Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
theme song: Lynch – Be Strong
Сказати, що Ті була приголомшена – не сказати нічого. Наче вкопана, вона заклякла на місці, витріщившись на подругу. Серце, здавалося, пропустило удар і провалилося в п’ятки, а спиною пройшовся неприємний холодок.
– Що? Не розумію, про що ти, – збагнувши, що її реакція може викликати підозри, Ті змахнула з себе заціпеніння і постаралася відповісти якомога більш невимушено. Під руку нарешті потрапила потрібна куртка, яку дівчина хутко накинула на плечі.
– Ти розмовляла уві сні, – промовила Ен, відірвавшись від милування статуеткою, – і декілька разів сказала це слово. Тож ким або чим є «Мехарі»?
Вона вчепилася допитливим і до страшного серйозним поглядом в Ті, через що та поспішила сховати за спину тремтячі руки, які видавали її з головою.
– Я… абсолютно не пам’ятаю, що мені снилося, це якась маячня, – почала Ті, зображуючи подив і задумливість, і сподівалася лиш, що це виглядає хоч скільки-небудь переконливо. Подруга якось дивно посміхнулася і похитала головою.
– Ти не вмієш брехати.
Завжди легковажна і надмірно весела, Ен зараз виглядала напрочуд стриманою, навіть суворою, від чого ставало моторошно. Ті здавалося, ніби перед нею знаходиться зовсім інша, чужа людина, а не подруга, з якою вони знайомі з дитинства.
– А я і не брешу, – відповіла дівчина із запізненням, максимально невимушено знизавши плечима. – Я справді нічого не пам’ятаю. І ти забудь, воно того не варте.
Вся ця ситуація почала неабияк дратувати. Ті гнівалася на себе, на Ен, котрої тут бути не повинно, на матір, яка її впустила.
«Як можна було так тупо проколотися? – сердито думала Ті. – Ото дався їй мій сон…»
Зробивши глибокий вдих, щоб утихомирити злість, а заразом вгамувати тремор кінцівок, Ті рішуче підійшла до подруги і взяла її за руку.
– Дійсно, Ен… Не думай про це. Просто якась нісенітниця наснилася, з ким не буває, – вона потягнула дівчину за собою. – Ходімо, нам вже час.
Ен кивнула невпевнено, і звична посмішка знову прикрасила її обличчя.
– Ти маєш рацію. Сама не знаю, чого так відреагувала на якусь дурницю, – гучно засміялася вона. – До речі, Сто Двадцять Три такий милий, ми вже познайомилися. Я взагалі вперше у тебе вдома, тут так стильно…
Подруга, як зазвичай, почала теревенити, перескакуючи з теми на тему так швидко, що ледве можна було встигнути за плином її думок. Ті звикла бачити Ен саме такою, але ці різкі зміни настрою відверто лякали. В голову закрадалися сумніви, чи здорова вона взагалі і як довго це триватиме, а найголовніше – чим це закінчиться. Про всяк випадок треба поводитися з Ен обережніше, щоби раптом не бовкнути зайвого. Тепер все стало інакше, і якщо раніше між подругами не було таємниць, то тепер вони з’явилися. І Ті впевнена, що не одна вона приховує дещо – надто вже дивно поводить себе Ен останнім часом.
«Треба з цим розібратися, але зараз в мене є більш важлива проблема», – нагадала собі дівчина.
…Настрій був кепський і поліпшуватися, вочевидь, не поспішав, незважаючи на легковажно веселу атмосферу навколо. Навіть навпаки – ця метушня і голосний сміх тільки більше пригнічували. Ті розташувалася на м’якому диванчику і з апатією роздивлялася людей, безцільно помішуючи трубочкою свій коктейль. За столиком навпроти сиділа галаслива компанія підлітків, а за столиком праворуч – якась парочка; хтось виходив, хтось приходив, хтось витанцьовував під приглушений саунд на вільному майданчику, котрий був трохи відокремлений від основної зали невеличким виступом.
Ті не доводилося раніше бувати в таких закладах, але це місце дуже подобалося Ен, саме тому вони тут – подруга не хотіла слухати жодних заперечень і потягнула в цей дивний клуб, обіцяючи «круту тусовку». Щоправда, Ті цієї крутості так і не вловила.
Саме приміщення було не надто велике, але доволі просторе. Світлі стіни, світлі меблі і синювате освітлення за задумом, певно, повинні були створювати відчуття затишку, але натомість дівчина відчувала лише дискомфорт. Цей синій колір здавався якимось мертвим, і від такої раптової асоціації Ті пересмикнуло. Дівчина воліла б якнайшвидше піти звідси, та ображати Ен не хотілося, тому вона не подавала вигляду, активувавши все терпіння, на яке була здатна.
– Як же тут круто! – варто було лише згадати про подругу, як вона одразу ж з’явилася і плюхнулася на диван, мало не розплескавши коктейль.
«Крутіше нікуди», – понуро промовила Ті подумки, але озвучувати це не стала, лиш ствердно кивнула і посміхнулася натягнуто.
– А що я казала! Чого ти сидиш тут, не розважаєшся?
Ті зам’ялася.
– Я розважаюся, – відповіла вона, – просто мені більше подобається спостерігати…
Ен закотила очі і рішуче піднялася з місця.
– Ні, так не піде. Треба рухатися, нумо! – вона схопила Ті за руку і потягнула в бік танцювального майданчика, незважаючи на гучні протести і спроби спротиву. Якраз в цей момент заграв новий саунд і так гучно, що Ті схопилася вільною рукою за голову і замружилася.
– Оце тема! – просто у вухо прокричала Ен і звільнила подругу зі своєї хватки, відтак, ніби забувши про неї, попрямувала в самісінький центр хаотично танцюючого натовпу.
Але Ті це було тільки на руку. Вона, похитуючись, повернулася до свого столика і вчепилася в нього, мало не перекинувши на себе. Настільки погано дівчині не було ніколи: в очах темніло, до горла хвилями підступала нудота, а голова розколювалася. Ці жахливі звуки, що лунали скрізь, довгими гострими голками проколювали череп, встромлялися в мозок і отьмарювали розум. Ті здавалося, ще трохи – і вона просто помре, її стан був украй паскудним і ставав дедалі гіршим з кожною хвилиною. Вона розтирала обличчя долонями, намагаючись хоча б трохи прийти до тями, аж раптом відчула на пальцях щось липке.
«Це що, кров? Треба вийти звідси…»
Насилу дівчина звелася на ноги і попленталася на вихід. Опинившись на свіжому повітрі подалі від саундів, вона почала потихеньку повертатися до норми. В голові трохи прояснилося, хоча пульсуючий біль нікуди не зник. Ті кінчиками пальців потерла скроні, ніби це могло допомогти, і втомлено зітхнула.
«Оце жахіття, – промайнуло в думках. – Як таке взагалі може комусь подобатися?»
Проте дівчина не помітила нікого, кому б іще стало так погано від цих звуків, а це означає, що тільки на неї вони мають такий згубний вплив.
«Але чому?» – не розуміла Ті. Їй ніколи не подобалися саунди, це правда, вони завжди пригнічували і змушували відчувати дискомфорт, але ж не настільки… Подібного ще ніколи не траплялося. Та як би вона не дивувалася, а голос розуму, який чомусь звучав як голос Зефену, вперто нашіптував єдину відповідь.
«Ти ґарідіяні».
І такий аргумент не був позбавлений логіки, хоча Ті все одно не могла до кінця вловити зв’язок між усім цим.
Але єдине дівчина усвідомлювала чітко: звуки, що вона чула уві сні, не можна було навіть порівнювати з тим, що їй доводилося слухати зараз та й усе життя. Чудова музика й огидні саунди… Якщо б люди хоч краєм вуха почули ті ніжні переливи, що так милували слух і відгукувалися десь там, глибоко всередині, то ніколи більше не повернулися б до саундів. Ті не уявляла, що саме може видавати такі звуки, адже вони долинали звідкись із простору, підкоряючись волі Мехарі; та вона пообіцяла собі обов’язково про це дізнатися.
У роті відчувався гидкий солонуватий присмак крові, і стало зрозуміло, що кровотеча з носа не поспішала вщухати. Ті машинально витерлася долонею, але це не допомогло – вона тільки більше розмазала кров по обличчю.
«Ото вже».
Ті задерла голову, постояла так хвилини зо дві і, переконавшись, що стало трохи легше, рушила назад в приміщення, прикриваючи рукою нижню частину лиця. Дівчина запитала в першого зустрічного, де знаходиться вбиральня, і попрямувала у вказаному напрямку. Вмившись поспіхом і довівши до ладу розпатлане волосся, Ті трохи затрималася біля дзеркала, прискіпливо роздивляючись своє відображення.
«Виглядаєш поганенько», – всміхнулась вона невесело. Тьмяна шкіра, синці під очима і втомлений, неживий погляд – дівчина не впізнавала саму себе. Зітхнувши із сумом, Ті вимкнула воду і вже зібралася йти, аж раптом почула приглушений голос в одній з кабінок. Все б нічого, але то був голос Ен, що змусило зупинитися і прислухатися, затамувавши подих. Подруга з кимось розмовляла, нервово, але надто тихо, тому до слуху Ті долітали лишень уривки фраз.
– Я цим і займаюся… Так, вона зараз зі мною. Поки що нічого… Але є підозри… Так, це мій прокол, вибачте.
«Про що це вона?» – Ті схмурніла і обережно подалася вперед, намагаючись не викрити себе. Ця дивна розмова викликала занепокоєння – тепер стало надто очевидно, що Ен щось приховує, і це «щось» набагато серйозніше, ніж Ті може уявити. Вона нагадала собі, що не має права засуджувати подругу, бо сама тримає в секреті важливі речі, але… Якесь погане передчуття не давало спокою.
А тим часом розмова завершилася і почулося клацання замка. Ті зреагувала миттєво і прожогом вилетіла із вбиральні, – добре, що вихід був за два кроки, – сподіваючись, що не наробила багато шуму і залишилася непомітною. І коли Ен прийшла, вона вже сиділа за їхнім столиком, попиваючи коктейль, наче й не було нічого. Ті намагалася не виказувати своєї тривоги, адже навіть натяк на надмірну обізнаність міг вилізти дівчині боком. І в найкращому випадку подруга просто образиться на безцеремонне підслуховування, а в найгіршому… Хоча і достеменно невідомо, що то була за таємниця, але щось підказувало Ті, що так просто їй не відбутися.
У свою чергу Ен теж поводила себе розслаблено та цілком невимушено, продовжуючи веселитися і реготати з власних жартів. Але помітивши, що Ті виглядає хворобливо, вона захвилювалася і вирішила відправити подругу додому.
– На сьогодні досить, – констатувала Ен. – Тобі дійсно не завадить добряче відпочити день-два. Поспи як слід, не забудь поїсти і відвідай лікаря, якщо що. Себе треба берегти.
– Як скажеш, мамо, – іронізувала Ті, в’яло усміхаючись, за що отримала ліктем в бік. Вона була рада завершити сьогоднішній вечір, тому не стала сперечатися.
Ен провела до під’їзду, хоча поривалася довести до самої квартири, але Ті насилу переконала її, що і сама чудово впорається.
Закляклими пальцями дівчина набрала код на сенсорній панелі і увійшла в будинок, після чого піднялася на свій поверх. Опинившись у квартирі, вона неголосно озвалася:
– Я вдома!
І, не чекаючи на відповідь, побрела до своєї кімнати. Там панував неймовірний безлад, речі були розкидані скрізь по підлозі, але у Ті не залишилося сил на прибирання, тому вона проігнорувала цей хаос і плюхнулася на ліжко, прикривши очі. Цей день виснажив її, думки в голові текли в’яло, повільно, ніби густий сироп, ще й на додачу скроні стискало болючим спазмом. Дівчина позіхнула і спробувала розташувати свою багатостраждальну голову в такому положенні, в якому б вона не так сильно боліла. І коли нарешті їй це вдалося, сон миттєво огорнув втомлене тіло, даючи йому відпочинок.
Ті снилося золоте, червоне і зелене листя, що падало з неосяжної висоти. Воно кружляло і стикалося одне з одним, і від цих дотиків творилися ніжні звуки-переливи, що слабкою луною розносилися безмежним простором і відгукувалися, здавалося, в самому серці.
***
Бувають такі дні, котрі тягнуться нескінченно довго, так, що одна година здається вічністю; а буває геть навпаки – час летить із приголомшливою швидкістю, що і оком змигнути не встигнеш, як день вже завершився. І, наче за законом Мерфі, таке трапляється саме тоді, коли менше за все хотілося би. Або коли попереду чекає щось дуже важливе і хвилююче. Так сталося з Ті.
Вона навіть не помітила, як швидко настав день «ікс». І ось вже сьогодні ввечері їй доведеться вирушити за межі міста, в небезпечну невідомість, щоб відшукати своїх меніфесі. Як це буде? Скільки часу це займе? А головне, як повернутися назад живими? З дитинства Ті знала, що про тих, кому не пощастило опинитися за містом, більше ніхто нічого не чув, вони ніколи не поверталися звідти. Людині вижити там просто неможливо через величезне скупчення отруйних речовин, якими наскрізь просочені повітря і земля. До того ж, давно ходять чутки, буцімто багатокілометрову пустелю населяють жахливі монстри, і якщо не отруйне середовище, то ці мутанти точно вб’ють будь-кого, хто потрапить туди. Тому виселення з міста вважалося найсуворішою карою для злочинців.
Ті здригнулася від цих думок. Вона лиш сподівалася, що чутки залишаться просто чутками і що ніяких мутантів на своєму шляху зустріти не доведеться. Проте токсичні речовини були цілком реальними, і що робити з ними, дівчина не знала. Знайдений вдома благенький респіратор являв собою не найнадійніший порятунок, але Ті зробила логічний висновок, що краще вже так, аніж зовсім ніяк. Хвилювання ось-ось загрожувало перерости в паніку, а це було б абсолютно недоречно зараз. Дівчина зробила глибокий вдих і повільно видихнула, наказавши собі зібратися і зосередитися на плані дій. Годинник показував о пів на сьому, а вийти потрібно рівно о восьмій – в цей час вже достатньо стемніє. Ті розрахувала, що до Східних воріт доведеться добиратися не менше двох годин, бо прямого транспорту туди просто немає, отже пристойну відстань треба буде здолати пішки.
Основна проблема полягає в тому, як проникнути за межі купола, якщо ця територія серйозно охороняється. Дівчина довго сушила мізки над цим питанням, та й так нічого не вигадала, легкодухо поклавшись на своїх незвичайних супутників, про яких чула від Мехарі – у них обов’язково має бути якийсь план. Принаймні, Ті сподівалася.
«Вирішуватиму проблеми імпровізаційно», – розмірковувала вона не надто впевнено, але все ж трохи збадьорилася.
Так, за зборами пройшла година. Невеликий рюкзак з усім необхідним вже стояв наготові, а сама Ті, повністю зібрана, тинялася кімнатою, вкотре обмірковуючи всі деталі. Раптом дівчину осяйнула думка, і вона витягла із шкільної сумки свій голограф – йому доручається дуже важлива місія. Підключивши до головного комп’ютера, Ті швиденько завантажила своє зображення, яке мало проєкціюватися в певні проміжки часу. Голограма потрібна для матері, щоб вона не помітила відсутності Ті. Звичайно, це ненадійний обман, який надто легко викрити, але спробувати було варто.
«Хоча і без цього вона навряд щось помітить», – подумала дівчина.
До того ж, так підозріло вдало склалося, що саме зараз у Головній Лабораторії намітився грандіозний проєкт, в тому відділі, яким керує пані Вай, через що вона вже кілька днів повертається додому пізніше, ніж зазвичай, а сьогодні взагалі вирішила ночувати на роботі. Ідеальне співпадіння, надто ідеальне, щоб Ті не почала нервувати – адже коли все проходить досконало, є імовірність того, що це затишшя перед чимось поганим.
Дівчина хитнула головою, відганяючи непрохані страхи, і сховала голограф в статуетку, поміж двох скляних сфер, попередньо виставивши таймер. Так вона вирішила перестрахуватися, а ще буквально вчора про всяк випадок попередила матір, що може інколи затримуватися в Ен. Що ж стосовно самої Ен… Ті лишень сподівалася на везіння і на те, що подрузі не спаде на думку заявитися до неї додому ще раз.
Отже, до виходу залишалося хвилин десять, а дівчина була схвильована до запаморочення. Вже взута і з рюкзаком за плечима, вона стояла в коридорі, час від часу поглядаючи на наручний годинник. Якби хтось ще кілька тижнів тому сказав би, що вона, Ті, перестане бути пересічною людиною і забажає добровільно вибратися за межі рідного мегаполіса, щоб урятувати таємничих духів Музики, ризикуючи власним життям, дівчина би посміялася в очі, а то і взагалі дала б драпака від цього божевільного. Але тепер все склалося саме так, і, думаючи про це, Ті дивувалася, як так сталося, що таке просте, звичне існування перевернулося догори дном за такий короткий час? І це ще далеко не кінець, бо що далі, то стрімкіше розвиваються події. Дівчині було страшно, аж коліна тремтіли, та вона твердо вирішила йти до кінця.
«Нічого не бійся, ми з тобою», – пролунав зненацька голос Мехарі в голові, і новоспечена хранителька посміхнулася. Вона глянула на годинник ще раз – він показував рівно вісім.
«Що ж, шляху назад немає», – рішуче промовила дівчина подумки і штовхнула вхідні двері.
…Діяла Ті чітко за планом: вийшла на проспект, змішалася з натовпом (що ніколи для неї не становило великих труднощів), відтак сіла в потрібний аеробус, який повинен її доправити до кварталу М-52, а вже звідти дівчина попрямує аж до Східних воріт.
Все пройшло досконало, без пригод, і ось Ті вже швидким кроком долає метр за метром у напрямку своєї цілі. Мапа міста стояла перед очима – дівчина детально вивчила її, і ці зусилля виявилися не даремними, адже тепер Ті мала змогу орієнтуватися вправно і швидко.
Як і передбачалося, околиць міста дівчина дісталася рівно о десятій. Зупинившись, щоби перевести дух після інтенсивної ходьби, Ті роззирнулася. Навколо було темно, лише поодинокі ліхтарі слабким жовтим світлом розганяли трохи цю темряву. Мегаполіс із його неоновими вогнями залишився далеко позаду, і тепер доводилося пробиратися мало не навпомацки, але це навіть на краще – так менше шансів бути поміченою. Ті ніколи раніше не доводилося бувати тут, тому вона йшла якомога тихіше, нервово озираючись. Довкола з обох боків дороги височіли якісь дивні триповерхові будівлі з маленькими віконцями, і дівчина вирішила триматися ближче до їхніх стін, щоб за можливості зливатися з ними, або, у разі потреби, хутко чкурнути в який-небудь закуток і там сховатися. Над цим місцем висіла така цілковита тиша, незвична і тривожна, що Ті здавалося, ніби вона чує власне серцебиття; до того ж, ніде не було видно жодної людини. Це нагнітало і без того напружену атмосферу.
Пройшовши ще декілька метрів, Ті різко завернула, але одразу ж позадкувала і притулилася до стіни. Там, за рогом, були охоронці, а це означає, що дівчина дісталася пункту призначення: Східні ворота вже за крок. Щоправда, воріт як таких не було – всього лише три лазерні шлагбауми відмежовували місто від небезпечної зони, проте Ті знала, що це тільки видимість, адже за цими шлагбаумами простягався незримий купол, котрий, вочевидь, і відкривався за допомогою цих лазерних «воріт».
Усюди снувала озброєна до зубів охорона, серед якої були і люди, і роботи. Ті майже панікувала: от як пройти повз них усіх непомітно?
– Стій, де стоїш, – пролунав раптово тихий, але суворий голос десь позаду. Дівчина ледь не підскочила з переляку і повільно розвернулася.
«Ну все, мені гайки», – тільки і встигла подумати вона, поки не побачила того, хто говорить. А ним виявилася дівчина в оточенні дивних людей в темних довгих шатах. Незнайомка була кремезною, міць її статури вгадувалася навіть крізь широку, безформну і вже досить подерту одежу. Зростом значно вище за Ті, вона тим не менш дивилася з-під лоба і здавалася не надто доброзичливою, проте все ж це був не охоронець, від чого Ті значно полегшало. Вона крадькома подивилася на її супутників, що стояли по колу, ніби сек’юриті. Їх п’ятеро, в напівтемряві важко було розгледіти деталі, але це довге вбрання і блискучі прикраси наштовхували на думку…
«Та вони ж меніфесі! – логічно здогадалася Ті. – А ця дівчина, певно, їхня хранителька».
От тільки ці духи разюче відрізнялися від тих, чиєю ґарідіяні є сама Ті. Вони були темні, дещо химерні і вселяли якщо не страх, то якийсь трепіт. В самому їхньому єстві відчувалося щось не те, але що саме, дівчина не знала.
– Ну і довго ти ще збираєшся витріщатися? – цокнула язиком незнайомка, закотивши очі. – Увійди в коло.
Меніфесі мовчки розступилися, і Ті слухняно стала поряд із дівчиною.
– Мене звати… – почала було Ті, але її безцеремонно перервали.
– Я знаю.
«Це ж звідки?» – обурилася вона, але вголос цього не сказала, задавши натомість інше питання:
– А ви хто?
Співрозмовниця повернулася і зміряла Ті відстороненим поглядом.
– Я Кей, – відповіла вона коротко. – А це Анідінеті.
Ті кивнула, хоча в неї ще були питання. Та вона вирішила притримати їх поки що, адже зараз не дуже слушний момент для теревенів.
– Ви готові? – раптом запитали меніфесі, зробивши це одночасно. Їхні голоси ніби злилися в один, щоправда, різночастотний, і це звучало до того моторошно, що в Ті похололи пальці на руках. А Кей лише спокійно відповіла «так», хоча духи не зреагували на неї – здавалося, вони навіть не поворухнулися жодного разу за весь час.
«Оце компанія», – подумала Ті і ковзнула поглядом по обличчю нової знайомої, на якому навіть у пітьмі можна було розгледіти дрібні синці і подряпини, що так різко контрастували з хворобливою блідістю шкіри.
– Ми вирушаємо, – промовила Кей, зав’язуючи у хвіст своє довге чорне волосся і зосереджено дивлячись уперед. – Йдемо не поспішаючи і тільки в межах кола – так нас не помітять. Меніфесі невидимі, а разом з ними і ми також, доки знаходимося під їхнім безпосереднім впливом. Це ясно?
Ті швидко закивала головою.
Саме зараз вона особливо гостро відчула, що її життя більше ніколи не буде таким, як раніше. Всього лише три лазерні смуги попереду відділяли Ті теперішню і майбутню від Ті минулої. Дівчина похапцем озирнулася на сяючий вдалині мегаполіс із думкою, що, цілком можливо, бачить його востаннє.
«Та навіть якщо й так, я готова, – відповіла вона сама собі твердо. – І тепер іду без вагань».