрати ключ від Таллісену і чи існує місто-блукач насправді? У миті роздумів Наріан відчував, як паніка заполоняє думки і от-от вирветься назовні у вигляді сварок з чаклуном. Лише гордість не дозволяла юнакові вмовити Хігана відмовитися від початкового плану. Крім цього, чаклун Павучої Лілії пообіцяв, що буде поблизу. А обіцянкам чорнявого супутника принц навчився довіряти.

Проте Наріан усе одно боявся.

Оскільки Весняний бал починався вночі, з настанням сутінків слуги, найняті Хіганом, принесли юнакові нові шати. Наріан з цікавістю оглянув речі і, не поспішаючи, почав переодягатися. В сліпуче-білій сорочці з тонкою вишивкою біля горла, штанях з важким шкіряним ременем, з позолоченою пряжкою і м’яких шкіряних чоботах Наріан вперше за довгий час відчув себе людиною благородного походження. Надягнувши темно-червоний камзол з вишитими сріблястими драконами і срібними ґудзиками, принц кинув побіжний погляд у дзеркало навпроти. І остовпів, побачивши себе в розкішному вбранні. Як і личить справжньому Алькаріону. Він злегка посміхнувся, визнавши, що одяг йому пасує. Почувши, як відчинилися двері, Наріан відчув присутність Хігана. Тільки від чаклуна віяло холодом. Не дивлячись на співрозмовника, принц кинув:

- І варто було тобі витрачати гроші на таке чудернацьке вбрання? Я говорив, що слід було викрасти цього Вільрена і…

- Варто було, - незвично тихий голос Хігана змусив Наріана озирнутися. Брюнет дивився на юнака, злегка примруживши блакитні очі.

- Щось не так? - поцікавився принц. Вираз обличчя Хігана був незрозумілим і дивним. Чаклун підійшов до Наріана і почав застібати масивні ґудзики з тонким гравіюванням. Охайно і неспішно. Принц мовчки споглядав. І завмирав, дивлячись на витончений профіль чаклуна, затримуючи погляд на гострих вилицях і довгих чорних віях.

- Ти прекрасний, принце, - з придихом прошепотів Хіган, застібнувши останній ґудзик біля горла. Підняв голову і зустрівся поглядом з очима Наріана. Принц нічого не говорив. Не відштовхнув. Не вилаявся, як це було раніше. І чаклун, простягнувши руку, провів указівним пальцем по губах Наріана. У наступну мить його долоня була перехоплена. Прикривши очі, принц наблизив обличчя до здивованого чаклуна. Теплі губи торкнулися блідої щоки, і Хіган здригнувся. Яким же ніжним був зараз Наріан! Чаклун ніби побачив іншу людину, сховану за маскою страху, агресії й гордині. Він був готовий поцілувати принца у відповідь. Але тут у двері постукали.

- Наріане, я готова, - невпевнено говорила за дверима Ербе, - правда, я почуваюся трохи ніяково.

- Я теж, - відгукнувся принц, неспішно відсторонюючись від Хігана і на ходу накидаючи бордовий плащ. Тоді відчинив двері. І знову був вражений красою Ербе, яка поєднувала свободолюбиву натуру, ніжність і звірячу грацію. Сукня глибокого синього кольору гармоніювала з її очима. Довгі рукави, що розширюювалися від плечей, нагадували крила. Тонкі срібні ланцюжки охоплювали талію. Сапфірова підвіска-дракон яскраво виділялася на шкірі жінки. У темному волоссі, наче краплі роси, мерехтіли вплетені перлини.

Наріан завмер. Злегка схилив голову, висловлюючи повагу Ербе. І поцілував її руку.

- Нехай в твоїх очах частіше сяє цей таємничий вогонь, ардільє, - прошепотів юнак.

- Дякую, Наріане, - Ербе зніяковіло опустила очі, - дякую, Хігане, за це вбрання.

Чаклун посміхнувся і кивнув. Потім, бачачи, що принц зачаровано дивиться на драконесу, заговорив:

- Прошу вибачення, що заважаю, але карета вже чекає біля входу.

Наріан спізніло кивнув. Кинув короткий погляд на чаклуна, взяв Ербе за руку і повів до карети.

***

Міндевін - дивовижний, примарний замок - виростав з нічної пітьми, наче велет, який прокинувся від сну. Освітлений місячним сяйвом, він здавався ілюзією, казковим міражем, породженим чиєюсь безмежною, божевільною фантазією. Криві гострі вежі, схожі на велетенські списи, пронизували чорні небеса. Стіни тьмяно мерехтіли малахітовими спалахами. В круглих вікнах різної величини миготіли різнобарвні вогні. А біля входу вишикувалася черга з розкішно вбраних королев і королів, принців і принцес, графів і графинь, відомих чаклунів і відьом. Велика частина людей при владі зібралися тут, на Весняному балу у Вільрена.

Принц не міг зрозуміти, навіщо чаклун влаштовує всю цю показуху, поки Хіган не пояснив, що Вільрену потрібні зв’язку, аби безперешкодно отримувати дозвіл на деякі експерименти, що вимагають людських жертв. Тому побоювання юнака щодо відвідування балу ще більше зміцнилися. Хоча і він не міг байдуже дивитися на містичну красу Міндевіна. Як розум людини, нехай і наділеної магією, створив цю велич? Невже сила чаклунів не має меж? Наріан подивився на Ербе. Драконеса помітила його стурбований погляд і посміхнулася.

- Все буде добре, Наріане, - сказала вона, - ти не сам. А здолати мене Вільрен не зможе.

Юнак кивнув, та хвилюватися не перестав.

Незабаром вони вийшли з карети. Наріан простягнув долоню Ербе і допоміг спуститися сходами. Вони пройшли звивистою стежкою, що вела до високих двостулкових дверей, гостинно відчинених для будь-якого багатія. Біля входу стояв худющий чоловік з довгими попелястим волоссям, зав’язаним у низький хвіст. Деякі пасма вибилися й нагадували павутину, що ледь помітно коливалася на вітрі. Очі темні, вузькі й хитрі. Гостре бліде обличчя. Чоловік був одягнений у сріблясту мантію. На шиї висіло намисто з великих агатів. Наріан подумав, що це глашатай.

- Вітаю, - тихо заговорив чоловік, як тільки принц і драконеса опинилися біля нього, - я господар Міндевіну, чаклун Іскристих Відображень Вільрен. Радий, що ви змогли відвідати моє невеличке свято.

Принцу захотілося прямо зараз схопити чаклуна і добути ключ. Але за ним уже вишикувалися інші гості, тож це був би необачний вчинок.

- Наріан Алькаріон, спадкоємець престолу Ардеванду, - представився юнак, - і моя супутниця Ербе з Дагди. Мені приємно, що я встиг на Весняний бал, шановний Вільрене. Про нього багато говорять, та мені все не вдавалося потрапити на це свято.

- Невже навіть королі Ардеванду вирішили пошанувати чаклуна своєю присутністю? - здивувався Вільрен, з цікавістю розглядаючи співрозмовника. - А як же ваша політика ненависті і зневаги до таких, як я?

Наріан напружився. Але був готовий до такого випаду. Хіган говорив, що Вільрен не впустить можливості згадати про нелюбов Алькаріонов до чаклунів.

- Це в минулому, шановний Вільрене, - примирливо промовив принц, - я не збираюся бути вашим ворогом. Навпаки, мета мого візиту - встановлення дружніх стосунків з чаклунами.

- Приємно це чути, - Вільрен кивнув і жестом руки вказав гостям на розчинені двері, - ще поговоримо, ваша високосте.

- Ти дуже добре заговорив його, - прошепотіла Ербе, стиснувши долоню принца. Той кивнув. До нього долинули уривки фраз наступних гостей, і юнак був вражений, скільки в них лестощів. Згадав, що тільки-но сам говорив подібне. Стало гидко від себе.

«Я роблю це заради того, щоб роздобути ключ», - нагадав Наріан, хоча неприємне відчуття власної нікчемності не зникло.

Минаючи високу арку, з якої звисали великі синьо-фіолетові квіти, прикрашену статуями страшних скорчених істот з чорного мармуру, принц і драконеса опинились у величезному залі. Тут панували напівтемрява і таємнича атмосфера. Світло давали золоті й зелені летючі вогники. Їхнє світло відбивалося в дорогоцінному камінні, що прикрашало шиї благородних леді, в перснях і важких сережках. Відблиски вихоплювали з тіней важкі сукні й ніжні мережива, дорогі камзоли чоловіків. Десь у темряві оркестр налаштовував інструменти. Пахло лісом, хвоєю і шлейфом парфумів. Мовчазними тінями між гостями снувала прислуга, пропонуючи дивні яскраві напої.

- У цього Вільрена непоганий смак, - пробурмотів Наріан, затримавши погляд на розмальованій стелі, звідки і з’являлися літаючі вогники. Він не знав, як довго доведеться чекати господаря балу. Це турбувало. Хотілося отримати ключ і забратися подалі від магічного замку.

Вони неквапом блукали залом, зрідка перекидаючись кількома фразами з іншими гостями, розмовляючи про незначні речі. Потім з’явився Вільрен. Виник раптово, наче блискавка в чистому небі. Зал залило м’яке світло. Наріан мимоволі примружився.

- Вітаю на черговому Весняному балу, шановні гості, - урочисто промовив чаклун Іскристих Відображень, - я бачу старих друзів, а також нові обличчя. Це честь для мене - приймати вас в моєму замку. Веселіться до ранку. Ніч весни буде довгою.

Знову запанував напівтемрява. Вільрен зник. Заграла ніжна, плавна мелодія. І Наріан не втримався. Забувши про чаклуна, про прокляття, про все, повернувся до Ербе.

- Подаруй мені танець, ардільє, - прошепотів, намагаючись стримати хвилювання.

- З радістю, принце, - кивнула жінка, посміхнувшись. Наріан обійняв її за талію і закружляв у танці. У таємничій напівтемряві бачив, як сяйво вогників відбивається в її очах. Немов зірки в нічному небі. Дихання Ербе було спокійним і розміреним, губи раз у раз притягували погляд принца. Сам він не міг позбутися від приємного хвилювання, яке заполонило його розум. Незважаючи на це, Наріан упевнено вів драконесу повз танцюючі пари. У нього це виходило вишукано й легко, хоча принц уже забув, коли востаннє танцював.

- Я щаслива, - озвалася Ербе, стиснувши його долоню, - щаслива бути тут з тобою.

- І я теж, - злегка схилив голову принц, - навіть коли…

Наріан замовк, бо Ербе поцілувала його. Теплі, вологі губи ардільї м’яко торкалися його вуст. Принц вмовк, завмер, прислухаючись до відчуттів. І забувся, даруючи у відповідь поцілунок, вдихаючи запах її волосся, й обіймаючи найбажанішу жінку.

- Тобі не слід було, - прошепотів Наріан, шумно вдихаючи повітря, - я проклятий і я…

- Я теж проклята, - тихо промовила Ербе, - але не боюся нічого. Просто хочу розділити цю прекрасну мить з тобою.

Вона схилила голову, пригорнувшись до принца. Наріан зібрався щось сказати, як почув:

- Мелме мей.

Ербе кохала його, як кохають лиш один раз у житті. І говорила прямо про свої почуття. А принц… принц із гіркотою усвідомив, що не може сказати їй те ж саме. Юнак розумів, чому, і ці знання розбивали серце.

Зненацька краєм ока Наріан зауважив відблиски сріблястої мантії.

- Там Вільрен, - повідомив юнак супутниці. Магічна мить, коли здавалося, ніби вони одні у всіх світах, зникла. Довелося згадати, навіщо вони з’явилися в замок чаклуна. Принцу було боляче усвідомлювати, що розділити почуття драконеси він не зможе.

- Ходімо за ним, - Ербе не наполягала на озвучуванні почуттів юнака. Взявши його за руку, повела в тому ж напрямку, в якому зник Вільрен. Залишивши залу з танцюючими парами, Наріан і Ербе опинилися перед широкими гвинтовими сходами, встеленими червоною доріжкою, обабіч якої росла висока суха трава. Зверху почувся якийсь шум, і вони почали підніматися. Через кілька витків помітили арку в стіні, що була завішана прозорою тканиною. За нею в повітрі неспішно літали дивні істоти - суміш метеликів і птахів. Через їхні яскраві кольори у принца замерехтіло в очах.

- Вони небезпечні? - запитав юнак упівголоса.

- Не знаю, але краще тримайся позаду, - відповіла Ербе, - я їх спалю, як вирішать напасти.

Вона сміливо зайшла в арку, яка насправді виявилася коридором. Летючі істоти не звернули на неї уваги. Наріан поквапився слідом. Коридор, що химерно вигинався і постійно змінював забарвлення, привів їх до відчинених дверей. За столом, заставленим канделябрами, порожніми пляшками і статуетками скорчених істот, сидів Вільрен. Чаклун тримав одну з пляшок, в якій ворушився чорний дим.

- Неввічливо залишати гостей, - заговорила Ербе. Вільрен ледь не впустив пляшку, підняв голову і здивовано втупився на драконесу.

- Ви далеко зайшли, шановні, - тон чаклуна явно натякав, що непроханим гостям тут не раді, - це не танцювальна зала.

- Знаємо, - втрутився Наріан, - а ще нам відомо, що у тебе є ключ від Таллісену. Віддай його.

- То ось навіщо ви насправді відвідали мій замок, - Вільрен повільно встав і розім’яв пальці, - на жаль, ключа я віддати не можу. А вам про всяк випадок зміню пам’ять.

Він метнув у принца і драконесу білястий згусток, який зник, ледь торкнувшись Ербе. Господар замку округлив очі, проте спробував ще раз. Ефекту не було, і чаклун відступив до найближчої стіни.

- Ключ, чаклуне, - зажадав юнак, підходячи ближче, - віддай і можеш веселитися далі.

Вільрен миттєво повернувся обличчям до стіни і пройшов крізь неї. На мить принц завмер від несподіванки. Ербе вилаялася. 

- Треба було відразу його хапати, - прошипіла жінка, - хоч чаклун і слабкий, сили, щоб сховатися, у нього вистачає.

Наріан підійшов до кам’яної стіни і обмацав. Ніяких лазівок не знайшов.

- Ідемо звідси, - сказав принц, - пошукаємо в інших місцях.

Він сам шкодував, що упустив можливість закінчити цю авантюру. Тепер чаклун Іскристих Відображень знає, що вони не гості, і може придумати будь-яку несподіванку.

Принц і драконеса вийшли з приміщення і повернулися на сходи. Вирішили спуститися в зал. Не встигли пройти кілька сходинок, як Ербе різко повернулася.

- Він там! - жінка побігла нагору. Наріан теж помітив край сріблястої мантії й рушив за супутницею, довірившись їй.

Чаклун виявився напрочуд швидким. Навіть Ербе ніяк не могла його наздогнати. Принц злегка втомився від бігу по нескінченних сходах. Здавалося, ця вежа Міндевіна пронизує небеса.

Тут замок відчутно труснуло. Юнак ледь не впав, проте вчасно притулився до стіни. 

- Що це було? - запитав він у драконеси.

- У нього запитаємо, - відповіла супутниця. Довгий поділ сукні їй заважав, тож жінка вкоротила його. Помітивши, як Вільрен зник у темній ніші, Наріан і Ербе обережно зайшли туди. За нішею виявився великий оглядовий майданчик, що займав усю вежу. Кам’яні плити на підлозі утворили яскраві візерунки квітів і птахів, а вид на річку з висоти заворожував. Проте чаклуна тут не було.

- Як же… - не розуміла жінка. - Він біг сюди.

Наріан озирався, немов чаклун Іскристих Відображень міг з’явитися в будь-яку мить. Тоді почувся гуркіт. Замок знову затрясся. По стінах побігли маленькі тріщини.

- Він заманив нас сюди! - вигукнула драконеса. Схопивши принца за руку, побігла до входу у вежу, але той зник. Долоня жінки вперлася в гладку різнокольорову стіну. - Чом я не здогадалася?..

Міндевін знову трусонуло. Вежа почала хилитись, і принцу з драконесою коштувало великих зусиль зберігати рівновагу. Тріщини на підлозі збільшувалися з кожною миттю. Звідси Наріан і Ербе бачили, як гості залишають замок, що повільно танув, руйнувався, бо господар більше не підтримував існування споруди своєю магією. Залишилися тільки вони. Помирати разом із замком.

- Не слід було взагалі сюди йти, - мовив принц з гіркотою в голосі. Загинути, коли з’явився шанс на порятунок - гідний жарт сестер Долі. - І це я впустив Вільрена. Це моя провина в тому, що ми тут. Пробач мені, Ербе. Я не хочу, щоб ти померла.

- А я не хочу, аби помер ти, - сказала арділья, - тому, як тільки я перетворюся - залазь на спину…

- Ербе, ти не станеш… - юнак відразу зрозумів, що задумала супутниця. Страх і відчай охопили його, бо принц знав, чим обернеться політ для драконеси.

- Не сперечайся, Наріане, - жінка підійшла до нього. В синіх очах блищали сльози. Вона ніжно погладила його щоку і скуйовдила кучері. - Я віднесу тебе звідси. А потім помру в польоті.

- Будь ласка, не роби цього, - почав благати Наріан, у якого очі теж застилали сльози. Стиснувши долоню жінки, прошепотів: - Я ніколи не зможу спокутувати провину перед тобою. Не зможу жити з цим.

- Живи, Наріане, - вона посміхалася, не звертаючи уваги на доріжки сліз на щоках, - змирися з тим, що не зможеш мені допомогти. Ніхто не зможе. І не звинувачуй себе, бо є події, які від тебе не залежать. Ти знав, що дракони божеволіють, якщо довгий час не літають? Я не хочу завдавати страждань, руйнувати міста і вбивати людей…

У підлозі утворилася діра, кам’яні плити зі страшним гуркотом звалилися вниз. Ербе потягнула юнака до краю вежі.

- Я не хотів, щоб так сталося, - прошепотів Наріан, на мить заплющивши очі, - не варто було цілувати тебе.

- Варто, - м’яко промовила драконеса, - і я зроблю це знову. Востаннє, мелме мей.

Вона пригорнулася до принца й подарувала поцілунок - гіркий і солоний, з присмаком сліз, чуттєвий і сповнений любові. І Наріан належав їй - душею й серцем, що не могло озватися на почуття жінки - хоча б на цю коротку, прекрасну й печальну мить. 

- Дякую за твою віру і любов, - схилила голову арділья й обернулась у дракона. Стримуючи ридання, юнак незграбно забрався на лускату спину, чіпляючись за довгі чорні шипи. Ербе відразу злетіла і в ту ж мить замок - химерне творіння Вільрена - звалився. Руїни одразу ж розчинились у нічній темряві.

Від польоту, нехай і короткого, Наріану перехопило подих. Він бачив розсипи зірок так близько, що можна було дотягнутися до них рукою. Вітер свистів у вухах, і принц боявся, що різкі пориви здмухнуть його зі слизької луски. Ербе летіла плавно й повільно, аби юнак не впав, хоча його й так добряче підкидало від помахів крил. Наріан не кричав від захвату, бо через страх за Ербе забув про все. І молився Танцівницям, аби вони зберегли життя драконесі. 

Політ тривав недовго. Ербе приземлилася далеко від дельти річок. Принц сповз зі спини і звалився на землю. Зібрався щось сказати, та Ербе вже злетіла. Юнака обдало потоком повітря й пилу. З неймовірною швидкістю драконеса злітала всі вище, і її силует чорнів на тлі синього неба. Вона робила неймовірні віражі, крутилась і переверталася. Пролунав моторошний рев - арділья кричала від щастя. Витираючи сльози, Наріан невідривно стежив за її польотом. Ербе була в своїй стихії, насолоджувалася висотою і підкорювала вітер. А незабаром вона злилася з нічною синявою.

На землю посипалися сапфіри. Наріан закричав, як ніколи не кричав у житті, й кинувся збирати каміння, сам не знаючи, навіщо це робить. Його, згорбленого і змерзлого, обсипали коштовності, устеляючи місцевість синіми блискучими краплями. Принц ридав, повзаючи на колінах, відчайдушно згрібав камені, немов сподівався, що це допоможе воскресити Ербе. Сапфіри випадали з тремтячих рук, він все одно їх згрібав, хоч розумів, що все марно. Не вірив, що для хороброї ардільї все закінчилося. Не хотів вірити.

- Наріане, - крізь схлипи юнак почув тихий голос Хігана. Він ніби долинав з іншого світу. - Вставай. Потрібно йти.

- Вона померла, - пробурмотів принц. Він підняв голову, стискаючи в долоні знайдений кулон ардільї. - Ербе померла, рятуючи мене, чаклуне, а я нічого не міг зробити! Я винен в тому, що їй довелося пожертвувати собою! Що мені тепер робити? Як її повернути? Ербе померла!

- Так, вона померла, - важко зітхнувши, Хіган сів поруч. Принцу здалося, що співрозмовник виглядає втомленим. - Але ти не повернеш її, сидячи тут. І я цього зробити не можу. Арділью вже ніщо не поверне. Вона хотіла літати.

- Звідки ти знаєш, що вона хотіла? - принц зловісно зиркнув на нього. - Ти відправив нас туди. І ось чим обернувся Весняний бал.

- Я знаю, - мовив чаклун, - та це не означає, що потрібно сидіти тут і чекати, поки з’явиться Вільрен і вб’є нас. Інакше жертва Ербе буде марною.

- Все і так марно, - сказав Наріан, машинально збираючи сапфіри, - я не забрав ключа.

- Зате я його здобув, - відказав Хіган, демонструючи юнакові ключ з невідомого напівпрозорого сріблястого матеріалу зі складною відмичкою і тонким різьбленням на поверхні, - трохи помстився Вільрену, але, мабуть, недостатньо.

Принцу не хотілося знати, як супутник дістав ключ. Не хотілося нічого. Тільки влягтися на гірку сапфірів і віддатися розпачу. Але він змусив себе підвестися. Змусив рухатися. Наріан відчував запаморочення і спустошення. Ніби з його душі силою вирвали щось дороге. Смерть забрала драконесу, обхопивши довгими білими пальцями. А Смерть, як відомо, не відпускає тих, хто забрідає до її царства. Принца охоплювали то гіркота від втрати, то печаль і гнів, то нестерпне почуття провини.

- Як же я хочу, аби у мене був інший вихід, ніж заподіювати біль тим, кого я люблю, - сказав юнак, похитуючись від втоми. Він витер обличчя рукавом камзола і повернувся до Хігана: - Я не хочу, щоб люди забрали сапфіри. Їх слід закопати.

- Залиш це мені, принце, - кивнув чаклун. Він взяв один з каменів і пильно вдивлявся в багатогранну поверхню. Вимовив наспівно: - Нехай земля тебе вкриє, Танцівниці хай прийдуть за тобою, коли настане час - ця ніч. Назавжди заберуть тебе в інші світи. А тут і зараз - спи. І той, хто потривожить твій сон, ардільє, нехай будуть прокляті.

Хіган кинув сапфір, який відразу ж поглинула земля. Те ж трапилося з рештою каменів. Замість них біля ніг чаклуна стрімко зросла хіганбана - яскраво-червона квітка з синюватими тичинками. Чаклун обережно зірвав лілію і щось прошепотів на Луань.

- Каменів ніхто не знайде, - повідомив Хіган через деякий час. Повернувшись до принца, він продовжив: - Їдьмо звідси. У дорозі я дещо розповім.

***

Похмурий принц не збирався починати розмову. Віддавшись горю, ігнорував чаклуна і поринув у спогади. Він не зміг побачити любов ардільї і тим більше відповісти на її почуття, дозволив себе поцілувати, хоча прекрасно знав, що його поцілунок приносить смерть. Винятків не було ніколи. Невже Наріан сподівався, що все буде інакше?

- Принце, годі тікати, - голосно заговорив Хіган. Юнак не обернувся. - Не жени коня, бо він слухається мене. Далеко все одно не втечеш. 

- Чого ти хочеш? - втомлено запитав Наріан, мружачись від споглядання перших променів сонця. Вони їхали всю ніч, щоб опинитися подалі від місця, де знаходився замок. Принц дивувався, як ще тримався в сідлі, бо відчував, що от-от упаде на землю й ніколи більше не зведеться на ноги. 

- Поговорити, - коротко відповів Хіган.

- Я не потребую розмов.

- Це стосується Ербе.

Наріан недовірливо дивився на чаклуна. Але вирішив вислухати. Коли вони зупинилися, аби відпочити, юнак не втримався від шпильки:

- Знову будеш говорити, щоб я не звинувачував себе в її смерті? Це не має сенсу.

- Прибережу ці слова на потім, - сказав Хіган, - ні, арділья поділилася дечим важливим зі мною.

- Коли? - різко запитав принц, відчуваючи невдоволення. - Чому вона мені не розповіла?

- Арділья взяла з мене клятву, що я розповім тобі, коли настане час, - охоче пояснив чорнявий супутник, - мабуть, час прийшов. А розмова наша відбулася, коли ми поспішно йшли подалі від Таун Кемен…

***

Наріан досі перебував у непритомному стані, тільки бурмотів «мелме мей». Розбудити його не вдавалося. Посадивши принца на коня, Хіган і Ербе їхали подалі від боліт і зробили привал лиш коли ліс лишився позаду. Незважаючи на вологу, драконеса швидко розпалила багаття, щоб юнак не замерз. Чаклун нерухомо завмер, спостерігаючи, як вогонь пожирає гілки. Жінка сіла на засніжену землю і вкрила Наріана своїм плащем.

- Хігане, - через деякий час драконеса порушила тишу. Брюнет перевів погляд на неї. - Мені потрібно дещо розповісти.

- Я слухаю, - відгукнувся чаклун, бо Ербе надовго замовкла.

- Перш ніж я почну розповідь, присягнися, що поділишся почутим з Наріаном коли прийде час, - сказала жінка.

- Чому? - здивувався Хіган. Мав погане передчуття щодо майбутньої розмови. 

- Будь ласка, - попросила співрозмовниця, - це важливо… для мене. Пізніше ти все зрозумієш.

- Але чому принц не повинен про це знати зараз? - вирвалось у чаклуна.

- Наріан молодий, - прозвучала відповідь, - і гарячий на голову. Я боюся, що він зробить якусь дурницю і…

- Клянуся Ліанне Інділ, - зітхнувши, промовив Хіган, - Наріан дізнається твою таємницю, коли прийде час.

Ербе вдячно посміхнулася. Брюнет зауважив, що арділья нервує. Вона смикала кінчики волосся і не могла спокійно сидіти. Це турбувало.

- Пам’ятаєш той день, коли ми зустрілися? - запитала вона, підбираючи слова. - Я говорила, що мені наснився сон, і Батько передбачив, ніби мене врятує Осяйний король.

- Я пам’ятаю це.

- Передбачення було іншим. Батько сказав: «Король Осяйний стрінеться тобі. Уб’є тебе прокляттям навесні. Розіб’є серце поцілунок вмить. Останнім стане перший твій політ.»

Драконеса замовкла, а чаклун намагався усвідомити почуте. Жінка свідомо пішла з Наріаном, хоча й знала, що він стане причиною її смерті. Це лякало. І співрозмовнику хотілося дізнатися про причини такого рішення. Бо чаклун не бажав смерті Ербе, котра інтуїтивно розуміла Хігана, бачила його справжнього під маскою сарказму і вдаваної байдужості. 

- Тепер я шкодую, що так необачно дав клятву, - пробурмотів ошелешений Хіган. Зовні чоловік лишався спокійним, а в глибині душі хотілося проклясти себе самого за те, що був сліпим. Людина ж бо не може зняти прокляття такої могутньої істоти, як дракон! Хіган картав себе, що повірив драконесі на слово, не подумав добре. Серце болісно стислося. Він не уявляв, як розповість про це принцу. Не знав, які підбере слова. - Чому ж ти, знаючи, що принц стане причиною твоєї смерті, погодилася допомогти нам?

- Знаєш, що трапляється з драконами, які не літають?

- Ні.

- Вони божеволіють, Хігане. Стають агресивними і неконтрольованими. Жорстокими й кровожерливими. Вбивають і руйнують. Я боюся, що стану такою. Я так боюся цього. А ще, - очі драконеси наповнилися сльозами, - я так хочу літати. Хігане, я мрію про політ і ледь не кожну мить стримую себе від перетворення в дракона. Небо кличе і манить. Так хочеться розправити крила, злетіти і відчути свободу. Крім того, вмираючи, дракони розсипаються коштовним камінням. Тож смерть не буде болючою.

Посмішка драконеси була змученою, і Хіган вперше в житті захотів її обняти, щоб хоч якось підтримати. 

- Я все одно не хочу, щоб ти вмирала, ардільє, - рівним голосом вимовив чаклун. Було складно здаватися спокійним, коли Ербе ділилася своїми страхами. - Принц навряд чи зрадіє. Звинуватить мене у всіх злочинах.

- Коли ти йому все розкажеш, Наріан заспокоїться. Є ще одна причина, через яку мені слід залишити цей світ. Батько-Дракон прокляв усіх дітей. Проте якщо помре останній проклятий дракон, наступне покоління буде звільнене від прокляття.

- Наступне покоління? - Хігану здалося, що він не дочув. - Ти хочеш сказати?..

- У вересовій долині в Ардеванді на сході є печера, - продовжувала драконеса, кидаючи гілки у вогонь, - а в ній - кладка драконячих яєць. Після моєї смерті дракони виростуть вільними, зможуть літати і не боятися польоту. Тому… ти розумієш.

- Тепер розумію. Нехай буде так, ардільє. Я дав клятву, і я її не порушу. Правда, ти могла поділитися цією інформацією з більш надійною людиною.

- Надійнішого за тебе, Хігане, я нікого не знаю. Нехай Наріан і вважає, ніби ти самовпевнений, спраглий до влади чаклун. Сподіваюся, він зможе розгледіти твої чуйність, самовідданість, мудрість і не відштовхне твою простягнуту руку в важкі часи. Я довіряю тобі.

- Будь впевнена, Ербе, я виправдаю твою довіру.

***

Коли Хіган закінчив, принц тихо схлипував. Вже не залишилося сліз. Тільки відчай і жаль. А ще - всепоглинаючий біль у грудях, забрати який не зможе жодна знахарка Тейрен Араньє.

- Вона все одно не мала це робити, - хрипко вимовив Наріан, витираючи почервонілі очі. 

- Згоден. Але Ербе йшла своїм шляхом, - відсторонено відгукнувся Хіган, спираючись об стовбур дерева. Промені весняного сонця відбивалися від його волосся, хіганбана в блідій руці тремтіла.

- А ти повинен був розповісти раніше! - юнак схопився з холодної землі й зірвався на крик. - Що ти за чаклун, раз розкидаєшся клятвами направо і наліво?

- Тобто, ти б не поклявся драконесі, - іронічно зауважив Хіган, пропустивши повз вуха в’їдливі слова. Хоча в серце ніби голку всадили. Тільки показувати, як йому боляче від почутого, чаклун не збирався. - Ну, давай, розкажи, що б ти зробив, якби Ербе відкрилася тобі. Замкнув би її? Приспав? Умовив не вмирати? Я уважно слухаю.

Наріан зніяковів. Вперше він відчув, що супутник по-справжньому злий. І виною стали колючі слова принца, необачно вимовлені, щоб зачепити брюнета. «Що ж, мені вдалося вивести Хігана з рівноваги», - невесело подумав юнак. - «І що з того? Недарма Ербе приховала від мене і про Батька-Дракона, і про кладку, заховану в Ардеванді. Ербе… Вона не стала б сваритися з чаклуном. Не те, що я».

Щоб хоч якось погасити конфлікт, принц запитав вже спокійніше:

- А Смерть… вона може повернути Ербе?

- Думаєш, я тільки те й роблю, що ходжу до Танцівниці і повертаю драконів? - голос Хігана все ще був різкий. - Ці істоти непідвладні Смерті. Вмираючи в Тринадцяти Королівствах, вони відроджуються в інших світах.

- Тобто, Ербе жива? - не повірив Наріан.

- В якомусь іншому світі - так.

Принц замовк. Сів, обхопивши голову долонями, і думав про щось своє. Хіган не заважав. За звичкою гладив червону квітку і намагався викинути з голови неприємні слова супутника. Чаклун раптово усвідомив, що йому небайдуже ставлення Наріана.

«Чому все так складно?» - задав уявне питання брюнет, на яке не було відповіді.

- Кажеш, в Ардеванді лишилася кладка драконячих яєць? - чаклун здригнувся, почувши голос принца. Юнак неквапливо піднімався на ноги, а кучері медового кольору сяйнули в променях сонця. Хіган стримав мимовільну посмішку, бо останнім часом йому подобалося спостерігати за тим, як сонце позолочує волосся принца. 

- Так, - відповів він.

- Тоді мені тим більше слід позбутися від прокляття, - впевнено заявив юнак, - щоб доглянути за драконами. Я готовий рушати в Таллісен.

- Ти ледь на ногах тримаєшся, - обережно зауважив чаклун.

- Відпочину, коли знімемо прокляття, - вперто сказав Наріан.

- Як скажеш, - Хіган не став сперечатися і дістав ключ. Він не помітив, як принц підійшов впритул. А коли підняв голову, то завмер. Юнак легким рухом прибрав чорне пасмо волосся з блідого обличчя.

- Пробач мене, - тихо вимовив Наріан, дивлячись чаклуну в очі, - пробач мою нестриманість, Хігане. Я зробив тобі боляче своїми словами. Не заперечуй. Я ж бачу.

Сказати, що брюнет здивувався - не сказати нічого. Хотілося за звичкою пожартувати. Але в цей раз чаклун промовчав. Не міг підібрати слів, аби повідомити, що прощає. Завжди прощав. І було ніяково чути власне ім’я, вимовлене Наріаном.

А далі принц поцілував Хігана в кутик тонких губ. Шкіру приємно обпік теплий подих. Здавалося, завмер весь світ. Чаклун не знав, як реагувати на цей жест, тому застиг, насолоджуючись, купаючись в невимовно прекрасних емоціях. У тих невисловлених почуттях, які давно ховав навіть від себе самого.

- Я думаю, нам пора, - завжди впевнений голос Наріана зараз тремтів. Але не від страху. Швидше, його теж переповнювали емоції.

- Пора, - луною повторив Хіган, радіючи, що принц не чує шаленого ритму його серця.