Забуття сьоме

theme song: Dir en Grey – Ware, Yami Tote…

 

«Безумство поглине душі людські, і забуття їх зустріне, і меч підійме сестра на сестру; Кара Друга відродиться посеред хаосу і явить собою Вищий Порядок; і розсіяний буде хаос, і душі загублених віднайдуть спокій…» 

— Книга Часу, Печатка Майбутнього, 2-5.

 

    В кімнаті незвично ясно, так, як не було вже дуже давно. Сонячне світло щедро заливає помешкання, вільно гуляючи стінами, плутаючись у фіранках, відбиваючись у склі безлічі баночок і пробірок, котрими, як завжди, завалений увесь стіл. Кей не пам’ятає, коли востаннє бачила сонце – років п’ять тому, а може і сім. У будь-якому разі, пройшло вже багато часу.

   Десь усередині з’являється терпке почуття, іменоване ностальгією, таке приємне і водночас болюче. Мимоволі згадується далеке дитинство, коли все було не так безнадійно погано, коли безвихідь ще не висіла тягарем над головою, загрожуючи ось-ось звалитися і поховати під своєю колосальною вагою. Так прикро, що все хороше надто швидко закінчується. 

    Але зараз дивовижно спокійно і легко, і Кей, примруживши очі, насолоджується цією рідкісно прекрасною миттю, адже невідомо, чи повториться вона ще коли-небудь. Промені сонця звільна лягають на обличчя, їхнє тепло так лагідно пестить шкіру. 

«Я вдома, Кей».

До болю рідний голос порушує заспокійливу тишу, але це очікувано. Кей поволі озирається і бачить Ві, який заходить в кімнату; він усміхається так щиро, що неможливо не усміхнутися у відповідь, а його очі сяють, ніби віддзеркалюючи сонячне світло. Такі живі…

«Зовсім як раніше».

     Зненацька на півдорозі Ві зупиняється і простягає руки, жестом закликаючи Кей самотужки подолати відстань, що залишилася між ними. І вона слухняно йде назустріч, проте з кожним кроком тіло наче наливається свинцевою важкістю. 

 

«Що це?»

 

Але Кей вперто продовжує йти, ігноруючи дивне відчуття. 

«Все добре. Іди до мене…»

Ще трохи, всього лишень якихось три кроки, але ноги як до підлоги приросли і зовсім відмовляються слухатися.

 

«Що це? Що це?»

 

Ві стоїть без руху, лише усміхається і тягне руки вперед, проте Кей вловлює дещо дивне в його усмішці.

«Стань такою, як я, і ми будемо завжди разом, щасливі, як і раніше… сестро».

Дівчина здригається.

«Ні, не може бути».

І наступної миті щось клацає. 

     Руки Ві неприродно вивертаються – навряд чи таке зможе повторити нормальна людина, – обличчя спотворюється моторошною гримасою божевілля, а очі втрачають свій живий блиск. Цей пустий, мертвий погляд викликає бажання волати від жаху і безпорадного гніву, от тільки замість крику з горла виривається лише хрип. 

«Стань такою, як ми», – скрегоче Ві механічним голосом і робить крок уперед. 

 

«Що це? Що це? Що це?»

 

     Кей сковує неймовірний за своєю силою страх, такий, якого вона ніколи до цього не відчувала – тіло одразу німіє, шок не дає змоги поворухнутися. Краєм ока Кей помічає, як пітьма поволі шириться кімнатою, а стіни вкриваються численними тріщинами. 

«Що вони з тобою зробили?! Скажи мені!»

Але замість відповіді Ві робить ще один крок, і вмить стіни руйнуються, а перед очима постає вже знайома картина: натовп потворних роботів знову оточує з усіх боків. Та цього разу серед них ще й Ві. 

     Страшенний біль пронизує скроні, від чого Кей хочеться скривитися, проте навіть м’язи обличчя ніби заклякли і не бажають слухатися. Все відбувається дуже повільно і надто швидко водночас, навколо панує справжній хаос; здається, ще трохи – і можна втратити розум. 

«Нумо, Кей, здавайся, – скрипучим механічним голосом промовляє Ві знову, від чого біль лише посилюється. – В тебе немає вибору. І порятунку теж нема». 

«А бодай тобі… Цього не буде, – зібравши останні сили, кидає Кей зневажливо, не відводячи погляду, – я не збираюся здаватися».

«Не дочекаєтеся».

І без того потворні обличчя людиноподібних машин спотворюються ще більше, і видовище стає зовсім жахливим, проте несподівано чиясь рука м’яко накриває очі Кей, занурюючи у темряву, котра ховає з поля зору ці страшні гримаси. 

 

«Не дивись».

    

     Багатоголосий шепіт перекриває усі звуки, і одразу стає легше, болючі відчуття у голові потихеньку зникають. Дівчина повільно видихає, відчуваючи, як декілька пар рук охоплюють її, відриваючи від землі. 

«Віддай нам свій біль…»

«Що… Ви хто? – Кей наосліп крутить головою, намагаючись орієнтуватися на голоси. – Ви ті, хто врятували мене в минулому сні, так?»

«Це ти нас рятуєш», – невідомі шепочуть в унісон, що значно ускладнює задачу – точно визначити, скільки ж тут людей, майже нереально.  

«Я не розумію».

     Ширяти в просторі приємно, набагато приємніше, ніж стояти на землі в компанії механічних монстрів. Кей потихеньку розслабляється в обіймах своїх спасителів – вона відчуває, що він них не віє загрозою. 

«Відкрий нам своє серце».

Проте їхні слова звучать дивно і вводять у ступор, породжуючи в голові безліч запитань, і запитання ці так і рвуться назовні. Та Кей не встигає і рота розкрити, щоб озвучити хоча б одне з них, як раптом відчуває, що хватка слабшає і обійми розмикаються, даючи тілу свободу. 

«Не дай їм зламати себе».

Рука, що закривала очі, щезає теж, проте Кей однаково не бачить нічого, окрім темряви. І ще більш дивовижно – вона продовжує висіти в повітрі, тепер вже без сторонньої допомоги. 

«Не йдіть», – прохання звучить нехарактерно жалібно, що в будь-якій іншій ситуації було би просто недопустимо для Кей, але тут і зараз немає сенсу прикидатися – вона звідкись знає, що ці незнайомці бачать її наскрізь. Таке дивне відчуття…

«Ми знайдемо тебе, лишень вкажи нам дорогу».

Їхні голоси, що гармонійно сплелися в унісон, лунають голосніше і дещо віддалено, так фантастично, що неможливо не заслухатися: декілька різних тембрів звучать одночасно з неймовірною точністю, наче єдиний голос. Навіть моторошно. Проте Кей ловить себе на думці, що могла би слухати їх годинами. Але перш ніж ця думка встигає остаточно сформуватися, Кей відчуває сильний поштовх і чує багатоголосий шепіт просто над вухом:

«Віддай нам своє серце». 

 

***

 

    Розплющивши очі, дівчина побачила незнайому стелю і примружилася від до болю яскравого світла ламп. Декілька секунд пішло на те, щоб прийти до тями і зрозуміти, де вона і що взагалі сталося. Жахливе сновидіння залишило після себе неприємний гіркуватий осад всередині, як це зазвичай і буває після жахіть, але проаналізувати побачене уві сні Кей вирішила пізніше. А поки вона, зосередившись на відчуттях, трохи піднялася на ліктях і роззирнулася. Невелике приміщення в білих з легенькою блакиттю тонах, і штучне світло від подовгастих неонових ламп тільки підкреслював цю неприродну білість. Погляд впав на металеву поличку, що стояла поряд – на ній розмістилася якась неймовірна кількість усіляких пробірок і склянок з рідинами сумнівного походження і невідомого призначення. Сама ж Кей лежала на світлій кушетці, і все це навернуло на здогад про її місцезнаходження. 

«Шкільний медпункт… Але чому я тут?»

Наче у відповідь на це запитання вхідні двері роз’їхалися, пропускаючи в кімнату декількох людей, серед яких Кей побачила свого вчителя – професора Ес.

– Все добре, пані Кей? – ґречно поцікавився невисокий чоловік. 

– Так, все в порядку, – слабким після сну голосом запевнила його Кей.

«Якось дивно…»

– От і чудово, – пан Ес схвально кивнув головою. – Не переймайтеся, на тестуванні ви показали, як і завжди, відмінний результат, навіть незважаючи на цю неприємну ситуацію…

«Тестування? – Кей здивовано зиркнула на вчителя, але через кілька секунд в голові почало прояснятися і спогади калейдоскопом замиготіли перед очима. – Точно, тест на симуляторі».

      Все почалося трохи менше тижня тому, коли на консультації професор повідомив про додаткові заняття для підготовки до Екзамену, на що Кей лише зневажливо фиркнула – це ж треба, тільки-но звільнилася від необхідності відвідувати це огидне місце і бачити усіх цих недоумків, щоби добровільно знову сюди повертатися, нехай і ненадовго? Дзуськи. Тому однозначно було вирішено проігнорувати ці заняття. Втім, все ж одне «але» залишилося: пізніше, ідучи коридором, Кей випадково почула, як пан Ес обговорював зі своїм лаборантом тест на симуляторі. 

«SE-022R… – вона тоді власним вухам не повірила і навіть завмерла від подиву, – це ж зовсім нова модель». Пропустити таке було би великою помилкою, тому Кей все ж внесла поправку у своє рішення: на тестування, либонь, можна і з’явитися. 

     І у призначений день, себто сьогодні, вона вперше за шістнадцять років навчання прийшла до школи раніше, ніж треба. З дозволу професора і під його суворим наглядом Кей цілу годину детально роздивлялася пристрій, що складався усього з двох крихітних сенсорних пластин овальної форми. 

«Оце так мінімалізм, – щиро захопилася дівчина. – Ще б можна було розібрати його, покопатися в мікросхемах…» 

Але, звісно, ніхто би їй цього не дозволив.

      Симулятори типу SE призначені для імітації кіберпростору з метою вивчення комп’ютерних систем зсередини і навчання усуненню можливих несправностей. Такий метод ремонту був найефективнішим на думку вчених Головної Лабораторії, проте не найбезпечнішим, адже до систем необхідно підключитися напряму через свідомість, фактично переносячи її у цифровий вимір, і мінімальний прорахунок розробників або найменша помилка у роботі із пристроєм можуть мати серйозні наслідки, першочергово завдавши шкоди здоров’ю самого майстра, хоча подібних випадків було зареєстровано досить мало. 

       Симулятори ж, у свою чергу, куди безпечніше, адже вони всього лише імітують з’єднання із системою і є прототипом – справжні пристрої доступні лише для співробітників Лабораторії, хоча за бажання та належних умінь можна переналаштувати і прототип. Але Кей пішла далі, вирішивши на основі SE створити власний пристрій для проникнення в системи, чим, власне, вона і займається таємно вже декілька років. Авжеж, це незаконно, і якщо хтось довідається, дівчині буде непереливки. Кей сильно ризикувала, враховуючи факт особливо пильного нагляду з боку Управління.

«Та хіба мене це може зупинити?» – із посмішкою питала вона сама себе щоразу, чудово знаючи відповідь.

За таких умов приховувати подібного роду діяльність було вкрай важко, та Кей все ж примудрялася викручуватися. В хід активно йшли голографи і вся винахідницька майстерність, на яку тільки Кей була спроможна. Звичайними голограмами дрони з Управління не обдуриш, отже потрібно було самотужки вдосконалити пристрій так, щоб дрон зміг розпізнати в голографічній проєкції живий об’єкт. І Кей це зробила, запрограмувавши голограф на відтворення надреалістичних ЗD зображень, підключивши до нього крихітний теплогенератор і примітивний механізм, що мав би імітувати скорочення серця. І вийшло досить непогано, деякий час навіть вдавалося обводити Управління круг пальця, проте це не могло тривати довго: врешті-решт обман Кей було розкрито і, на жаль, не без допомоги Ві. Тоді ще п’ятнадцятирічній дівчині вперше довелося зазнати справжніх тортур – вперше, та не востаннє. Вони називали це профілактичними бесідами, хоча про жодні бесіди навіть не йшло мови. Кей досі відчувала запах власної смаленої шкіри, а тіло час від часу розбивало болючими судомами, заважаючи спати вночі. Електричний струм, той єдиний «співбесідник» Кей у стінах Управління, здавалося, так і залишився всередині організму, циркулював разом з кров’ю та із завзятою періодичністю нагадував, чому в жодному разі не можна відступати від мети. Біль від удару струмом був нестерпним, але зламати Кей йому не вдалося – на свій жаль або на щастя вона була надзвичайно витривалою і настільки ж упертою, через що побувала в застінках Управління тричі. Та дівчина відчувала, що четвертий такий арешт стане для неї останнім у житті, та закинути свою діяльність вона ніяк не могла.

     Власне, робота над винаходом і була ще одним приводом не пропускати тестування, бо це давало змогу пильно вивчати все, що можна було вивчити про симулятори, не розбираючи їх на запчастини. Тому надивившись як слід на овальні пластини, Кей поспішила випробувати їх на практиці. Закріпивши ці пластини на скронях, чітко симетрично з обох боків, вона активувала пристрій натисканням на сенсор. Тоненькі, майже невидимі конектони вмить обплели голову, а перед очима з’явилася видовжена віртуальна панель з вузьким екраном, на який проєктувалося зображення. 

      Завантаження тривало секунди півтори, і цей показник був ліпшим за попередній – нова модель дійсно справляла враження, тому Кей подумки зробила декілька приміток, що і як можна покращити у своєму пристрої. Тим часом, штучний кіберпростір розгорнувся перед очима: з усіх боків замиготіли вертикальні стовпчики цифр і різноманітних знаків. Код системи. Професор Ес дав нескладне завдання: знайти закодований вірус і усунути його, і з першим пунктом Кей вже встигла впоратися. 

«Дрібниці, – хмикнула вона, поглянувши на рядок символів, що хаотично змінювали один одного. – Всього лише переписати код, поки не пішло розповсюдження… Його навіть можна інтегрувати в систему…»

Але щойно Кей жестом розгорнула перед собою голографічну панель, скроні прострелило різким болем. Вона зціпила зуби і замружилася на секунду, схопившись за голову, проте швидко зібралася і спробувала зосередитися на завданні. В очах двоїлося, символи навколо наче збожеволіли, збивалися докупи і змінювалися з неймовірною швидкістю. Кей по пам’яті, не дивлячись, набирала код на панелі, відчуваючи, що от-от сама ризикує відключитися. Поглинута вірусом система довго не реагувала на спроби втручання, що дуже сильно дратувало, змушуючи сипати лайкою крізь зуби, але здаватися Кей не збиралася. І врешті-решт остання спроба, зроблена на межі можливостей, мала успіх, от тільки у Кей перед очима все попливло остаточно. Одначе, кріз поволоку все ще було видно вертикальні рядки знаків, які тепер спокійно підкорялися алгоритмам. 

«А це що за х… – у свою чергу думки ніби сповільнилися і реакція в тому числі, та Кей все-таки встигла помітити, як щось дивне сиплеться на неї згори, де не було нічого, окрім порожнечі віртуального простору. – Це що, цифри?»

Вона простягнула руку вперед, і дійсно – на кінчики пальців легко опустилася маленька неонова цифра. 

«П’ять».

Це було останнє, що побачила Кей перед тим, як темрява накрила її цілковито. 

      Тепер же, сидячи в медпункті та згадуючи всі ці події, Кей відчула сильне бажання розпастися на атоми і розчинитися у повітрі – оце так облажалася, нічого не скажеш. Але за словами професора тест вона все ж здала, і це зовсім трохи втішало. 

– …тому можете відпочити ще, якщо потребуєте, – закінчив пан Ес, діловито схрестивши руки на грудях, і Кей моментально переключила на нього увагу з усвідомленням, що за власними роздумами геть забула про його присутність. Супутники професора натомість продовжували стояти поруч мовчки і майже нерухомо. Кей зиркнула на них мигцем, на секунду затримавшись поглядом на нашивках, що красувалися на нагрудних кишенях їхнього верхнього одягу – то була емблема Головної Лабораторії. 

«А вони що тут забули?»

– Ні, все гаразд, – відповіла Кей. – Я піду додому.

– Добре, – кивнув професор і, круто розвернувшись, попрямував на вихід, встигаючи на ходу дати розпорядження: – Зеро, подбай про пацієнтку. 

      Коли пан Ес і співробітники Лабораторії зникли за дверима, Кей видихнула з полегшенням – спілкування з людьми завжди давалося їй нелегко, а тим паче з тими, хто належав до Управління, бо ніколи не знаєш, чого від них можна чекати і як взагалі до них підступитися. Тому самотність в компанії мовчазних комп’ютерних пристроїв була куди привабливішою за розмови з кимось. Раніше Кей спілкувалася з братом, але з того часу, як Ві дивним чином змінився, єдиними співрозмовниками для неї стали технології і програми. Навіть соцмережі не викликали інтерес. 

– Ваше взуття, пані Кей, – раптовий голос у цілковитій тиші змусив ледь не підскочити на місці. Кей і не помітила, що весь цей час у кімнаті був присутній хтось інший, але тепер, озирнувшись, побачила медсестру, що підійшла. 

– Дякую, – пробурмотіла дівчина із запізненням і почала наспіх взуватися. 

– Чи можу я вам чимось допомогти? – плавно нахиливши голову набік, люб’язно спитала пані Зеро, як назвав її професор.

– Ні… не варто. Все в порядку. 

Те, що її співрозмовниця не була людиною, Кей зрозуміла одразу: ця неприродна плавність рухів і міміки, ця інтонація, що практично не змінювалася, та і голос, що злегка віддавав механікою – все це виказувало в ній робота, хоча з першого погляду мало хто відрізнив би її від живої людини. У цій ситуації не було нічого дивного, адже роботи вже давно прижилися серед людей і прекрасно з ними співпрацювали на рівних, але Кей щоразу робилося моторошно від них. Ще й тепер мимоволі згадувалися ті нічні жахіття, що переслідували її увесь час, нехай навіть миловидна медсестра зовні не мала нічого спільного з тими залізними монстрами із сновидінь. 

– Я піду, дякую, ем… пані Зеро, – натягнуто ввічливо промовила Кей і поспіхом покинула медпункт. 

– На все добре, – почула вона таку ж ввічливу відповідь і мимохіть здригнулася.

«Жахливе місце».

 

      Вийшовши на вулицю, Кей з насолодою вдихнула свіже повітря, якого так бракувало в закритому приміщенні, і неспішно попрямувала через шкільне подвір’я. Сутеніло. Наручний годинник показував десять хвилин до шостої, і Кей роздратовано закотила очі: цілісінький день довелося пробути у школі, і половину від усього часу – у відключці. 

«Чудово, просто прекрасно», – похмуро подумала вона. 

В животі забурчало, як нагадування про те, що від самого ранку в роті не було ані крихти, і голод тільки посилив похмурий настрій. 

«Чому завжди все іде через одне місце?»

       Незважаючи на відносно пізній час, подвір’ям ще вештався дехто з учнів, серед яких Кей помітила своїх однокласників, котрі голосно сміялися над чимось. Їхній сміх дратував. Величезних зусиль коштувало не закотити очі знову і зберігати спокійний темп ходьби. Хотілося якнайшвидше забратися звідси, бажано непоміченою, проте надії не виправдалися. Компанія затихла, і краєм ока Кей помітила, як одноклассники обернулися їй вслід. Вона не могла бачити, але знала, точно знала і відчувала, якими презирливими і зверхніми були їхні погляди, вони насміхалися над нею, вважаючи себе кращими. І це відчуття не покидало, аж поки вони не залишилися далеко позаду, за шкільними воротами.

«Натовкти би їм пики разок, – мстиво думала Кей. – Що я їм такого зробила взагалі?»

Це питання спливало у голові так часто, що і порахувати було складно. Чомусь так склалося, що з дитинства Кей переслідували невдачі у спілкуванні з однолітками. В чому була її провина тоді – невідомо, адже в ті часи Кей ще намагалася бути привітною і відкритою, наскільки їй дозволяла хронічна сором’язливість, та саме ця риса характеру чомусь кидалася в очі і сприймалася іншими як відчуженість або навіть ворожість, що неймовірно ранило і засмучувало. Це було несправедливо. І врешті-решт Кей все набридло: в черговий раз зіткнувшись з невиправданим презирством у свій бік, вона зрозуміла, що люди просто не вартують таких зусиль. Вона втомилася від старань догодити іншим. Ці дріб’язкові люди бачать лише те, що хочуть бачити – от, що назавжди усвідомила для себе Кей і в подальшому житті дійсно почала уникати всіх.

«Якщо вони бачать мене ворогом, то нехай.  Я стану ним», – думала вона зневажливо, та думки ці – гіркі на смак і осідають глухим болем десь всередині, адже себе обманути неможливо, як не намагайся. 

      Неприємні спогади знову набули болючого відтінку. Раніше Кей набагато легше було впоратися з цими відчуттями, бо поряд завжди був Ві – єдиний, хто міг дати таку необхідну їй підтримку; єдиний, кому Кей могла довіритися, знаючи, що у відповідь не почує ані насмішок, ані засудження. А зараз її позбавили навіть цього, і злоба на увесь світ разом із гіркотою минулого сколихнулися з новою силою, змушуючи стискати кулаки. 

«Ненавиджу…»

Кей не тримала образи на брата, навіть попри те, що саме він здав її в руки управлінців і байдуже дивився, як годинами її катують струмом. Це був не Ві. Справжній Ві ніколи би такого не допустив, він би радше влаштував різню в Управлінні або помер би сам, але ні за що не дозволив би комусь скривдити свою сестру. І ні за що сам не скривдив би. Це був не Ві. Вони забрали його.

«Але я поверну тебе обов’язково», – подумки звернулася до нього Кей. 

Зрадницькі сльози наверталися на очі, проте волю їм дівчина вирішила не давати, тим паче посеред вулиці – ще тільки адміністративки не вистачало для повного щастя. 

«Віддай нам свій біль…» – багатоголосий шепіт зі сну пролунав у голові. Що б це могло означати? Як можна її віддати, це ж абстрактне поняття, не якась річ. Кей не розуміла, як має трактувати подібні фрази. Не менш дивним було прохання віддати серце. 

«Знущаються чи що… Хто взагалі так висловлюється, це ж нелогічний абсурд!» 

Але одразу ж Кей подумала, що сни в принципі не бувають логічними, і від цієї думки зовсім трохи стало легше. Все ж це сновидіння не було схоже на інші, ще й ті незнайомці… Вони не вперше являлися їй. Щось в цій ситуації було геть чудернацьким і від того – тривожним. Кей це не подобалося зовсім. Вона нервувала. 

      Надворі вже зовсім стемніло, а мегаполіс тим часом потопав у нудотно-яскравих неонових вогнях, від чого у Кей щоразу дрижаки по спині бігли – штучне світло завжди викликало таку реакцію. Навколо снували незмінні натовпи людей з неживими обличчями, із гігантських плазмових екранів навколо лунали жахливі саунди, перебиваючи гарчання двигунів аеромобілей і гучний сміх компаній підлітків, які оточили, здавалося, кожний магазин. Із цих хаотичних звуків Кей за звичкою вихопила ритм і машинально відбивала його по стегну вказівним пальцем. Дивна звичка вловлювати ритм теж з’явилася ще в далекому дитинстві, але якоїсь особливої уваги їй дівчина не надавала – все ж, кожен має якусь свою заморочку. 

      Атмосфера міста, як і завжди, навіювала страшну тугу. Так сильно хотілося забитися у куток і сховатися подалі від цієї реальності, та ще більше хотілося нарешті поговорити із кимось, поділитися тривогами та дивними речами, які почали відбуватися в житті. Але не було жодної людини, котра могла би вислухати. Кей залишилася абсолютно сама у цьому світі. Її самотність не знала меж. 

«Якби ж ті незнайомці зі сну були реальним, – пронеслася сумна думка, та зараз Кей дозволила собі цю слабкість. – Я би віддала все, що вони просять, тільки би…»

Та ця думка так і залишилася незакінченою. Кей швидко відмахнулася від неї і зітхнула тяжко. Тут і зараз – реальне життя, безнадійна і безрадісна рутина, в якій не існує ні чудес, ні загадкових незнайомців з дивною манерою спілкування. 

І ця реальність, очевидно, штовхає у прірву божевілля.