Живий чи мертвий

Либідь мовчала. Євген взявся за ложку та почав повільно їсти, хоч в горлянку нічого не лізло. Він відчував, що якщо не з’їсть цю дивну юшку, то Либідь точно нічого не скаже. На смак та суміш з корінців, трав та грибів нічим не краще блювотиння.

— Там отрута? — запитав він, хоча треба було б спочатку запитати, а потім вже їсти.

— Ні, — коротко відповіла Либідь, навіть трохи ображено. — Тут не так просто померти, як ти вже зрозумів.

— Це точно…

Він ляпнув ложкою по юшці, розливши зовсім трохи. Крихітних крапель, пролитих на підлогу, вистачило для того, аби пропалити її. Там, куди потрапила юшка, залишились невеличкі острівки чорного гару. Євген підійняв погляд. Чорні цятки гару, здавались, заповнили його зіницю, надали їй більш насиченого кольору. Як вороняче крило, як смола, як темна-темна ніч — такими стали очі Євгена.

— Ось тепер ти готовий говорити зі мною, — Либідь підійнялась, аби підійти ближче до Євгена. Заглянувши йому в вічі, вона легенько посміхнулась. Її ж очі залишались блідими, майже прозорими і крізь них ніби просвічувало все побачене нею, як за замацаним вікном потягу пролітав пейзаж.

— Тобі пощастило потрапити сюди, перш ніж сталось дещо невідворотнє. Знаєш, що мало трапитись сьогодні, якби ви таки доїхали додому? — вона схилила голову набік. — Не знаєш? Тоді розповім тобі історію, яку чула вже багато разів, причому від різних чоловіків та жінок, змінювались лише імена. Спочатку вони просто голосно розмовляють, потім переходять до взаємних звинувачень. Чим більше сваряться — тим більше вад знаходять одне в одному, причому часто вигадують в процесі. Далі голоси їхні зриваються на крик, здіймається штовханина, яка переростає у бійку. Перемагає той, хто добряче ударить іншого. Синці, подряпини, зламані кістки, кровотечі, вибиті зуби — це лише пустощі для них. І для тебе. Ви починаєте з незначних зауважень, а закінчуєте смертю. Ти, — вона понизила голос, тепер він став схожим на чоловічий, такий ніби з глибин лунав, хрипуватий та моторошний: — сьогодні вбив би її.

Євген здригнувся. Вуха його заповнились в’язкими, липкими словами Либеді, наче старою олією. Він кілька разів легенько вдарив себе по вуху, збираючись вибити звідти те, що почув, та марно. Слова досягли потрібного місця, розірвались на уламки в голові, гострі та міцні, застрягли у мозку. Найбільше лякало те, що Либідь мала рацію. Євген завжди відчував у собі щось таке, чого не бачив у знайомих. Злість, ненависть, агресія вразили його тіло та думки, як вражає здорові клітини рак.

— От бачиш. Всі ви однакові, саме тому ви тут.

Ясі пощастило. Пощастило й самому Євгенові. Він не до кінця вірив у слова Либеді, але якась значна частинка його точно знала: іноді контроль зникав, іноді кулаки підіймались мимоволі, іноді іншого вибору більше не існувало. Так Євген виправдовував себе, калічачи в дитинстві інших хлопців, б’ючи безхатніх собак чи ображаючи дівчат. Так він виправдовував себе після гучних, сповнених бридких образ та лютих звинувачень, коли зривався на батьків чи кохану. Інший світ знав його як чудового хлопця, чемного та роботящого працівника, турботливого друга. Коли двері його квартири зачинялись, на порозі стояв інший Євген, ніби ті двері були якимось порталом.

— Напевно, напевно так, — розгублено погодився Євген і проковтнув це кілька ложок дивного варива. До нестерпного смаку якось швидко звик: стало тепліше та спокійніше.

Либідь тихо гмикнула. Юшка подіяла: спалах гніву, який міг вирватись на поверхню був придушений ще у зародку. Трави, гриби та мох, втім, лише пригальмували емоції, як закоркували пляшку, яка все одно повинна рано чи пізно вибухнути.

Євген хитав головою, вона наче зробилась легкою-легкою, паперовою, від того і хиталась від маленького подиху Либеді. В горлі пекло, в шлунку також, як бувало після алкоголю. Євген дивився на підлогу, на ті маленькі цятки та думав про себе, про Ясю. Думав, пригадував, аналізував. Дійшовши страшного висновку — йому зовсім не шкода, йому не соромно, він досі міг би вдарити Ясю — він смикнув кутком губ, але повноцінної усмішки не сталось.

— Ви ніколи не вважаєте себе винними, навіть коли начебто визнаєте провину. Тому вийти звідси — не так просто, твої вибачення та навіть найщиріше каяття не допоможуть. Працюй, лий сльози, піт та кров і тоді, можливо, мій старший брат задумається. Хоча, якщо чесно… знаєш, скількох він відпустив за останні тисячу років? Лише одного. І той одразу ж перетворився на попіл, бо повернувся занадто пізно: стільки не живуть.

Вона відійшла до стіни, притулившись спиною до неї, зловила кілька ліан-водоростей та почала плести з них потворний вінок. Заплутаний, темно-зелений, з не найкращим запахом, схожий на кінцівки восьминога — відраза, ось все, що викликав його вигляд. Та коли Либідь обережно помістила вінок на голову, він ніби засяяв, підкреслив її лячну бліду красу. Це допомогло Євгенові трохи відволіктися, але коли він помітив величезний шрам на шиї дівчини, миттєво випрямився, напружився та вирячив очі. Їй перерізали горло.

— Це, — сказала вона, неприродно викривши губи, — зробив мій чоловік. Ти вже бачив його, так?

Той старий чоловік, що стояв, простягаючи до них руки та щось незрозуміло белькотівши, це він? Хорив сказав: він тут найстаріший, а значить, дійсно дійшов до вбивства. Євгенові до цього залишався лише один крок. Він, закриши очі долонями, простогнав:

— Господи…

— Не клич його, не допоможе. Тут інші порядки, — в її металевому голосі, як павук по павутинню, підіймались ноти лукавства. Євген розчепірив пальці, ніби щупальці, і крізь них глядів на Либідь. Тепер вся його увага, як би не старався дивитись на обличчя чи на віночок, була прикута до страшного шраму. За хвильку здалось: він кровоточив.

— Досить витріщатись на моє намисто.

Коли Євген кліпнув, то шрам дійсно перетворився на багряні коралі. Либідь провела пальцем по круглим намистинкам та, схопивши брудний поділ сукні, витерла об нього кров.

— Якщо хочеш швидше вибратись звідси — допоможи Либеді. Не мені, річці. І ось, на, тримай.

Пляшечка з зеленого скла, наповнена рідиною лише до половини, опинилась в руці Євгена. Він міцно стиснув її, відчувши прохолоду та гладкість скла. На дні він намацав гравіювання, але ніц не зрозумів з того слова: ніхто з засновників Києва не звався Олегом. Чи річ йшла про легендарного князя?

— Ти заснеш, тільки-но ступивши у ваш табір, а коли прокинешся — почнеш працювати. Наступні пів року тільки працювати, жодних балачок зі мною.

Євген повільно кивнув, хоча слова рвались назовні. Невидима рука стулила йому рота, вона ж штовхнула його до виходу. На подив, величезної рибини там вже не було. Він вийшов у довгий коридор, по дві стіни якого лежали повні мішки, а світло падало від старезних, мабуть, ще середньовічних смолоскипів.

Далеко попереду виднівся мерехтливий вогник, що спалахував то яскравіше, то ховався у темряві. Євген слухняно йшов до нього, наче слідуючи світлу маяка. Під ногами хлюпали калюжі, підошви ковзали по бетонним сталагмітам, під одежину знову забрався холод та лускотів шкіру, викликаючи зовсім не сміх, а тремтіння. Євген думав, що скоро помре, бо не витримає такого життя. Він вже майже схопив камінець, яким збирався тріснути себе по скроні, аж тут з темряви виплила розпливчата фігура.

— Новенький, значить? Перший у цьому році. Ваша братія все частіше на автівках переміщається, та нічого, нічого, всі тут опиняться. Якщо не тут, то в місці гірше, — чоловік не відходив далеко від стіни. У млявому світлі смолоскипа здавалось, ніби він приріс до тіні, тому і тримався неї.

— Ви хто? — Євген стиснув камінець у руці, але не кинув.

— Думаєш мене вбити? Тьху! — насмішкувато запитав чоловік, а потім добряче сплюнув, навіть харкнув прямо під ноги Євгену. — Ні, мабуть, себе? Не раджу, тільки покалічишся дарма, бо живим потрібен. Тут так просто не дадуть вмерти.

Слухати постійні байки та легенди Євгенові відверто набридло. Ніхто не пояснив йому нічого конкретного, Либідь хіба, але також додала багато води, причому у всіх сенсах. Як він мав допомогти, якщо не знав, куди йти й що робити? Євген навіть жодного разу не бував безпосередньо на річці Либідь, тільки на станції Либідській.

Дія заспокійливого зілля Либеді потроху закінчувалась. Не так стрімко, аби повернути Євгена у той самий стан, в якому він був під час останньої розмови з Ясею, але гнів вже закипав у ньому. Він жбурнув камінець о стіну: шматок стародавнього тинькування з хрустом відвалився, здійнявши куряву. Чоловік кахикнув, замахав рукою, відмахуючись від куряви.

— Ви можете розмовляти зрозумілою мовою? Суцільні загадки та вигадки, як мені повернутись додому, якщо я ніяк не второпаю, чого від мене тут хочуть?!

Він не помітив, як перейшов на крик. На той надривний, пронизливий крик, сповненої відчаю та мук. Так колись кричала мама, потім так кричала Яся. Щоразу, коли Євген чув їх, просто затуляв вуха та йшов, не вибачався. Вибачення — то не про нього. Мир приходив сам, без жодних слів, а потім знову і знову розбивався на шматки, бо образу затаїли, припорошили посмішками та сміхом.

— Не галасуй, не в себе вдома, — чоловік виплив із темряви, аж тут Євген помітив, що через плече у нього висів інструмент. Не гітара, а дещо інше, Євген не міг розгледіти та й не хотів дуже. — Бачу, сестриця тебе пригостила юшкою, але у мене методи інші. Колись на місці кобзи були лук та стріли, і, якщо є охота, я легко зміню інструмент на зброю.

— Не можете вбивати, так? — тут Євген дозволив собі насміхатись над засновниками Києва, про яких писали у всіх підручниках, але вони виявились ось такими безвільними слабаками з дурнуватими присягами.

— Не можемо, — зізнався Щек та примружив очі: тільки зараз Євген помітив, що на місці очей у Щека пусто, ніби два чорних провалля посеред обличчя. Лячні безодні, які, здавалось, дивились прямісінько тобі в душу. — Але бити можемо, залежить від обставин. Тобі, друже, я б радив прикусити язика, бо вже наговорився добре там, — він тицьнув вказівним пальцем вгору, — тут такої свободи не буде.

— Це я вже зрозумів. Так що ви тут робите? Що мені робити, аби дістатись туди, — він повторив за Щеком, хоч дивитись прямо на нього не міг — надто боявся отих глибоких озер. Євген точно відчував пильний погляд на собі, хоч очей у Щека не було.

— Про підземелля всі забули, окрім шукачів пригод та тих ваших політиків, які остерігаються перевороту та війни. Хоча чув, що війна вже йде, так? — він підійшов ближче, від чого Євген затамував подих. — Ми бережемо Київ, ось так, уявляєш? Злочинці зберігають його від того руйнації. Чув ж бо, що одного разу місто піде під землю? Так от, дякуючи саме нам, а не живим людям.

Останні слова загнали серце Євгена кудись в горло, там воно гучно пульсувало і заважало дихати. Він облизнув вже сухі губи та, все-таки глянувши в пусті очниці Щека, запитав:

— Живі?..

— Ви тут не живі, але й не мертві. Десь посередині застрягли, — Щек розвів руками. — Ну, до завтра.

Один лише крок — і він знову опинився на межі світла від смолоскипа та непроглядної темряви. Євген подивився йому вслід, не до кінця розуміючи, де той слід розпочинався та де закінчувався. Втім, він надто втомився та наситився враженнями, новими знаннями та думками про те, що залишиться тут назавжди. От би прокинутись зранку та пореготати над моторошним, містичним сном!

Євген дістався вогника вже ледве переставляючи ноги, так і рухнув на ґрунтову підлогу біля старого, пропахлого цигарками та сечею матрацом. Чиїсь шкарубкі жилаві руки турботливо підняли його та переклали на матрац. Крізь тоненьку щілину повік Євген розгледів сиву-сиву бороду та обличчя, схоже на печене яблуко. Через хвильку парубок знову провалився у сон. Йому снилась Яся, мертва Яся.

***

Першим, що побачив Євген, ледь-ледь розліпивши свинцеві повіки, стала заплакана голова жінки. Вона повисла у повітрі, наче павук на павутинці, легенько похитуючись маятником. Голова Євгена ніби поважчала в кілька разів, як то бувало після бурхливої ночі з алкоголем. Він намагався відлякати голову руками, та вона вперто залишилась на місці. Її кам’яні очі уважно дивились на нього, а дощові патьоки під ними так нагадували розмазану дешеву туш. Краплі води ще не ввібрались в камінь, тому складалось враження, ніби жінка тільки-но несамовито ридала.

— Це наша невтішна вдова. З’являється тут, аби поглянути на кожного новенького, а потім зникає. Але то байки, нікого вона тут не шукає, просто дивиться. Вона гамаюн, віщує щастя, та нам його не приносить. Крила зламала, — Євген розчув дивний акцент, а також посмішку у голосі чоловіка.

— Добре… — мляво відповів він, знову закривши очі. Сон з радістю поглинув Євгена, а снились йому летючі жінки, крила яких викривились так, що розмахували вони ними не над тілом, а під ним, ніби підмітаючи підлогу самого неба.

Він знову розліпив очі через три дні. Голова більше не нависала над ним, проте поряд з матрацом височів Щек. Він сидів на низькому стільці й грав на своєму інструменті. Мелодія його підіймала усіх, навіть тих, хто колодою лежав на спині чи животі й не міг звестися на ноги.

— Він прийшов аж сюди, хоча давно вже не заходив до нас, — це лунав той самий голос, який минулого разу розповідав про жінку-гамаюн.

Євген підвівся на ліктях та кинув погляд вбік: розмовляв з ним найстаріший тут киянин, чоловік Либеді. Той, хто залишив їй той страшний шрам.

— Нарешті, — звук кобзи затихнув, Щек підпер підборіддя ручкою кобзи. В очних ямках ніби сяяв далекий вогник, коли Щек моргнув, той згаснув. — Я підіймаю мертвих з могил на Щекавиці, а тебе — ніяк. Сподіваюсь, ти виспався, бо наступні кілька тижнів про сон можеш і не мріяти.

Підійматись довелось швидко. Похмілля, удар чи алергія — як завгодно — від нового місця ще не минули, але чекати на Євгена ніхто більше не збирався. Ті три дні давали не кожному, йому же пощастило: адаптуватись, якщо, звісно, можна назвати адаптуванням безпробудний сон в результаті пережитого на мертвій станції, минуло добре.

Інші чоловіки та жінки, які ще кілька днів тому здавались безликими, тепер дивились на Євгена з похмурою смиренністю та розумінням, хтось з ненавистю, хтось байдуже, але погляд у всіх — різний, жодного однакового. Чи стало легше від розуміння, що він тут далеко не один такий? Звісно ж, ні. Але і каяття також не трапилось, Євген відігнав думки про Ясю, як дворового пса, що жалібно просив гостинця.

— Куди далі?

Холодна Самсонова вода, якою Євген вмився перед роботою, приємно освіжила суху та брудну шкіру. Коли Євген глянув на себе в замилине, заляпане дзеркало, то не одразу впізнав. Він ненавидив рослинність на обличчі, а тепер вилиці та підборіддя його вкривав рідкий, але міцний ліс коротких волосин. Він скривився, відійшов від дзеркала. Лезо тут, судячи по іншим, бороди та вуса яких сягали грудей чи взагалі поясу, було не в пошані.

— Ходімо, — кивнув головою у потрібному напрямку чоловік Либеді, Євген недовірливо глянув на нього, автоматично стиснувши у кишені пляшечку з водою. — Чого став, наче вкопаний? Я тобі не зашкоджу, — губи його склались в глузливо-іронічну посмішку, він зрозумів одразу, чого це Євген сумнівався: — Ти не Либідь, щоб я тебе карав. Та жартую я, жартую.

— Дурні в тебе жарти, — буркнув Євген, хоча сам любив смішки про жорстокість, булінг і так далі. Напевно, тому що сам жодного разу не переживав подібного, не бував на місці жертви. — Ти вбив свою дружину, — тут він запнувся, бо не знав як кликати того іноземного чоловіка.

— Герман, — кинув старий, рухаючись вперед та не обертаючись. — Повне ім’я — Германаріх. Кажуть, ніби Либідь ревіла над схилами Дніпра, на Дивіч-горі, але то брехня. Либідь була моєю дружиною. А я — король.

Майже нічого королівського у Германа не залишилось, окрім, мабуть, іноземного акценту. Його постава викривилась, руки тремтіли від якоїсь старечої хвороби, голос зривався на хрип і ніби от-от колись сильний та жорстокий король Германаріх мав би зайтись шаленим кашлем затятого палія. Втім, в тому, як блищали його очі — як у кожного з них, як у Хорива, Щека чи Либеді — проглядалось неймовірне старе, вічне та мудре. Хоч король давно втратив корону, а славу його закопали століття тому, разом з давнім королівством, в жилах його текла кров справжнього воїна й правителя.

Щек знову заграв на кобзі. Тихо наспівував давно забутою лебійською мовою. Євген обернувся, але позаду нікого не було. Він замикав ланцюг із покараних, а Щек кудись зник. Кобза повідомляла про початок нового робочого дня.

Випадково Євген зіштовхнувся зі спиною якогось чоловіка. Той глянув на нього абсолютно пустим поглядом, яким звичайно володіли робітники на фабриках, що працюють кілька діб підряд, заради того, аби дістати трохи більше надбавок. Але погляд його відрізнявся від звичайного людського: холодна рідина потекла по шиї Євгена. Так дивились мертві, в нікуди, скляно, апатично, без емоцій. В його нещодавньому сні так дивилась Яся, мертва Яся, яку він вбив. Либідь мала рацію — він би вбив її тоді, а може… Може, він вже її вбив?

— Вибачте, — якось надто тихо сказав Євген, опустивши погляд. Втім, чоловік ніяк не відреагував та пішов собі далі.

Зі всіх кутків, ніби відділяючись від темних та вогких стін, сповзаючи зі стелі, встаючи з підлоги, з’являлись все нові й нові покарані. Лише по їхній стертій, рваній одежині, яка трималась на них, ще зберігаючи модний того року фасон та тканини, Євген міг здогадатись, з якого століття прийшов той чи інший чоловік або жінка. Їх виявилось більше, ніж сотні — тисячі, а то й більше.

Євген споглядав за ними в пів ока, все ще не позбувшись гнітючого, отруйного відчуття, ніби вбив Ясю фізично. Інші її смерті, коли вона вмирала через його крики, звинувачення та глузливі посмішки, через нібито несильні удари і ляпаси, він не брав до уваги. Тільки фізична смерть мала значення. Євген не хотів бути вбивцею, але от біда — він вже був ним.

— Значить так. Диґерів, робітників метро, інших гостей підземки не лякати. Мені оті ваші «у-у-у-у, я привид» боком вилазять! Закопаю до дідька лисого на своїй горі, якщо ще раз побачу подібне. Ти не регочи, — сердито вигукнув Щек, лагідно перебираючи струни кобзи, ніби його руки зовсім не чули того, що говорив язик.

Щек стояв на високому камінні, схожому на неотесаний граніт, наче пам’ятник на постаменті та дивився на всіх і на кожного одразу. Він бачив їх всіх — всі відчували його погляд, адресований саме їм, від того колотились серця, а подих ставав переривчастим.

— Германаріх, — це ім’я він не сказав, а зневажливо виплюнув. — Нашого новенького береш на себе. І дивись мені, не вигадуй нічого, — Щек так доторкнувся до струни, що подряпався, а крапля крові впала на інструмент. Коли Євген придивився пильніше, то жодного сліду на пальці Щека не угледів.

Герман натяк зрозумів, але голосно клацнув язиком, виказавши своє відношення до самого Щека. Євген не дуже бажав поринати у цю сімейну драму, бо в нього вистачало власних проблем, але тепер, схоже, втекти від Києвичів та їхнього зятя не вдасться.

— Ходімо, покажу тобі нашу ділянку. Якраз біля Провалля чи то пак — Зеленого театру, — Германаріх клацнув пальцями, ніби намагаючись щось пригадати, — коло Зеленки.

Євген хотів сказати, що київські легенди вже проїли діру в його маківці, та вчасно прикусив язика. Вони рушили по заплутаному лабіринту підземелля, іноді натикаючись на інших працівників, а одного разу навіть стикнувшись з живою людиною — дивак у чорному одязі, що кликав якогось демона на допомогу. Дивак не помітив їхньої присутності, хоча коли вони проходили повз, вогники ритуальних свічок на мить згаснули. Вогники запалали знову потім, коли Євген з Германом були далеко попереду. Дивак у чорному радісно заволав, хлюпаючи лобом по багнюці.

— Ми на місці.

Місто виявилось колектором, закинутим і забутим, але цікавим для шукачів пригод. Світло проникало сюди через щілини в цегляній кладці, від того здавалось схожим на тонке павутиння чи нитки, протягнуті по кутках. Євгену кинув погляд на двері, начебто міцно зачинені, но не настільки, щоб він не міг їх вибити. На диво — ні їсти, ні спати йому не хотілось, хіба що пити.

— Бери до рук інструмент і латай стіни, але трошки, щоб ніхто не помітив. Якщо тут з’являться журналісти — нам перепаде. Треба робити так, щоб здавалось, що ніби ти нічого не робив. Та насправді — зробив занадто багато. Тут поряд Провалля, мури з’їдуть — і все. Треба укріплювати їх знизу.

— Як це так? Зробити найбільше, але щоб ніхто не помітив? — Євген нахмурив брови, дивлячись поверх голови Германа на двері позаду нього.

— Так, аби цей проклятий мур вистояв до ранку, а наступного дня повторити. Повторити знову і знову. Тріщини тут з’являються за ніч на тому ж місці, де ти їх залатав. Більше нам не дозволять зробити: живі помітять. А живі, як ти знаєш, надто люблять пхати свого носа у все незрозуміле і містичне.

— Прометеї на сучасний лад… То що саме мені робити?

— Бери та тинькуй. Роби це старанно, але не переборщуй. Я покажу тобі як.

Германаріх взяв шпатель, змащений якось сумішшю — точно не сучасною шпаклівкою, а чимось болотяно-зеленим, зі стійким ароматом водоростей. Поки він показував Євгенові як треба латати тріщини і хрустячи старими кістками, Євген кинувся до дверей.

Він різко рвонув ручку на себе. Двері одразу ж піддались — відчинились. Сонячне проміння приголубило обличчя Євгена лагідними цілунками. Він вдихнув свіже, сповнене ароматами трав та прілої, після дощу, землі та посміхнувся. Залишався лише один крок, аби опинитись на свободі. Євген вийшов з дверей.

— Не все так просто, — навіть не обернувся до нього Германаріх. — Краще берись до роботи, досить бігати.

Його акцент став помітнішим, він точно злився, хоч і не глядів на Євгена.
Стоячи на тому ж місці, звідки вирішив втекти, Євген дивився на міцно зачинені двері. За ними лунав чийсь веселий сміх, за ними кипіло життя, за ними палало сонце і росли трави. Під його ногами — багнюка, сміття та стічні води.

— Чорти б тебе побрали! — штовхнувши порожню пляшку з-під пива, Євген сердито схопився за шпатель.

Германаріх сухо засміявся, наче зашелестіло багряне осіннє листя чи вітер перегорнув аркуші книги:

— Чи сидів би я тут стільки століть, якби так просто?

— Я б тебе взагалі вбив на місці її братів, — під носа проварнякав Євген, забувши про те, з ким саме розмовляв. Розгнівано ляпнув на стіну шпаклівкою — такої роботи він навіть підлітком не виконував.

Колишній король не образився, лише на хвильку завмер, а потім під тихий скрегіт шпателя, холодно кинув:

— Вони мене і вбили.