Річка Либідь

Євген втомився шукати логіку там, де нею навіть не пахнуло. Цей світ, закритий від усіх нормальних людей, спочатку наводив на нього жах.

Перебуваючи невідомо у якому стані, чи то мертвим, чи то живим, Євген поволі звикав до нового життя. Звісно, якщо можна було ось це постійно повторюване лагодження та ремонт стін та короткий відпочинок, позбавлений розваг та навіть більш-менш смачної їжі, називати життям. Тут не існувало нічого, крім роботи та чорних матраців, на яких бранці проводили ночі чи дні — Євген досі не з’ясував, скільки саме часу минуло з того моменту, як він опинився тут.

— О, як довго я чекав цього моменту. Нарешті повернулись тихі та спокійні дні, коли ніхто не заважатиме мені працювати. Жодних балачок, жодних пояснень! — говорив Германаріх, знущаючись з Євгена як міг, кривляючись та повторюючи його запитання та удаючи, ніби збирається кудись бігти.

— Досить вже, — так стримано то прозвучало, сам Євген здивувався.

Колись Германаріх — суворий та сміливий, холоднокровний та відданий король остготів, тепер більше скидався на божевільного старого. Загалом, усі, включно з Хоривом та Щеком тут виглядали як несповна розуму, але то на перший погляд. Германаріх же тепер говорив так, ніби дійсно втрачав останні краплі самоповаги та гордості. Королі так розмовляли лише у казках. У недобрих, у темних казках, якими, втім, були усі казки на землі. Це потім їх прикрасили, цензурно повирізали весь непотріб i от — читайте добрі, повчальні казки з мінімумом жахів та смертей.

Легенди в цьому плані ще якось тримались. Вони не боялись проливати кров, безжалісно кололи правдою прямісінько в очі, в серце, в душу.

— Я намагався жартувати, — зізнався Германаріх. — Насправді ж мені буде сумно. Ти вже не перший мій напарник, якого забирають на Либідь, — він зітхнув, понуривши голову. — Вже було двоє. Один десь у столітті так шістнадцятому чи сімнадцятому — гарний козак. Другий не так давно, коли там, — він здійняв очі догори, — здригалась земля. Був солдатом. Тепер ось ти.

— Он як. Виходить, обидвох звільнили?

Германаріх мовчки кивнув, тоді як Євген провадив:

— Вони були воїнами, якщо, звісно, не дезертували. А я хто? — в голосі з’явились не притаманні йому ноти суму та каяття. — Простий чоловік, який втратив все.

Витримавши паузу, хоч відповісти хотів відразу, Герман всміхнувся:

— Ось бачиш, ти вже жалкуєш. Либідь звільнить тебе, якщо не схибиш зі шляху.

— А ти? — раптом запитав Євген. Не те щоб він співчував Германаріху, бо точно знав, що той довів дружину до самогубства, але щось в ньому було таке. Ще не вмерло в колишньому королі трохи людяності та совісності.

— А я що? Залишусь тут, поряд з родичами. Така вже наша доля: щоденно бачити одне одного, але без шансу на рятівне вбивство. Ми давно вже померли, хоч і здаємось живими.

— Ти якийсь таємний агент чи що? — раптово здогадався Євген, косо поглянувши на Германаріха. Може, уявлення про короля могутніх остготів були трохи стереотипними, але здавалось, ніби Герман вже надто уважний та ввічливий. — Схиляєш на добру сторону поганців, еге ж?

— Та ні, — стенув плечима Германаріх, але його посмішка, що прорізалась через скуйовджену бороду, ніби промінь сонця крізь хмари, — просто я дуже довго тут живу. Надто довго, аби сидіти у кутку та ображатись на весь світ. Хоча, так, образи у мене є.

— Ще б пак.

***

Коли Щек заграв на кобзі, а усі бранці, ніби миша з мультфільму на запах сиру, потягнулись на звук, а потім стали до праці, Євген чекав нового напарника. Замість нього він побачив жабу. Ту ж саму потворну величезну жабу, витесану з бетону, яка чекала, мертвою горою завмерши на місці.

Жаба вирячила очі, не кліпаючи поглянувши на Євгена. Вона запрошувала його у гості, до Либеді. Пригадавши знайомство з нею, він відсахнувся: шрам на шиї, який потім перетворився на чудове намисто, Євген здригнувся. Чимало речей після трапилось, від яких кров стигнула в жилах, але ця подія чомусь запам’яталась найбільше.

Видершись на холодну спину жаби, Євген притиснувся до неї, вхопившись за шию. Потвора пострибала вперед. Кожне її приземлення лунало так, ніби містом розгулював несамовитий велетень. Ніхто не звертав уваги. Величезні жаби, коти з округлими блакитними очима, голова жінки-птаха та інші химерні маскарони, статуї та пам’ятники з усього міста оживали під землею.

Люди на поверхні не помічали їхнього зникнення, бо просто не хотіли помічати чи не могли. Мозок добряче фільтрував усе, що не міг пояснити. Навіть якби вулицею пройшовся Кий у середньовічному вбранні, ніхто не подумав навіть, що він реальний. В кращому випадку просто сприйняли його за жартівливого дивака, в гіршому — за міського божевільного.

Цього разу Євгену не довелось пролазити в отвір. Жаба понесла його далі: повз те паскудне місце, де повітря пропахнуло ароматами риби, водоростей та мула. До горла знову підступило, але Євген ковтнув все назад, ледь не втративши рівноваги. Жаба сама вирівнялась та підтримала його — дивина! Ніби та каменюка відчувала щось, як уважний, видресований кінь.

— Вам варто придумати якісь віжки для ваших «волів», — сковзнувши вниз, проговорив Євген.

— Де моя пляшечка? — Либідь, втім, жарту не оцінила. Її очі, такі ж прозорі, кольору срібної криги чи павутиння, дивились вперто на нього. Погляд залазив під шкіру, випалював кров, здіймав бурю у серці.

— Є! — він поплескав по кишені, де зберігав коштовну пляшечку. Говорити про те, що один чоловік, на ймення Дмитро вже поклав око на цей подарунок, Євген не став. Либідь лякала його, хоч виглядала привабливіше, ніж її брати.

Загорнута у зелений клаптик тканини, такого неприємного кольору, більш схожого на болотяний, Либідь, з її вінком з довгих, схожих на мерзенні мацаки чудовиська, змушувала Євгена пригадувати де він. Кілька тижнів — тижнів чи місяців? — він настільки звикнувся з думкою, що буде жити саме тут, а одного разу змій захоче ним поласувати, навіть розслабився. Дивно ж. Але у цьому страшному, брудному та темному місці всі звикали до найгіршого.

— Чому не випив?

— Кажуть, воду потрібно пити лише у Самсона. Хіба ні?

Либідь недобре зиркнула на нього, але Євгенові лише здалось. Насправді Либідь дійсно не роздавала пляшечки всім підряд. Вода з річки наповнювала лише три таких пляшки за всю історію. Дві з них належали тим козаку та солдату, про яких говорив Германаріх. Третя пляшка, виготовлена не для Євгена, але яка тепер належала йому, також повинна була стати яблуком розбрату.

Ті, у кого прокинулась совість хотіли забути. Ті, у кого вона міцно спала навіть у підземеллі, не мріяли про пляшку — вона їм ні до чого.

Чекати, що одного разу Змій зголодніє так, що пожре навіть їхні душі — ось все, на що залишалось сподіватись нерозкаяним. Але він не поспішав, вгамовуючи голод завдяки совісним та іноді — бранцям самого Кия.

— Того разу забула, — вона збрехала, навмисно не вдавшись у подробиці, — тобі розповісти для чого потрібна пляшка. Якщо стане зовсім нестерпно — вип’єш. Чула, що в тобі проросли паростки каяття, та воно твоїй жертві ні до чого. Воно потрібно лише тобі, тому постарайся, щоб з нього виросло щось пишне, гіллясте та міцне.

Євген зробив крок назустріч Либеді, але вона зупинила його, простягнувши руку вперед. Тільки зараз Євген помітив простий глиняний глечик, трохи надбитий зверху. Коли глечик опинився в його руках, Євген ковтнув слину. Знову кров. Темна, ще гаряча, справжнісінька кров.

— Ви… Я хотів запитати… — він запинався на кожному слові. І хоча йому здавалось, ніби до тутешніх порядків вже звик, все одно розуміти, що в руках в тебе глечик з кров’ю людини — занадто. — Як там Яся… І… Чи можу ще я повернутись?

— Можеш. Ходімо.

Либідь пішла кудись вперед, туди, де темрява остаточно пожирала маленькі острівки світла. Вода шуміла за стінами, ніби бив водоспад чи здіймався гейзер, але то була лише маленька річка. Закована, ув’язнена у колектор, колись частина оборони Києва, тепер — частина каналізації. Трохи далі Либідь, звісно, виринала із темряви колектору, але не отримувала свободи. Текла вона, загнана у бетонні рамки по всій довжині, аж поки не потрапляла у Дніпро.

А запах! Який тут панував запах! Ніби всі стічні води міста зустрічались саме тут. Може воно й було так, може й не було, але Євген знову відчув нудоту. Либідь же дихала спокійно, якщо вона взагалі ще потребувала дихати, йшла вперед.

Зупинившись на краю цементної в’язниці, Либідь поглянула під ноги. Там не надто повільно, але й не надто швидко протікала річка. Кольору глини, кольору густого сирного соусу, кольору гірчиці — зовсім не схожа на ту, про яку йшлось у літописах. Ніхто б з власної волі не наважився пити з неї.

— Та вода, яка у твоїй пляшці — вода з цієї річки. Так-так, саме звідси, але тій воді більше тисячі років. Вона належала Олегові, який тепер спочиває на горі Щека. Гадюка, яка вкусила його, з’явилась там не просто так. Ми відправили її. Помстились за Києвичів, — вона коротко всміхнулась, а Євген дістав пляшку та почав розглядати її, намагаючись не звертати уваги на запах та глечик з кров’ю в іншій руці. Виходило скрутно. — Коли Олег потрапив до Провалля, отримав пляшку. Він міг легко забути про те, що вчинив, але виявився благородною людину. Провів тут зо п’ять років, а потім перетворився на попіл. Такою стала його свобода.

Євген заховав пляшечку назад, обома руками міцно вхопившись за глечик. Ще одна історія про легендарну особу, про яку він останнього разу чув ще в школі чи може в інституті? Неважливо. То жодного дня без інформації, то одразу — занадто багато її, аж голова паморочиться.

— Моя річка, — Либідь перемикнулась, помітивши нестабільний стан Євгена та жестом підізвала його ближче. — На жаль, не скоро ще звільниться. Але за допомогою крові злочинців ми очистимо її. Треба лише зануритись на глибину.

— А що просто так вилити — ні? — Євген глянув донизу і засумнівався, що нове місце роботи подобається йому.

— Ти ж хотів свободи? От і не скигли. Вперед.

— Перед тим, як я туди піду. Скажіть, Яся, вона ще шукає мене?

У Євгена було ще кілька несуттєвих, але логічних запитань. Наприклад, чому тут всі так чудово розмовляли сучасною українською мовою? Чому Германаріх досі не позбувся акценту? Як Змій вибирав жертв, чому не з’їв ту компанію, яка ніби не провинилась так, як бранці Кия? Як сюди потрапляли ті, хто ніколи не пересувався на метро? Та запитання про минуле засновників Києва: яким чином тут опинились вони? За що? Але всі вони повилітали з голови, вартувало лише відкрити рота. Ніхто не дасть відповіді на половину з них принаймні зараз.

Але його найбільше турбувала Яся. Тепер до нього дійшло, що він коїв, та чи розкаявся Євген? Поки що ні, хоч стояв на шляху до цього каяття. Провалля чи Львівська брама таки подіяли на нього. Егоїзм, агресія та жорстокість ще пручались у ньому, як черв’яки, від яких відтяли половину. Вони ще ворушились, повзали всередині, всмоктувались п’явками. Тримались за останню соломину, яку Євген мав би самотужки розламати.

— Тобі пора забути про Ясю і про колишнє життя. Коли ти повернешся, тобто, якщо ти повернешся — нічого і нікого знайомого не побачиш. А тепер йди.

І вона штовхнула його вперед. То було дивно, бо кров не змішалась з мутною водою, а продовжувала знаходитись у глечику, ніби рубінове желе.

Євген виринув, аби набрати повітря в легені і помітив, що Либідь пішла. Чи настільки довіряла йому, чи звідкись потайки спостерігала? Євген пірнув знову. Брудна та жовта вода кільцем зімкнулась над його головою. Кров з глечика не пролилась. Широко розкривши очі та намагаючись бодай щось розгледіти у підводному тумані, Євген відчув, що задихається. Він виринув знову, панічно хапаючи повітря губами. Так повторювались ще бозна скільки разів, аж поки Євген раптом не заспокоївся.

Вода пропустила його далі, майже до самого дна. Повітря, на диво, вистачало, і він міг дихати, ніби перетворився на русалку чи морське чудовисько. Правда, ні русалок, ні чудовиськ тут не було — Євген нікого не бачив. Мабуть, та велетенська риба — остання жива подібна істота з Києва.

Кров заповнила собою тріщину у дні, з якої ширились нечистоти, бруд та підіймався мул. Дно, ніби мушлі, вкривали розбиті глечики. Лише на мить, але вода стала кришталево чистою, ніби у гірському джерелі. Ця чистота засліплювала. Євген замер, забувши де знаходиться. Він поплив вгору лише коли вода знову забарвилась у жовту каламуть.

Тяжко дихаючи, парубок видерся на бетонний берег. Під водою він також дихав вільно, чи це означало, що він вмер? Закортіло знову кинутись під потяг, аби перевірити. Либідь дивним чином очищала річку, це мало допомагало. Зараз — вже те ж саме, як не подивись. Вода жахливої якості, неприємний запах. Відбиття у воді — і те моторошне. Чи… То сам Євген так заріс? Неохайний, замурзаний, бородатий та змучений. Майже точна копія Германаріха років так з тисячу тому. Як тут залишатись нормальним, балансуючи на межі життя та смерті, божевілля та тверезості?!

Євген перепочив, прислухався. Ніби прийшла пора закінчувати. Чомусь сюди клич Щека не долинав чи, може, він просто ще не грав. Проте, підвівшись та оглянувши територію в пошуках жаб, інших істот чи Либеді, Євген помітив ще один глечик. А за ним ще один, ще один і ще один. Це скидалось на нескінченні відбиття у дзеркалі, коли повертаєш до нього інше дзеркало. Дзеркальний коридор з глечиків.

***

— То ти впевнена, що він зможе витримати це впродовж кількох років?

— Звісно. Він хоче повернутись і не пив Олегової води. Хоче повернутись, навіть почувши правду про Ясю.

— Але ж він не зміниться.

— Можливо й ні. Але тоді ним займуться живі, а це — ще гірше.

— Минулого разу, коли ви запропонували мені експеримент — звільнити продажного чиновника-покидька, все провалилось. Ти, Либідь, також думала, що шанс є. Хорив проводив його на вихід, Щек востаннє зіграв. Але мені довелось повертати його, розривати на шматки дорогою назад. Знаєте, що він міг зробити, отримавши повну свободу? Десять скалічених аварією життів та дві смерті. Люди змінюються, але зі скрипом. Важкий процес.

— Киє, не починай. Тут інша ситуація. Повинні ж ми якось розважатись? Хоча б раз на років сімдесят когось випробовувати, — Щек кліпнув кілька разів, повертаючи собі очі. Медового кольору, вони сяяли величною мудрістю та були надто теплими для такого сановитого чоловіка.

— Германаріх збив його з пливу, але він не піддався. Все думав про свою дівчину, але не про родину. Трохи негарно, але він на вірному шляху, — додав Хорив, пригладивши бороду.

Вони відпочивали у світлиці, якщо можна було її так назвати, Кия. Скромна світлиця знаходилась якраз попід річкою. Заспокійливий шум води лунав згори, звідти ж, ніби через тоноване скло можна вести спостереження. Як на долоні Євген перед ними. Туди-сюди плаває, все глечики спорожняє, кидає їх на дно і за новими повертається. Йому нічого не видно, проте Києвичі бачать усе і розбите об дно начиння — не проблема.

— Не думаєш, що не витримає, сестро?

— Не знаю, — вона і справді не знала. — Побачимо. Море часу ще попереду. Поки його власна кров не очистить мою річку про волю не має і мови. Але він ще не здогадався.

— Що ми ніби добро, але з гострими іклами?

— Про це він думав першого ж дня, — кахикнув Хорив, покурюючи козацьку люльку. Дим йшов кільцями, які хмарами застрягали попід стелею.

— Але він же ще не знає, чому ми загнані у підземелля.

— Бо не прийняли християнства і вмили кров’ю Київ? Не відчуваю каяття і не відчую. Володимир також кров’ю навертав людей, так хто з нас краще?

— Але він там, вище неба, — Либідь гірко всміхнулась, — а ми тут.

— Невідомо, кому з нас гірше, — похмуро відповів Кий, пригадуючи події тих років і ані краплі не шкодуючи про придушення повстання християн. Надто впирався у свою віру, не розуміючи іншої. Він знав лише кров, лише нею можна було відкупитись від гріхів. Чекав цього від Євгена. Не панічного бажання вмерти під потягом, а виваженого рішення допомогти Либеді не лише душею, а й тілом.