Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
theme song: LuLu – Saigo no Keshiki
– Таким чином, застосувавши формулу, яка зараз з’явиться на ваших екранах, ми зможемо розрахувати…
Перед очима все пливло і двоїлося, ще й на додачу немилосердно хотілося спати, від чого трохи нудило. Ті сиділа, підперши голову долонею, і осовілим поглядом блукала по кабінету, намагаючись зосередитись хоча б на чомусь, щоб не заснути. Втім, це було доволі непросто, адже в такому стані навіть мислити зв’язно не є можливим. Вчитель читав лекцію, і його фрази уривками звучали десь на периферії, від чого їхній сенс вловити було вкрай важко, а від монотонного голосу спати хотілося тільки сильніше.
І так було вже тиждень.
Ті зовсім втратила сон. За весь час їй жодного разу не наснилися її меніфесі, і це породжувало занепокоєння.
«А раптом з ними щось сталося?» – ця думка не виходила з голови дівчини, здавалося, ні на хвилину, а тривога зростала з кожним днем. Адже такого раніше не траплялося, духи справно з’являлися і обіцяли з’являтися надалі. Аргументи логіки і раціональні розмірковування знову не допомагали вгамувати хвилювання, і новоспечена хранителька зводила себе з розуму здогадками. Вдома вона подовгу роздивлялася написи на руках, ніби вони могли дати відповідь і розвіяти похмурі думки. Але написи мовчали, а думки ставали ще похмуріше.
Отже, до Ті духи не приходили вже досить тривалий час. Замість них їй снилася густа, в’язка темрява, яка щоразу норовила затягнути на незриме дно, поглинути з головою. Ті з жахом прокидалася і боялася засинати знову – варто було лишень прикрити очі, як цей кошмар повертався, і це відбувалося раз за разом. Через безсоння дівчина не могла нормально функціонувати, справи з навчанням стали геть кепськими, навіть гірше, аніж зазвичай. Принаймні, тепер обходилося без запізнень – відсутність сну і незрозуміла гнітюча атмосфера в квартирі змушували приходити на заняття раніше за всіх, що неабияк дивувало однокласників і вчителів. Хоча від останніх все одно прилітало час від часу, але тепер вже за неуважність. Ті було ніяково, але вона нічого не могла з цим зробити і мріяла тільки про одне: нормально поспати, як раніше, без жахіть і тривоги.
«Де ж меніфесі?» – із сумом питала вона невідомо в кого. А слідом прийшла думка, що якби за кожен раз, коли це питання спливало в голові, платили гроші, то вже можна було би придбати власний аеромобіль. Ті розмірковувала про це з істеричною веселістю і насилу втрималася від тяжкого зітхання, що рвалося назовні.
Три коротких сигнали сповістили про закінчення заняття, всі навколо заметушилися, збираючи свої речі, і кабінетом миттєво поширився галас. Ті здригнулася і теж почала неспішно збиратися. Закинувши в сумку планшет і голограф, вона вже попленталася до виходу, але в останню мить її спинив професор Зета.
– Ті, не поспішай.
Дівчина видихнула і підійшла до вчителя, опустивши погляд.
– Так, професоре?
Вона із дивовижною точністю знала наперед, що їй казатимуть. Спочатку запитають, у чому справа, потім дорікнуть, що її показники знову погіршилися, обов’язково нагадають про те, що їй треба працювати вдвічі більше за інших, і не забудуть про Екзамен, звичайно ж, до якого залишився всього рік. І Ті не помилилася – вчитель сказав усе точнісінько так, ніби за схемою. Тут не треба вміти читати думки, просто ця розмова повторювалася щоразу слово в слово. Вислухавши цю коротку нотацію, Ті з винуватим виразом обличчя кивнула.
– Я розумію і старатимуся краще, мені просто, ем… Трохи зле.
З цими словами вона кинула короткий, максимально втомлений погляд на професора, сподіваючись на поблажливість, та на його лиці так і не з’явилося жодної емоції.
– В такому разі візьми дві години відпустки і сходи на обстеження, після чого берися до роботи. Наука не терпить зволікання і несерйозності.
– Так, професоре.
Ті кивнула ще раз і, попрощавшись, поспішила покинути клас. Настрій зіпсувався остаточно.
«Гірше вже нема куди», – понуро думала дівчина, аж раптом їй на плече лягла чиясь рука.
– Ті-і, привіт!
«Схоже, я помилилася».
– А, це ти, Ен. Ми ж уже віталися, – Ті спробувала натягнути на обличчя посмішку, але вийшла якась жалюгідна її подоба. Та подруга, схоже, не надала значення цьому, сміючись на весь рот, як і завжди.
– Чого хотів пан Зета? А, дай вгадаю, – Ен витримала паузу і підняла догори вказівний палець, – знову нотації читав? Не слухай його, він такий нудний.
Ті на це в’яло пробурмотіла щось у знак згоди і, не втримавшись, широко позіхнула. Надмірна емоційність і активність подруги завжди пригнічували, а тепер – ще дужче. Стан дівчини, тим не менш, не залишився непоміченим для Ен.
– Ох, щось ти кепсько виглядаєш, – зауважила вона, роздивляючись Ті. – Захворіла?
– Просто не виспалася.
Подруга недовірливо гмикнула.
– Виглядаєш так, наче ти як мінімум тиждень не спала, знаєш…
«Яка проникливість», – не без роздратування подумала Ті. Ще трохи – і вона би це сказала вголос, але стримала себе. Не вистачало ще грубити всім підряд і зривати свою злість на тих, хто не винен в усіх цих проблемах, що навалилися так несподівано. Тому Ті поспішила запевнити, що все в порядку, на ходу вигадуючи історію про додаткові заняття і проєкт, над яким вона працює задля підвищення свого рейтингу. Ен, здавалося, не дуже повірила в її слова, але питань не ставила.
Покинувши будівлю школи, дівчата вийшли на подвір’я. Кожна думала про щось своє, тому деякий час вони йшли в тиші, і, діставшись шумного проспекту, лиш коротко попрощалися.
– А, згадала! – вигукнула Ен так несподівано гучно, що на неї озирнулися деякі перехожі. – Давай сьогодні ввечері сходимо на прогулянку?
– Прогулянка? – мимоволі перепитала Ті. Така пропозиція від Ен була досить несподіваною, тому вона навіть розгубилася на мить.
– Ага, – відповіла подруга. – Ми з тобою так рідко кудись виходимо, я сумую. А так хоча б трошки розважимося. Я знаю одне круте місце…
Ті замислилася. Взагалі-то, не було нічого поганого в тому, щоби погодитися – врешті-решт, що вона втратить? Хоч присутність занадто галасливої подруги втомлювала, але сама лише думка про те, що доведеться провести вечір у квартирі, в цій моторошній атмосфері, ще і з ризиком провалитися у жахливий сон, викликала страх.
– Добре, ходімо, – все ж дала Ті згоду, і Ен аж засяяла.
– От і чудово, тоді сьогодні о сьомій! Я тобі ще напишу. До вечора!
З цими словами Ен пішла, помахавши рукою, і Ті з усмішкою помахала їй у відповідь, після чого розвернулася і не поспішаючи попрямувала додому. Дівчина йшла навмисно повільно, що було не так вже й складно, адже від утоми ноги здавалися важкими, тому іти у звичному темпі не вдалося би навіть за бажанням. Періодично Ті зупинялася біля вітрин магазинів або роздивлялася різноманітні вивіски, що траплялися на шляху. Виникла думка сісти на аеробус і їздити містом по колу, але Ті швидко передумала – сумнівне це задоволення, кататися на громадському транспорті в годину пік, коли там ніде голки встромити. Що ж, не сьогодні.
Великий електронний годинник на одній з будівель показував час 15:30. Дівчина зітхнула – сьомої ще довго чекати, не вештатися ж містом стільки годин, ризикуючи простягнутися посеред тротуару від втоми. Тому все ж було вирішено піти додому, хоча і дуже не хотілося.
Тим часом, на вулиці ставало дедалі темніше. Ті підняла голову і побачила, як звично сірувате небо затягують важкі темно-червоні хмари.
«Гм, сьогодні не попереджали про опади», – здивувалася Ті і вирішила трохи, наскільки це було можливо, прискорити крок. Навіть якщо невидимий купол надійно захищав місто від будь-яких погодних втручань ззовні (а разом з тим і від отруйних речовин), дівчині все одно кожного разу було некомфортно. Вона не могла залишатися на вулиці в негоду, хоча та її ніяк не стосувалася.
Діставшись нарешті квартири, Ті видихнула з полегшенням. Вдома, як і завжди в цей час, нікого не було, навіть кадлбота – мати нащось відвезла його до себе в лабораторію. Тому ці декілька годин доведеться провести на самоті.
Ті переодягнулася в домашнє і нашвидкуруч приготувала собі нехитрий обід, після чого поспішила всюди запалити світло і увімкнути телевізор – суто на фоні, щоб розвіяти неприємну тишу. Так було спокійніше. Наукова програма, що транслювалася на каналі, швидко набридла, і Ті дістала із сумки планшет, вирішивши погортати свої соцмережі, але і це заняття не змогло надовго відволікти. Дівчина відчула слабкість і, хутко піднявшись, почала ходити колами по кімнаті з надією підбадьоритися і відігнати сонливість. Кава вже не допомагала, Ті без цілі тинялася туди-сюди, відчайдушно борючись із собою. Вона підійшла до вікна і здійняла очі до багряного неба. В пам’яті спливали спогади з дитинства, точніше, з молодшої школи: вчитель тоді розповідав про жахливі катастрофи минулого і засуджував попередників за те, що через їхні безвідповідальність і невігластво планета була майже знищена. «Бачите, – казав він, – до чого призводить халатність, дурні амбіції і неповага до великої Науки. Ви маєте бути особливо старанними і присвятити своє життя роботі на благо людства, щоби ніколи не повторювати фатальних помилок минулого».
Ці слова запам’яталися усім надовго, кожен докладав чималих зусиль, вивчаючи конструювання, фізику, кібернетику та інші галузі Науки, аби в майбутньому своїми відкриттями та винаходами зробити світ кращим. І Ті також старалася як могла, але їй чомусь усе давалося важче. І що було причиною – невідомо, адже її мати така успішна і надзвичайно талановита вчена, котра має популярність і чималий вплив.
«І ще тягар у вигляді бездарної дочки, – похмуро додала Ті. – Ніби я і не її дитина взагалі».
Можливо, все колись зміниться і вона нарешті стане комусь у пригоді. Ні, вже стала.
Згадавши про меніфесі, Ті трохи зраділа. Цим створінням вона обов’язково допоможе, за всяку ціну. Така рішучість навіть здивувала, проте здалася абсолютно доречною, адже десь всередині зародилося почуття, дуже сильне, але поки що не зовсім зрозуміле. Ті пообіцяла собі неодмінно розпитати духів про все, що стосується їхнього світу і їх самих, а також про минуле людства – меніфесі мало бути відомо про все це. Дівчині кортіло дізнатися, що було раніше насправді, бо тих скупих відомостей, що надавали у школі, та клаптиків інформації з відкритих джерел було недостатньо, щоб вгамувати цікавість. Як людям вдалося знищити майже всю планету? Що тоді сталося? Як можна було настільки отруїти довкілля? Ті здавалося дивним, що ніхто з професорів про це ніколи не розповідав, адже відповіді на ці питання суттєво допомогли би спростити процес усунення наслідків катастрофи і відновлення екології. Та, можливо, правда нікому не була відома…
«Саме тому треба розпитати меніфесі, – кивнула сама собі дівчина. – Це такий шанс! Треба занотувати всі питання, щоб не забути, як завжди».
Ці роздуми трохи відволікли, але слідом знову прийшло занепокоєння. Як там духи? І чому вони не виходили на зв’язок цілий тиждень?
«Сподіваюся, що нічого жахливого не сталося… Можливо, так і треба».
Хранителька притулилася чолом до холодного скла, не відриваючись від споглядання депресивного пейзажу за вікном.
«О, а вже вересень», – згадала раптом Ті. Новий місяць, а в житті все по-старому. Або майже по-старому…
«Хоча ні… Тепер все зовсім інакше».
***
Непроглядна темрява насувається з усіх боків, огортає, душить, намагається затягнути в свою безодню. Вона, наче якась зловісна істота, бажає проковтнути жертву, що випадково опинилася на її території. І цією жертвою є Ті.
Навколо так темно, що не розгледіти і власних рук, якщо витягнути їх перед собою. Ті навіть не в змозі зрозуміти, чи розплющила вона очі, чи ні. В цій пітьмі важко дихати, горло стискає болючим спазмом, тому і закричати немає можливості.
«Ох, ні, я все ж таки заснула», – панічно думає дівчина і крутить головою, марно силкуючись хоча б трохи зорієнтуватися. Треба прокинутися якомога швидше, але як це зробити? Паніка стрімко розростається всередині, а темрява довкола, здається, тільки більше згущується. Вона підкрадається ближче, лоскоче ноги і хапає за руки, маючи намір втопити у своїй чорноті, і як би відчайдушно Ті не чинила опір, зупинити це жахіття не виходить.
«Напевно, це кінець, – приречено міркує дівчина, – зараз ця штука мене поглине, я більше ніколи не прокинусь, не побачу меніфесі…»
Ті робиться так невимовно сумно, що на очі мимохіть навертаються сльози. І дівчина спочатку навіть трохи лякається, та хіба в цьому химерному вимірі закони реального світу мають силу?
Аж раптом Ті відчуває різкий поштовх збоку, і чиїсь руки хапають її, міцно обіймаючи.
«Що за думки, ґарідіяні?» – чужий приємний голос лунає так несподівано, що серце дівчини завмирає. Жахлива пітьма враз розсіюється, навколо стає світліше і спокійніше, а перед очима тепер – лиш золотаве сяйво. Ті трохи відсторонюється, аби поглянути на свого спасителя. І немає жодних сумнівів – це один з її духів. У вбранні кольору жовтогарячого золота, з вишитим на блискучій тканині зеленим, помаранчевим, червоним листям; із безліччю золотих прикрас на темно-рожевому волоссі, меніфесі, чиє ім’я поки що не відоме, стоїть перед хранителькою, і та видихає захоплено, відчуваючи таке полегшення, неначе з плечей зник важкий тягар.
«Все добре, – мовить дух, точно знаючи, про що зараз думає Ті, – я з тобою. Моє ім’я Мехарі».
«Мехарі», – луною повторює дівчина, спостерігаючи, як меніфесі легким порухом руки поправляє зачіску.
«Четвертий рядок на лівій руці. Поглянь сама».
Ґарідіяні слухняно опускає погляд на зап’ястя і вражено зітхає – вказані символи світяться золотим сяйвом, неначе десь під шкірою мерехтять тисячі маленьких іскор. Це видовище настільки дивовижне, що Ті забуває дихати, не в змозі відірвати очей.
«Це так… прекрасно».
Мехарі у відповідь злегка посміхається.
«І дійсно».
Деякий час Ті заворожено роздивляється напис на руці, після чого, схаменувшись, звертається до меніфесі, що стоїть в терплячому очікуванні.
«А де всі? Де Зефену? І чому ви так довго не з’являлися? Я хвилювалася…»
Мехарі знов посміхається доброзичливо і тепло – вочевидь, духа дуже розчулила турбота Ті.
«З тобою вийти на контакт зараз можу тільки я, всі інші вельми слабкі. Не переймайся, вони в порядку, просто витратили всю свою енергію. Мені ж дає силу вересень, що вже настав».
«Вересень? – дивується Ті. – Чому саме він?»
«Тому що я – меніфесі Музики Осені», – пояснює дух.
«Му-зи-ка, – по складах вимовляє Ті, ніби куштуючи це слово. – Я вже чула про це від Зефену. Але поясни мені, що воно таке?»
Мехарі, здається, замислюється на хвильку і хитає головою.
«Це неможливо пояснити, але можна почути і відчути».
Меніфесі робить витончений жест рукою – і раптом згори кружляючи починає падати блискуче зелене, червоне, золоте листя, а потім… Ті чує, ні – відчуває (а може, і те, й інше одночасно) звуки неймовірної краси; дівчина готова заприсягитися, що чогось більш прекрасного просто не існує в цьому світі. Здається, ніби серце зупиняється на мить, щоб забитися частіше; подих перехоплює, а на очі так і навертаються сльози, але вже не від страху, а від захоплення. Ніжні, трохи меланхолійні переливи лунають зусюди, проникаючи під самісіньку шкіру і у свідомість. Навіть якщо Ті і захоче описати їх словами, в неї нічого не вийде – це дійсно треба тільки чути.
«Це моя Музика… Музика Осені», – промовляє Мехарі, як тільки дивовижні звуки затихли і самотньо пролетів останній золотавий листок. Ті крадькома змахує з щоки сльозу і, підкоряючись дивному пориву, хапає духа за руку.
«Вона чудова, Мехарі. Це більше ніж краса».
«Дякую, – киває меніфесі. – Та вона, на жаль, не може грати довго. Поки що…»
Ті хмуриться.
«Це все через те, що з вами щось сталося? І тому вам потрібна моя допомога? Я обов’язково зроблю все, що зможу», – гаряче запевняє вона, відчуваючи неабияку рішучість, хоча, по правді кажучи, навіть не знає, що їй потрібно робити. Але їй вже несила бачити цю невимовну тугу в глибині золотих очей. Мехарі всміхається і стискає руку дівчини у відповідь, проте погляд духа стає надзвичайно серйозним.
«Я тут саме з цією метою. Слухай мене уважно, Ті, слухай і запам’ятовуй. Ми знаходимося в Нижньому Світі, вхід до якого розташований далеко за межами твого міста. Але не бійся, ти підеш не сама. Післязавтра, як тільки стемніє, прямуй до Східних воріт – там тебе зустрінуть твої супутники, вони знають дорогу. Тобі потрібно буде зламати печатку, що утримує нас тут, бо це не під силу нікому, окрім тебе. Але скажи, ти дійсно готова до цього? Це доволі небезпечне завдання».
«Я готова, навіть не питай. Я вас не залишу там», – не вагаючись, миттєво відповідає Ті з усією серйозністю.
«Добре. Я намагатимусь виходити з тобою на зв’язок. І нічого не бійся – з тобою сила П’ятнадцяти. До того ж, твої супутники теж незвичайні».
Хранителька киває.
«Я все зрозуміла. Чекайте на мене, я не підведу».
Погляд Мехарі стає теплішим, а усмішка – ширшою і щасливішою.
«Дякую тобі, ґарідіяні. І пам’ятай: ти сміливіше, ніж можеш собі уявити. Прокидайся…»
…Ті різко розплющила очі, упершись поглядом у стелю своєї кімнати. Деякий час вона лежала нерухомо, намагаючись обміркувати свій сон та слова меніфесі, після чого повільно піднялася і сіла на ліжку. Дуже хотілося пити і трохи гуділо у вухах, але в цілому стан дівчини покращився, втома залишила тіло і на її місце прийшла дивна легкість.
– Вже прокинулася?
Питання прозвучало так несподівано, що Ті ледь не скрикнула, адже до цього моменту вона була впевнена, що знаходиться в кімнаті сама. Навколо було темно, – очевидно, зараз вже вечір або взагалі ніч, – тому видимість була поганою, у пітьмі ледь-ледь вгадувалися обриси предметів і меблів. Але голос, що пролунав десь позаду, був більш ніж знайомим.
– Ен? А що ти тут робиш? – стрепенулася Ті, обернувшись до силуету подруги, котра стояла біля вікна.
– Прийшла по тебе, ми ж домовилися погуляти. Чи ти забула? А твоя мама мене впустила.
Ті ледве стрималася, щоб не ляснути себе по чолу з усієї сили – вона проспала заплановану зустріч.
– Ох, вибач, щось я навіть не помітила, як заснула, – винувато промовила дівчина і сплесками в долоні ввімкнула світло в кімнаті. – Давно ти тут?
Ен озирнулася, і на її обличчі не було роздратування або незадоволення, скоріше вона виглядала незвично замисленою.
– Не дуже. Я не хотіла тебе будити, – посміхнулася вона. – І не треба вибачатися, я все розумію. В такому стані краще відпочити як слід.
Від цих слів Ті стало легше, і вона коротко розсміялася.
– То що, прогулянка ще в силі? Я миттю зберуся, почекай.
– Гаразд, – Ен підійшла до письмового стола і взялася роздивлятися скляну статуетку у вигляді трьох сфер, легенько торкаючись її кінчиками пальців. Ті заметушилася, швидко натягнувши на себе штани, і кинулася до шафи в пошуках своєї куртки, аж раптом Ен озвалася до неї.
– Що таке? – спитала дівчина, продовжуючи свої збори.
– Слухай, Ті… А Мехарі – це хто?