Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
theme song: X Japan – Art of Life
«Прийди до нас!»
Невиразні силуети кружляють, звиваються, ніби намагаючись пробитися крізь сірувату млу, що огорнула все довкола.
Це вже було.
«Ти чуєш нас?»
Дуже повільно вони набувають все більш чітких рис, тягнуть руки, рухаючись при цьому надто дивно.
Це вже було.
«Допоможи нам!»
Їх багато. Сказати конкретніше неможливо. І вони прохають про допомогу так наполегливо і голосно, що, здається, починає боліти голова.
«Ті!»
Один із силуетів випадає із загального хаосу і нахиляється ближче, та його обличчя як такого не видно, тільки сяючі надзвичайні очі, які чомусь здавалися дуже сумними.
«Прийди…»
…Нова беззоряна ніч давно вступила в свої права. Холодна й непривітна, вона безцеремонно оповила місто своїм темним покривалом, навіюючи на нього сон, що, втім, їй не дуже вдавалося – розкішний мегаполіс не спить ніколи і тільки вередливо мерехтить у темряві своїми різнобарвними неоновими вогнями.
У цьому є своя неповторна краса, але люди ледве в змозі її помічати; всю їхню увагу забирають, безсумнівно, дуже важливі справи: нічні розваги або сон, бо час вже доволі пізній. Втім, є і ті, хто зараз не зайняті ні тим, ні іншим.
Ті не спиться. Їй знову наснився дуже дивний сон, від якого вона мало не підскочила з ліжка. Ті було моторошно. Декілька хвилин дівчина безцільно дивилася в стіну навпроти, намагаючись вгамувати тривогу. Ті мимохіть здригнулася і двічі плеснула в долоні, вмикаючи таким чином світло в кімнаті – темрява чомусь завжди пригнічувала.
– Що за…
Якісь силуети, якісь голоси. Ті не розуміла, чому їй сниться щось подібне, до того ж, таке було не вперше. Вона згадала, що вже бачила схожий сон і раніше, і ще раніше. Начебто спочатку їй марилися тільки далекі звуки голосів, потім з’явилися вже знайомі силуети, які в кожному сні ставали дедалі чіткішими. А тепер ці очі…
Дівчина встала з ліжка й попленталася на кухню – там чомусь завжди краще думалося. Вона розгублено озирнулася навколо, ніби шукаючи підтримки у неживих електроприладів, після чого зробила крок до улюбленої кавомашини й торкнулася невеличкої сенсорної панелі. Кавомашина замиготіла, і на екрані висвітилися варіанти напоїв. Ті ткнула пальцем у перший-ліпший і відійшла до вікна. З тридцять другого поверху відкривався чудовий краєвид, але Ті помічала його лиш краєм ока, перебуваючи з головою у власних роздумах. Хто кликав її? І навіщо? Чому саме її? І, навіть теоретично, чим вона може допомогти цим невідомим? У будь-якій іншій ситуації Ті, як і кожна людина, махнула би рукою на той сон та і забула, але не зараз. Зараз він викликав тривогу і спонукав до роздумів. А ще зароджувалося якесь дуже дивне почуття, яке дівчина поки що не могла охарактеризувати.
Кавомашина ледь чутно гуділа, а через дві секунди клацнула, сповіщаючи про приготування напою, але Ті не поспішала відволікатися від своїх думок. Невідомо, скільки ще вона могла би так стояти, але раптом вона сіпнулася, неначе від удару струмом.
Сирена.
Ті чітко почула виття сирени, і цей звук за секунду вселив у душу справжню паніку. Однак… Звук здавався якимось дивним. Абсолютно точно він не був таким, як зазвичай. Прислухаючись, Ті дедалі більше починала вловлювати відмінність, але не могла визначити, в чому саме та полягає. Звук такий же довгий, тягучий, але разом із тим наче… м’який та навіть приємний? Так, Ті могла би сказати, що ця сирена звучала набагато приємніше за звичайну.
«Що воно таке?»
Дівчина, доклавши неабияких зусиль, скинула з себе заціпеніння, швидко знайшла на столі пульт і похапцем увімкнула телевізор, адже якщо це і справді сигнал тривоги, то про нього повинні повідомити в екстрених новинах абощо, бо сирену просто так посеред ночі ніхто не вмикає. Однак жодних повідомлень не було. Ті перемикала канали один за іншим, але так і не знайшла жодної інформації про які-небудь надзвичайні ситуації, і чомусь від того ставало тільки тривожніше.
А тим часом сирена (чим би вона не була) не стихала. Її звук дійсно здавався незвичайним, ба більше, Ті навіть не могла зрозуміти, звідки саме він лунає – складалося враження, наче звідусіль одразу.
– Та що ж ти таке… – тепер вголос промовила дівчина. Їй було неспокійно, та водночас ще одне невідоме відчуття охопило її. І раптом Ті згадала, що в дитинстві вже чула щось подібне. Ні, звичну сирену їй доводилося чути не раз за все життя, причому востаннє це було зовсім нещодавно. Але таку сирену, приємну на слух – тільки тоді, в далекому минулому. Тоді Ті сказали, що то розігралася її дитяча уява, бо окрім неї ніхто нічого не чув. І це було дивним. Ті забула про той випадок аж до сьогоднішньої ночі, а тепер стояла посеред кухні, охоплена незрозумілим відчуттям з домішкою тривоги.
«Так, – міркувала вона про себе, – ця чудернацька сирена точно розбудить маму, адже в неї чуткий сон, а звук надто гучний… Це якщо я сама все ще не сплю».
І про всяк випадок дівчина вдарила себе по руці. Було боляче.
Ще певний час вона стояла і прислухалася до «сирени», і що більше вона це робила, то більш химерним і незвичайним здавалося те звучання. Ті могла би сказати, що їй навіть це сподобалося, але тут сирена стихла так само раптово, як і почалася. Дівчина видихнула. І все ж, що таке коїться?
Питання, яке навряд чи дасть їй спокій найближчим часом.
«Треба обов’язково поцікавитися завтра в Ен та інших, вони точно повинні були чути це».
Рішення здалося простим і правильним, що трошки заспокоїло Ті. Вона у всьому розбереться, їй допоможуть це зробити. Всьому є логічне пояснення, бо ніщо в цьому світі не може бути поза логікою.
Ті попрямувала назад до своєї кімнати, по дорозі зазирнувши у сусідню, де спала її мати. За дверима було темно, а значить, мама не прокинулася. Ті гмикнула тихенько від здивування і пішла до себе. Що ж, сьогодні їй навряд чи вдасться заснути.
Але всупереч очікуванням дівчина провалилася у сон, як тільки її голова торкнулася подушки, а занадто яскраве світло вимкнулося від подвійного сплеску в долоні. Засинаючи, вона знову бачила ті дивовижні сяючі очі і, здавалося, чула той дивний, але такий приємний звук, лиш віддалено схожий на сирену.
***
Ранок, як і завжди, був не дуже добрим. Ті категорично не любила цей час доби і була би не проти прибрати його, якби це було можливо. На жаль, жодна відома їй технологія поки що не мала такої функції, що трохи засмучувало, але тільки трохи.
«То це мій шанс. Непогана ідея для майбутнього винаходу», – з оптимістичною іронією міркувала дівчина. Щоправда, подібні мрії завжди затьмарював один-єдиний факт: Ті зовсім не мала винахідницького хисту. У школі вона була ледь не останньою в рейтингу і чула «недотепа» в свій бік частіше, ніж власне ім’я, що авжеж зачіпало, але Ті й сама розуміла, що щось тут не так. Її серце не лежало до технологій і наукових досліджень, без яких життя у цьому світі є неможливим. Їй хотілося чогось геть іншого, та вона і сама не знала, чого саме.
Однак дівчина подібними думками ні з ким не ділилася, їй було ніяково зізнаватися комусь в такому. Та і це дурниці, нащо ними забивати голову собі і людям.
Та все ж відчуття неповноцінності і якоїсь неприкаяності, цілковитого відчуження ніколи не полишало Ті. Навіть зараз, крокуючи вузьким проспектиком, дівчина відчувала себе чужорідним тілом, зайвою деталькою пазлу, котрій нема місця в загальній картинці. Ті не замислювалася, звідки і чому в її голові зародилися такі асоціації – так було завжди.
Навколо снували перехожі, поспішаючи у своїх дуже важливих справах, і Ті вирішила бути уважнішою, щоби ненароком не врізатися в кого-небудь. Вона мимоволі вдивлялася в однакові обличчя людей, однакові вбрання, однакові гаджети. Навіть навушники – і ті однакові! Їх носив абсолютно кожен, це було важливим правилом і невід’ємною частиною існування. Ті також мала такі навушники, – невеличкі, круглі, безпровідні пластинки, – які вона щодня надягала, виходячи на вулицю, проте її навушники завжди мовчали, на відміну від інших. Тільки це було таємницею.
Люди любили слухати саунди – безладні електронні звуки різної частоти, і слухали вони їх постійно, бо так треба, так прийнято. Ті також доводилося інколи слухати, але з незрозумілих причин саунди страшенно пригнічували її, викликаючи нудоту, запаморочення і ще багато інших найнеприємніших відчуттів. Про це вона теж нікому не розповідала – хіба їй потрібні зайві приводи для насмішок і купа непотрібних запитань? Дівчина давно втямила, що краще не висуватися і ні з ким не ділитися своїми думками. Для власної ж безпеки.
Отже, Ті носила навушники для вигляду. І зараз, прямуючи вулицею, вона чула все, що відбувається навколо: шум аеромобілей, чиюсь гучну розмову позаду, звуки кроків численних перехожих. Але здавалося, гучніше за все звучали її думки – вона ніяк не могла викинути з голови події минулої ночі. Невідомість мучила дівчину, але вона не показувала вигляду, намагаючись надати своєму обличчю якомога більш невимушеного виразу. Зайвий раз привертати увагу до себе абсолютно ні до чого.
Це може погано скінчитися.
Дійшовши до перехрестя, Ті зупинилася в очікуванні сигналу світлофора. Вона крадькома подивилася вгору, де над безліччю гігантських хмарочосів сіріло небо. Насправді ж, місто від неба відділяв прозорий, практично невидимий для ока купол, створений з метою захисту населення від небезпечних отруйних опадів. Також, як чула Ті, за межі купола було неможливо вийти або навпаки – потрапити в місто, якщо на це немає спеціального дозволу урядових органів. Та і який божевільний наважився би на таке? Адже всі знають, що за межами міста смертельно небезпечно, там неможливо вижити нікому. Але факт залишається фактом.
Раптом на дорозі почалася якась метушня і рух транспорту став майже хаотичним, і хоча в цей час загорілося зелене світло, ніхто не поспішав переходити дорогу. Один за одним розкішні чорні аеромобілі пролітали повз, ігноруючи будь-які правила.
«Урядовий кортеж», – здогадалася Ті здивовано. Тільки наближені до «верхівки» могли так безцеремонно порушувати порядок руху. Але що за термінова справа така? Нечасто можна побачити цей кортеж на власні очі.
Ті проводжала поглядом кожну машину, і коли пролетіла остання, всі нарешті зрушили з місця і поспішили перетнути вулицю.
«Цікаво, куди це вони?» – подумала Ті, і немовби у відповідь на своє неозвучене питання почула позаду себе тиху розмову двох хлопців.
– Як думаєш, вони повезли злочинця?
– Точно… Судячи з усього, прямували до окраїни міста, я б’юся об заклад…
Від цих слів Ті здригнулася. Вона дійсно чула, що державних злочинців виселяють з міста, що являло собою фактично смертний вирок. Краще би просто застрелили одразу. Дівчина зіщулилася і ще раз поглянула в напрямку зниклих з поля зору аеромобілей.
Не хотілося б опинитися на місці того нещасного.
***
– Ти сьогодні якось пізно, – промовила Ен, ліниво потягуючись.
– А… Та таке, не встигла на свій аеробус і вирішила пройтися пішки, – Ті знизала плечима і відправила до рота чергову цукерку кислотного кольору.
Минули вже дві лекції, на першу з яких дівчина безбожно запізнилася, і залишилися ще дві, а далі – практика з генетичного конструювання, яку дуже хотілося прогуляти.
– І чому я не здивована, – співрозмовниця пирскнула і взялася крутити в руках навушник, за який Ті зачепилася поглядом на декілька секунд.
– Ен, слухай, – почала вона, – ти вчора вночі не чула нічого…дивного?
Подруга по-справжньому здивувалася.
– Та ні, а що саме я повинна була чути?
Ті зам’ялася.
– Ну, можливо… Сирену або щось на кшталт?
– Сирену? – Ен витріщила очі. – Ні, нічого такого…
Вона якось дивно примружилася, через що Ті ще більше зніяковіла.
– Та не зважай! Напевно, то мені наснилося, – засміялася та трохи нервово і поспішила зіскочити з теми. – Як тобі, до речі, той новий саунд від iFors?
– Шикарний! – очі Ен вмить заблищали, і вона взялася перелічувати всі переваги нового саунд-релізу, який Ті, як то завжди бувало, не сподобався взагалі. Знову з’являється новий тренд, що захопить усіх ненадовго і зникне безслідно, ніби його ніколи не існувало. Як завжди.
Ті вдавала з себе глибоко зацікавлену розмовою людину, а сама розмірковувала про ту незрозумілу ситуацію і про випадок з дитинства, адже тоді теж ніхто нічого не чув.
Всередині оселилося тривожне передчуття, і всі намагання Ті від нього відхреститися виявилися марними – воно наполегливо переслідувало її.
Ен була сьогодні особливо балакуча, її голос звучав десь на периферії думок, і хоча Ті майже не слухала, ця розмова встигла її втомити.
«От би ще раз почути ту сирену чи що то було», – подумала вона.
В цей момент прозорі дверцята від’їхали вбік, пропускаючи вчителя в авдиторію, і всі поспішили розійтися по своїх місцях.
Ті зітхнула і поклала голову на схрещені на парті руки.
«Допоможи нам», – ніби знову почула вона ті загадкові голоси зі свого сну і посміхнулася сумно.
«Мені б хто допоміг».