Перед чаклуном не відкривайся,
До його дарів ти не торкайся.
В очі не дивись і не вір словам,
Бо життя погубиш, бранцем станеш сам.
Його замок тонув у ріках крові. Куди б він не побіг, усюди чув крики людей. Вони благали принца допомогти, позбавити від мук, померти на благо Ардеванду. А він боявся. Він хотів жити. Відступаючи вглиб замку, дивився на двері, що здригалися від ударів приречених на смерть мешканців столиці. Повернувся до батьків, шукаючи у них підтримки. Проте з жахом помітив, що замість очей у короля і королеви були рубіни - великі, круглі, зловісно-червоного кольору. Батько щось говорив, а по його обличчю стікали криваві сльози…
З криком принц прокинувся. Ледь не впав з коня. Важко дихаючи, притиснув холодну долоню до чола. Його били дрижаки. Ці кошмари коли-небудь доведуть його до божевілля.
Він їхав усю ніч і смертельно втомився. Кілька разів перед пробудженням падав, розбив голову, але не вбився. Зараз чоловік кривився і намагався не робити різких рухів. Рана на голові відгукувалася тупим пульсуючим болем. Світле волосся було забруднене у крові. Плащ давно слід було викинути і купити тепліший одяг, бо осінні ночі ставали холоднішими. Принц пообіцяв собі, що в наступному місті так і зробить. Якщо не доведеться передчасно бігти. Чомусь виникло бажання озброїтися. Але від кого він буде захищатися? Проти власних примарних страхів меч не допоможе.
Ранок був холодним і вологим. Самотні стеблинки трави посріблив мороз. Хмаринки пари виривалися з рота принца, зливаючись з димчасто-сірим туманом. Подорожній марно вдивлявся вперед. Далі п’яти кроків він нічого не бачив.
Утікач був сам-один у білястому морі туману. Наче загублений в океані Ільтір[1] човен, який течія несла в невідомість, подалі від берега. Лишилося змиритись і прийняти неминуче…
Принц хитнув головою. Вологе волосся впало на чоло. В очах спалахнув забутий вогник упертості й бунтарства. Так, він був готовий витримати багато що. Та більше не прирік би невинних людей на смерть.
Тому і втікав до краю світу, туди, де панувала задушлива тиша Німих земель. Де сірі сутінки не закінчуються, а люди божеволіють, зустрівшись із монстрами, що блукають коло Ущелини століть, що навіює трепетний жах. Там немає ні королів, ні королівств. І там принц звільниться від прокляття. Адже так сказала віщунка. І ці забуті Танцівницями землі кликали принца.
«Тільки б встигнути», - думав він, - «аби встигнути померти там, поки не пізно».
***
У черговому селищі - маленькому, зі старими, порослими мохом і цвіллю будинками і брудними вулицями - принц обміняв корону в трактирі на вечерю й кімнату на ніч. Своє обличчя ретельно приховував, коли господар в забрудненому одязі спробував розглянути подорожнього. Не вистачало ще правителю королівства дізнатись про те, що зниклий десяток зим тому принц блукає його володіннями. Лиш опинившись у маленькій брудній кімнатці і замкнувши двері, принц зняв плащ і впав на жорстке старе ліжко. Обмацав голову і зробив висновок, що все не так погано. Подумав про те, що варто було б помитися. Довелося повертатися до господаря і просити бочку з водою. Питання про те, чи потрібні жінки для приємного купання, проігнорував.
Ще ніколи чоловік не був такий радий гарячій воді, не дивлячись на те, що рідина в бочці була каламутною. Він довго змивав бруд з тіла й відігрівався. Був задоволений незважаючи на те, що знаходиться в напівзруйнованому безіменному селищі, яке, певно, і на мапах не позначили б. Принц навчився радіти дрібницям.
Ймовірно, сама Доля змусила чоловіка серед ночі прокинутися від кошмару і піти на прогулянку. Він не розумів, що тягне його у в’язкий холодний морок. Що він шукає далеко від усього світу? Чому так упевнений, що йому потрібно перебувати під чорним небом, освітленим блідим світлом зірок? І чому він такий напружений, ніби попереду на нього чекає щось страшне? Незрозуміле хвилювання підштовхувало вперед, і принц не міг цьому опиратися.
Почувши уривчастий жіночий крик, подорожній побіг на джерело звуку. Повз поодинокі джерела світла - факели, чиє полум’я злякано тулилося до стін. Світло їхнє було тьмяним, ще більше підкреслюючи в’язку чорноту ночі. У тьмяних відблисках принц раптом побачив групу чоловіків, які глумилися над жінкою. Вони відверто потішалися над нещасною, зриваючи з неї одяг і нахабно мацаючи її брудне тіло.
Принц навіть не зрозумів, коли вплутався в бійку. Побачене було настільки огидним, що він не стримався. Страху не відчував. Подорожуючи, утікач навчився захищати себе без зброї. А патологічне бажання допомогти всім, хто цього потребував, приводило до серйозних вуличних бійок. Як ця, наприклад.
Сутичка запам’яталася йому розмитими спалахами. Відблиски факелів, схлипи жінки, спотворені від люті пики суперників, пекучий біль від ударів і металевий присмак крові в роті - все це він бачив і відчував особливо яскраво. Незважаючи на чисельну перевагу, вороги відступили від дивного обірванця, який бився, немов дикий звір. Наче це його останній бій. Його очі горіли моторошним вогнем люті. Витерши з обличчя кров і бруд, принц приготувався захищатися. Бігти він не міг. Не залишати ж жінку після всього, що він зробив.
Раптом чоловіки ні з того ні з сього злякано позадкували і зникли в темряві. Подорожній здивувався, та не став їх наздоганяти. Він стомився. Повернувся до жінки, та вона, скрикнувши, теж кинулася подалі від нього, підбираючи рештки свого дрантя. Принц лишився сам. З гіркотою подумав, що даремно мився. Зітхнувши, схилив голову і помітив щось яскраво-червоне. Квітка. Звідки вона тут?
Чоловік підняв рослину і з подивом розглядав тонкі червоні пелюстки, витончено закручені до серцевини. Тичинки, довгі й вигнуті вгору, нагадували сполохи полум’я. Стебло широке і безлисте. Квітка дивно пахла - сумішшю чогось солодкавого, вологою землею і прахом. Було в рослині щось зловісне і привабливе водночас. Вона дивним чином нагадувала павука. Незважаючи на неприємне відчуття, принц не викинув знахідку. Він був упевнений, що людей налякала квітка, але не знав, чому.
***
Він був не один. Відчуття, що його розглядають, змусило принца прокинутися й запалити свічку.
Коло дверей стояв високий чоловік, з губ якого не сходила задоволена усмішка.
- Ти прийняв мій дар, - голос незнайомця був тихим, м’яким і злегка шиплячим. Він нагадував лисицю і змію одночасно через плавні й легкі рухи. У незвично яскравих очах блакитного кольору спалахували лукаві вогники. Волосся довге, чорне, блискуче. Вбраний у чорну мантію вільного крою з червоною окантовкою на рукавах у вигляді спіралей. - Отже, теж чекав нашої зустрічі[2].
- Я не знаю, хто ти, і не чекав тебе, - втомлено, але твердо промовив принц, - тому забирайся.
- Зате я знаю, хто ти, - посмішка на тонких блідих губах незнайомця стала ще ширшою, - ти проклятий принц, - він явно потішався ефектом, який справили його слова. - А ще ти підібрав мою квітку, - витонченим жестом він вказав на червоний бутон, - це хіганбана, павуча лілія. Інші побоялися б узяти її з собою. Ти сміливий і не боїшся померти[3].
- Я приречений, тому мені все одно, - принц із викликом дивився на прибульця, чия поведінка здавалася такою знайомою й нестерпною водночас.
- Легковажний сміливець, - хмикнув чоловік, що так і стояв біля входу, - як тебе звати?
- Наріан, - похмуро відповів принц, ледь не назвавши повний титул. В голові прозвучали слова батька: «Гідний спадкоємець трону Ардеванду». Нічого він не гідний.
- Наріан, - протягнув незнайомець, немов пробуючи ім’я на смак, - навіщо так називати людину, чиє полум’я давно згасло?[4]
- Що тобі потрібно?! - принц зірвався з ліжка, не в силах слухати такі нахабні слова від незнайомця. Побачив, як співрозмовник глузливо примружив очі. Риси обличчя зухвальця були гострими і витонченими. Вилиці дуже виділялися, зате щоки були запалими, а лінії носа - різкими. Наріан раптом відчув, що ця людина небезпечна. Як і павуча лілія, що лежала біля ліжка. Але було в прибульцеві щось таке, що не дозволяло принцу схопити його і викинути на вулицю.
- Для початку познайомитися, - брюнет сперся об стіну, - мене звати Хіган. Майже як цю прекрасну квітку. Можеш повернути її мені, принце?
Зараз він говорив цілком дружньо, без уїдливого глузування. Це здивувало принца. Спадкоємець трону слухняно віддав лілію. Тонкі пальці Хігана виявилися холодними, і принц злегка здригнувся. Ніби торкнувся мертвого тіла…
- Твоє ім’я мені нічого не говорить, - сказав Наріан.
- Згоден, - Хіган ніжно погладив червоні пелюстки, які різко контрастували з його убранням, - але саме мій… колега по професії наклав на тебе прокляття…
Так ось звідки ці неприємні манери і всесвітнє нахабство!.. Всі вони поводяться так, наче королівства належать їм.
- Ти чаклун!.. - видихнув Наріан, відступаючи від брюнета. Одразу ж відчув нестримну злість. - Теж вирішив проклясти, так? Ви тільки вмієте пакостити людям, - зневажливо кинув він.
- Не суди мене через чужий вчинок, - спокійно відповів Хіган: - Так, я чаклун Павучої Лілії. Я не збираюся проклинати тебе. Проте не приховую: я шукав тебе, принце.
- Навіщо? Невже маєш намір допомогти? - все ще сердився Наріан.
- Як не дивно, але так, - злегка схилив голову чаклун, перебираючи пелюстки лілії.
Принц завмер і насупився, наче згадавши, що колись багато що віддав би за такі слова. Чому ж зараз йому байдуже, і бажання опинитись у Німих землях стало майже нестерпним?
- Я не вірю тобі, чаклуне, - різко кинув він, підійшовши впритул до Хігана, - і ні за що не повірю. Через таких, як ти, я приречений на вічні поневіряння. Тож іди своїм шляхом, а я піду своїм.
Схопивши плащ, спадкоємець престолу пішов з таверни. Хіган зітхнув. Не перестаючи хитро посміхатися, рушив за принцом.
На вулиці все ще було темно, хоча на горизонті з’явилася світла смуга. Можливо, день буде сонячним. Ранковий холод проймав до кісток. Хотілося сісти на коня і скоріше виїхати звідси. Але тварина немов у прірву провалилася.
- У мене є двійко коней, - вкрадливо заявив Хіган, що казна-яким чином опинився посеред стежки. Його поява викликала у Наріана хвилю роздратування.
- Це ти вкрав мого коня, - заявив принц, - краще поверни і зникни. Я не збираюся подорожувати з тобою.
- Навіть якщо я скажу, що можу зняти прокляття? - всміхнувся чаклун. Біля нього, ніби з повітря, з’явилися два вороних коні - чорні тіні на тлі сірого неба.
Наріан завмер. В ясних очах вперше з’явилося щось схоже на надію, і одержимість смертю перетворилася на безглузду ідею. Усе б змінилося, якби він позбувся прокляття… Найголовніше - йому не довелося б їхати у Німі землі. Він повернувся б до Ардеванду, став королем і правив своїми землями. От би зраділа Нарілія. Нарілія… Він так і не попрощався з сестрою, коли бачив її востаннє. Вона, певно, сумує. Або сердиться. Чи, може, зненавиділа Наріана за втечу. Скільки зим принц не бачив свою золотокосу сестричку… Але, глянувши на темний силует Хігана, похитав головою.
- Я не вірю тобі, - тихо і невпевнено сказав він.
- Боїшся вірити, - виправив Хіган, підійшовши до принца, - боїшся, бо як отримаєш шанс на порятунок, може виявитися, що я збрехав.
- А хіба не так? - глухо відгукнувся Наріан, почуваючись незручно через те, що співрозмовник стояв надто близько.
- Ти знаєш, що таке магічний рикошет? - раптом запитав чаклун. Побачивши, що принц хитає головою, пояснив: - Будь-яка магія повертається до того, хто її створив, посилена в десять разів. Добро повертається благополуччям, зло - жахом і вічними стражданнями. У минулому я накоїв чимало справ. В основному, поганих. І незабаром на мене чекає страшна відплата.
Принц мовчки слухав спокійну розповідь. Роздратування щодо появи ненависного чаклуна поступилося місцем співчуттю. Не вмів він довго лютувати.
- Я вирушив до віщунки, аби дізнатись, як спокутувати свої гріхи й уникнути рикошету. Вона ж сказала: «Допоможи проклятому - і Амрат перестане переслідувати тебе». Десятиліттями я шукав проклятого. Тож наша зустріч не випадкова.
Наріан мовчав. Дивився кудись удалечінь, за обрій. Обличчя було замисленим і серйозним. Хіган додав:
- Дозволь допомогти тобі. Натомість я нічого не попрошу. Дозволь стати рикошетом для того, хто наклав прокляття на тебе. Я не заподію тобі шкоди, а як усе скінчиться, піду. Клянуся Ліанне Інділ[5].
Після цього настала тиша. Світанок розфарбовував сірий світ у пурпурово-малинові відтінки. Принц побачив багряне сонце, що повільно й неохоче підіймалося над горизонтом - далеке і холодне восени. Світило вабило до себе так само, як і дивний чаклун, що стояв поруч. Незважаючи на ненависть, принцу чомусь не хотілося полишати дивного чоловіка. Та він би ніколи не зізнався в цьому.
Позбутися прокляття… Як же довго він цього бажав. Молився Танцівницям, просячи послати рятівника. Вони почули благання, проте вирішили пожартувати, переплітаючи шляхи принца і Хігана. Знали, що молодий спадкоємець ненавидить чаклунів всією душею. Напевно, богиням було цікаво, як учинить проклятий: відмовиться чи прийме дар.
- Що таке Ліанне Інділ? - запитав Наріан, до останнього відтягуючи мить прийняття рішення.
- Так мовою луань називається хіганбана, - відповів чаклун, не зводячи світлих очей зі співрозмовника. Принцу стало ніяково і моторошно. Та довелося пересилити огиду, ненависть, страх і ще десяток негативних емоцій, які заволодівали ним, коли Наріан дивився на чорнявого чаклуна. Зараз він зібрався й сміливо глянув у незвичайні блакитні очі, в яких спалахували чарівні іскри чогось магічного і незвіданого.
- Оскільки ти не боїшся, ласкаво прошу в мій похмурий світ, - жорстко сказав проклятий спадкоємець, - ми їдемо звідси. Дорогою розкажеш, яким чином збираєшся допомагати. Але май на увазі: як брехатимеш - я тебе вб’ю.
Він повернувся й рішуче пішов до коней. Хіган же м’яко посміхнувся. Приклавши пелюстки лілії до губ, прошепотів:
- Дякую, принце.
Коментарі:
[1] Океан Ільтір - світовий океан, що омиває Тринадцять королівств.
[2] Мовою квітів хіганбана означає «Я чекаю на зустріч з тобою».
[3] Хіганбана вважається квіткою смерті, оскільки росте лише на цвинтарях. Вважається, що лілія проростає з тіла мертвої людини.
[4] Наріан - на мові луань (древня мова Танцівниць. Вважається, що панна Всесвіт співала пісні мовою луань, коли створювала світи) означає «невгасиме полум’я».
[5] У чаклунів клятва символом своєї магії, чия назва сказана мовою луань, є священною і непорушною.
