Змій

Кожне поважне і старе місто відоме своїми легендами. Одні з них — такі ж давні, як земля під ногами, інші — молоді, ніби сучасні хмарочоси. Одні викликають теплі посмішки на обличчях, інші пронизують до кісток. Легенди також забуваються, стираються з пам’яті поколінь і рідко коли повертаються. Міста вмирають, але легенди живуть довше. Однак якщо вмирає одна легенда, на її місці з’являється інша. Люди вигадують, мріють, бояться. Люди думають, що в легендах надто мало правди, та помиляються: часто саме в них більше істини, ніж в реальності.

Мабуть, люди звикли до легенд, тому і не боялись їх, не бентежились через те, що трапилось колись, вважали все казками. Легенди нагадували про себе по телевізору і в газетах, наукових працях та оповідках бабусь чи лячних історій в компаніях підлітків. Ніхто не ставився до легенд з побожною повагою та честю.

Легенди вмирали. Легенди жили. Легенди мстили.

Євген сидів на самому кінці смердючого матраца, а здавалось, ніби десь на краю світу. Кілька діб, а, можливо, навіть тижнів, минуло відтоді, як він востаннє бачив Хорива. Германаріх мовчав, лише роздавав вказівки по роботі, а після кудись зникав. Євген бачив його серед найстаріших, схожих на скупчення дощовиків. Ніхто не намагався заговорити з Євгеном, проте траплялись інколи погляди в його бік — не співчутливі та тямущі, а холодні й презирливі. Він нагороджував інших точнісінько такими ж. Ніхто не любив бачити себе самого у відбитті іншої людини.

— Чув, що Петро зник? — запитав чоловік середніх років, одягнений в закривавлений піджак.

— Певно, на корм пішов, — байдуже відповів інший чоловік: у цього руки по лікоть були у крові, здаля вона виглядала як червона фарба чи рукавички. — Він тобі тре?

— Та не тре він мені. Просто зжерли його, а він мій боржник.

Прислухаючись до них одним вухом, іншим Євген намагався почути розмову двох жінок. Одна з них — зовсім молода, ледве школу закінчила, але з такою незугарною посмішкою, що викликала бажання перехрестися навіть в атеїста Євгена. Інша виглядала наче добра стара, які зазвичай продають зернята чи букети польових квітів біля входу в метро. Коли вона глянула на Євгена, він знітився та схопився пальцями за матрац — таким пронизливим був той погляд, вивертаючи назовні всі думки та переживання Євгена, дивилась вона.

— Тримай, — серветку, не дуже й чисту, але придатну для використання, простягнув Євгенові чоловік, який тільки-но запитував про Петра.

— Дякую, але…

Не зразу зрозумів Євген навіщо йому та серветка, але коли смак власної крові соленою водою впав на губи, він витер її. Кров йшла носом з хвилину, і спочатку здавалось, ніби вона ніколи не зупиниться, настільки багато її витекло. Євген не пам’ятав, що треба робити у таких випадках, та про всяк випадок закинув голову назад.

— Стара завжди так дивиться. Кажуть, вона нащадок самого Аскольда.

— Правда? — запитав Євген, хоча насправді йому було нецікаво, але цей чоловік був першим, хто за довгий час підійшов і заговорив.

Так не вистачало зараз звичайних обговорень. Наприклад, чого б це з’їсти на вечерю, що купити в супермаркеті, варто одягти цю сорочку чи іншу, який серіал переглянути.

— Мовляв, змія, яка вкусила Олега — її рук справа. Не просто так його вкусили, — додав чоловік та нахмурився одразу ж, помітивши пляшечку з водою. — Що це в тебе?

— Це? Либідь дала. Вона ж усім таке дає.

— Не всім, — не приховуючи заздрість, відповів чоловік та безцеремонно завалився поряд з Євгеном на його матрац. — Якщо запропоную бартер, обміняєш?

Чого тільки не чув Євген про цю пляшечку, але чомусь був впевнений, що обмінювати її не можна. Це його шанс повернутись на поверхню чи, можливо, просто річ, пов’язана зі шляхом вгору. Точно Євген ще не знав, але по-хазяйськи стиснув пляшечку в руці. Либідь навіть не потрудилась розповісти для чого та вода потрібна, Германаріх лише глузував, а про Щека чи Хорива і говорити годі.

— Для чого вона тобі? — запитав Євген: такий шанс дізнатись призначення пляшечки!

— Щоб забути. В ній вода з самої річки Либідь. Колись — кришталева та цілюща, а тепер — проклята, обпльована та загиджена. Після такого забуваєш все, навіть те, що тримає тебе тут.

— Тобто у мене є шанс забути чому я тут?

— Так. Це таке місце, де навіть у найнахабнішого злочинця, покидька та вбивці прокидається совість. Заглушити її можна лише з допомогою цієї води, — він тицьнув пальцем в стиснений кулак Євгена, провів про кісточки пальців та приязно посміхнувся. — Дмитро.

— Євген, — але пальців не розтиснув, спеціально запропонував Дмитру ліву руку, той її з жаром потиснув. Євген усім тілом відчув його дике, очманіле бажання отримати пляшечку. — Я чув, ти сказав про Петра. Хто його зжер? То якась метафора?

Дмитро всміхнувся, перевів погляд з кулака на обличчя Євгена. Зморшки, схожі на тонкі павутинки, що зібрались біля його очей, як це буває звичайно, зовсім не додавали йому привабливості. Він не посміхався очима, бо ці зморшки додавали йому років і потворності, підкреслюючи в погляді божевільну жагу отримати бажане.

— Змій.

Більше Дмитро нічого не сказав, підійнявся, кілька хвилин розглядував Євгена, ніби роздумуючи над тим ударити його чи ні. Євген готувався до бійки — хоч не відчував себе переможцем заздалегідь, але якщо вода з Либеді така коштовна, то потрібно її зберегти.

— За інформацію треба платити. Захочеш, аби розповів тобі ще щось — віддай пляшку.

— Я подумаю, — відповів Євген, хоча навіть не збирався думати.

Кілька наступних годин він провів в гидкому передчутті лиха, навіть не лягав перепочити, все чекав на випад Дмитра чи котрогось з його друзяк. Шкірою відчуваючи на собі хижацькі, голодні погляди, Євген стискав пляшечку у руці та намагався пригадати бодай щось зі слів Либеді. Вона нічого не сказала про воду. Може вона дала її спеціально, аби перетворити Євгена на мішень, а, можливо, хотіла допомогти йому забутись. Хоча це нерозумно: якщо він забуде, то допомагати їй не стане, скоріш за все.

У Євгена ще був вибір. У більшості тутешніх його вже не було.

Германаріх вже не зміг би забути, навіть випивши декілька літрів води з Либеді. Дмитро, якого поки не забрав Змій, також був приречений, але ще не знав про це. Стара жінка, очі якої дивились, ніби дві чорні діри, не могла ні поласувати водою, ні потрапити до Змія. Навіть Змій — той самий, який колись поглинав красунь цілими візками, не хотів пригощатись такими гнилими душами.

Такі як Петро йому подобались, бо перебували на шляху до каяття, але ніяк не могли перепросити. За це їх і карали прямісінько в його утробі. Такі як Германаріх, Дмитро чи та бабка ніколи не думали про каяття. Провалля колись, а тепер Львівська брама стала для них могилою без надгробка.

***

Спочатку Яся добре пам’ятала про Євгена. Вона постійно оберталась, навіть коли просто йшла до магазину, чи немає його позаду. Потім вона перевіряла оновлення в соціальних мережах, може, там щось написав? Здригалась, коли пізно ввечері хтось телефонував і з полегшенням зітхала, виявляючи, що то подружки чи сестра. Євген зник, наче й не було його. Але Яся знала, що рано чи пізно він повернеться. А ще вона лякалась власних почуттів, бо хвилювалась: чи то стокгольмський синдром в голову вдарив, чи ще що, але бентежні думки, ніби насіння кульбаби, розлітались головою.

Потім, коли минуло десь близько місяця, всі знайомі Євгена почали потроху забувати його. Навіть заява в поліцію ніби зникла, ніхто не збирався шукати Євгена. Останньою, хто ще хоч трохи чекав на нього та тішив себе думками про повернення, була його матір. Втім, навіть вона викреслила зі спогадів сина. Точніше, їй допомогли це зробити.

Усі, хто потрапляв у Львівську браму, не повертались. Про них забували, стирали, ніби гумкою, а на місці, де колись знаходились спогади про зниклих, малювали нові — приємніші, гарні, потрібні, іноді сумні чи болючі, але ніколи — жорстокі та кроваві.

Номер телефону не видалився з контактів — він ще зберігався у Ясі. Ім’я не змінилось: таке далеке «Женя», колись записане спочатку на невеличкому клаптику паперу, а потім дбайливо перенесено до телефону. Тепер Яся, гортаючи телефону книгу, ніяк не могла пригадати, якому саме Жені належав той номер, бо серед знайомих був лише один Женя. Євгеній Артемович — тітчин чоловік, якого Яся аж ніяк не могла називати Женею, та й сумнівалась, що він взагалі мав мобільний. Євгеній Артемович нехтував всіма благами цивілізації, окрім, звісно ж, телевізора та радіо.

Тому, не довго розмірковуючи, Яся просто видалила «Женю» з телефону. Остання тонка нитка, що могла б допомогти пригадати про того самого Євгена, обірвалась.

***

Зелений театр — місце, оповите історіями та легендами. Кажуть, що тут живе Хазяїн, який дуже цінує ввічливість та розраховує, що кожен з його гостей, обов’язково привітається з ним. В Зеленку можна ходити просто на прогулянку чи пікнік, можна прийти сюди, аби полоскотати собі нерви. Хтось вірить в існування страхітливого Хазяїна, а хтось вважає, що то лише дурнуваті вигадки. Втім, якби той Хазяїн існував, то точно надрав би дупу всім, хто смітив тут безкарно та малював не надто гарні графіті.

Ніхто й уявити собі не міг, що хазяйнував тут саме Кий. Той самий засновник міста, який дав йому своє ім’я. Господарем Кий був справедливим та жорстким, не любив, коли хтось паскудив природу чи визначні пам’ятки: а цим у Києві постійно страждали, то ж доводилось часто стримувати праведний гнів, аби нікого ненароком не вбити. Все, що міг зробити Кий, аби хоч якось вплинути на сучасних киян та гостей міста — зрідка лякати їх та нагадувати про смертність.

Кий любив бавитись з технікою. Він єдиний таке вмів, точнісінько так, як єдиний міг гуляти всім Києвом, тоді як брата та сестру прив’язали до їхніх топонімічних тезок. Коли він телефонував комусь, це спочатку виглядало як жарт. Хтось боявся відповідати, а хтось брав слухавку, запитував що це за Кий такий і чи можна повернути цей телефон власникові за винагороду, як от підлітки, яких бачив Євген. Але Кий, відповідаючи басовито та суворо під шум віків, наче говорив здалеку, відлякував усіх, кому тільки вистачало сміливості розмовляти з ним. Звісно, не всі його боялись, глузували та сміялись прямісінько в слухавку, просили «такого розумного божевільного з’явитись та покарати всіх особисто». Він приходив не до всіх, вибирав найгрубіших та самовпевнених, бо витрачати сили на всіх підряд Кий не збирався.

Коли Хазяїн Провалля з’являвся, всі відчували легку прохолоду, ніби по спині хтось водив лезом ножа. Затамувавши подих, всі переглядались, одним поглядом запитуючи чи відчував ще хтось те ж саме. По шкірі бігали сироти, а в шлунок хтось накидав гладкої гальки, вона ж застрягла у горлі та заважала ковтати слину. Кий мовчав — та й ніхто б не почув його зараз, лише телефоном — але мовчав так виразно, що це відчувалось матеріально на всіх рівнях.

Мовчання інколи говорить більше, ніж будь-які слова. І точно саме мовчання викликає більше запитань, ніж розмова. Тиша лякає. Така тиша, яку приніс за собою Кий, жахає найбільше.

Тоді вони кажуть, що пора вшиватись, бо якось недобре стає тут. І вони, сполошені містичними відчуттями, коли хтось нібито дихає їм прямісінько в вухо і водить зброєю по спині, поспішають втекти. Хтось починає кахикати, хтось плаче, хтось пораниться. Ці емоції, викликані страхом перед невідомим, годували Кия. Він стояв, проводжаючи колючим поглядом втікачів, та міцно тримав кинджал у руці. Крапельки крові, зовсім не помітні для тих, хто втік — вони скажуть потім, що лише подряпались — збирались в один густий клубок. З таких клубків виготовляли особливий розчин. На ньому тримався майже весь Київ.

***

— Чому я раніше не чув про Змія? — якось запитав Євген у Германаріха.

— Тому, що про нього тут не люблять говорити, — стенув кістлявими плечима Германаріх, на хвильку обернувшись та глянувши на Євгена. — А ти гадаєш, придатний у харч Змію?

— Не знаю. Я не відчуваю вини та не збирають каятися, — чесно відповів той, заглянувши у відро, де болотяна шпаклівка наче трохи змінилась. Щось було в ній не те що завжди, тільки от що — Євген не міг зрозуміти.

— Змій може з’їсти й нечистих. Йому стає байдуже, якщо він голодний. Навіть бранців Кия зжирав кілька разів. Всіх зжирав, окрім мене. Тупа тварюка.

Бранців, час яких вичерпався і, аби не трапилось перенаселення, віддавали Змію. Він повзав тут коліями, як колись з’являвся з земних глибин, аби поласувати дівчатами чи хлопцями та залишав по собі кілометри ні на що вже не придатної землі, випаленої, перевернутої догори дриґом. Тоді Змій виглядав трохи інакше, його знали як Горинича. А тепер він просто перетворився на величезну зміюку, що повзала підземеллям по шляхах метро.

Чи відчували ви в метро щось таке, коли вітер куйовдив волосся й у звичному запаху сирості та смоли ввижався ще якийсь — запах небезпеки та смерті. То Змій проповзав перед вами, але ви, справжній реаліст та частина зовнішнього світу, не помітили його. Наш мозок забороняє бачити нам деякі страхіття: те, що не може пояснити сам.

Германаріх зітхнув. В тому зітханні Євген уловив весь сум та тугу прийдешніх поколінь. Германаріх не міг померти остаточно, та й не жив зовсім. Здавалось, його покарано тут більше за всіх інших. Та Євген ще не знав про тих, хто дістався Кию.

Злочинці, вбивці, злодії, пліткарі — всі, кого колись за якихось обставин так і не покарали або тих, кого забрали ще живим, як от Євгена, жили під коліями Львівської брами. На рівень нижче, ніж Євген та йому подібні, вони несли своє покарання. Їхня кров, кістки, шкіра — загалом все, що тільки можна було дістати з тіл, кожного дня слугували як домішки для особливих шпаклівок.

Так, наступного дня, як і нові тріщини, з’являлись нова шкіра, кістки, жилами текла кров.

Якщо хтось скаже, що старовинне місто чи селище побудоване без жертв, він точно збреше. Не існує жодного міста чи села, збудованого не на кістках. Вся земля — величезне кладовище, а в тих місцях, де живуть чи колись жили люди, могил найбільше.

В Києві також так. Щоб місто стояло далі, потрібно приносити йому жертви. Місту треба кров, як Змієві душі, як Кию страх чи сльози, як Германаріху свобода чи чистота вод Либеді. Дмитру потрібне забуття. А Євген хоче вирватись на поверхню. Хтось давно змирився та жив, поки міг тут, ніби лялька чи безпорадна та квола істота. У більшості погляд взагалі нічого не виражав, окрім тих, кого не хотів навіть Змій.

Погляд Євгена ще містив крихітні іскорки надії. Він пам’ятав про пляшечку Либеді і вірив, що це йому допоможе якимось чином.

Коли повз проїздили потяги, повні людей, справжніх, живих, людей, Євген мчав та дивився на них заздрісно та сумно. Випрямляючи спину, стоячи навшпиньки та ледве не звертаючи шию. Євген заглядав у вікна, наповненні життям, та розумів, що він залишився позаду, десь на пероні, нікому не потрібний.

Одного разу, коли після Щекової гри на кобзі, Євген попрямував до колії, він помітив потужний вузлик хвоста. То Змій навідувався до Кия, аби забрати пару-трійку нечистих. Євген чув їхні несамовиті, розпачливі зойки та крики, благання про допомогу та пусті обіцянки колись змінитись. Далі був хрускіт, ніби хтось ламав величезне пісочне печиво. Тільки від цього хрускоту у Євгена, наче комашня попід шкірою бігала.

— А он де ти. Насолоджуєшся концертом? — то був голос Хорива.
Він стояв за кілька кроків від Євгена та, заплющивши очі, слухав страшну симфонію смерті.

— Від завтра ти працюєш на іншій ділянці. На річці Либідь.