Кому належить місто

Правда забувається і стирається з роками. Дуже багато крові та страждань змиваються часом, ніби кришталевою водою. Вартує лише те, що можна довести, про що це свідчення у вигляді записів. Нематеріальне — водночас крихке і вічне, бо де ще жити століттями, як не у пам’яті поколінь, як не у людей на вустах, як не у серцях?

Ніхто не міг сказати точно, чи існували Кий та його брати з сестрою. Чи була та сестра заміжньою за грізним королем остготів. Чи були засновники Києва язичниками, або ж поглядали в бік єдиного бога. Загубились знання, залишились тільки оповідки.

Коли Либідь запитали, чи готова вона пробачити чоловіку ревність, гарячкуватість та гнів, вона відповіла: «Ніколи». Брати й не сподівались почути інше. Але за століття, проведені тут пліч-о-пліч з колишнім чоловіком, Либідь звикла до нього. Не клекотіли в ній образа та гидливість, змогла балакати з ним та зробила Германаріха помічником братам. Хоч і залишався бранцем, виконував роль шпигуна, слідкуючи за тим, кого обирала Либідь, кому могла подарувати шанс. Ніколи ще не помилялась ця підземка мавка, загнана як і її ріка в тунелі, колектори та переходи під містом.

— Ти впевнена? — найбільш боліло йому дивитись на криваву рану, схожу на тонку посмішку, намальовану точно на горлі. Кожного разу Германаріх відвертався або ж дивився тільки в очі колишній дружині.

— Впевнена. Якщо він відмовиться від забуття, якщо витримає щоденну працю в річці протягом року, якщо вижене з себе огидливих духів, і, зрештою, зневіриться і кине свого бога, тоді…

— Хрестика на ньому не було. Чи може кат тримати хрестик при собі?

— Звичайно. Деякі такі хрести мають, що й не подумаєш ніколи… — вона замовчала, дозволивши собі насолодитись виною Германаріха, який не блимаючи дививсь їй в очі, лякливо боячись глянути нижче.

Вона відчувала ласкаву теплу кров, що лилась по шиї, заливала ямочки ключиць та плескалась у горлі. Все як тоді, а стільки часу минуло!

Розпрощались вже через хвилину, але та хвилина для Германаріха була ніби цілим життям. Поглянув він на рану Либеді, закрив очі й поплив кудись далеко-далеко. Отямився лише наступного дня, розбитий та страдний. Потворні ропухи Либеді пагорбами нависали над ним, а потім, коли він прикрикнув на них, проганяючи геть, невдоволено заквакали.
Либідь чула ті звуки здаля і раділа: Германаріх отримав своє, як отримував кожного разу, коли вони зустрічались.

***

Міста зовсім як люди. Будівлі — то органи, вулиці з бульварами — судини, парки — плями родимок чи ластовиння, а руїни — справжні бридкі шрами. Міста живі, а душі у них — думки та слова, вкладені у людські уста, у легенди та байки.

Коли Євген вперше побачив Київ, відчув себе нікчемною крихіткою у величезному морі швидкого і бурхливого часу. Це величне, могутнє, древнє місто, що пережило стільки втрат та отримало чимало перемог, дивилось на гостей хоч і привітно, але з викликом.

Чи зміг Євген тоді уявити, що більше ніколи не покине Києва? Оті квітучі білосніжними свічами каштани, запах смачної перепічки, ароматне сухе варення, велетенська постать залізної захисниці, від погляду на неї голова паморочилась — все це стане частиною його. Не рахуючи, звісно, можливостей великого міста. Їх тут безліч, потрібно лише вчасно вхопитись та не ловити ґав.

Хто б сказав про Львівську браму, подивився як на блазня з дурнуватими жартами за пазухою. Може, Яся повірила б. Чудернацькі легенди, плітки та історії їй подобались, дуже любила копирсатися у міфах та переказах. Євген називав її мрійницею непутящою, та хіба йому спадало на думку, що вона втікала від реальності? Від тієї реальності, в яку він безжалісно кинув.

Зранку чи то ввечері — межі часу тут стерті — Євген з жахом виявив зникнення пляшечки. Думки спочатку сполохано розсіялись, панічно розсипались, розбігались, бо ж знання було: загубити пляшечку — позбавити себе шансу. Либідь про те не казала, але кожного разу запитувала про древню воду, в якій ще, мабуть, сам Андрій змочив ноги.
Проте Євгену вдалось зібратися з думками: згадка про розмову з Дмитром підійнялась до самої поверхні із каламутних глибин норовливої ріки пам’яті.
Та Євген пізно схопився. Дмитро кудись зник, і годі шукати — ніхто не бачив, ніхто не чув. Роздратований Щек відповів, що ніякого Дмитра знати не знає. Може, й збрехав. Якби Євген бачив очі Щека, то точно помітив лукаві вогники нахабної неправди. Може, Дмитра зжер монстр-змій? Те страховисько, ніби й перебирало харчами, але коли шлунок його — чи їх кілька? — спорожнів, то й вередувати було б згубно. Скільки б змогло отаке колосальне чудовисько жити без їжі? А що, якщо воно знайде шлях на поверхню? Тоді Києву кінець.

— От дідько! Що його тепер робити?! — у розпачливому гніві, у жерущій всі нутрощі ненависті, у смертельному страху кричав Євген.

Матрац летів догори і знову приземлявся, здіймаючи у повітря хмари пилу та шмаття тканин, пір’я та бруду. Германаріх спостерігав за горем Євгена зі спокійною усмішкою, стояв непорушно, ніби кам’яний бовван та лише зрідка кліпав очима. Євген шаленів, обливаючись потом та стримуючи у собі цілу низку лайливих, обурливих слів.

— Прокляття! Прокляття! Це ж він вкрав, я впевнений! Поцупив та випив, а потім його зжер Змій!

Германаріх дістав з кишені маленьку пляшечку та голосно кахикнув. Тільки-но Євген рушив на нього, старий король похитав головою, мовляв, не раджу тобі наближатися. Євген зупинився, важко дихаючи та відчуваючи кисень так, наче то була ворожа стріла в грудях, запитав:

— Що за витівки?

— Просто стало нудно, — Євген недовірливо примружив очі — вже зовсім не в характері жорстокого та насупленого Германа такі от диковинні жарти.

— Насправді ти ж повинен мені подякувати. Вчора пляшку твою мало інший не спорожнив.

— Хто? — сухо запитав Євген. — Дмитро?

— Може і Дмитро, не знаю як звали. Вже зубами тулився до кірки, хотів виймати. Я забрав. Сказав, що якщо ти чоловік широкої душі, то подаруєш йому пляшку сам. Га? Як тобі?

На мить здалось, що Германаріх продовжував знущатись. Та жодним, навіть найнепомітнішим рухом чи поглядом, він не виказував ніякого зухвальства чи зневаги. Дивився прямо та вперто, простягнувши на долоні чарівну пляшечку.

— Мені вона потрібніше, — коротко кинув Євген, не розуміючи з якого це дива Герман раптово промацував його совісність та схиляв до доброго вчинку. Не буде цього — пляшечку абикому Євген точно не подарує, тим паче чоловікові, якому немає прощення.

— Гадаєш? — хитро всміхнувся Германаріх, дивною, чаклунською посмішкою.

Тут все непевне, нетривке та незбагненне. Власна голова наповнена оманливими, чужими думками, ідеями та фантазіями. Власні руки та ноги, керовані кимось іншим, ніби ти сам — лялька у театрі. Все огорнуте невидимими туманами, прозорими шалями, заховане за сріблястими лаштунками. Жити тут — важко, вмерти з власного бажання — неможливо. Приреченість, покірливість та гнітючі думки, що згодом стихають, замовкають і стає дуже легко. Бездумно волочити хворобливу подобу життя, відплачуючи данину за гріхи засновникам величного міста.

— Це якась перевірка? — збагнув Євген, втім, згріб владно пляшку з руки Германаріха і хотів було приховати в кишеню.

Весь цей час спав Євген чи не спав, а пляшку тримав коло серця, ніби сам хрестик, найдорожчий сакральний скарб. Не втомлювався берегти його от злого, заздрісного ока Дмитра чи когось іншого, ладен був битися на смерть за ту водицю, бо знав: то шлях до омріяної свободи. Намацуючи пляшку вночі, втихомирювався, хоч як не бажав ридати, квилити чи стогнати, бо рвалось все всередині, бо не хотів тут бути. Лише коли відпочивав, хотілось йому жалібно плакати, за працею та рідкими балачками з Германаріхом і думки не мав жалкувати про щось. Але й потім чим більше часу минало, тим менше хотілось Євгену ридати. Ритм буття тутешній поглинав сльози, точно так само, як і усмішки.

Германаріх не відповів. Євген дивився-дивився на пляшку та й відчував себе дурним блазнем, посміховиськом, з якого король втішався, то допомагав, то дужче заплутував, ніби павук грався з бідною жертвою-мухою. Либідь багато приховувала. Вона ніби і хотіла справедливості, але поводилась так, ніби була іншим павуком, що діставався Євгена з другого кінця павутини. Не було тут віри нікому. Ні Щеку, ні Хориву, ні навіть Самсону чи дивним химерам, витесаним з каменю.

— Знаєте що?

Те, що здавалось давно знищеним, приспаним, як хижий лютий звір, набиралось сил. Та чи можливо до кінця умертвити кровожерливу тварюку, зло, яке давно текло-бігло судинами, вбралось у шкіру, як крем, поселилось десь між ребрами та жадібно чекало свого часу. Билось кулаками, виривалось на волю, розривало без жалю, болюче груди. Пекло, горіло, спалювало, лихоманкою мазало тіло, вдаряло потилицю, кололо в очі, засліплювало. Буяв, гомонів, проростав гнів.

— Пішли ви до біса! Пі-шли до бі-са! Ось вам!

І все. Більше не тримався він за пляшечку, ніби вона — то його остання надія на визволення, нікчемна соломина, міст поміж життям та смертю. Жбурнув об стіну, швидко та різко, сильно жбурнув, не жалкуючи сил. Якби мала справді потаємні чари — не розбилась і не розсипалась сотнею льодяного кольору уламків, а цілюща вода не поглинулась так швидко землею, ніби звичайна дощова. Ніякої коштовності, жодної ціни, вигадка та омана — та водиця, за яку Дмитро ладен був віддати інформацію та, може, що і більше, погодься тоді Євген.

— Бачив? Бачили всі?! Дурня повна та ваша вода тисячолітня, нісенітниця! Самі її пийте, злизуйте рештки, сподівайтесь, що допоможе. Мені байдуже! Мені все одно! Подавіться!

Він верещав так несамовито, довго та відчайдушно, що привернув увагу братів Хорива, що якраз привів кількох новеньких, до смерті переляканих бранців, та Щека, який нудився, легенько торкаючись струн кобзи. Либідь також чула той біснуватий зойк: її жаби через нього загуділи, а риба, відчувши злобу, вдарила велетенським хвостом так, що річка вийшла з берегів. Либідь зняла коралі, покотились намистини у різні сторони, заспокоїли примар та чудовиськ, вгамувалась поневолена ріка, забрала свої води назад. Не чув крику лише Кий, бо на поверхні збирав бранців. Але як почув з вуст переляканих людей про річку, вмить рушив назад.

В тому крикові, який виношувався роками, а саме роки минули за рутинною працею Євгена на благо Києва, відчувався перший викрик немовляти, його перший подих свіжого повітря. У тому крикові відчувались стогони, благання передсмертних мук, крики злості та подиву, крики розчарування та захоплення, крики самовдоволенні та самознищувальні, всі, яких зазнавала людина протягом життя — до самого останнього, ледве чутного видиху.

— Оце так. Непогано визволив внутрішнього звіра, — без краплі подиву прошелестів Щек на вухо Хориву.

— А що інші хіба не верещали? — повів бровою Хорив, штовхнувши поперед себе нажаханого чоловіка. — Сядь, перепочинь. Поспішати тобі точно нікуди, — а потім, знову звернувшись до брата, мовив: — Германаріх довів його?

— Воно вийшло з нього, як липке чорне блювотиння. Ще довго тримався.

— Тю, — сплюнув Хорив, лише трохи промазавши і оминувши голову бранця. — Чесно кажучи, досі не розумію як розрізняти де просто істерика, а де — справжній крик розпачу та каяття.

— Не було каяття, брате, — холодно зауважив Щек, — втім, Либідь бажає йому свободи.

— А Кий? Де він?

— Впевнений, що скоро буде тут. Змія пора годувати.

— Здогадуюсь, хто саме стане його обідом, — Хорив востаннє поглянув на Євгена, який припавши до землі бурмотів щось незрозуміле під носа, а потім зайнявся своїми бранцями знову.

***

Кий справедливо називав мешканців Львівської брами метушливими та брудними комахами. Хоча навіть мурашки, що робили все на користь свого мурашнику, невтомно примножуючи багатства та зміцнюючи укріплення дому, часто-густо виявлялись кмітливішими за людей. Засновнику Києва не подобалось таке життя. Хотів бути зверху, дивитись на місто з пагорба, з якого колись все почалось, а не карати бранців. Але хто слухав язичника, який приніс у жертву десяток тогочасних киян? Та чи Володимир нікого не вбив своїм хрещенням? Бунтувала душа Кия, боліла, жалісно квиліла.

Мовчав він про своє, про особисте, працюючи для міста. Бо що є Київ без них? Без нього, братів та сестри? Місто жило разом з ними, а вони росли й розвивались з ним — поглинали нові слова, традиції, знали більшість новин та чуток. Місто та його творці — єдине ціле. Принаймні у Києві завжди було так.

— Киньте його Змієві.

От і все, що сказав Кий, побачивши судорожного Євгена, змученого та зарюмсаного. Ніхто не сперечався. Коли волочили його, забивався до рота та ніздрів пил, виїдав очі пісок та стійкий запах сечі. У тому стані як після вибуху бомби, якою Євген завжди був, відчував себе знесилено та слабо відпирався, майже не чинячи опору. Мішок з сушкою — от ким був Євген, благаючи лише свободи, сонця та свіжого повітря. Він хотів би обійняти ноги братів, що несли його до колії, хотів би вчепитись в сукню Либеді, пригорнутись та навколішки молитись про прощення.

Яся виникала то тут, то там. Сумними та темними очима гляділа на нього, мовчки, міцно стуливши рота. Потім привиділась Євгенові матір, хитала головою та витирала гіркі сльози. Був там й молодший брат з величезним синцем під оком, що колись йому Євген поставив. Всі його жертви. Та тепер жертви вже не вони, а він сам. Жертва голодного звіра, що все шелестів тілом в тунелі, блискавично швидко наближаючись до Львівської брами.

— Не бійся. Смерть — це свобода, — ласкаво сказала йому Либідь, ніжно погладила по замурзаній щоці, а йому так хотілось кричати та ревіти, але звук вертався назад, розривав груди. — Боляче не буде.

— Не буде, не буде. Тільки потрощить тебе та й все, — зареготів Хорив. Чоловік, якого Євген колись вважав за безхатька, а тепер такий величний, поважний та могутній. Може, й сам пережив страту на кшталт цієї, хтозна?

— Будь ласка… — пискнув Євген і стогін його потонув у гудінні потягу.

І знову як того дня, коли він, збентежений та сполоханий, шукав порятунку у чергової. Вона не помітила хлопця, пройшла повз, проводжаючи останній потяг. Тут, прямо перед її очима коїлось лише — на вечерю Змію подавали людське м’ясо. Поглине його роззявлений ротяка чудовиська і буде довго, повільно вмирати, оточений шлунковими соками. Переварюватись заживо.

— Смачного! — вигукнув Щек і його очі — боже, Євген помітив, що очі на місці, зблиснули ніби дві перлини в темному череві молюска.

Підкинули його вгору, роззявило рота страховисько. Ніби у сутінкову криницю, у прірву летів він, в гарячу пічку, як Івасик-Телесик, не порятований, знищений хитрою зміюкою. Боляче не було — дійсно, але страшно, гидко та образливо. Минули перед очима Яся, мама, брат та інші знайомі, полегшено всміхнулись наостанок. Чи то таким він був звіром? Чи заслужив такої смерті?

***

Отямився Євген не в шлунку змія, а на твердому ліжку. Сіра постіль, старезна, ще набита гусячим пір’ям подушка, босі ноги та піжама. Блакитні стіни, акуратно пофарбовані, але де-не-де видно тріщини. Чистенька підлога, блискуча та тумбочки поряд. На вікнах ґрати, за якими плескалось вечірнє сонце у синій-синій повній ванночці.

Так пахне лікарня. Чужим потом, трохи сечею, чистотою і ліками, а ще страхом та невизначеністю.

Підхопившись на ноги, Євген кинувся в куток, потім побіг до іншого, перевіряючи чи все насправді, чи тепер на поверхні він. Чи то сон був? Чи марення? Бо лікарня… Лікарня не з перев’язаними, страждаючими від фізичної болі пацієнтами, а для тих, хто втрачав розум. Чоловік, що рахував своє ж волосся, ретельно відділяючи волосини, парубок, що ховався за ковдрою, злякано виринаючи звідти. У кожного травма. Ще один взагалі прив’язаний до ліжка, але так мирно спав, що й не повіриш — хворий, скоро в інше відділення переведуть.

Щек? Хорив? Германаріх? Ні, це зовсім не вони, навіть і близько не схожі.

— Що це було? Що ж було? — і хотів хапатись за телефон, та не знайшов ні в ящичку, ні під подушкою, Євген сів на ліжко.

Медсестра здалась схожою на чергову метро. Протерши очі, Євген зрозумів: здалось. Він запитав, де знаходиться. Вона відповіла ласкаво, ніби розмовляла з дитиною, що в лікарні. Тільки цукерку не видала — точно як турботлива матуся.

Майже полегшення. Хоча і не зовсім, бо як тут, коли в божевільні знаходишся? Євген вплутав пальці у густе волосся та й так завмер. Медсестра займалась роботою, іноді кидала погляди на нього, але ні слова не сказала. Він сидів отак, пригадуючи потвор, легенди, випробування, миготливі смолоскипи Львівської брами, і тремтів.

Через хвилинку з’явився лікар. Євген не одразу прийняв руки від обличчя.

— Як ви себе почуваєте? — знайомий, знайомий голос, що вразив у самі легені, серце, порушив кровообіг та відбитком ліг на обличчя.

Зблід Євген, вхопився за подушку та закричав:

— Кий! Кий! Це ж той самий Кий! — і прикрився подушкою, ніби захистити могла його від лікаря, схожого на великого князя, якого вважали ще човнарем, та помилялись. Князем був від народження і досі.

— Бачу, у вас як завжди, — тихо кинув лікар собі, а до Євгена звернувся витримано та серйозно: — Давайте трохи побалакаємо? Я нічого вам не зроблю.

Довелось знову пояснювати хворому, що він ніякий не Кий, що все то просто витвори химерної фантазії й немає ніякої загрози, все буде добре. Пояснювати це терпляче та лагідно, як ще ніколи не говорив, навіть звертаючись до власної родини.

Щоб потім, коли Євген заспокоїться, дістати кинджал слова і вдарити боляче: «До зустрічі, Євгене» і всміхнутись так, як завжди, у бороду, у вуса, постати перед хворим справжнім. Бути хазяїном Провалля, великим князем з племені полянського, засновником столиці України та катом, змушеним за свої гріхи вершити хитке, свавільне правосуддя. І впиваючись воланнями самотнього божевільного Євгена, його ревом, уривчастими стогонами та скавучанням, повернутись вниз, додому.