Станція без виходу

Всі чули легенду про заснування Києва? Про трьох братів та сестру чи то доньку, чи то дружину одного з них, які оселились тут і зробили з невеличкого поселення місто? Кожен чув цю легенду ще в дитинстві. Коли кремезний бородань відрекомендувався, Євген ошаліло поглянув на нього. Ім’я Хорива викликало у пам’яті образ пам’ятника, де той самий Хорив у супроводі братів та сестри, міцно тримав спис та дивився кудись уважно, трохи суворо, але не вороже.

— Чекай-но, тобто ти хочеш мені сказати, що ти — той самий?

Минуло вже з хвилин десять з того моменту як Хорив назвав своє ім’я, а Євген тільки допетрав.

Хорив, одягнений зовсім не як полянський князь, а у більш сучасне лахміття, проігнорував запитання. Підтримуючи Євгена за лікоть, він повільно повів його у глиб зали. Руки у Хорива були грубими та холодними, зашкарубла шкіра та довгасті нігті, кінці яких добряче відчував Євген.

— Я не корінний, я не киянин, — якось слабо запротестував Євген.

Років з десять тому він приїхав до Києва з пустими кишенями, але з великою мрією — стати актором. Екзамени у театральний він провалив, але вступив до лінгвістичного. Втім, важко назвати його навчання там хорошим, бо взяв академ після третього курсу і досі ще не повернувся. Працював в одному з офісів мобільних операторів. І звісно ж, з незнайомцями поводив себе чемно та стримано, зовсім не так як з Ясею.

— А де ти бачив корінних? — здивувався Хорив, на його, неохайно прикритому чубом лобі, з’явилась тонка, але глибока зморшка. Євген мимоволі задумався над тим, скільки ж років Хориву і отій його зморшці. — Якщо один-два у п’ятому коліні в рік потраплять, вже добре.

Вода перестала накрапати. Євген більше не ловив себе на думці, що просто вигадав цю ситуацію, що Хорив — то дійсно дивакуватий, божевільний волоцюга, а кровава вода — всього лише брудна від іржі та нечистот. Десь далеко заграв якийсь невідомий Євгенові музичний інструмент. Скориставшись тим, що Хорив на хвильку відволікся, Євген вирвався із його рук і відчайдушно помчав назад, до колій.

Хорив лишень подивився йому вслід, насолоджуючись мелодійною грою кобзи. Жив тут один кобзар, слугував помічником та сигнали в’язням подавав до роботи чи до перерви. Зараз якраз розпочиналась перерва. Всі кияни, які в житті своєму накоїли чимало лиха чи когось сильно образили, стікались з підземних комунікацій сюди, до мертвонародженої станції.

Переступивши через калюжу з відображенням млявого, ледве живого ліхтаря, Хорив поважно, не поспішаючи, рушив за Євгеном. Таке завжди траплялось з новенькими. Вони гадали, що потрапили у сон, у дурнувату фантазію, у дивне марення — куди завгодно, аби тільки не в реальність. Справа полягала в тому, що ось цей підземний світ з його ароматами, пацюками, брудом і небезпекою — тепер їхня реальність. Про сонячне світло вони можуть забути, брати ж забули, сестра також.

Вітер здіймав догори одяг, губився в волоссі, жбурляв найменші камінці, які ще не встигли прибрати. Станція нагадувала стареньку бабусю в очікуванні онуків десь на вокзалі. Бабуся приходила, сідала на лавку та чекала, схиливши голову на груди. Коли бачила вона гамірну компанію діточок, вмить підхоплювалась та розкривала обійми. Діти дивились на неї, наче на навіжену та обходили сьомою дорогою. Бабуся опускалась на лавку знову, раптового пригадавши, що вона самотня й онуків в неї ніколи не було. От так з «Львівською брамою». Все чекала вона на перших пасажирів, бігла назустріч, зустрічала, хоч і відлякувала пошарпаним, відлюдькуватим виглядом, але вірила, але бажала. Втім, хіба може бажати чогось бетонна станція метро?

Потяг поспішав до Лук’янівської. Ясі, мабуть, вже там немає. Кинувши погляд назад, звідки у темряві можна вже розгледіти силует Хорива, Євген пригадав хуліганське, екстремальне минуле. У відчаї він намагався зачепитися за задню кабіну машиніста. Колись йому це вдавалось — він і ще кілька хлопців постійно подорожували по Києву саме так — чіпляючись за кінець, за бік чи стоячи на даху вагонів. Розваги та економія коштів закінчились, коли один з них загинув від удару струмом.

По всім правилам його мало зараз же вразити. Він мав би померти на місці. Поїзд скинув Євгена так, ніби той був надокучливою мухою, прямісінько на рейки. Євген боляче вдарився головою і, здавалось, ніби в спині щось хруснуло. Цей хрускіт пролунав у голові неприємно, лячно, попереджаючи про страшне. Але Євген дихав, міг поворухнутися, хоч підійнятись не міг.

Хорив горою стояв на платформі. Його мудрий, надто проникливий і від того жаский, зміряв Євгена. Він непорушно лежав на колії. На обличчя капала іржава вода, схожа на кров — чи то кров, схожа на іржаву воду? Хорив мовчав, хоч слова крутились на язику, наче порося на рожні.

Дурний, дурний Євген. Хіба ж не розуміє, що звідси виходу немає?

Потяг знову мчав до Лук’янівської. Євген інстинктивно притулився до рейок, напружився та зажмурив очі так, що аж в голові запаморочилось. У вухах задзвеніло, і здавалось, ніби потяг зараз розчавить його, тільки одні плямки та шмати м’яса залишаться. Потім у новинах скажуть, що руку знайшли аж на Сирці, так міцно приклеїлась до вагона, а мозок став чудовим матеріалом для змащування колії. Різкий запах гарячого пилу, вогкості, заліза та креозоту, разом зі страхом, жалістю та гіркотою. Коктейль, який сьорбають усі, хто тільки-но прибув на станцію.

Коли Євген повернув собі здатність рухатись, то помітив, що Хорив більше не один. У напівтемряві, якщо трохи постаратись, можна розгледіти величезних потворних жаб, оповитих не менш величезним лататтям. Євген підійняв голову, а потім поповз до сходинок, що мали б привести його назад, на платформу. Аж тут він задумався: а чи варто? Може, краще кинутись під потяг?

— Передайте їй, що у мене тут ще один випадок. Я б з радістю насадив його на спис, так те той спис? Кий як взяв, так і не повернувся. От куди він повіявся? Знову в Зеленку, щоб ви знали!

Жаби закумкали, наче також встигли засудити Кия. Хорив сплюнув та махнув рукою. Він був лише провідником, але панькатися з новенькими доводилось найчастіше йому. Певно, через його вік — наймолодший серед братів, а Либідь провідником стати точно не могла.

— Витягніть його сюди.

Його голос прогримів та злякав самих неповоротких жаб. Всі вони, як потім розумів Євген, були кам’яними, але з якоїсь невідомої причини від них тхнуло болотом та мертвою рибою. Жаби штовхали його на спинах, скараскавшись догори та жваво перемовлялись між собою. Євген точно десь бачив їх — сірих та химерних.

— Я виріс у часи, коли за вбивство майже не карали. Це ж так просто, наче ковтнути свіжого повітря. Тепер все змінилось і я зарікся застосовувати силу навіть проти таких покидьків як ти, — гарчав з насолодою хижака Хорив, схопивши Євгена за комірець та дихаючи йому прямо в обличчя, таким густим запахом злості та поганих зубів. — Тепер пройдеш за мною, без витівок. Інакше, присягаюсь богами, я тебе на спис посаджу.

Ще слабкий та надто наляканий Євген, піт якого перемішався зі сльозами, кивнув, потім кахикнув так, ніби в горлі застрягло бите скло. Йому конче хотілось відвернутись, аби не відчувати різкого аромату, але він стримався. У одному пальці Хорива таїлась така неймовірна сила, скільки не було у всьому Євгенові.

Послабивши захват, Хорив зітхнув. Його очі, на мить заповненні нетерпінням та спрагою до крові, посвітлішали, обличчя прояснилось. Не вистачало тільки посмішки, та вона виявилась недоречною у такій ситуації. Жаби поплигали навколо, здіймаючи у повітря куряву пилу — чи то свою власну цегляну, чи то бетонну зі станції.

— А тепер хутко біжіть вперед та попередьте її. Повідомите про ось цього.

Навіть кам’яні жаби залишались жабами. Через миттєвість їхні потворні сірі тіла стерлись у темряві, а Хорив, схопивши його під лікоть, поволочив за собою. Цього разу він поводив себе не так чемно і стримано, цього разу, якщо Євген захоче втекти, то рука його залишиться у Хорива точно.

— Що зі мною буде? — зрештою, насмілився запитати Євген, майже безвільно тягнучись слідом.

— Те ж, що з іншими. Будеш працювати на благо нашого славного міста, — здалось, ніби Хорив жартував, але в інтонації не прослуховувалось жодного натяку на жарти. — Але у підземеллі. Чув про таке, га?

— Здається, — нетвердо відповів Євген.

А хто не чув про таємничі підземні ходи під Києвом, про засекречені лінії метро, привидів, рештки старовинних цивілізацій, прихованих десь там, про маніяків, які ховали тіла саме там, у колекторах або у подібних місцях. Євген знав лише вершки, напевно, як кожен із нас. Що ховалось на самому дні — навіть не здогадувався.

Знову пролунав звук кобзи, сповіщаючи про закінчення перерви. Поки вони проходили головною залою, Євген помітив розпливчасті силуети, яких минулого разу не бачив. Вони виринали, наче з глибин темряви, виростали прямісінько перед носом, вражали своєю кількістю. Євген волочився за Хоривом, не йшов, бо той не давав йому змоги йти, та обертався. Людські риси поступово проступали на десятках, ні, на сотнях лиць, хоча в блідому світлі, всі замурзані, вмиті кров’ю ставали схожими одне на одного.

Зал здавався надто великим, наче збільшувався в міру того, як Хорив рухався вперед. Таких величезних, помпезних у своєму страхітливому оздобленні, залів не бачила жодна підземка світу. По стінах плівся плющ, але листя його більш нагадувало річкове латаття, схоже на те, яке принесли з собою жаби. В повітрі стояв стійкий запах болота, але він, на диво, був приємним. Прохолода освіжила тяжку голову Євгена, а болото — то щось реальне, місце, куди він приїздив в дитинстві. Тоді хлопці рибалили на замуленій, забрудненій водоростями ділянці річки та вдихали той дурман з ароматів тмані, грязюки та риби.

— Не зараз, — роздратовано кинув Хорив комусь вбік.

Євген змусив себе подивитись туди ж. То був старий чоловік, обличчя якого майже повністю вкрилось сивим волоссям, а на лоба спадав рідкий брудний чуб. Чоловіку, мабуть, виповнилось років вісімдесят, а то і більше — тіло його висохло, руки зробились тонкими-тонкими, самі кісточки. Він ніби щось говорив, та ті слова перетворювались на нещасні стогони, від яких стискалось серце.

— Хто це? — запитав Євген, коли вони минули величезного ідола якогось слов’янського бога. Ніби Перуна, а може й іншого. Та його дерев’яні, загострені у кутках очі, дивились гнівно, сутінково, уважно. Коли вони минули кумира, то Євген ще довгий час відчував на собі його погляд, ніби в спину вштрикнули кілька циганських голок.

— Найстарший серед усіх. Ровесник самого Кия, уявляєш? — Хорив наче й сам захоплювався тим, що чоловік такого поважного віку знаходиться серед них.

— Наш перший киянин, — він підкреслив слово «наш» з неабиякою гордістю. — А тобі хіба це цікаво? Скоро й сам познайомишся з ним.

Дід скидався на гриб-дощовик, бо здавалось: торкнешся до того діда і він розвалиться, перетвориться на попіл та розвіється, підхоплений поривом вітру. Знайомитись з ним Євген не надто бажав, та тут вибору не давали.

— Чому я тут? — знову повторив Євген.

Хорив зупинився, чи то перепочити, чи то просто подивитись на велетенські стіни, по яких стікали струмочки води. Старовинний фонтан, вмурований в стіни: роззявлені роти з гострими, як вила, зубами; випуклі очі, в них блукали чудовиська, побачені тим, хто тепер так гірко плакав. Носа не було, лишень кілька десятків очей та ротів.

— Тут вода чиста, майже як у самого Самсона. Хоча у нього краще.

— У Самсона? — Євген пригадав овіяний легендами фонтан: там чоловік сидів верхи на левові, а вода з фонтану начебто якась особлива: кришталева чиста, лікувальна. Звідки саме вона потрапляла до Києва по легенді, Євген не пам’ятав. Не до спогадів зараз йому якось.

— Так, у Самсона. Можеш спробувати, але без витівок. Пам’ятаєш, що я тобі обіцяв?

Євген кивнув, Хорив не міг цього побачити, але відчув. Поки що відривати руку хлопцю він не став.

Підійшовши до стіни, Євген зачерпнув вільною долонею воду. Така холодна, що ніби пропалила руку — шкіра палала, але від морозу. Коли Євген почав повільно, боязко пити воду, Хорив стояв над ним, нависаючи горою та зловтішався.

— Якби я хотів тебе отруїти, то дав би іншої водички, — сказав він, сильно смикнувши Євгена до себе, наче цуцика на ціпку.

Вода пролилась на підлогу, заляпала пропахлу потом і брудом сорочку. В роті залишився трохи знайомий посмак, схожий на звичайно властивий воді з колодязя, солодкуватий, земляний та пекельно свіжий.

Хорив дав Євгенові більше свободи, дозволивши йому йти самотужки, лишень підганяючи у спину. Скільки вони йшли — Євген не знав, він не відчував ніг і здавалось, ніби десь по дорозі втратив взуття. Загострене каміння дряпало п’ятки, ніби він йшов по битих глечиках, спочатку боліло, а потім ноги вже не сприймали болю, стали ватними й розпухли. Він також поволі втрачав бажання пручатись, ніби щось підкорювало його волю собі.

В кінці тунелю-зали показались вогники, мерехтіли від протягу, то вогонь хирляво гнувся вниз, то знову здіймався вверх яскравіше, з новою силою та порцією їдкого диму. Він запаху диму дерло у горлі, Євген кахикнув, а от Хориву було хоч би що. Вони минули кілька кумирів, без лиць, хтось ніби навмисне стер лиця, залишивши кожному вибір — яким саме бачити свого бога. Кому належали ідоли Євген не знав.

У підземеллі прописались божевільні язичники, вибрали його наступною жертвою. От-от принесуть якомусь богові його серце, покладуть на капище та почнуть свої шалені танці. Щось на кшталт цього крутилось в голові Євгена, поки вони підходили до дверей, що вели вниз, ніби в підвал. Підвал підземелля — це навіть для такого місця дивно.

Тут найбільше смерділо болотом — саме смерділо, бо якщо раніше запах Євген вважав приємним спогадом із дитинства, то тепер волів лише затулити носа і не вдихати чарівний аромат каналізації. Хорив кинув на Євгена короткий, але досить виразний погляд. Потім щось пробубнів собі під ніс, потягнув за величезну, вкриту плівкою патини, наче товстим шаром пилу, ручку. Коли двері зі пронизливим скрипом, схожим на жалібний стогін мученика, відчинились, запах став нестерпнішим.

— Стрибай вниз. Якщо пощастить — не розіб’єшся.

Євгену хотілось пручатися, бігти кудись, тікати, йому хотілось жити. Він досі не розумів, чи це сон, чи фантастична реальність, одна з них, про які постійно розповідають у передачі про містичну Україну. Колись розповіді очевидців більше скидались на маячню, колись Євген вважав їх оповідачів пришелепуватими мрійниками та вигадниками, п’яницями чи наркоманами, але точно не правдою. Як було легко думати ось так, знаходячись вдома перед ящиком, посьорбувати пиво та жувати солонину.

Хотілось їсти та відпочивати, пити — ні, бо та вода виявилась доброю, вгамувала спрагу. Голова тріщала від неозвучених запитань, страхів та бентежних думок. Тіло не слухалось, ніби браузер, який перестав відповідати та пропонував або зачекати, або закрити сторінку. Хорив не любив чекати, тому сторінку закрив саме він. Кинув Євгена в відчинені двері та, зазирнувши вниз, проговорив:

— Далі сам. Сестра тебе вже зачекалась.

Євген вдало приземлився на щось м’яке, але вологе та слизьке. Хорив закрив за ним двері — єдину смужку слабкого світла, що потрапляло сюди. Через хвилину Євген почув, як Хорив розмовляв з кимось, але слів він не розрізняв, лише те, що говорив інший чоловічий голос та тихо звучав той незнайомий струнний інструмент.

Над вухом голосно квакнула, чим повернула Євгенові здатність рухатись, бо хотів вже подрімати. Він повільно сповз з м’якого та невідомого йому місця, а коли придивився уважніше, куди саме впав, то помітив сріблясту луску. Мертва риба слугувала чимось на кшталт подушки безпеки при приземленні сюди. Хоча, Євген не впевнився в тому, що риба здохла, та й не хотів. Якби він придивився уважніше, то помітив би її вирячені очі, які намагались слідкувати за ним.

Тут тхнуло сильно, настільки, що Євгена миттєво почало нудити. Вечерю, яку він встиг з’їсти ще як щасливий наречений Ясі та нормальна людина, без пригод у підземеллі, опинились назовні. Він витер рота рукавом сорочки, відчувши полегшення, хоча в животі щось ще ніби кружляло, як у пральній машинці.

Жаба знову квакнула, запрошуючи Євгена рухатись за нею. Він оглянув стіни та стелю — нічого, крім водоростей, схожих на ліани, але надто слабких та тонких, щоб навіть вішатись на них. А така думка також промайнула, а потім, потім, йдучи за живою кам’яною жабою, розміром з тигра, Євген пригадав Ясю. Цікаво, чи шукала вона його чи хвилювалась? Чи відчувала провину, бо це саме через неї він тут.

— Знаю я, про що ти думаєш. Але вини її тут немає, ти сам себе сюди привів.

Дзвінкий жіночий голос прозвучав у самій голові Євгена. Він зупинився та озирнувся назад, але там нікого, окрім ще однієї жаби не було. Жаба попереду плигнула в баюру, з якою миттю розлетілись ще огидніші аромати та рештки гнилої риби. Другий напад нудоти захопив Євгена міцними спазмами, стиснувши шлунок та груди, зігнувши його як вербу над озером. Він блював шлунковим соком, бо нічого іншого вже не було.

— Не всі витримують аромати моєї річки, я й сама не звикла. А колись вода тут текла чиста-чиста, наче ранкова роса, водилась риба та навіть раки!

Євген відступив на крок. Тримаючись за шлунок, він притулився до стіни. Щось липке і прохолодне оповило його, але не зв’язало — ті ж самі водорості. Трохи далі, звідки наче лунав дівочий голос, розміщувалась кімната, аскетично наповнена, але суха і тепла. Принаймні так здавалось Євгенові, бо довго він не бачив нічого людського.

— Либідь, — дівчина з’явилась перед ним, привітно посміхаючись.

У скупому світлі вона здалась схожою на Ясю. Євген моргнув — точно Яся! Моргнув ще раз і маска з Либеді злетіла: дівчина виявилась ані краплі не схожою на наречену Євгена. Він ще вважав її нареченою, хоча доречніше було б використовувати уточнення «колишня». Ось так часто трапляється, коли пора відпустити, але не відпускається, хоча і сам знайшов купу недоліків у людині, ще тримаєшся за неї, як кліщ.

— Більше тебе такого ніхто терпіти не буде, ось про що ти думаєш. Я вгадала?

Євген, сповнений муки, глянув на неї. Він не міг сказати, що вона — гарна, втім її біляве, кольору морського піску волосся, заплетене в довгу косу, віночок з зів’ялих квітів, увінчаний на голові, тонкі, вигнуті у посмішці губи, та той же погляд як у Хорива, ніби у глибину душі, робили її привабливою. Очі — прозорі, ніби кришталики льоду, вони лякали Євгена, але він чомусь знав, що Либідь йому не зашкодить.

— Це саме те місце, де мені все розкажуть? — коли живіт перестало крутити, запитав він.

— А ти сам не зрозумів? Ти й весь народ, який ти зустрічав на шляху сюди — злочинці. Не ті, яких саджають за ґрати, інші — яких ніяк не можуть впіймати, які впевнені, що все їм зійде з рук, бо наче нічого страшного не роблять. Не вбивають же, не б’ють сильно, люблять і жаліють.

Євген відчув горсту потребу заперечити, все в ньому напружилось, підійнялось на бунт. Але, ледве відкривши рота, ковтнув слова, задихаючись від них, від розпачу, від визнання і від запаху.

— Ви… — почав він, ковтаючи гірку слину, — ви нічого не знаєте!

— Нам відомо навіть більше, — в скляних очах Либеді промайнула іскорка чогось лихого, а в голосі зазвучала ненависть. — Досить бруднити мою річку. Зараз пройдеш до кімнати, я розповім про роботу. Доведеться тобі потіти тут довго. Хтозна, може, шанс повернутись на поверхню отримаєш, — вона сказала це поблажливо, а потім її голос зробився схожим на сталь: — Швидше, а то станеш обідом для риби.

Щось луснуло о стіну і в грі світла і темряви промайнув велетенський хвіст. Либідь не пішла, а ніби поплила по воді, навіть не рухаючись. Євген незграбно прочовгав за нею. Тільки зараз він зрозумів, що взуття нікуди не поділась — бо наповнилось водою і хлюпало.

— Чому ви тут? — запитав Євген на порозі, на межі між сушею і річкою, приємними ароматами олій і квітів і їдкого запаху затхлої річки.

Двері за Євгеном зачинились, не дозволивши рибині поласувати ним: її ротяка якраз розкрилась, готова затягнути його разом з водою, наче злив у ванній кімнаті.

— Ми? Давно я не чула цього запитання, — Либідь присіла на дерев’яну лавку, оббиту червоною цупкою тканиною. — Нас також покарано, але зараз річ про тебе. Сідай, бери до рук ложку, їж. Наступного разу тебе годуватимуть невідомо коли. Ти звикнеш, хлопче. До поганого також звикають швидко, не тільки до хорошого.

— Будь ласка… — почав Євген, опустив голову і поглянув у тарілку з корінцями якоїсь трави. — Будь ласка, допоможіть мені звільнитися.