Як же звично нам всього боятись
І серед пітьми брести, ховатись.
Ліпше утікать, ніж вперед іти,
Ніж у мить одну страх перемогти.
Було незвично прокидатися в темній холодній печері. З появою Хігана Наріан звик до теплих кімнат. Але вони були не в таверні.
Принц піднявся. У порожній печері шурхіт одягу здавався неприродно гучним. Горіла лише одна свічка. Чаклун, згорнувшись безформною чорною фігурою, спав на верхній сходинці. Чорне волосся ховало бліде обличчя. Навіть уві сні він не випускав хіганбану з руки. Підкорившись швидкоплинному пориву, принц обережно прибрав волосся з обличчя Хігана. Воно було гладким і текучим, наче шовк. «І що на мене найшло?» - подумав Наріан, різко відсмикнувши долоню. Добре, що чаклун спав. Інакше без насмішок не обійшлося б. Накинувши плащ, принц вийшов назовні. Застиг, помітивши силует Ербе. Її обладунки сяяли в променях холодного осіннього сонця. Білий плащ, ніби прапор, майорів на вітрі.
- Доброго ранку, Наріане, - жінка повернулася до нього. Усміхнулася відкрито й радісно. Принцу стало ніяково. Хотілося до скону дивитися в її сині, немов сапфіри, очі й одночасно менше витріщатися на драконесу.
- Доброго ранку, Ербе, - принц посміхнувся у відповідь. Здивувався тому, що досі не розучився показувати позитивні емоції.
- Так незвично усвідомлювати, що я покидаю ущелину, - сумно промовила жінка, - і так хвилююче. Нарешті я побачу світ. Перестану ховатися. Адже всі ці багатства, - вона вказала на топази, - мені не потрібні. Я за звичкою тут оселилася. Драконів вважають вартовими скарбів. А після того, як в ущелину перестали навідуватися люди, жити стало спокійно. Проте самотньо. Іноді хотілося злетіти, відчути справжню свободу. Та прокляття… Навіщо драконам дані крила, якщо літати не можна?
Говорячи це, Ербе невідривно дивилася в небо.
- Ми знайдемо спосіб допомогти тобі, - впевнено заявив принц, - я…
- Не обіцяй нічого, - м’яко перервала його жінка, - бо в разі невдачі будеш жити з почуттям провини. Я не хочу цього. Не для тебе. Ви з Хіганом не товаришуєте?
- Він… нестерпний, - тільки й відповів Наріан, захоплений зненацька різкою зміною теми.
- Хороший співрозмовник з чудовим почуттям гумору, - додала Ербе, і чоловік подумав, що вона жартує.
- Слова «хороший» і «чаклун» не поєднуються.
- Це через того чаклуна, котрий тебе прокляв, ти не любиш їх, так? Вони не всі такі, повір. Я зустрічала багатьох чаклунів. Вони мені здалися… самотніми. Хтозна, чим жертвує чаклун, отримуючи силу і владу. Мій друг, чаклун Пурпурових Хмар, говорив, що завжди відчуває нестерпну самотність. Хоч майже щодня відвідував пишні бенкети. Він був доброю людиною. Нікому не відмовляв у допомозі. А помер від рук іншого чаклуна.
- Чому ти раптом заговорила про чаклунів? - прямо спитав принц.
- Тому що ти не довіряєш своєму супутнику і навіть не намагаєшся це змінити, - такою була відповідь Ербе, - ви обидва вперті і недовірливі. Як ви взагалі зустрілися?
- Нас доля звела, - відповів Наріан, - допомагаючи мені, чаклун збирається позбутися свого лиха - магічного рикошету. А опісля ми розійдемося. Тож чому я повинен йому довіряти?
- З вашої вчорашньої розмови я зрозуміла, що ти не можеш згадати, як виглядав чаклун, котрий прокляв тебе. А Хіган може його побачити… в твоїх думках. І тут потрібна довіра. Важливо повірити людині, яка бажає допомогти тобі.
- А ти… змогла б це зробити? Чи зняти прокляття? - несміливо поцікавився Наріан. І хоча він бачив Ербе всього другий день, та був готовий повністю оголити перед нею душу. «Може, не всі слова в моєму прокляття правдиві?» - принц дуже на це сподівався. Бо з радістю схилився б перед драконесою й зізнався в коханні.
- Ні, Наріане, я такого не вмію, - відповіла Ербе, - це дуже тонка магія. Від моєї тебе розірве на частини. Тож довірся Хігану і ми швидше знімемо з тебе прокляття. А що, чаклун ще спить? Нам пора в дорогу!
Але Хіган теж прокинувся. Побачивши принца і драконесу разом, багатозначно усміхнувся. Наріан старався не помічати єхидних смішків супутника.
Повернувшись до печери, Ербе зняла частину обладунків. За її словами, дракони невразливі навіть в людській подобі, тож рани їй не загрожують. Вона одяглася в чоловічий одяг - котту, штани і чоботи. На котту надягла шкіряну безрукавку, яку зазвичай носили під обладунком.
- Наріане, тобі слід озброїтися, - жінка підійшла до принца і простягнула меч з тонкими візерунками на лезі. Ефес був простим, без дорогоцінного каміння, хоча будь-яку зброю в королівствах завжди прикрашали.
Принц узяв меч, та ледве зміг утримати. Зброя виявилася неймовірно важкою, і чоловік його впустив. Пролунав гучний металевий брязкіт.
- Скільки важить цей меч? - здивовано запитав принц.
- Ох, вибач, - сказала Ербе, без зусиль піднявши зброю. Хіган саркастично посміхнувся. - Його кували спеціально для драконів. Я забула, що людям він буде важким. На жаль, звичайної зброї у мене нема. І як ти примудрився вижити, не маючи хоча б кинджала?
- А він себе безсмертним уявив, - незворушно відповів чаклун, потішаючись тим, що принца відчитують.
- Мене захищає прокляття, - сказав Наріан, ігноруючи колючі слова Хігана, - а меч… здається, я його втратив. Чи продав. Не пам’ятаю.
- Після того, як прокляття буде зняте, ти станеш звичайною людиною, - не замовкав чаклун, - та й не личить королю подорожувати без меча.
- Я не король, - сердито відмахнувся Наріан.
- Я знаю, що королі Ардеванду колись володіли мечем вогню, - замислено промовила Ербе. Чоловіки замовкли. - Це один з магічних артефактів. Але після Полювання Сотні Зим він був загублений. Кажуть, повернувся в місце, де був створений.
- Де це? - відразу ж поцікавився принц. Він прекрасно пам’ятав, що у батька не було такої зброї.
- У Тауно Кемен, - неохоче відповіла жінка. Назва здалося Наріану моторошною і потойбічною. Ніби якесь цвинтарне закляття, що відгонить падаллю і гниллю, навіюючи крижаним вітром тривожні образи. Не хотілося навіть повторювати ці два слова.
- Я не хочу туди вирушати, - відразу ж заявив Хіган.
- Чому? - запитав принц.
- Тому що Тауно Кемен - це Болота Страху, - роздратовано сказав чаклун, - одне з найбільш неприємних місць в Тринадцяти Королівствах після Німих Земель. Щоб отримати меч, тобі доведеться подолати свої найсильніші страхи. Воно тобі треба?
- Краще давайте купимо Наріану зброю в Бріссазі, - слухаючи різку промову чаклуна, Ербе вже шкодувала, що згадала про болота, - впевнена, ми знайдемо хороше лезо. Тим паче, там живуть хороші майстри.
- Ні, - схвильовано, але рішуче заперечив принц, - я хочу отримати меч вогню.
Хіган болісно зітхнув.
- Божевільний, - ось так охарактеризував він Наріана. Потім додав: - Чи знаєш ти, принце, що як не впораєшся - залишишся там назавжди? І чи зможеш гідно подолати власні страхи?
Незважаючи на те, що чаклун намагався відрадити принца від небезпечної затії, останні його слова прозвучали як виклик. І Наріан вирішив його прийняти. Вже не заради меча. А заради того, щоб побороти свої кошмари, які отруювали його душу і заважали рухатися далі. Він більше не міг тримати в собі ті жахи, які оселилися в його душі.
Минуле має залишатися в минулому.
- Зможу, - впевнено промовив принц, - ми поїдемо туди.
***
Тауно Кемен[2], моторошні Болота Страху - місцевість, що схована в лісах Дагди поблизу столиці Лауріль. Починалися вони з арки - двох старих чорних дерев, крони яких сплелися між собою. Арка з’являлася раптово або могла не з’явитися взагалі. Це залежало від самої людини. Якщо вона готова до зустрічі зі страхами - вхід з’явиться. У протилежному випадку люди блукали лісом днями і поверталися ні з чим.
Поки трійця добиралася до лісу, Третя осінь[1] закінчилася. Настав час Першої зими - холодного й суворого часу. Падав перший сніг, устеляючи замерзлу землю білим саваном. І принц згадав похоронні обряди Ардеванду, коли людину одягали в біле. Обличчя розмальовували білилами, на губах червоним зображали посмішку. Під час зустрічі з Танцівницями померлий повинен посміхатися і з радістю приймати будь-яке їхнє рішення[2].
Наріан не вважав себе готовим до подорожі по болотах. То чому його тягне туди? Як і в ту ніч, коли він знайшов хіганбану, принц чув виразний поклик сестер Долі. Якщо ж арка чи не з’явиться - так і бути, вони поїдуть у Бріссаг.
Зимовий ліс виглядав непривітно. Чорні стовбури дерев з голими кривими гілками, що нагадували вузлуваті пальці істот з Німих земель; небо похмурого сірого кольору; завивання вітру - низьке і поривчасте. Чорна стіна, здавалося, не бажала впускати чужинців у гущавину. В обличчя жбурнуло жменю снігу. Принц часто закліпав. Очі засльозилися. Сніжинки швидко танули, торкаючись до шкіри. Зліва їхав Хіган у незмінних чорних шатах з червоною лілією на грудях. Праворуч - Ербе, чия темна коса майоріла на вітрі. Наріан вічно дивився б на те, як вона гордо сидить у сідлі і як чарівно сніжинки вінчають її голову. Немов казкова корона, гідна цієї жінки. Коня на ймення Тінь їй теж привів чаклун.
Наріан даремно переживав. Арка з’явилася, коли вони тільки опинилися під безлистими кронами. Подорожні зупинилися і злізли з коней.
- Здається, саме болото бажає, щоб ти зайшов, - оголосив Хіган, порушуючи напружену тишу.
- Я бачу, - відповів принц, підійшовши до переплетених дерев. Рослини здавалися хворими і неймовірно старими. Кора злізла, оголивши стовбури з тріщинами. Усередині тріщин червоніли маленькі рубіни, і Наріан стривожено затамував подих. Зупинився і глянув угору. Покручені гілки перепліталися химерним чином, зрісшись одна з одною. У центрі вони утворили кільце, яке нагадувало корону. Наріан чомусь простягнув руку, аби доторкнутися до чорного стовбура.
- Не варто, принце, - Хіган, непомітно опинившись поряд, легким рухом поклав руку на долоню Наріана, відводячи від небезпечної рослини. Юнак чомусь зніяковів і швидко висмикнув руку з холодних пальців супутника. Чаклун цього ніби й не помітив. - Дерево покрите маленькими шипами. Доторкнешся - сам станеш деревом.
- Мені це не загрожує, - пробурмотів Наріан, трохи роздратований через те, що Хіган стояв надто близько. Останнім часом його присутність хвилювала принца, і він не міг пояснити, чому. Ні, це вже не була ненависть. Наріан навіть не намагався розібратися, бо боявся, що… Раптом арки почувся ледь вловимий шепіт. - Ти це чуєш?
- Тобі пора, - сказав чаклун, - це мешканці боліт кличуть тебе. Хоча ти все ще маєш право відмовитися.
- Чи варто так ризикувати? - тихо запитала Ербе, вдивляючись в арку. Вона зіщулилась і обхопила себе руками. - Даремно я згадала про це місце… Ти можеш постраждати, Наріане…
- Я не можу відмовитися, - твердо заявив принц. Продовжуючи своє падіння в темряву, він був непохитний. Подивившись на жінку, невпевнено посміхнувся: - Я повернуся, Ербе. Не оплакуй мене завчасно.
- Тоді удачі, - мовив Хіган, - що б ти не побачив чи не почув - не повертайся назад. Іди тільки вперед. Я не знаю, що чекає тебе там і не зможу супроводжувати, але лілія, - чаклун простягав хіганбану, - дасть можливість мені з’явитися на кілька хвилин. Як тільки отримаєш меч, арка з’явиться знову, і ти покинеш болота.
Наріан прийняв лілію без страху і був вдячний чаклуну за такий жест. Хоч не вимовив ні слова.
- Тримай, Наріане, - Ербе підійшла до нього і вклала в долоню довге смарагдово-синє перо, - знаю, це не меч. Але воно допоможе в сутичках з магічними істотами.
- Дякую, - прошепотів принц. Потім, ні на кого не дивлячись, ступив крізь арку.
***
Нічого не змінилося. Наріан озирнувся і завмер. Арка і його супутники зникли. Позаду простяглася рівнина, встелена чорним камінням, помережана глибокими тріщинами, з яких валили густі клуби диму, що просмердів горілим м’ясом і падаллю. Йти оглядати рівнину принц не наважився. Тому рушив у ліс. Оскільки йому судилося зустрітися зі страхами, то нехай ці моменти пролетять швидше.
Ліс обступав з усіх боків, насувався на самотнього мандрівника, причаровував, вабив і збирався назавжди поглинути самотню людину. Раптом з’явився густий туман попелясто-сірого кольору. Він ніби піднявся з вологої в’язкої землі. Незважаючи на настання зими, повітря в Болотах Страху було задушливим і вологим. Чоботи принца занурювалися в багнюку. Через це було важко йти. У роті з’явився неприємний гіркий присмак. Гнітючу тишу порушували лише важкі кроки Наріана.
Він не знав, куди прямує. Просто крокував в обійми лісу і боліт. Падав у безодню власних кошмарів.
На вузькій стежці попереду щось червоніло. Наріан підійшов ближче. Побачивши рубіни, шумно видихнув. Озирнувся. Чомусь така дрібниця зменшила його запал. Але шляху назад не було. Тим більше, Хіган попереджав ні в якому разі не повертатися.
Коштовне каміння, що виблискувало на стежці серед тьмяно-зеленої трави і під переплетеним корінням дерев, нагадувало чиїсь злі очі. Наріан швидко пішов далі. Але рубіни почали траплятися майже на кожному кроці. І це лякало.
Стежка привела принца до смердючої трясовини, зарослої дрібною травою отруйно-зеленого кольору. Посеред болота росли білі лілії, що огидно пахнули. Над квітами дзижчали гладкі трупні мухи. Дерева довкола були білими і незграбними. Вони так низько схилилися до трясовини, що гілки поглинула брудна рідина.
Підійшовши ближче до дерев, принц заціпенів, бо вони були викладені з людських кісток. У дуплах шкірились черепи, в чиїх очницях багряніли поклади рубінів. Від найменшого подуву вітру кістки огидно стукали одна об одну.
Наріан задихнувся від жаху. Ледь не закричав, коли помітив, що на стовбурах з’явилися бордові струмочки крові. Вони стікали на землю, наповнюючи болото. Деякі текли до принца. Юнак позадкував. Повітря в легенях не вистачало, дихати стало нестерпно важко. Принц різко повернувся до стежки, яка вела далі. Хотів якнайшвидше втекти з цього кошмарного місця.
Не встиг.
Дорогу йому перегородили мерці. Деяких він знав - наприклад, численних наречених, яких цілував у пориві юнацької пристрасті. Решта були незнайомими. Всі з однаковими байдужими виразами облич, з блідою до синяви шкірою і неприродно червоними очима. Попереду знаходилася жінка. Трималася по-королівськи, випрямивши спину і дивлячись на принца зверху вниз. Світлі кучері укладені у високу зачіску. Розкішне плаття ніжного кольору бузку обшите трояндами з шовку. До подолу пришиті перли і опали. Прекрасне обличчя спотворювали роздуті сині вени. Колись сяючі очі кольору бурштину стали червоними.
Наріан затремтів, коли королева Ардеванду - його покійна мати Ненелія - пильно глянула на нього. Не знав, що сказату в виправдання. Хотілося кинутися в обійми, просити вибачення і плакати.
- Мамо, я… - голос принца зрадницьки тремтів. Та й сам він ледве тримався на ногах від потрясіння. - Мамо…
- Як ти смієш називати мене матір’ю? - прогримів спотворений і незвично гучний голос королеви. - Ти - винуватець усіх нещасть Ардеванду.
- Мамо, я… - тільки й видавив ошелешений принц. Розгубленість і страх заволоділи його розумом. Хотілося скрутитися десь під деревами, зникнути, розчинитися в тумані боліт. Аби тільки не бачити потворного обличчя матері і не чути її жорстоких слів.
- Ти винен в моїй смерті, - говорила далі жінка без тіні співчуття.
Наріан зробив крок назад. Під ногами неприємно чавкало багно, змішуючись з кров’ю. Він не звертав на це уваги. Як же боявся він цих слів! Задихався від болю, що пронизував душу. І втікав від нестерпного почуття провини.
- Ти вбив нас, Наріане, - проспівали мертві принцеси, взявшись за руки. Здалеку вони нагадували порцелянових ляльок - чарівних і бездушних.
- Ми померли через тебе, Наріане, - заговорили люди монотонними голосами, - навіщо ти приїжджав у наші краї? Ти ведеш за собою Смерть.
- Ні, - прошепотів принц, машинально хитаючи головою, - ні, ні, я не винен…
- Це зробив ти! - голоси доводили до божевілля, і юнак упав на коліна, закривши руками обличчя.
- Припиніть, прошу, - голос Наріана зірвався. Поглинутий моторошними спогадами, він загруз у почутті власної провини, - пробачте мене. Пробачте за те, що змусив вас страждати. Я винен. Це тільки моє прокляття.
Зненацька стало тихо. Навіть страхітливий стукіт гілок-кісток припинився. Принц затамував подих і повільно підняв голову. Мерці не зникли. Зате стали схожими на людей, без потворних одутлих облич і синюшних вен. І схвально дивилися на юнака. Королева з такою знайомою м’якою посмішкою простягала руку.
- Як страшно буває визнати свою провину, - сказала вона рідним мелодійним голосом, - страх провини вбиває людину зсередини. Коли людина попросить вибачення, страх зникає. Бо боятися нічого. Лишається виправити ситуацію. І я вірю, Наріане, що ти знімеш прокляття, повернешся в Ардеванд і станеш мудрим королем.
- Мамо… - принц піднявся і кинувся в обійми королеви. Жінка виявилася цілком матеріальною. Він тихо плакав, відчуваючи, як мати обіймає у відповідь. Як же принц скучив за материнською ласкою, бо Ненелія померла, коли її си ще був дитиною. - Мамо… пробач мені…
- Я тебе пробачаю, - тихо прошепотіла королева, цілуючи сина холодними вустами, - ми всі тебе пробачаємо. Іди. Не бійся нічого. Я не хочу, щоб ти залишився тут. Прощавай, Наріане, мій сину. Я люблю тебе.
Принц відчув, що жінка розчиняється серед туману, а руки його обіймають порожнечу. Всі мерці повільно щезали.
- Ні, мамо, не йди! - юнак у розпачі простягнув руки, намагаючись утримати рідну людину. Але в долонях залишилася лише жменя попелу. Наріан, зітхнувши, заплющив очі. По щоках котилися сльози. Він залишився один, оточений деревами з кісток, туманом і лячною тишею Боліт Страху. Порив колючого смердючого вітру розвіяв попіл з тремтячих долонь.
- Іди вперед, - почувся жіночий голос. Наріан злякано озирнувся. Хотілося запитати: куди саме йти? Але знову стало тихо. Тільки зараз він помітив стежку, яка огинала трясовину. Краї стежки були викладені рубінами. Схоже, тут цілий скарб цих каменів. Серед похмурого пейзажу рубіни були особливо помітні.
«Я не хочу нікуди йти», - подумав принц, - «не хочу. Я був таким самовпевненим, вирішивши, що впораюся зі своїми страхами. Адже є стільки речей, яких я боюся… »
Він навіть не помічав, що машинально крокує стежкою. Повз моторошні шипасті рослини, повз стародавні болота, з глибин яких долинали глухі голоси, повз напіврозвалені й зарослі отруйним плющем статуї невідомим богам. Принц намагався заспокоїтися. Шкодував, що мати не лишилася з ним. Він би почувався спокійніше.
Незабаром Наріану стало здаватися, що він іде по колу. Пейзаж не змінювався: встелена рубінами стежка вела в чорну глушину, а покручені дерева простягали гілки вгору, ніби намагалися затулити небо брудно-сірчаного кольору; зеленувата імла приховувала все, що знаходилося попереду; узбіччями валялися кістки і напівзогнилі трупи; повітря просочився смородом розкладеної плоті і застояної води. Тому чоловік вельми здивувався, коли на плече впала ніжна пелюстка вишні.
«Квітучі дерева?» - здивувався принц. - «Але тут же…»
Галявина, на якій він опинився, була встелена пелюстками весняних квітів. На деревах розпускалося молоде листя. З-за хмар визирнуло сонце, і кучері Наріана блиснули, наче розтоплене золото. Він здивовано озирався, шукаючи підступ. Невловимий аромат конвалій кружляв голову. Соковита зелень рябіла в очах. А вгорі розкинулося блакитне небо - нескінченне, безтурботне, недосяжне.
Тут Наріан зупинився. Він згадав цю галявину.
В глибині хащів почулося зловісне гарчання. Чорний вовк ішов назустріч принцу.
- Ні, тільки не це, - прошепотів Наріан, відступаючи назад. Він боявся зустрітися з вовком. Тому що не знав, як його здолати. Визнання провини тут не допоможе.
Звір вийшов з недр боліт. Величезне вугільно-чорне чудовисько невідривно дивився на принца криваво-червоними очима. Вишкіривши зуби, він загарчав. Лапи напружилися, а шерсть на загривку стала дибом. Він готувався до стрибка.
Цього разу ніякий чаклун не прийде. Цього разу доведеться впоратися самотужки. Тому що вовк - страх, який розриває принца в кошмарних сновидіннях.
«Я не знаю, що робити», - встиг подумати Наріан, перш ніж вовк стрибнув на нього.
Людина і звір, зчепившись у боротьбі, покотилися галявиною. Їх огорнув вихор пелюстків. Принц із жахом усвідомив, що рани, отримані від, здавалося б, примарних страхів, реальні. Він придушено скрикнув, коли кігті вовка розірвали сорочку і залишили довгі подряпини на передпліччі. Стримувати розлючене чудовисько було важко. Вовк виявився вдвічі більшим за звичайного хижака. Гострі ікла клацали в небезпечній близькості від принца. І юнак розумів, що незабаром щелепи звіра зімкнуться на його шиї.
Він вперше подумав про те, що не хоче вмирати. Не так. Не тут.
- Чуєш, тварюко! - прошипів Наріан, намагаючись відштовхнути вовка, що люто гарчав йому в обличчя. - Я не помру зараз! Не… помру…
Принцу вдалося на мить відштовхнути ворога. Коли звір знову стрибнув, Наріан увігнав у червоне око перо Ербе, що невідомим чином опинилося в руці.
Вовк заскавулів. Відійшов від людини і розсипався тисячею білих пелюсток.
Усвідомивши, що і цей страх переможений, принц спробував піднятися. Руки і ноги тремтіли, а подряпини при найменшому русі відгукувалися болем. Впавши на землю, чоловік лежав і дивився на небо, не бажаючи ворушитися.
«Чому перемогти власні страхи так складно?» - подумав він, заплющивши очі.
- Тому що вони довгий час харчувалися твоїми емоціями і з кожним днем ставали сильнішими, - почув він тихий жіночий голос, - страхи живуть разом з людиною. Якщо їх не викорінити, вони будуть пожирати душу, перетворюючи її в оселю мороку і порожнечі.
Повільно піднявши голову, Наріан побачив жінку в закритій білій сукні, поділ якої вільно струменів по траві. Незнайомка здавалася створеною зі снігу та мармуру - з довгим білим волоссям, блідою шкірою, в білій півмасці, що мала форму серпа місяця. Очей принц не побачив, їх наче ховала чорна пустка. Голову вінчав вінок з хіганбани і білих лілій.
- Ти прийшла за мною, - з жалем сказав Наріан Танцівниці.
- Прийшла, але не за тобою, - заперечила Смерть. На блідих губах з блакитними прожилками вен з’явилася легка усмішка, - я лише спостерігаю за твоїми успіхами. Нарешті ти почав цінувати життя, Наріане. Похвально.
Навіть манера спілкування Танцівниці чимось нагадувала поведінку Хігана.
- Я не помру? - запитав принц.
- Тобі ще рано. Раджу підніматися і йти. Інакше тебе поглинуть дерева.
- Що мене чекає далі?
Смерть хитро усміхнулася, повільно крокуючи в туман, який огортав галявину блакитною завісою.
- Звідки мені знати? Це твої страхи, Наріане.
- Чому ти стежиш за мною?! - крикнув принц, оскільки білий силует майже розтанув у тумані.
- Я стежу за всіма, - такими були останні слова Танцівниці в Піднебессі. Потім стало тихо.
Наріан повільно піднявся. Тільки зараз він помітив, як коріння дерев повзуть до місця, де він лежав. Вжахнувшись, принц поквапився залишити злощасну галявину. Крім того, місцевість перетворилася в похмуру й безлику частину боліт. Пелюстки квітів стали попелом, який безшумно подав на землю. Сонце сховалося за хмарами. Принц побрів далі, на ходу відриваючи від котти клапті тканини і перев’язуючи рани. Він втомився. Скільки ще страхів чекають його попереду? «Якщо вони всі такі - я не витримаю», - виникла сумна думка, - «і я скористався пером Ербе. У мене лишилася хіганбана. Шкода, чаклун і Ербе не пішли зі мною. Хоча… це правильно. Тому що я повинен зазирнути в темні глибини своєї душі сам».
Ліс знову змінився. Чоловік вийшов до ідеально круглого озера, води якого таємниче мерехтіли топазовим сяйвом. Поверхня була нерухомою. У ній відбивалися висока трава і тонкі стовбури дерев, крони яких розрослися і сховали небо. Тут було на диво спокійно. Принц навіть подумав, що коло озера безпечно. Потім згадав весняну галявину і прискорив крок. Він не знав, яких сюрпризів ще варто чекати від жахливих боліт.
Раптом поверхня озера збурилася. Наріан завмер, хоч і розумів, що потрібно бігти. Щось утримувало його, змушуючи дивитися на неспокійні води. Тут з їхньої глибини вийшла прекрасна жінка. В руках вона тримала велику мармурову чашу. Яскраві очі невідривно дивилися на принца. З світлого волосся стікала вода, а сріблясто-блакитна сукня облягала витончену фігуру. Вона йшла по воді, ледь торкаючись дзеркальної поверхні, і зупинилася біля краю озера.
- Ласкаво прошу до моїх володінь, Наріане, - її безпристрасний голос звучав немов здалеку, - я - володарка озера Айлен. Ти прийшов, щоби перемогти свої страхи. І нагорода за перемогу - меч.
Над озером виник чудовий клинок. Блакитні стрічки на руків’ї перепліталися зі сріблястими нитками. Набалдашник всипаний аквамаринами. По довгому лезу зміїлися древні написи. Здивований Наріан підійшов ближче.
- Це мій меч? - запитав він, не вірячи, що незабаром буде з Ербе і Хіганом.
- Ні, Наріане, - відповіла жінка, - це - меч води. А тобі потрібен меч вогню, який знаходиться у діви Наур. Якби ти обійшов озеро, то зустрівся б з нею, а не зі мною.
Принцу хотілося сказати, що він не знає, де знаходиться обхідний шлях. Він ішов навмання. А ще юнак почав дратуватися. Пройти крізь кошмари заради того, щоб діва відмовилася віддати меч? Несправедливо.
- Отже, я повинен йти далі? - похмуро запитав він.
- Не квапся, - діва усміхнулася і простягла чашу, - тримай.
- Навіщо мені це?
- Щоб побачити наступний страх. Інакше я тебе не пропущу. Якщо втримаєш посудину - зможеш йти, не втримаєш - станеш бранцем озера.
Меч води зник. Світіння озера зблякло. Стало тихо і похмуро. Сяяла тільки мармурова чаша, яку послужливо простягала діва. Відблиски світла надавали її обличчю зловісного виразу.
«А чого я ще чекав?» - подумав Наріан, непевно посміхнувшись. Хоробро взяв чашу з холодних рук володарки озера. Посудина виявився важчою, ніж він очікував. Відійшовши від Айлен на кілька кроків, принц глянув углиб чаші. Що він ще побачить? Чи залишилося ще щось, чого він боїться?
На гладенькій поверхні води з’явився пейзаж. Могутнє місто простягнулося на сотні миль, будинки піднімалися на неприступні скелі узбережжя. У портах стояли сотні чудових кораблів. Багаті храми Танцівниць, щедро прикрашені мозаїкою і вітражами, чергувалися з розкішними маєтками герцогів і баронів. Мощеними вулицями роз’їжджали химерні карети знаті. Будинки селян і фермерів одноповерхові, але охайні і доглянуті. Фонтани і альтанки розташувалися по всьому місту. Величний королівський замок з безліччю веж, з арочними вікнами і химерними орнаментами на стінах. Черепиця на конічних дахах темно-синього кольору. Будівлю оточували чотири статуї драконів, зроблені в повний велетенський ріст. Істоти ніби застигли лиш на мить, охороняючи родовий маєток правителів.
Наріан одразу впізнав квітучу столицю Ардеванда - Естевен. І судомно видихнув, бачачи, як багряні хмари закрили сонце. Він чітко почув передсмертні крики людей крізь рев вогню. Чаша стала важчою. А Наріан дивився, як руйнується родовий замок Алькаріонов, а шалене полум’я пожирає все на шляху. Цього разу принц не вимовив ні звуку. Лише сльози текли по щоках - гіркі й пекучі. Тримати посудину ставало важче, руки повільно опускалися. Випадково глянувши на діву Айлен, Наріан побачив зверхню посмішку не її губах. Вона знала, що посудину не втримати.
«Ні», - принц примружився, докладаючи всіх зусиль, щоб не впустити чашу, - «ні, я повинен протриматися ще трохи. Я не можу померти. Не хочу. Будь ласка…»
Яскраво-червона пелюстка хіганбани впала у воду. Наріан відчув, як його онімілих рук торкаються чужі прохолодні долоні.
- Все добре, принце, - тихий голос Хігана звучав обнадійливо, а посудина стала майже невагомою, - не говори нічого, інакше діва мене побачить.
Наріан підняв голову. Хіган злегка посміхнувся. Як же принцу не вистачало цієї посмішки! І, спостерігаючи за черговим страхом - падінням королівства - він боявся менше, тому що знав - цього ніколи не відбудеться.
Коли видіння в чаші зникло, чаклун підморгнув принцу і розчинився в сутінках, злившись із чорнотою боліт. А Наріан, гордо піднявши голову, підійшов до розчарованої діви й повернув чашу, яку володарка прийняла з великою неохотою.
- Я можу йти? - з викликом запитав юнак.
- Можеш, - кивнула Айлен, повільно занурюючись у воду. Наостанок додала: - Ти й справді… достойний тримати меч вогню.
І лиш коли підступної діви не стало, Наріан без остраху повернувся спиною до озера і пішов геть. Випадково подивившись на павучу лілію, заховану в нагрудній кишені, він побачив, що квітка засохла. «Це тому, що Хіган уже допоміг мені», - згадав юнак. Але лілію не викинув. - «Дякую, чаклуне».
Як тільки озеро сховалося за деревами, краєвид знову змінився. Принц опинився серед пустелі з твердою потрісканою землею. У кратерах булькала смердюча зелена вода. Небо над головою мало жовтуватий відтінок. Сухий вітер пахнув сіркою і мертвечиною.
- Нарешті, Наріане, - принц злякано підстрибнув, почувши незнайомий голос, - не бійся. Я чекала тебе.
На відміну від холодної і безпристрасної діви Айлен, ця жінка втілювала нестримну енергію та пристрасть. Одягнена в закриту червоно-чорну сукню, вона зупинилася навпроти принца і посміхнулася. У незнайомки було кучеряве чорне волосся і сяючі темні очі. Бурштинові прикраси яскраво виділялися на смаглявій шкірі.
- Ти хто? - насторожено запитав Наріан.
- Наур, діва пустелі, - відповіла жінка, не перестаючи посміхатися. Чим вона була так задоволена - невідомо. - І володарка вогню. Ти ж прийшов за мечем?
- А що потрібно зробити натомість? - поцікавився чоловік. - Тримати чашу? Обійти пустелю? Підсмажитися на вогні?
- Ох, вже ця Айлен, - зітхнула Наур, - ніколи не пропустить людину просто так. Не дивно, що до мене майже ніхто не заходив. Тому я ще більше рада. Ні, тобі нічого не потрібно робити, осяйний принце. Меч вогню твій.
Вона змахнула рукою. Спалахнув стовп полум’я, і Наріан мимоволі позадкував. З вогню діва дістала меч. Принц захоплено дивився на дзеркальне лезо, по якому пробігали іскри полум’я. Ефес довший, ніж у звичайних мечів, з чорними стрічками. Набалдашник не круглий, а ромбовидний, зроблений з бурштину. Гарда прикрашена маленькими темно-помаранчевими геліодорами.
З іншого стовпа полум’я Наур витягла піхви, перев’язані чорними стрічками, і сховала в них меч. Мовчки передала принцу. Той прийняв зброю і відчув: це його меч.
- Він буде слухатися тебе і всіх, хто належить до роду Осяйних королів, - промовила володарка вогню, - мій клинок знайшов законного власника.
- Я назву його Бреген, - тихо вимовив Наріан, опустивши меч. Він був радий, що на ефесі не було ненависних рубінів, які в багатьох королівствах символізували вогонь.
- Гарне ім’я, - кивнула діва, - а зараз ти вільний, молодий Алькаріоне. Арка там, - вона вказала на південь.
- І більше ніяких сюрпризів? - запитав принц. Йому хотілося бігти до виходу і не озиратися, забути про те, що бачив, чув і відчував. Але він терпляче чекав відповіді. Не хотів знову бути захопленим зненацька.
- Тільки брамник, - недбало махнула рукою Наур, - він нешкідливий і не стане тобі заважати.
- Сумніваюся, що в цьому місці хоч хтось нешкідливий, - хмикнув Наріан, згадуючи свої пригоди. Але меч в руках надавав упевненості. Юнак уже не був беззахисним. - Прощавай, діво Наур.
Не озираючись, принц швидко пішов на південь. Все скінчено. Ще трохи - і він возз’єднається з чаклуном і Ербе.
Як виявилося, попереду на Наріана чекав останній з його страхів. Найбільший.
Біля двох дерев, що утворювали арку, стояв Хіган. Спершись об отруйний стовбур, він посміхався моторошно і загадково. Блакитні очі сяйнули, коли він помітив принца.
Наріан немов зіткнувся з невидимою стіною. Він не очікував. Не цього. Дихання перехопило. Він спробував щось сказати. Не вийшло. Ця зустріч була найбільшим потрясінням.
- Гарний день, принце, - навіть голос у брамника був таким же тихим і текучим. Розкинувши руки, він рушив до Наріана. Але зупинився, побачивши спрямоване вістря меча.
- Ти - не він, - голосно промовив принц, намагаючись приховати зростаючу паніку. Меч в руках тремтів. - Ти - всього лише страх.
- Як добре, що ти це усвідомлюєш, - кивнув Хіган, задоволено посміхаючись, - тільки зброя в цьому випадку не допоможе. Я не збираюся вбивати тебе.
- Тоді що тобі потрібно?
- Відповідай на питання: чому ти мене боїшся? І можеш сміливо йти.
Відповісти на це питання було складніше, ніж тримати чашу, боротися з вовком чи спілкуватися з мерцями. Наріан мовчав. Паніка і страх оволоділи його душею. Він не міг. Випустивши меч, відвернувся від чаклуна і прикрив обличчя рукою.
- Ні, дивись мені в очі, принце, - м’яко попросив Хіган, - як можна шукати саму Смерть і боятися вимовити кілька слів? Я і так знаю, що тобі потрібно сказати.
- Так навіщо питаєш? - прошепотів Наріан. Йому довелося докласти зусиль, щоб подивитися на чаклуна.
- Щоб ти врешті-решт визнав свої почуття і перестав ховати справжнього себе. Вважаєш, що всі страхи Тауно Кемен з’являються перед людьми, щоб просто їх налякати? Це не так. Пройшовши болота, людина змінюється в кращу сторону. Хоча тобі це не потрібно, так, принце? Ти ж звик до самотності, і тобі хочеться, щоб усі довкола ненавиділи і боялися тебе, - Хіган явно провокував співрозмовника, - а в глибині душі ти боїшся померти один. Сумно. Навіть якщо хтось простягне руку допомоги - ти її не приймеш. Тому що гордий. Тому що боїшся зради. І не довіряєш. Навіть самому собі.
- Досить, чаклуне, - тремтячим голосом відгукнувся Наріан. Як же хотілося кричати… - Так, в ім’я Танцівниць, я боюся. Боюся прокляття, бути винним у смерті людей, приводити Смерть у міста, падіння Ардеванду і…
- І? - Хіган терпляче чекав продовження.
- Тебе, - вимовити це слово було найважче. Принц злякано завмер. Він немов вивертав самого себе.
Чаклун ледь помітно посміхнувся. Потім підійшов до Наріана. Простягнув руку і прибрав пшеничне волосся з чола. Тонкі пальці підняли підборіддя принца, змушуючи невідривно дивитися в очі.
- Чому?
Знаходитися з Хіганом так близько і відчувати його доторки, не маючи можливості втекти, було для принца нестерпно і боязко. Як можна розповісти чоловікові останні слова прокляття? Чому він повинен закохатися саме в ненависного чаклуна? «Несправедливо», - з жалем подумав Наріан, - «несправедливо і неправильно. Це повинна бути Ербе».
- Так чому? - тихо, але вимогливо повторив питання Хіган.
- Через прокляття, - зізнався принц.
- Нічого дивного в словах прокляття я не почув, - невинним голосом промовив Хіган, неохоче прибираючи руку. Наріан все одно не відводив погляду. - Чи ти щось приховав?
- Приховав, - відповів принц, - останні слова. Їх суть в тому, що людина… той, кому я розповім… я повинен полюбити того, кому розповім про прокляття. Задоволений?
- Це не все. Далі, - зажадав Хіган, - скажи все, що думаєш.
- Що ще мені потрібно сказати?! - Наріан перейшов на крик. - Що?! Це неправильно!
- Що саме? - чаклун лишався незворушним. - Я можу назвати безліч неправильних речей, які відбуваються в цьому світі. Тому продовжуй.
- Коли я усвідомив, що розкрив свою таємницю, я злякався… був здивований, не розумів, що відбувається і чому саме ти. Я чекав жінку… Ербе… А ти все зіпсував своєю появою. І те, що ти чаклун, змушувало боятися, не довіряти, захищатися і завжди бути напоготові. Я не хотів любити тебе. Як можна любити того, кого не можна зрозуміти і розгадати? Який же ти непередбачуваний… Але ти сказав, що допоможеш зняти прокляття. Я погодився. Адже так хочу стати вільним від злої долі…
- Що ж, принце, - замислено заговорив Хіган, - ти той ще боягуз.
Наріан промовчав, хоча десяток лайливих слів рвалися назовні. Він вирішив не звертати уваги на сарказм співрозмовника.
- Знаєш, принце, - продовжив чаклун після короткої паузи, - я готовий пропустити тебе назад у реальність. Але після того, як відповіси на останнє запитання, яке стосується довіри.
- Сумніваюся, що воно останнє, - пробурмотів Наріан, чекаючи підступу.
- Як вийде, - знизав плечима чаклун.
- Про що ти ще хочеш дізнатися? Я все розповів.
- Що, як для зняття прокляття існує один вихід - смерть? Ти б погодився? - Хіган з цікавістю спостерігав за виразом обличчя Наріана.
Щось обірвалося в душі принца. Навіть незважаючи на те, що це відбувалося в примарному світі страхів, він відчував нестерпну гіркоту. Але не здивувався, хоча вмирати відчайдушно не бажав. «Краще б ти ніколи не з’являвся в моєму житті, чаклуне», - подумав принц, не відчуваючи, що плаче.
- Так, - приречено відповів він.
- Навіть якщо смерть доведеться прийняти від моєї руки? - це питання було цілком очікуваним, хоча Наріан здригнувся. - Ти б погодився, любий принце? Адже, по суті, твоя смерть поверне мені свободу від клятви. У світі мертвих ти не будеш проклятим. Як тобі такий варіант?
- Згоден, - прошепотів Наріан. Все справедливо. Він лише з жалем згадав про Ербе, про її сапфірові очі, про дику красу драконеси. Як шкода, що вони більше не зустрінуться.
- Навіть якщо це станеться зараз? - продовжував знущатися чаклун. В його долоні з’явився кинджал з чорним лезом. - Чи готовий ти померти зараз?
Вбити б його. Взяти меч і ввігнати в око, стираючи цю нахабну посмішку. Принц, звичайно ж, ніколи б цього не зробив. І добре знав, чому. Його усмішка вийшла гіркою і вимученою.
- Не промахнись, чаклуне. Бий. В саме серце. Я довіряю твоєму рішенню.
- Прекрасно, - прошепотів Хіган, - обійми мене наостанок, принце.
Наріан підкорився. Підійшов, обійняв, боязко погладив синьо-чорне волосся. Вдихнув запах лілій і вологої землі. «Навіть якщо це насправді, я помру з посмішкою. Бо мене вб’є той, кого я…»
- Спи, Наріане, - раптом мовив брюнет. Очі принца мимоволі заплющилися. Перш ніж повністю зануритися в сон, він почув два слова:
- Мелме мей.
Коментарі:
[1] Болота Страху не позначені на карті, так як з’являються не завжди. Вважаються міфом.
[2] В Ардеванді нема звичних назв місяців. Замість них пори року ділять на Першу, Другу і Третю.
[3] Такий похоронний обряд існує у всіх королівствах, проте в Ардеванді до традиції ставляться з особливою повагою. Тільки в цьому королівстві мертвому розфарбовують обличчя. Вважається, що якщо людину не одягти в біле, після смерті він відправиться в Ущелину Століть або переродиться монстром у Німих землях.
