Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
theme song: Dir en Grey – 24ko cylinder
«…і грім прокотиться хвилею жахною, стрясаючи землю і неба твердінь; Кара Перша з очима безодні воскресить собою Справедливість і поставить її на чолі, і возвеличена буде над усіма народами, і чутимуть глас її всі живі і мертві».
— Книга Часу, Печатка Майбутнього, 1-5.
Прокидатися з відразою, засинати зі спустошенням, жити в сірій монотонності буття навіть не від вихідних до вихідних, а від народження і до якогось недосяжного дива, яке б звалилося раптом нізвідки і розірвало би це нестерпне коло нудотних, млявих, наче дві краплі води схожих один на одного днів…
Але див не існує.
Кей не вважала себе безнадійною песимісткою – скоріше, трохи песимістичною реалісткою, а реальність, як правило, завжди далеко не найкраща річ, яка може трапитися з людиною, і краще їй не стати, скільки не бажай. Дівчина це знала чудово. Тим не менш, їй завжди хотілося щось змінити, привнести дещицю світла в цей згаслий світ, проте що старше вона ставала, то сильніше реальність тиснула на неї, змушуючи підкорятися, і чинити опір було вже майже несила.
«Дзуськи, я не здамся, – повторювала Кей подумки. – Я мислю, отже я існую. Я мислю не так, як інші – отже, я жива людина».
А мислила Кей дійсно трохи інакше. Дівчина мала чи не найстрашніше, що може бути в цьому світі – власну думку, котру вона не боялася відкрито висловлювати, кидаючи цим виклик остогидлому суспільству. Через що і нажила собі чимало проблем: за двадцять один рік свого життя Кей вже мала за плечима три профілактичні арешти, безліч доган в особистому рейтингу і тавро порушниці суспільного порядку, що ставило під загрозу її майбутнє. Дівчина чудово розуміла, чим це все може закінчитися, проте зупинитися, змиритися, прикинутися добропорядною громадянкою з атрофованим від саундів мозком вона ніяк не могла.
Знадвору почулося знайоме противне дзижчання дронів – ці покидьки вже багато років тому встановили цілодобове стеження за будинком, а буквально нещодавно, після чергового бунту, закріпили одного дрона безпосередньо за Кей. І це зводило її з розуму, кого завгодно би звело, адже відчуття, ніби ти піддослідна, було нестерпним. Від цих механічних очей навіть сховатися було ніде – вони добре, надто добре сканували місцевість і мали феноменальну здатність бачити крізь будь-яку поверхню.
– Кляті збоченці… – виплюнула Кей, припавши до вікна і слідкуючи за дронами поглядом, сповненим відрази. – Нічого, ми ще побачимо, хто кого.
Так, можна було вважати, що поки дівчина обходилася малою кров’ю. Принаймні, її досі не вислали за межі міста, а це вже можна було назвати досягненням.
«Та хіба надовго?» – гірко іронізувала Кей сама до себе щоразу, коли думала про це. Вона здогадувалася, чому керівництво поки що терпить її витребеньки – вся справа у непересічних винахідницьких здібностях. Часто Кей чула схвальні відгуки про свої роботи, її рейтинг був би бездоганним, якби дівчина вміла стримувати свою бунтівну натуру, а дехто відкрито називав її генієм, хоча сама Кей так не вважала. Вона не сприймала думку інших, навіть якщо та була цілком позитивною; вона не потребувала чужої оцінки – Кей просто подобалося створювати і розбиратися в чомусь новому для себе. Зайва увага її тільки дратувала. Але такий світлий розум був потрібен системі, і система вестиме за нього боротьбу до останнього, намагаючись зламати, задушити внутрішнього повстанця, який не влазив у рамки загальноприйнятих норм. Для Кей це означатиме абсолютну поразку, тому вона чинила спротив з усіх сил. І як скоро ця гра наскучить Управлінню – лише питання часу.
Кей відійшла від вікна і стомлено впала на ліжко. Дрони кружляли, зазираючи у квартиру своїми мертвими механічними очима, і дівчина з усією ненавистю продемонструвала їм середній палець. Ненависть була звичною річчю для Кей, вона ненавиділа так сильно і так часто, що вже навіть не уявляла свого існування без цього гіркого, пекучого, як її улюблений табаско, почуття. Простіше було перелічити ті нечисленні радощі, на яких ще трималися залишки здорового глузду, і одним із справжніх задоволень для Кей було навчання.
Вчитися дівчині завжди подобалося, вчителі прихильно ставилися до обдарованої учениці, проте вона зовсім не любила школу – остогидле, незатишне місце, наповнене абсолютними ідіотами, котрих і бачити не хотілося. Та ходити все одно доводилося, як би Кей не пручалася, тож вона змушена була знов і знов поринати в цю гнітючу атмосферу і щоразу ловити на собі ворожі погляди однокласників. Щоправда, і сама Кей ніколи не в боргу не залишалася, обливаючи своїм мовчазним презирством з голови до п’ят кожного, хто траплявся у полі зору. Як же вона їх ненавиділа…
Одначе тепер дівчині необов’язково відвідувати заняття. Їй нещодавно виповнився двадцять один рік, а це означає, що Кей вже офіційно випускниця, і тепер на неї чекає найголовніша і найвідповідальніша подія в житті – Екзамен в Головному Управлінні. Екзамен визначить її сферу діяльності і, відповідно, подальше (і пожиттєве) місце роботи. Усі навколо тільки те і робили, що без кінця обговорювали це, старанно готувалися і губилися в здогадках, адже ніхто точно не знав, як саме проходить тестування (і чи це тестування взагалі?). Кей також не знала, та припускала, що нічого хорошого там точно не відбувається. І для таких підозр були вагомі підстави.
Дівчина перевернулася на спину і втупилася в темну стелю пустим поглядом. З відчиненого вікна долинав шум міста, кімнатою гуляв протяг, лоскочучи босі ноги, від чого шкіра вмить взялася сиротами.
Сутеніло.
Кей частенько любила так полежати і подумати про все на світі, зокрема про своє життя. І хоча ці думки засмучували раз за разом, та відмахнутися від них було неможливо, особливо зараз, коли з’явилася нова проблема – новий привід для ментальних тортур.
«Дратує».
Дуже хотілося курити, але йти на балкон було ліньки, а смалити просто в кімнаті, яка більше схожа на майстерню-лабораторію, банально не дуже безпечно, отже Кей продовжила лежати, звісивши ногу з ліжка, і дивитися, як на стелі вимальовуються химерні тіні.
День Екзамену наближався невпинно, і напруга зростала в геометричній прогресії. Кей боялася. Боялася невідомого, дратувалася через власний страх і шкодувала, що не може прорахувати наперед всі можливі варіанти розвитку подій, бо з якихось причин всі, хто склали цей Екзамен, ніколи нічого не розповідали. Після нього взагалі ніхто не повертався нормальним. Цих людей наче обнулили, перепрошили, як застарілий пристрій, скинувши всі налаштування до заводських.
– Що ж, зовсім скоро мені випаде чудова нагода побачити все на власні очі, – промовила вголос дівчина сама до себе, – от тільки…
«…от тільки зовсім не хочеться ставати такою, як всі ті люди».
Від самої думки, що вона може перетворитися на живу подобу робота і разом з такими самими роботами безвольно виконувати чужі накази, Кей здригалася, ніби від удару. Ні, цього не можна допускати. Хай там що, треба вигадати щось, якимось чином зруйнувати цю ідіотську систему, але чи здатна одна людина перемогти натовп монстрів з необмеженою владою?
Кей зітхнула, закривши лице руками. Почулося легке клацання замка на вхідних дверях і тихе «я вдома». Дівчина піднялася на ліктях, визираючи так, ніби могла бачити крізь стіни.
«Ві прийшов».
В дитинстві вона би прожогом кинулася зустрічати брата з радісними криками, не забувши повиснути на його шиї, але зараз все було інакше – дитинство давно скінчилося для них, а разом з ним щезли всі чудові миті. Тим не менш, звичка зустрічати нікуди не поділася, тому вже за пів хвилини Кей вийшла в коридор.
– Привіт, – так само тихо промовила вона.
– Вітаю, сестро.
Пасма довгого волосся закривали спотворене на мить болем обличчя дівчини, вона стояла, опустивши голову так, що практично не бачила Ві.
«Не пробачу».
Ця інтонація, цей знебарвлений голос щоразу вибивали подих з грудей, завдаючи майже фізичного болю.
«Ніколи не пробачу».
Кей не могла змусити себе підняти голову і подивитися в очі рідній людині, за останні п’ять років вона жодного разу цього не зробила, адже це теж було боляче. Ті очі, здавалося, більше не належали її брату – вони вже не були такими сяючими та живими.
В них залишилася лише суцільна порожнеча.
«Ніколи їм не пробачу того, що вони з тобою зробили!»
Не сказавши більше ані слова, Ві пройшов повз до своєї кімнати, і тільки коли за ним зачинилися двері, Кей відмерла. Вона притулилася до стіни і щосили вгатила кулаком по ній від безпорадної злості.
«Я обов’язково дізнаюся, що коїть Управління, і тоді…» – вона ще не до кінця вирішила, що саме станеться тоді, але була сповнена холодної рішучості. Бажання помсти не полишало її, відколи життя полетіло під укіс, і зараз воно посилилося, вимагаючи негайного втілення. Гігабайти думок розривали черепну коробку, змінюючи одна одну зі швидкістю звуку, так що вхопитися за якусь конкретну із них було неможливо. Кей всміхнулася нервово, уявивши себе перевантаженою комп’ютерною системою, і, зробивши глибокий вдих, попрямувала до кімнати. Та перед тим як увійти, вона кинула погляд на двері навпроти, що вели в кімнату брата.
«Я так сталося?» – гіркотою відгукнулася думка десь у грудях, і така ж гірка усмішка торкнулася губ.
«Чому світ такий несправедливий до нас?»
…Ближче до ранку почало хилити на сон. Кей сиділа за робочим столом і вже сьому годину майструвала нові деталі – старі ж зіпсувалися ще позавчора і, звісно, дуже невчасно. Як завжди. Це дратувало, та нічого не поробиш – довелося попрацювати, бо мікросхеми самі себе до ладу не доведуть.
«А шкода, – бухтіла Кей подумки невдоволено, – це було б дуже непогано. Двадцять друге століття, а все одно багато чого доводиться робити самотужки».
Возитися з крихітними схемами завжди було виснажливо, така робота вимагала неабиякої концентрації, і хоча дівчина не скаржилася на неї, та все ж цю справу не любила. Тому тепер, завершивши останню деталь, Кей видихнула з таким полегшенням, ніби скинула з себе величезний мішок, що важив не менше тонни. Жахливо боліла спина через сидіння в незручній позі, а очі втомилися від окулярів з проєкцією, тому дівчина вимкнула техніку і потягнулася всім тілом, відчуваючи, як хрустять суглоби.
За вікном починало світати, на годиннику вже майже шоста ранку, а гул знадвору і не думав стихати. Кей поглянула на дрон, що сканував місцевість, і роздратовано зачинила вікно, трохи не розрахувавши сили. В голові промайнула думка, що непогано було би поспати хоча б годинку, і втомлений від недосипання організм схвально зустрів цю ідею. Дівчина у два кроки подолала відстань до ліжка і впала на нього знесилено із мрією нормально відпочити бодай раз у житті, хоча і звинувачувати у своєму неадекватному режимі вона могла лише себе.
«Нічого, скоро я закінчу роботу, – з деяким задоволенням подумала Кей. – І тоді стане краще».
Головне, щоб ніхто не втрутився і не завадив, як це часто буває. А з оцим цілодобовим спостереженням тримати свою діяльність у секреті було неймовірно важко, та Кей це вдавалося. Вона думала про свій винахід кожну вільну хвилину, це було своєрідним спасінням – думки про результат мотивували, іноді захоплювали так сильно, що навіть змушували забути про сон та їжу, не кажучи про все інше. Те, над чим дівчина весь час працювала, було найважливішим для неї зараз. І якщо все йтиме за планом…
«Це буде дуже добре».
***
Виходити з квартири не хотілося категорично, і якщо можна було б просидіти у своїй кімнаті вічно, Кей безсумнівно так би і зробила. Але, на жаль, це неможливо, бо завжди знайдуться якісь невідкладні справи, котрі так і норовлять порушити спокій, витягнути назовні, в остогидлий світ поза комфортними стінами дому. Саме так сталося сьогодні: зранку зателефонували зі школи і повідомили, що всі мають обов’язково зібратися на консультацію щодо прийдешнього Екзамену, від згадки про який Кей здригнулася мимоволі. Вже практично за тиждень…
– Чудово почався день, нічого не скажеш, – наспіх одягаючись, процідила дівчина крізь зуби і не втрималася від нецензурних слів. Як же дратує.
Тому, доклавши чималих моральних зусиль, Кей зрештою вийшла на вулицю і вже через кілька хвилин опинилася на людному, як зазвичай, проспекті, який навіював ще більший сум і знову змушував дратуватися. Все навколо здавалося непривітним і ворожим: ці позбавлені барв і життя величезні споруди, що наступали з усіх боків, жадаючи втоптати в асфальт; це сіро-червоне, ніби проіржавіле наскрізь небо; цей натовп безликих людей, схожих на роботів із пластиковими очима.
Так, цей мегаполіс був жахливим, огидним місцем, монстром, з пащі котрого ніколи не вибратися, монстром, чиї гострі зуби щодня перемелюють своїх нещасних жертв знову і знову… Іноді Кей думала, що божеволіє, їй хотілося бігти, бігти, бігти якнайдалі, куди завгодно, тільки б не залишатися тут більше ані секунди. Але проблема в тому, що бігти нікуди. Місто-чудовисько гарчало аеромобілями, відзивалося тисячами голосів, гуділо дронами, і Кей навіть не сумнівалася, що її вічний наглядач десь летить за нею, вона спиною відчувала мертвий погляд його об’єктива. Було незатишно.
Дівчина зітхнула і натягнула на голову капюшон, який закрив половину її обличчя. І тим краще, тільки б не бачити усього цього жаху навколо. В пам’яті раптово спливли спогади про сьогоднішній сон, чудернацький, навдивовижу чіткий. Кей дуже рідко бачила сни, та сьогодні наснилося справді дещо неймовірне: нібито її оточив цілий натовп роботів, спотворених і моторошних; вони наступали, тягнули до неї скалічені іржаві руки, викрикували щось своїми жахливими голосами, що різали слух, а позаду була лише прірва – чорна, страшна безодня. Це було схоже на дежавю, мабуть, цей сон повторювався, а може, так тільки здавалося, проте Кей чомусь точно знала, що станеться наступної миті. А роботи підходили ближче, відтісняли прямісінько до безодні, так що врешті-решт дівчина опинилася на самому краю… І оступилася. Падіння в абсолютну пітьму відчувалося, як вічність, але зненацька чиїсь руки міцно схопили руку Кей. Невідомі (а їх точно було декілька) намагалися допомогти і витягали дівчину із прірви повільно, але впевнено.
«Хто вони?»
Дивним чином було видно тільки їхні руки, оплетені чорними широкими стрічками. А потім згори заіскрилося сяйво, поступово стаючи яскравіше і яскравіше. І Кей прокинулася.
«Та й справді, це занадто дивно», – в черговий раз промовила вона подумки, неспішно крокуючи тротуаром. Шкода, що так і не вдалося побачити облич тих загадкових рятівників, а ще було прикро, що сон перервався так раптово – дівчина навіть не встигла подякувати, а вона відчувала неабияку вдячність і зараз.
Щось у цьому сні було знаковим, символічним, хоча така думка спочатку викликала сміх, проте що більше Кей про це думала, то серйозніше починала сприймати. Хоча цілком імовірно, що це лише своєрідна інтерпретація мозком бажаного і не більше.
«Ото вже… Якби ж мене насправді хтось витягнув із цієї безодні», – посміхнулася Кей зовсім невесело. Вона знала, що такого бути не може. Це реальний світ, а не сон, тут не все так легко. Та гарячкове бажання вирватися і, на противагу йому, відчайдушний пошук розуміння з боку інших людей не відпускали, але й задовільнити їх було неможливо – втекти не вийде, а єдина людина, що здатна була зрозуміти, перетворилася на робота, а більше не залишилося нікого. Кей так жадала прийняття, проте не приймала сама себе, і це пригнічувало. Та з’явилася абсурдна думка, що ті незнайомці зі сну точно її би зрозуміли і прийняли такою, як вона є, з усіма недоліками та скаженими ідеями. Інакше просто бути не може. Ці роздуми викликали ще одну посмішку, більш нервову і гірку.
«Так шкода, що ви всього лише вигадка моєї запаленої свідомості».
Кей зупинилася на мить, піднявши тьмяний погляд до іржавого неба. Попереду був довгий день.