Хазяїн Провалля

Якби у Євгена запитали, коли саме він почав поводити себе так сердито та зриватись на близьких, він не відповів би. Найпершим дитячим спогадом був день, коли прямо під час святкування Дня народження, батько гримнув дверима і пішов.

Тоді маленький Євген не зрозумів, куди так стрімко побіг батько і чому мама плакала, лише потім, коли батько зібрав речі та з кожним місяцем з’являвся у житті сина все рідше і рідше, Євген второпав. В той день батьки розійшлись. За свідченнями бабусі до того розлучення йшли вони довго. Євген же запитав, чому ж тоді батьки, які так його берегли, знову ж таки, згідно зі словами бабусі, поставили крапку саме в його день народження. Бабуся не поспішала з відповіддю, а коли, нарешті, влучні слова знайшлись, відповіла: «Твій день народження просто стався невчасно, думай про нього як про будь-який інший день». Так, бабуся Євгена, не дуже дбала про його почуття, хоч їй здавалось інакше.

Злими не народжувались. Злими ставали, хоч тут кожний вибирав собі дорогу. Брехали ті, хто говорив, що на слизький шлях його зіштовхнув хтось інший. Може, спочатку так і було, але тільки спочатку. Всі шляхи ми обираємо самостійно і поки не перестанемо винуватити кого завгодно у своїх бідах, а не намагатись змінитись самим, нічого не вийде. Євген же винуватив інших, себе — рідко. Хоч свою думку не завжди вважав останньою правдивою істиною, зізнаватись в тому, що був неправий, також не любив. А хто любить? Проблема в тому, що хтось сперечається з кулаками, а хтось мовчки приймає поразку.

— Щек сказав, що ми тут не живі й не мертві. Хто з вас бреше?

Євген дозволяв собі лінуватись, бо не розумів зовсім навіщо їм ота марна праця, коли завтра знову доведеться йти сюди. Хтось же вигадав таку чортівню, змушуючи людей сходити з розуму, працюючи шпателем, обмащеним якоюсь рідиною з їдким запахом. Покарання — так собі, можна розслабитись. Втім, хоч би як Євген не намагався дихати вільніше та спокійніше, виходило кепсько. Він добре пам’ятав де і за які гріхи знаходився, а головне — з ким і на кого саме працював.

— Ніхто не бреше. Я помер багато віків тому, коли брати Либеді помстились мені за її холоднокровне вбивство, — Герман розповідав про це надто буденно, так, ніби переповідав свіжі чутки.

Він ще й встигав повільно водити багнюко подібною шпаклівкою та зрідка оцінювати прискіпливими поглядами роботу Євгена. — Як бачиш, я знову живий чи ще живий — як більше подобається. Якщо вийду на поверхню, то просто стану купою попелу.

— Чого ж ти хочеш? — Євген зупинився.

Багнюка стікала по стіні прямою лінією. Тріщина на очах Євгена побільшала і він знову схопився за шпатель, тепер стараючись трішки краще.

— Просто вмерти нарешті. Здається, що достатньо часу минуло.

— Яке цікаве бажання. Мені ж вмирати зовсім не хочеться.

Після тієї короткої бесіди вони з Германаріхом не розмовляли. У роботі час минав доволі швидко, хоч під кінець дня Євген сильно втомлювався. І взагалі не міг сказати точно, скільки саме часу працював, бо поняття дня і ночі тут були відносними. Їсти Євген не хотів, лише пити та відпочивати, навіть не спати. По ночах він замість телефона, про який з дивних причин забув, розглядував пляшечку з водою. Чого саме чекала від нього, такого ж бранця як усі інші тут Либідь, Євген не знав. Він засинав важко і, тільки-но провалившись в неспокійний сон, прокидався на роботу.

Тріщин не меншало. Їх ставало дедалі більше. Колись Київ таки впаде, провалиться, зникне, розчиниться у часі, подібно старовинним забутим містам, похованим під шарами землі чи піску. Колись так і станеться, але поки у Києва та його жителів ще був час. У них був і шанс, що до такого не дійде, та чи знали вони про це? Ні.

Минуло кілька днів, перш ніж на їхню ділянку роботи заглянув неочікуваний гість. Германаріх якраз перебував у тому настрої, коли хотілось розповідати про своє минуле. Євген не зупиняв його, хоч не дуже переймався проблемами старого, давно мертвого короля. І досі здавалось, ніби це все — просто дурнуватий сон, а завтра все стане на свої місця, треба тільки перетерпіти трохи.

— Думаєш, ти якийсь особливий? — хекнув Герман, добряче замазавши ще одну тріщину. — Бачив я твою цяцьку, Либідь всім їх дає, — він зиркнув на Євгена, натякаючи на пляшку з водою, а потім знову почав обережно розмащувати суміш по стіні. — Все сподівається, що хтось допоможе їй.

Євгенова рука здригнулась і суміш не потрапила до тріщини, не замазала її як слід, від цього тріщина погрозливо поповзла вгору. Євген вилаявся, чим викликав посмішку на морщавому обличчі Германаріха.

— Навіщо ви мені оте все кажете? Я не вважав себе особливим.

— Справді? — в його погляді промайнуло щось презирливе. — Ти ж думав, що та розмова з Либіддю не просто так трапилась. Тепер же — відкрию тобі очі — знаєш, що вона чіпляється до всіх.

— Як на чоловіка, який її вбив, ти надто багато базікаєш, — Євген плювати хотів на страшного і могутнього колись короля, бо думав зараз про власний добробут та омріяну свободу. Зрештою, думав так, як робив завжди — на поверхні в тому числі.

— Чи то я її вбив? — Германаріх різко розвернувся, блимнув в його руці шпатель: тонкий, наче нитка, промінь блідого сонця, впав на край інструмента. — Вона сама собі горлянку перерізала.

— Але то ти її довів, а це — ще гірше. Довго збираєшся шукати винних, коли сам по шию у лайні? І цілого тисячоліття недостатньо тобі буде, аби вину спокутувати.

Голос людини, яка ніби пережила багацько хвороб дихальних шляхів, що й зробили голос таким низьким та басовитим, Євген впізнав майже зразу. Хорив ніби вийшов зі стін муру, як справжнісінький привид. Змахнувши з плеча залишки шпаклівки, ніби пташиний послід, Хорив втупив погляд на Євгена.

— Бачу я, недовго музика грала. Звик все-таки до наших порядків, — він прочистив язиком дірку у зубі та сплюнув залишки чи то їжі, чи то, власне, самого зуба. Євген гидливо зморщився.

— А ти що тут робиш? Ти ж, здається, провідник всього лиш, — недобре всміхнувся Германаріх, і тепер Євген точно зрозумів: коли він злився, акцент ставав в рази помітнішим. Ніби в цьому старому, згорбленому та нашинкованому лише кволими кістками чоловікові, прокидався справжній король остготів. Сильний, жорсткий та грубий король.

Хорив глянув на нього зневажливо та похитав головою. Сперечатись в тому, хто чого гідний, він не збирався. Таке було цікаво лише перші кілька століть, а тепер набридло. Тим більш, що тут знаходився новенький.

— Я знайшов твій телефон, — сказав Хорив, покопався у, здавалось, бездонній кишені та дістав звідти розбитий телефон Євгена.

Ім’я Хорива і його вік ніяк не в’язалось зі словом «телефон». Євген завмер на місці, ледве не впустивши загострений шпатель собі на ногу. Забувши про свій телефон, парубок зніяковіло поплескав по кишенях, наче сподівався знайти там ще один телефон. Може, його шукав хтось? Батьки, Яся чи друзі? Кинувши роботу, Євген протягнув руку, аби отримати гаджет. Та Хорив лиш всміхнувся, оголивши раптово жовті зуби, які, втім білили на фоні густої бороди.

— Він не працює, але можу тобі повідомити з радістю: ніхто не телефонував. Уявляєш?

Хорив знущався. Тепер він нагадував шкільного забіяку, який знайшов собі грушу для биття у вигляді слабкого та молодшого на кілька років хлопчика. Євген не забрав руки, все ще очікував, що в ній з’явиться телефон.

— Мене не могли не шукати, — спокійно відповів Євген, зі всіх сил намагаючись не звертати уваги на слова Хорива.

— А я не казав, що тебе не шукали. Тобі не телефонували, а це різні речі. Шукають навіть те, що часто вже не потрібно нікому з тих, хто шукає, — Хорив кинув красномовний погляд на Германа. — Могили древніх королів, наприклад.

— Твою могилу ніхто не шукає, так? — відізвався Герман, шпаклюючи одну із найглибших тріщин. Трохи багнюки впало на землю, забруднивши і без того брудні лахи Германаріха. Він скинув їх ногою та продовжив роботу.

— За те, що ти зробив з нашою сестрою, тебе повинні були відправити до Кия.

— Дивні ви люди. Балачки балакаєте лише, залякуєте, думаєте і поводите себе як боги. Чим ви кращі, Києвичі? Мало від ваших рук людей вмерло? Га? Тільки ви чомусь удаєте, ніби займаєтесь благодійністю, берете на перевиховання ось таких як ми та впевнені, що ваші методи — найкращі. Брехня. Ви в такому ж лайні як і ми.

Спочатку Хорив здавався Євгенові хоч і непередбачуваним, але не небезпечним. Він тримався свого слова, коли сказав, що не може нікому зашкодити та виглядав як хуліган. Телефон Хорив жбурнув Євгенові тієї ж миті, а потім різко рвонув вперед. Схопив Германаріха та притиснув його до стіни, тримаючи за шию. Під брудними пальцями ворушилось адамове яблуко, приховане від очей під бородою. Хорив міг задушити Германаріха прямо тут і зараз, але добре контролював свій гнів. Але лише фізичний, не той, який виривався, зриваючись з язика.

— Стули пельку, пес германський, — прошипів Хорив та так несамовито гепнув Германаріхом о стіну, що зверху посипався сніг з тинькування. — Півтисячоліття не порушував присяги, але можу зірватись. Пам’ятаєш меч, яким тобі в бік влучили? Він ще у мене.

І знову гепнув ослаблим Германаріхом о стіну, наче мішком з горохом. Тріщини розповзлися виноградною лозою, від самого низу і розцвіли нагорі пишним букетом. Євген спостерігав за поширенням тріщин, задерши голову, а потім зітхнув. Роботи побільшало, а от тримати в руці шпатель не хотілось.

Хорив відпустив Германа, штовхнувши його ще раз. Германаріх посміхався як мазохіст, якому було мало й мало, хотілось отримати більше і він так дивився на Хорива, ніби одним лише поглядом бажав викликати у ньому ще один приступ люті. Не піддавшись більше, Хорив змахнув з чорних, пропахлих вогкістю та брудом, одежин біляві рештки тинькування й сказав:

— Київ не стане руїною, поки ми цього не хочемо. Працюйте. Роботи у вас вдосталь.

Зник він точнісінько як і з’явився — ніхто навіть не почув кроків. Євгену спало на думку, що всі вони — Києвичі — настільки зрослися з підземним містом, що стали з ним єдиним організмом. Саме тому й могли переміститись на якомусь своєму химерному телепорті.

Герман, для якого гиркання з Хоривом було справою буденною, взявся до праці знову. Кинувши промовистий погляд на Євгена, він роздратовано процідив крізь зуби:

— Чого став? Кидай то своє причандалля і до роботи!

Екран телефону видавав передсмертні блимання, ліниво реагуючи на тицяння пальців хазяїна. Різноколірне калейдоскопічне мерехтіння, схоже на напівпрозорих примар, подвоєння ярликів та чорний, суцільний такий, ніби в найтемнішу ніч, колір. Так телефон вмер прямо в руці Євгена.

Він сердито бебехнув телефон додолу, в залишки багнюки-шпаклівки та взявся за голову руками. Провів по потилиці, зупинився на спітнілому лобі, закрив рота долонею, ніби придушував бажання смачно вилаятись. Насправді ж, Євгену хотілось заволати від безпорадності та розпачу. Германаріх виразно глянув на напарника.

— Пхе, — тільки й сказав він, а напарник той аж здригнувся від того «пхе», схожого на гуркіт травневого грому.

— Зараз. Зараз, — бурмотів у відповідь Євген, тремтячими пальцями хапаючись за шпатель.

Кілька годин — чи днів? — точно невідомо скільки саме минуло з того часу, як вони знову мовчазно запрацювали. Робота не кипіла, але йшла добре, без перебоїв, ніхто не відривався. Здавалось, ніби тріщин поменшало, а деякі назавжди зникли після того, як Євген дбайливо черкнув по стіні шпаклівкою. Музика Щека ще не лунала, хоч Євген давно нагострив слух: пора давно.

Десь за кілька хвилин до того як Щек заграв на кобзі, під мурами у Проваллі з’явилась галаслива компанія підлітків. На вигляд всім десь по п’ятнадцять років, але всі вже з пляшками пива у хлопців та якогось кислотного кольору пійла в руках у дівчат. Веселі, вже трохи напідпитку, вони прийшли сюди у пошуках Хазяїна. Навипередки вони кликали його, використовуючи досить ганебні слова, знущаючись та заявляючи, що ніякого дідька лисого не бояться.

— Вигадки це все. Хтось придумав таку фішку, аби сюди сатаністи та язичники лазили, — поважно висловив свою думку один з хлопців, з насунутим на очі капором.

— Чи такі дурні як ми, — зареготів інший, сьорбнув пива та голосно зригнув.

— Агов, ти, штука, яка тут живе! Хазяїне, клятий мерзотнику, вилізай! — верещала дівка, розливаючи на джинси яскраво-зелене пійло. — Виходь, привітайся!

Ніхто, звісно, до них не виходив. Євген дивився на тих, хто не бачив його перед своїм носом, з відразою та заздрістю одночасно. Світло їхніх ліхтариків вихоплювало з напівтемряви то фігуру Євгена, то страшно старе обличчя Германаріха. На щастя, ні одного, ні іншого, підлітки не мали змоги побачити.

Один хлопець тицьнув середнього пальця темряві, уявляючи, що показував його Хазяїнові. Євген, перед очима якого цей палець промайнув, тріснув хлопця по щоці. Той нічого не відчув, майже не відчув, бо лишень почухав щоку.

— Комар вкусив чи що, — сказав він та хильнув ще пива.

Підлітки поводили себе вкрай неввічливо, а надто вже зухвало, зверхньо та грубо. Ні, вони перейшли межу, коли один з них взагалі розстібнув блискавку на штанах та відлив у куточку. Прямо на ту стіну, яку сьогодні латав Євген! Але він заздрив їхній свободі та молодості, бо могли робити все що заманеться. А як він скучив за пивом! Як кортіло зробити бодай один маленький ковточок. Більше навіть, ніж побачити близьких… Тут Євген схаменувся, подумки вщипнув себе: пиво не повинно бути важливішим за людей, та так хотілось же ж!

— Ходімо, — каркнув Германаріх, плюнувши у кілька пляшок з-під пива. Потім він голосно кахикнув кілька разів підряд. Відлуння того кахикання почули навіть п’яні підлітки та напружились, замовчали.

— Чули? — перелякано зашепотів один з них. — То Хазяїн прийшов! Нам кінець!

Ще хвилинка мовчання, а потім гучний вибух сміху.

— Тю! Дурня те все, я тобі кажу.

Євген навіть трохи образився. Коли вони з Германаріхом повертались до Львівської брами у супроводі химер з тієї самої знаменитої будівлі, Євген обернувся. Всього на мить, але йому здалось, ніби підлітки знаходились за засидженим мухами склом, ніби у тераріумі чи акваріумі.

— З Хазяїном дійсно жартувати не слід. Хазяїн — то Кий, — таке сказав Герман, не реагуючи на регіт, що, здавалось, перетворювався на крик.

Телефон Євгена, залишений ось там, де компанія підлітків відпочивала та сходила з розуму, розпочинаючи кровопролитну бійку, завібрував. За пів години, коли під муром залишилось кілька осіб, один з яких ледве дихав, а інший з жахом розумів, що наробив, телефон вже задзвонив у весь голос.

Майже всі втекли, залишись лише четверо. Один з них викликав швидку. Інша просто намагалась допомогти. Тремтячи від страху, холоду та переживань, телефон підійняла вмить протверезіла дівчина. На тріснутому, брудному екрані було написано ім’я з трьох букв. Не Яся. Кий.