Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
theme song: DELUHI – Ivory and Irony
Приємне тепло розливається у грудях і так лагідно огортає собою тіло, ніби охоплює все єство, а відчуття надзвичайної легкості й невагомості підкреслює нереальність всього, що відбувається. Таке може бути тільки уві сні, але якщо і так – відчути на собі подібне рівносильно диву, нехай це і не наяву.
Ті прислухається і поволі розплющує очі. Той самий серпанок, ті ж самі силуети навколо, але зараз все набагато чіткіше, аніж було до того. Дівчина звільна оглядає кожного з присутніх, проте не всіх їй вдається добре роздивитися. Єдине, що вона ясно помічає – барви. Силуети більше не суцільно темні, кожен має свій колір.
«Неймовірно»…
Рух навпроти привертає увагу, і Ті переводить погляд. Із туману з’являється вже знайома “людина», яка своїм тільки виглядом змушує мимоволі затамувати подих. Ті збирається зробити крок назустріч, аж раптом поряд із Зефену показуються ще двоє. Вони анітрохи не поступаються нічим, такі ж ірреальні, здатні вразити будь-яку уяву і здивувати кого завгодно. Здається, що навіть робот не зможе залишитися байдужим до цих істот.
«Вітаю ще раз».
Зефену починає розмову, поки Ті бореться зі здивуванням, роздивляючись «гостей» аж надто пильно. Почувши привітання, дівчина все ж долає заціпеніння і киває головою.
«Вітаю… вас. Я дійсно рада, просто…» – промовляє вона у відповідь вголос чи подумки, але закінчити свою думку їй не вдається.
«О, Всевишній, що з тобою?»
Незнайомець, що стоїть ліворуч від Зефену простягає руку і робить крок уперед. Доволі високого зросту, на три голови вище за Ті, в таких самих блискучих шатах, хіба що на плечах красується фіолетовий шарф. Чи то не шарф? Ті не була впевнена, бо раніше ніколи не бачила такого дивного вбрання.
Чорні і білі пасма довгого волосся зібрані в хитромудру зачіску, що так і виблискує сапфірами.
Ті зачаровано видихає, пропускаючи повз вуха його питання. Абсолютно неввічливо так відкрито витріщатися, ще й виглядає це, напевно, дуже безглуздо, але відвести погляд неймовірно важко.
«Заради всього святого, Февісі! Заспокойся!» – третій голос, в якому чітко вгадується роздратування, відлунням проноситься вздовж незримих стін і трохи приводить до тями.
«Февісі, значить…»
Ті зволікає кілька секунд, але все ж наважується відповісти:
«Зі мною все добре, не хвилюйтеся».
Але на обличчі співрозмовника застигло непідробне занепокоєння, а в сапфірових очах читається така явна недовіра, що дівчині робиться ніяково.
«Ти виглядаєш хворобливо…»
«Але я не хворію», – дивується Ті. Та й до чого таке хвилювання? Вони навіть не знають одне одного.
«Вибачте ще раз, що перериваю настільки зворушливу сцену, – знову подає голос третій співрозмовник, що стоїть праворуч, – але у нас мало часу».
Ті переводить погляд на власника цього голосу. Вже вкотре дівчина згадує про красу – це дивне, марне поняття, яке вона знов подумки приміряє на людину. У третього «гостя» середньої довжини чорне волосся, трохи химерна (здається, рубінова) прикраса на голові, довге світле вбрання і шарф на плечах, чимось схожий на той, що красується на Февісі, тільки яскраво-червоного кольору із вишитими на ньому золотавими язиками полум’я. Але не це вражає Ті найбільше.
В очах цього ірреального створіння палахкотить справжнісінький вогонь.
Дівчина готова заприсягтися, що їй це не ввижається. Яскраве жовтогаряче полум’я тремтить десь на дні зіниць, а від нього хаотично розлітаються крихітні іскри…
«Ісаті каже правду, часу в нас дійсно обмаль», – тим часом промовляє Зефену, і Ті поспішає перевести на нього збентежений погляд. Той, кого назвали Ісаті, гмикає, і дівчина ще раз крадькома дивиться на нього, ловлячи на собі глузливий, але абсолютно незлобний погляд вогняних очей, який, тим не менш, змушує її трохи нервувати.
«Я знаю, в тебе багато запитань. Не соромся».
І Ті дійсно хотіла дізнатися про безліч речей, та від розгубленості вмить забула все, що непокоїло її ще хвилину тому. Вона заплющує очі на секунду, намагаючись зібратися з думками, і все ж вирішує озвучити найголовніше питання:
«Хто ви такі? Ви ж не люди, правда…»
Дивовижні співрозмовники коротко переглядаються.
«Ти абсолютно маєш рацію, ми дійсно не є людьми», – киває головою Зефену.
«Ми – меніфесі», – продовжує Ісаті, знизуючи плечима так буденно, ніби розповідає про погоду.
«Мені… Стоп. Що?» – питає зовсім спантеличена Ті, дивлячись на кожного по черзі.
Та що тут взагалі відбувається?
«Не «що», а меніфесі, – доброзичливо всміхається Февісі, – простіше кажучи, ми духи Музики. Але насправді історія дуже довга…»
«Дійсно довга і заплутана, і ми обов’язково тобі розповімо усе, тільки визволи нас звідси», – перебиває Зефену, в чиїй інтонації бринить відчайдушне благання.
Ті стоїть нерухомо, охоплена шоком, і не одразу розуміє, що треба хоч щось відповісти задля пристойності.
«Але чому саме я?» – видає вона перше, що приходить в голову.
«Тому що ти є ґарідіяні, – просто відповідає Ісаті і, бачачи повне нерозуміння в очах дівчини, пояснює із зітханням: – Ти наша хранителька».
«Ці символи, – вказує Зефену на руки Ті, – це наші імена».
Дівчина ошелешено дивиться на згадані символи, що красуються на її шкірі – за всіма цими подіями вона і думати забула про них. Символи стали чіткішими, аніж були до того, і їх багато, по декілька на кожен рядок, а самі ці рядки доходять ледь не до ліктів на обох руках.
«А в нас – твоє ім’я», – Февісі граційно торкається тканини свого широкого рукава, оголюючи зап’ястя, на якому красиво виведена єдина літера «Т». Зефену з Ісаті продемонстрували те ж саме.
«Тобто, заждіть… Ви хочете сказати, що я охороняю вас трьох?» – повторила сказане Ті у спробі вкласти шокуючу інформацію в голові, на що Зефену хитає головою і робить широкий жест.
«Нас усіх…»
Ті роззирається навсібіч, на силуети, що оточують її по колу. Вони вже набули чітких рис і форм, їх можна навіть розгледіти повністю, але раптом перед очима все починає плисти.
«Всевишні сили, час!» – вигукує Ісаті.
Навколишній простір знову огортає туман, і Ті усвідомлює, що ось-ось все зникне, а вона досі не змогла як слід розібратися у всьому, ба більше – тільки дужче заплуталася.
«Зачекайте… Я не розумію».
«Все буде добре, ми пояснимо…»
Дівчина вже не бачить співрозмовників, а тільки чує їх віддалені голоси і обірвані фрази, а після її з головою накриває темрява.
***
День не задався від самого початку. Вперше за довгий час, не почувши будильник, Ті проспала. Ні, якраз запізнюватися для неї було звичним ділом, але здебільшого це ставалося через повільність та банальне небажання поспішати у ненависний навчальний заклад – коротко кажучи, запізнювалася дівчина навмисно, хоча й регулярно отримувала на горіхи за це. Проте прокидалася вона завжди вчасно, а сьогодні щось пішло не так, і продерти очі вдалося лише завдяки нахабному кадлботу – Сто Двадцять Три топтався по ногах, запустивши у себе якийсь особливо осоружний саунд. Не найкраще пробудження.
– Котра година? – хрипкуватим спросоння голосом запитала Ті.
– Вісім годин і п’ятнадцять хвилин, – відзвітував бот. – До початку занять десять хвилин, поспіши.
– А-ай, ото вже!
Повторювати двічі не довелося: дівчина буквально підскочила з ліжка і прожогом кинулася до ванної кімнати. Сьогодні один з тих днів, коли дійсно варто поспішати, тому що на першому уроці була запланована модульна робота, а в цьому випадку краще не запізнюватися, а якщо в тебе і без того багато доган – і поготів. І, як на зло, проспати треба було саме сьогодні!
Ті метушилася, літала по квартирі, одягаючись на ходу і одночасно доїдаючи свій сніданок, смаку якого вона навіть не відчувала. Сто Двадцять Три мирно розлігся на дивані і з апатією, притаманною лише ботам, спостерігав за хазяйкою, а та, кинувши на нього короткий погляд, позаздрила від душі механічній тваринці.
«От би і мені бути роботом, – подумала Ті, – круто, напевно, нічого не відчувати, нікуди не поспішати».
Однак чомусь ця думка відгукнулася всередині сумнівами і глухою печаллю.
Взувшись і схопивши сумку, Ті кинулася до дверей, але перед самим виходом затрималася на кілька секунд. Вона швидко засукала рукава і глянула на символи – рівно виведені на шкірі, вони нікуди не зникли, а стали лише яскравішими. Тепер їх потрібно ховати як слід, щоб ніхто із сторонніх людей не дізнався навіть випадково. Взагалі-то, з цим не повинно виникнути особливих труднощів, позаяк Ті любила носити закритий одяг, а тепер навіть не стояв вибір. Але пильнувати все одно необхідно.
Ті вискочила з квартири і побігла вниз по ескалатору, не чекаючи, поки він сам доїде – це було б надто довго для людини, котра запізнюється. Вона неслася стрімголов, перескакуючи сходи, через що ризикувала гепнутися і заробити собі багацько травм, та, на щастя, цього не сталося, тому дівчина благополучно добігла до дверей під’їзду, вилетіла на подвір’я…
– Привіт!
… щоб ледь не збити з ніг Ен, котра стояла просто перед входом.
– Привіт… – Ті загальмувала в останню мить і дивом уникла зіткнення, а тепер здивовано витріщалася на подругу, намагаючись перевести дух. – А ти чому тут?
Здивування було цілком логічним, адже вони з Ен ніколи не зустрічалися перед школою, щоб іти разом. Тому ситуація здавалася дещо дивною і незвичною.
Ен тоненько засміялася.
– Я просто випадково проходила повз і вирішила тебе почекати. Подумала, а чому б ні? Якщо я вже тут. Ходімо?
Ті невпевнено погодилася і поновила крок, а подруга тим часом вже завела якусь невимушену розмову, точніше, монолог – сама ж Ті в таких ситуаціях навіть не намагалася вставити своїх реплік, а лише слухала чи, принаймні, старанно робила вигляд.
Дівчина скоса глянула на Ен, що йшла поруч і активно жестикулювала.
«Проходила випадково повз, аякже… Ти живеш біля самої школи. І звідки тобі було знати, що я ще не пішла», – подумки зверталася Ті до дівчини. Ен здавалася досить дивною останнім часом, а може, вона була такою завжди, просто раніше це не кидалося в очі? Відповіді не було, однак якась підозра поселилася всередині. Хитнувши головою, Ті вирішила не перевантажувати мозок непотрібними думками і здогадками. Врешті-решт, хто знає, які справи були у подруги і які обставини привели її сюди, може, це дійсно абсолютна випадковість? Але аргументи здорового глузду не допомагали позбутися тривожного передчуття – воно вперто нашіптувало, що тут щось не так.
«В моєму житті все не так», – роздратовано подумала Ті, але враз пом’якшала, згадавши свій сьогоднішній сон. Ті дивовижні істоти, що називали себе не менш дивовижним словом «меніфесі», так і стояли перед очима. Зефену, Ісаті і Февісі… І всі інші, з котрими вона ще не встигла познайомитися, але чиї імена написані на руках, зуміти б тільки прочитати. З ними всіма щось сталося, щось очевидно жахливе, якщо вони просять про допомогу якусь незнайому і по факту ні на що не здатну дівчину.
«Ти – ґарідіяні».
– Ґарідіяні…
– Що? – раптове запитання Ен змусило здригнутися і виринути із роздумів. Ті зрозуміла, що випадково промовила це вголос, і поспішила відмахнутися.
– Ні-ні, нічого. Я тебе слухаю, – збрехала вона, не змигнувши оком.
Подруга знову глянула так само дивно, як і декілька днів тому, і Ті абсолютно не розуміла, що криється за цим поглядом насправді, він їй зовсім не подобався. Втім, це тривало не довше трьох секунд, після чого Ен повернулася до свого звичного жвавого стану.
– А ми прийшли. Гей, Джі! Джі, привіт! – почала вона розмахувати руками і волати на всю вулицю до когось із своїх численних знайомих, котрі скупчилися на шкільному подвір’ї. Їй махали і щось кричали у відповідь, а Ті вирішила скористатися моментом і тихенько втекти подалі – у натовпі ледь знайомих людей їй було некомфортно, ще й присутність Ен викликала неабияке напруження. Тому Ті попрямувала одразу до класу, нікого не чекаючи.
Вже ідучи коридором на восьмому поверсі, вона мигцем зазирнула в широке вікно, що виходило якраз на подвір’я, і в цю ж мить Ен, котра все ще стояла там, озирнулася і з усмішкою поглянула вгору, точно на Ті – так, ніби могла її бачити з такої відстані, ще й крізь тоноване скло. Мурашки пробігли шкірою, і Ті відсахнулася від вікна, хоча навіть не стояла близько до нього.
«Що з нею таке… Або це зі мною?»
Ті поквапилася зайти в кабінет і вже не могла бачити, як її подруга застигла посеред подвір’я і ще якийсь час впивалася довгим, беземоційним поглядом у вікно на восьмому поверсі.
***
Тільки-но небо над головою починало темніти, плавно змінюючи сірий відтінок на синюватий, а потім і на зовсім чорний, як місто поспішало запалити свої яскраві неонові вогні, трансформуючись до невпізнання. Рекламні вивіски рясніли найрізноманітнішими барвами, а на величезних екранах транслювалися усілякі шоу, звідусіль було чутно саунди і гудіння двигунів аеромобілей. Все навкруги шуміло, гомоніло, гуготіло, створюючи відчуття якогось шаленого, барвистого карнавалу, в самому центрі якого знаходилася зараз Ті.
Посеред нескінченного потоку людей вона здавалася якоюсь загубленою, зовсім чужою, ніби її помилково поселили в цьому світі, нехай вона зовні особливо і не виділялася з натовпу. Та уважному сторонньому вистачило би одного погляду, щоби помітити справжню відмінність дівчини від інших. Просто на неї ніхто не дивився, що було тільки на краще.
Ті завжди подобалося гуляти вечірнім містом і милуватися ним, але зараз в цьому, здавалося би, звичному натовпі було фізично важко дихати. Дівчина гостро відчувала відсторонення і якусь незрозумілу тривогу, та скільки б не намагалася знайти причину таких відчуттів, все було марно. Просто ще один звичайний вечір у звичайному місті. І ніщо не віщувало біди.
Купивши в найближчому автоматі перший-ліпший напій, Ті відійшла подалі від скупчення людей і притулилася до стіни однієї з будівель. Від полуничного присмаку одразу полегшало і трохи прояснилося в голові. Дівчина задивилася в одну точку перед собою, автоматично торкаючись навушника у правому вусі, який справно мовчав. Але це їй, на жаль, не дуже допомагало уникнути набридливих саундів, що лунали з усіх боків.
Над самісінькою головою з характерним гуркотом пролетів дрон, і Ті від несподіванки ледь не пролила на себе залишки напою. Вона відштовхнулася від стіни, слідкуючи поглядом за літальним апаратом, що кружляв неподалік з невідомою метою. Дрони в місті – зовсім не рідкість, їх часто можна побачити скрізь, але поведінка саме цього конкретного непокоїла і вселяла параноїдальні думки. У Ті виникло відчуття, наче за нею стежать.
І варто було тільки подумати про це, як периферичним зором дівчина помітила якийсь незрозумілий порух збоку, на тому місці, де вона стояла ще мить тому. Увага одразу переключилася на чудернацьких тіней, що доволі швидко пливли вздовж стіни, і як пливли – вони то зникали на секунду, то знову з’являлися.
Ті застигла від здивування. Це точно були не тіні людей, що проходили повз, адже їхній рух як мінімум не співпадав з хаотичним рухом юрби – тіні пливли в геть протилежному напрямку. Невідомо, чим керувалася Ті в цей момент, але ноги самі понесли її слідом за невідомими істотами. Дівчині було моторошно і одночасно цікаво, їй кортіло дізнатися, що воно таке і куди прямує, тому вона обережно, майже навшпиньках, просувалася вперед, намагаючись не привертати до себе уваги і не випускати тіней з поля зору. На мить в голові виникла думка: а що, як це хтось з тих духів? Але Ті одразу відкинула її як нелогічну, бо тоді вони б явилися їй особисто, а не тікали невідомо куди; до того ж, духи просили визволити їх звідкілясь, а отже, з якоїсь причини не могли покинути своє місцезнаходження.
Розмірковуючи таким чином, Ті не помітила, як підійшла занадто близько, ледь не викривши себе. Тіні попрямували вглиб дворів і зупинилися, ніби в очікуванні чогось. Або когось.
Ті вирішила прослідкувати за ними, сховавшись за кисневим апаратом неподалік. Вона обережно визирала, намагаючись бути непомітною, і навіть затамувала подих, щоб не видавати зайвих звуків. Хвилини зо дві нічого не відбувалося, аж поки з напівтемряви подвір’я не виринув незнайомець. Через погане освітлення Ті не могла розгледіти ані його обличчя, ані навіть одяг, але це все не було важливим. В одну мить тіні оточили його і набули чітких людиноподібних форм, і дівчина побачила, як на їхніх пустих обличчях загорілися зеленим світлом величезні очі. Ті затулила рота долонею, щоби стримати здивований зойк, вона зрозуміла: тут коїться щось дуже погане. Інстинкт самозбереження волав про негайну втечу, але нездорова цікавість і шок паралізували тіло, не даючи зрушити з місця. Незнайомець і «тіні» за весь час не промовили жодного слова, тільки обмінювалися дивними жестами – Ті гадки не мала, що саме вони там роблять. І раптом надзвичайне сяйво вирвалося наче з-під землі, на секунду освітивши все подвір’я. Від такого несподівано яскравого спалаху очам стало боляче, а ще через мить шкіри на руках ніби розпечене залізо торкнулося. Ті потерла очі кінчиками пальців і відсунула рукав, щоби подивитися, що відбувається. І побачене здивувало: символи буквально палали, жевріли червоним сяйвом. Виглядало це незвично та навіть красиво, але відчуття були нестерпно болючими, наче від тяжких опіків. Дівчина відволіклася, а тому запізно помітила, що її присутність викрили.
– О, у нас несподівані гості, – почула Ті моторошний голос поряд із собою і відсахнулася, ледве втримавшись на ногах. Незнайомець наближався, за ним повзли тіні, вирячивши зелені очі, а Ті задкувала і гарячково міркувала, як їй швидше втекти звідси.
– Вибачте, я тут випадково… – пробурмотіла дівчина, намагаючись вгамувати тремтіння.
Незнайомець усміхнувся неприємно, і тільки зараз Ті змогла побачити його обличчя. Нічого особливого в ньому не було, ця людина виглядала, як звичайний хлопець, не набагато старший за саму Ті, але його очі… В них крилося щось страшне. Ці очі, скляні і порожні, ніби не належали живій людині.
«Вляпалася», – подумала дівчина.
– Шпигувати за людьми погано, хіба ти не знала? – тіні вже підповзли занадто близько, але Ті продовжувала відступати, відчуваючи, як їй фізично стає зле від їхньої присутності.
– Я і не думала…
Ще трохи – і дівчина просто впаде без сил, вона вже в яскравих деталях уявила, як її позбавляють життя прямо тут, в цьому незнайомому темному провулку.
Але нічого не сталося.
Незнайомець зупинився і жестом наказав своїм химерним поплічникам зробити те ж саме. Ті заклякла, не знаючи, як на це реагувати і намагаючись вгадати, що вони замислили.
– Тікай, – раптом сказав той, всміхаючись зневажливо, але Ті просити двічі не довелося. Тіло знову діяло за власним розсудом, і дівчина, зірвавшись з місця, щодуху помчала геть, неначе і не було того ступору і жахливого болю в руках. Повітря свистіло у вухах, тому не було чутно погоні, проте Ті боялася навіть озирнутися назад, щоб переконатися, а тільки бігла і бігла, як востаннє. Їй було так страшно, що вона і не помітила, як подолала доволі велику відстань на єдиному диханні. І тільки коли влетіла стрімголов у свій під’їзд, Ті нарешті видихнула, впавши прямо на сходи ескалатора. В очах темніло, дихати було вкрай важко і хотілося плакати з переляку, але дівчина стрималася.
– Оце так прогулянка, – прошепотіла вона собі під ніс. Тепер питань з’явилося ще більше, але де шукати відповіді, Ті не уявляла. Що то за створіння? Ким є той незнайомець? Чому вони так просто її відпустили? Їхні моторошні очі, здавалося, назавжди закарбувалися в пам’яті.
І Ті чудово розуміла, що це все тільки початок.