Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
theme song: Yoshiki Hayashi – Hear me cry
Світло проникає крізь прикриті повіки, але не б’є по очах, не викликає бажання замружитися сильніше, як це зазвичай буває після пробудження рідким ясним ранком. Воно навіює умиротворення, якийсь абсолютний спокій, воно… надто незвичайне.
«Ті…»
Чуючи своє ім’я, Ті розплющує очі, але не бачить нічого, окрім уже знайомого срібного серпанку, що лагідно огортає все навкруги.
«Знову цей сон».
Крізь серпанок поволі починають проступати силуети – здається, ніби вони просто підходять ближче. Ось ще трохи, і Ті нарешті побачить тих, хто захопили її сни. Вона навіть примружується, намагаючись роздивитися «гостей», що їй не дуже вдається.
Невідомі зупиняються на півдорозі, оточуючи дівчину з усіх боків. Двоє, троє, п’ятеро… Ні, десять? Більше. Ті озирається, рахуючи їх у міру появи в полі зору.
П’ятнадцять. Їх рівно п’ятнадцять.
Але Ті не відчуває небезпеки чи будь-якої загрози з їхнього боку, а навіть навпаки – в її серці оселяється такий спокій, якого вона досі, мабуть, ніколи не відчувала.
Тим часом силует, що стоїть прямо перед нею, починає рухатися і поволі наближається, і ось Ті вже чітко бачить сяючі очі, а через секунду срібляста поволока розсіюється різко, неначе хтось натиснув кнопку «очистити» на невидимій панелі управління, і тепер перед дівчиною стоїть не аморфний силует, а справжнісінька людина.
Ті фізично відчуває, як від подиву розширюються очі – настільки неймовірним здається незнайомець навпроти. Його довгі блискучі шати з широкими рукавами і важкими, як чомусь бачиться Ті, складками переливаються сріблом, а колір… Якби існувало щось біліше за білий, то саме так Ті охарактеризувала би його. Мантія, накинута на плечі цієї загадкової людини, спадає до землі, і небаченого відтінку дивовижна синь її тканини вражає уяву. Хіба таке можливо? Але ж Ті зараз дивиться на це власними очима.
«Нелогічно».
Ті насилу наважується підняти погляд.
Бліді вуста, бліда шкіра, мідне кучеряве волосся, що ледве торкається плечей, а в тих кучерях – сині діаманти і такі ж сині квіти, назву яких Ті, звісно, не знала. Вона взагалі бачила мало квітів за своє життя, можливо, тільки в дитинстві, коли разом із класом ходила в музей, що організувала Головна Лабораторія. А тепер Ті ошелешено роздивляється незнайомця перед собою, котрий і сам нагадує якусь дивовижну квітку.
І ці очі. Нарешті Ті має змогу їх розгледіти як слід. Вони мають незвичну форму, незвичний розріз, вони світяться тим самим яскраво-синім кольором, у погляді стільки доброти і суму, що від нього починає боліти десь у грудях.
Вкотре вражено оглянувши невідомого з ніг до голови, Ті доходить висновку, що абсолютно не здатна визначити ані його вік, ані стать.
«Неможливо. Таких людей просто не існує».
«Ті, послухай…»
Незнайомець раптово звертається до неї і простягає руку. Його голос лунає ніби звідусіль і нізвідки одночасно, ніби Ті чує його виключно у своїй голові; він дзвінкою луною відбивається від незримих стін, такий неймовірно красивий і теплий, хоча Ті і не розуміє, як голос може бути теплим, але саме така дивна асоціація спадає їй на думку.
Ті дуже хочеться простягнути руку у відповідь, але вона не здатна поворухнутися – її тіло невагоме і не хоче слухатися. У снах таке нерідко трапляється, але чи сон це? Ті чомусь починає сумніватися.
А силуети навколо так і стоять непорушно.
«Допоможи! Тільки ти можеш…»
«Але хто…? Як? Чим вам допомогти?» – з розпачем питає дівчина, не в змозі визначити, чи вголос промовляє вона ці слова, чи лишень подумки. Але як би там не було, дивний співрозмовник чує її.
«Замало часу, але я все тобі поясню пізніше. Тільки скажи, чи згодна ти допомогти?»
Ці надзвичайні сині очі та відчайдушне благання в голосі спричиняють нову хвилю болю в грудях, настільки сильну, що Ті ладна калачем згорнутися, якби тільки могла поворухнути хоча би пальцем.
«Я постараюся, обов’язково постараюся, – поспішає вона запевнити, лиш би цей погляд перестав бути таким сумним хоча б ненадовго, – тільки скажи…»
Очевидно, така відповідь задовольнила співрозмовника.
«Ти наша надія», – він з м’якою, ледь помітною усмішкою киває головою.
Раптом все довкола починає повільно щезати, танути, як лід у руці, і загадкового незнайомця навпроти знову скрадає густий туман.
«Зажди! Не зникай!» – Ті так би й кинулася вперед, але не мала змоги.
Проте чекати ніхто не збирається – невідомий продовжує розчинятися у просторі, віддаляючись від Ті.
«Хоча б скажи, як тебе звати!»
Ті бачить, – або ж їй тільки здається, – як на вустах незнайомця знову розквітає майже непомітний, але напрочуд ласкавий усміх, а через секунду він сам зникає з поля зору остаточно.
«Я Зефену…»
***
Майже увесь день Ті тинялася по квартирі, зовсім не уявляючи, чим себе зайняти, щоби відволіктися від надокучливих думок, та й взагалі хоча би як-небудь підбадьоритися. Як на зло, сьогодні вихідний день, тому навіть ненависні лекції не могли допомогти.
Зосередитися на чомусь конкретному не виходило зовсім, тому Ті залишалося тільки лежати у вітальні і безцільно дивитися в екран телевізора, де транслювалося якесь дурнувате шоу. Ті особливо не заглиблювалася в його суть, слова ведучого і учасників вона слухала краєм вуха, а перед очима, ніби наяву, стояла та дивовижна людина зі сну.
«Ні, не людина, – подумки виправила себе Ті, – це неймовірна, ірреальна істота».
Саме таке формулювання видавалося найбільш правильним, бо настільки фантастичне створіння не мало практично нічого спільного з незугарними, схожими одне на одного, пересічними людьми, яких тисячі; з цим безбарвним натовпом, частиною якого була і сама Ті. Безумовно, той незнайомець мав цілком людське тіло, наскільки Ті могла помітити. Не було в ньому нічого шокуючого, на кшталт третього ока чи перетинок між пальцями. Та водночас ця істота була неначе з іншого світу, якого, звичайно ж, не могло існувати, бо всім відомо, що є лише один світ – той, в якому ми всі живемо. Не існує навіть позаземних цивілізацій – це давно доведений науково факт. Але що тоді це все означає? Хіба могла вона, Ті, просто все вигадати?
А яке ім’я – Зефену… Воно абсолютно точно пасує незнайомцю, таке ж химерне і чудне. Ті ніколи не чула нічого подібного.
Наче дійсно з іншої планети.
– Як алогічно, – посміхнулася вона сама до себе.
Все ж таки, це дурниці. Ті впіймала себе на тому, що все частіше її думки йшли врозріз із непорушними законами логіки, що дуже непокоїло. Безсумнівно, немає нічого, що не могла би пояснити Наука, що би не підкорялося її правилам, отже виходить, все, що відчуває Ті – маячня.
Але чому ці думки не бажають відступити? Чому, навіть попри всі логічні висновки, не вдається викинути з голови і забути ті сни? І чому так несамовито калатає серце щоразу, як в пам’яті спливають сині сяючі очі?…
Як би хотілося поділитися з кимось усім, наприклад, з Ен, але то категорично погана ідея. В цьому місті жодна людина не повинна дізнатися про те, що відбувається.
Втім…
– Агов, Сто Двадцять Три, до мене! – гукнула Ті і через секунду почула легке тупотіння. Повернувши голову в бік дверей, дівчина побачила, як у кімнату, плавно переставляючи маленькі механічні лапки, вбіг кадлбот. Він спритно заліз на диван і вмостився спочатку поряд із Ті, а потім на її колінах. Ті посміхнулася, торкнувшись пальцями гладкої шерсті механічної (і доволі нахабної) тваринки.
– Привіт, Сто Двадцять Три.
– Вітаю, Ті. Як твої справи сьогодні? – рівним електронним голосом відповів кадлбот.
– Все добре. Як завжди.
Ті продовжувала гладити кадлбота, насолоджуючись м’якістю синтетичного хутра і намагаючись зосередитися хоча б на цьому відчутті.
Сто Двадцять Три – одна з нових моделей ботів, створених матір’ю Ті. Ці робо-тваринки спочатку були всього лише застосунком, чимось на кшталт віртуальних домашніх улюбленців і ними ж, звісно, залишилися, просто пані Вай, мати Ті, вирішила вдосконалити примітивну програму, пояснюючи свій намір тим, що їй конче необхідно хоча би з кимось розумним в хаті спілкуватися. Ті часто чула подібне, але ніколи не реагувала на кпини матері і навіть намагалася підтримувати її ідеї, що не завжди, до речі, робило суспільство і наукова спільнота. Але попри все пані Вай ніколи не кидала свої розробки і встигла досягти чималих успіхів у Головному Управлінні. Неймовірно розумна, здібна й непохитна в своїх рішеннях вона викликала щире захоплення у Ті. Пані Вай все життя працювала зі штучним інтелектом і хотіла передати свою справу дочці – Ті й сама колись мріяла стати схожою на маму і заглибитися у цю сферу Науки, – але з часом передумала, бачачи, що Ті абсолютно не має наукових здібностей, що і стало, певно, найгіршим розчаруванням в її житті. Хоча пані Вай неодноразово висловлювала надію, що все, можливо, ще зміниться з часом, коли Ті виповниться двадцять один рік і доведеться складати Екзамени. Але стверджувати напевно навряд чи видавалося можливим.
Ті не виправдовувала нічиїх надій.
Подумавши про це, дівчина тяжко зітхнула.
«Ти наша надія», – пригадала вона слова незнайомця зі сну.
«Дарма. Я ж і вас підведу».
Але якщо у випадку з матір’ю чи вчителями Ті змирилася, то такі думки стосовно неземної істоти викликали неабиякий протест. Не можна. Вона не може підвести, вона відчуває, що на цей раз не має жодного права зруйнувати чужі сподівання, бо вона хоче допомогти, ким би ці невідомі не були.
Така думка на мить збадьорила і навіть вселила рішучість, але вже за хвилину Ті знову зажурилася, впустивши сумніви у свій розум. Їй все ще було страшно.
– Знаєш, я останнім часом думаю так нелогічно, – звернулась вона раптом до кадлбота. – Це дивно.
– Чому нелогічно?
Ті замислилася ненадовго.
– Якісь чудні асоціації в голові… – і дійсно, Ті загадала, як їй на думку спало безглузде порівняння тієї людини з квіткою.
«Але вона так само красива».
– Красива… – повторила Ті свою думку вголос, наче відлуння. – Що таке краса?
– Краса – абстрактна властивість речі, ідеї, місця чи живої істоти, зокрема людини, що приносить відчуття приємності…
«…коротше кажучи, марна і непотрібна річ», – слова в голові прозвучали голосом матері. Ті не дуже розуміла значення поняття краси, але чомусь до незнайомця зі сну так хотілось застосувати саме його. Вона навіть не могла збагнути, в чому саме ця краса полягає – за логікою речей, вона повинна бути виражена зовнішньо, проте… у випадку незнайомця вона ніби струменіла зсередини.
– Ай, мозок перевантажений!
– Вибач, – беземоційно відповів кадлбот, перервавши цитування статті з мережі.
Ті стрепенулася.
– Ні-ні, не через тебе. Я просто задумалася.
Кадлбот повернув голову.
– Про що?
– А, та таке… Мені тут ідея на думку спала, ось… Це щодо шкільного проекту.
Ті не знала, навіщо їй брехати роботу, але чомусь сказала те, що сказала. Вона різко встала, не забувши при цьому притримати тваринку і акуратно поставити на підлогу.
– Піду полежу і ще подумаю трохи, мабуть…
– Допоможи нам.
Ті вже було попрямувала до своєї кімнати, та так і застигла на порозі, почувши ці слова. Дівчині здалося, ніби знову просто розігралася уява, але кадлбот чітко повторив:
– Допоможи.
– Сто Двадцять Три?… – Ті відчула, як холодок пробіг поза спиною, і несміливо озирнулася. Кадлбот стояв нерухомо і вдивлявся в неї своїми крихітними скляними очима.
– Тільки ти зможеш нам допомогти. Будь ласка. Допоможи. Допоможи. Допоможи. Допоможи.
Це було схоже на нічне жахіття. Ті так і стояла, наче вкопана, і серце завмирало від страху. Кадлбот повторював одне й те саме моторошним механічним голосом знову і знову, ніби його закоротило, а Ті не могла поворухнутися, скута жахом.
– Припини… – прошепотіла вона. – Ти лякаєш мене.
– Допоможи. Допоможи. Допоможи.
Ті поволі відступала назад, не зводячи очей з робота – вона ще ніколи не боялася настільки сильно. Ноги ледве тримали її, усе тіло тряслося шалено.
– Ті! – кадлбот зненацька перейшов майже на крик, занадто емоційний для машини, і Ті скрикнула від несподіванки разом з ним, а вже в наступну мить робот просто вимкнувся і затих, але відгомін його голосу застряг у вухах.
– Що… це взагалі таке було?
Ошелешена Ті насилу змусила себе зрушити з місця і притьмом побігла до своєї кімнати, одразу зачиняючи двері за собою.
Підійти до кадлбота вона так і не наважилася.
***
День наближався до завершення, а Ті так і не змогла зробити нічого корисного. Вона ледве заспокоїлася після дивного інциденту і ось вже годину гіпнотизувала своє домашнє завдання з фізики, намагаючись зібрати докупи думки, що розповзалися врізнобіч. Пізніше з роботи повернулася мама, і вони разом сіли вечеряти, коли Ті нарешті спромоглася вийти з кімнати, нервово озираючись навколо.
Іноді дуже хотілося поспілкуватися з мамою нормально, обговорити щось цікаве, Ті навіть пробувала почати розмову, але завжди все йшло не так, як хотілося б. Діалог не клеївся, Ті почувалася ніяково, так, ніби говорить із ледь знайомою людиною. Тому вона надалі вирішила обмежуватися лише сухими, банальними фразами. Це влаштовувало всіх.
От і тепер на своє питання «як справи на роботі?» Ті отримала звичну односкладну відповідь «нормально», після чого пані Вай закінчила вечеряти і мовчки пішла до себе, залишаючи Ті на кухні наодинці. Дівчина бездумно дивилася у вікно, де миготіли неонові вогники, і мимоволі зітхала. Про дивну поведінку кадлбота вона так і не наважилася розповісти, хоча дуже хотілося.
Ті милувалася містом – воно справді їй подобалося. Та й життя її цілком влаштовувало, але бували миті, коли раптом ставало так важко, що вона ось-ось готова була заплакати, що, звісно ж, неприпустимо – прояв будь-яких негативних емоцій всіляко засуджувався суспільством, а то й карався чималим штрафом, якщо не пощастить мати свідків, а куди Ті ще більше псувати свій рейтинг. Тим не менш, якимось дивом їй завжди вдавалося вчасно взяти себе в руки і відігнати непрохані думки. Врешті-решт, для смутку нема об’єктивних причин, вона живе в прекрасному місті, серед щасливих людей, у котрих не прийнято вдаватися до якихось дурних роздумів. Але якщо раніше думка про це заспокоювала, то зараз Ті все більше починала брати під сумнів істинність цих постулатів.
«Все через те, що я погано сплю, – дійшла висновку вона і кивнула сама собі. – Треба це виправляти».
Адже дійсно, через дивні сновидіння Ті втратила спокій і мала страшенне недосипання, саме тому й була такою неуважною та розсіяною. Вона просто не в змозі думати ні про що інше, бо тривожна невідомість нависла над головою. Інтуїція підказувала, що ці сни так просто не відпустять – щось тут було не те. Але як визначити, що саме?
Ті видихнула. Надто велика кількість питань без відповідей спантеличувала. А може, просто змиритися і чекати, поки ця проблема не розв’яжеться сама по собі? Та і зазвичай що далі, тим ясніше стає і більше деталей з’являється. До того ж, Зефену наче все пояснить, якщо вірити даній обіцянці. Принаймні, Ті дуже на це сподівалася. Вона не знала, чого варто очікувати, не розуміла, чому раптом надала якимось снам такого великого значення, але гостро відчувала недобре. І їй дійсно дуже хотілося допомогти.
– Я взагалі нічого не розумію.
Ті стримала чергове тяжке зітхання і попленталася у ванну кімнату. Конче необхідно зняти напруження і розслабитися хоч трохи, з чим завжди допомагала тепла водичка з ароматною піною і маслами.
Ті виставила на сенсорній панелі потрібну температуру і взялася спостерігати, як широку ванну повільно заповнює прозора рідина – це видовище заспокоювало.
Ті закотила довгий рукав своєї кофти і збиралася зачерпнути трошки води, коли раптово щось дивне на зап’ясті привернуло увагу. І за мить тіло ніби струмом прошило – настільки сильним був шок від побаченого.
На лівій руці виднілися химерні, хитромудрі символи, що складалися з вертикальних ліній, незрозумілих візерунків, кружечків і крапок. Ті вражено роздивлялася написи, навіть подих затамувала, а потім схаменулася і закотила інший рукав. Побачивши, що і на правій руці так само красуються невідомі символи, Ті здивувалася ще більше, але подив напрочуд швидко переріс у справжню паніку.
«Та що ж це, трясця, таке!?» – подумки дівчина вже билася в істериці, але вголос – анічичирк, щоб мати нічого не запідозрила. Ті виставила вперед руки, не в змозі відірвати погляд від таємничих написів. Деякі з них вимальовувалися не дуже чітко, а найяскравішою була верхня на лівому зап’ясті.
«Це що, жарт такий? Звідкіля вони взялися?»
Ті категорично відмовлялася будь-що розуміти. Либонь це частина нового сновидіння, та коли ж вона встигла лягти спати?
Ні, неможливо.
Ті намагалася стерти написи, але не допомогли ані гель, ані мочалка, ані жорсткувата тканина рушника – символи так і залишилася неушкодженими. У відчаї Ті притиснулася до стіни і безсило сповзла на підлогу, обійнявши свої коліна. Їй стало закономірно страшно – всі люди бояться невідомого і незрозумілого, Ті не була винятком. З’явилося гостре бажання, щоб хтось підійшов і обійняв її просто зараз, сказав, що все буде гаразд і це просто сон, який нічого не означає, і що зараз вона прокинеться наче й не було нічого. Але Ті з гіркотою усвідомлювала, що, на жаль, ніхто не прийде, і від цього робилося тільки гірше.
«І чому це відбувається саме зі мною?»