Обережно, двері зачиняються

Роздратування, гнів, образа і бажання добряче тріснути наречену — це ще далеко не все, що відчував в ту мить Євген. Яся володіла неймовірним талантом виводити його з терпцю одним лише поглядом. Сьогодні вона психанула прямо на ескалаторі, почувши зауваження від Євгена.

Ось що трапилось.

Ні, надто вже відверто одягнулась вона, йому не сподобалось, хоча ще пів хвильки тому все було добре. Чого коштував один лише хтивий погляд того підлітка з помітним акне. Підліток підіймався ескалатором догори та поглядом роздягав Ясю! Її наречений почорнів від гніву, хтось ніби дав йому раптового ляпаса, болючого та образливого.

Іноді достатньо лише миті для вибуху.

Євген не міг дати по пиці йому, але міг накричати на Ясю. Тільки він, Євген, мав право дивитись на неї так, а не якесь хлоп’я з не обсохлим молоком на губах. Схопивши наречену під лікоть, він зашипів їй на вухо:

— Ти спеціально вдягнулась як шльондра? Мені тепер терпіти погляди цих збоченців чи як?!

— Що? — не зрозуміла Яся. — Ти про що?

— Не прикидайся дурепою! Подивись на себе!

Яся відверто не зрозуміла чому Євген так накинувся на неї. Легке плаття, трохи вище коліна, але не таке коротке, аби просвічувалась білизна; на ногах сандалії старезні, вже навіть витоптані на п’яті. Загалом, Яся не вважала себе красунею — звичайна русява дівчина, волоока, синьоока, але фігура у неї — жіночна, підкреслені пружні стегна та груди.

Іноді, аби вибуху не сталось, треба лише стояти на бомбі та чекати на допомогу.

— Мені здавалось, що тобі сподобалось, — відповіла вона так легко та спокійно, ніби не бачила, як Євген повільно перетворювався на ревнивого півня.

От-от Євген міг зірватись та накинутись на неї. Так уже бувало, нехай давно, але бувало. Яся пробачила, але добре пам’ятала той день. Вилікувати синці значно легше, аніж викинути із голови страшні, гнітючі спогади.

Але Яся вміла посміхатись навіть тоді, коли їй було боляче. Певно, за цю її рису і тримався найбільше Євген, бо ніби відчував: що не зробить, все йому пробачать. Він називав це коханням, і Яся погоджувалась із ним. Погоджувалась, але до якогось моменту.

— Як мені могло сподобатись ось це?! — він скривився з такою огидою, ніби це саме існування цієї сукні завдавало йому фізичного болю.

— Ти здурів? — вона все ще звучала спокійно, хоча всередині все стискалось і розтискалось від жаху, ніби обценьками.

— Це ти здуріла! Зовсім вже сором втратила, ти дивись, як на тебе дивляться!

Він так сильно стиснув її лікоть, що вона ледве не зойкнула. Обережно звільнилась від Євгенової богатирської хватки та підійняла погляд вгору. У вогні ревнощів, темні очі дивились на неї з неприхованою зневагою та обуренням.

— Не смій влаштовувати сцену, — додав він.

Яся не відповіла. Губи склались у тонку усмішку, яка не передбачала нічого доброго для Євгена. Він вмить напружився, на лобі з’явилась глибока зморшка. Він чекав на страшне, бо до останнього бажав залишатись в очах інших добрим, чемним та вихованим. Вона дивилась на нього мовчки, ніби поглядом запитуючи: «Боїшся?»

Іноді чекати на допомогу зовсім не хочеться, краще вже підірватись на тій бомбі.

Відштовхнувши його від себе, Яся стрімголов кинулась донизу через натовп, коротко перепрошуючи та ледь не перестрибуючи через них. Євген моргнув: в очах потемнішало, подих перехопило. Давно він не відчував такого скаженого приливу злості, всеохопного, нестримного бажання схопити Ясю за волосся та волочити до самого дому. Вона зовсім вже забулась, втратила відчуття сорому, начхала на нареченого. Стільки гріхів пробудилось у ній в цю маленьку хвилину, поки вона бігла донизу, а він слідкував за її маківкою, яка то з’являлась, то ховалась поміж інших людей.

З того місця, де стояв зараз Євген, Яся здавалась такою нікчемною. Він міг простягнути руку та розчавити її крихітну голівку. Цього, звісно, не вистачило для заспокоєння, тому, підхоплений хвилями гніву, Євген побіг донизу. Хоча йому здавалось, що минуло багато часу і Яся давно втекла, він помилився. Так прудко, швидко і люто біжучи за нею, вже майже схопив на пероні.

— Не схопиш! Бовдур! — одними губами сказала Яся чи то Євгенові так здалося, бо зовсім же світу не бачив через свою злість.

Яся повністю зійшла з бомби. Пролунав гучний вибух, уламки розлетілись тисячами гострих болючих, сповнених ненависті поглядів, прокльонів, обіцянь схопити та жорстко покарати. Таке вже траплялось, вона не забула, нічого не забула, тому і чкурнула щодуху по ескалатору.

Він побачив як вона стрибнула до вагона та пішла у самий його кінець. Євген зайшов до наступного — його туди запхали поспішаючи люди. Спостерігати за Ясею довелось, підіймаючись навшпиньки та витягуючи шию над головами пасажирів. Вона стояла, притулившись спиною до дверей, перекриваючи надпис «не притулятися» і спеціально — то Євген знав напевно — не дивилась на нього. Він же свердлив її поглядом, ніби на ментальному рівні закликаючи привернути на себе увагу.

Яся ігнорувала його, вперто дивлячись кудись вперед. На мить Євгену здалось, ніби Яся подарувала комусь посмішку і його ненависть повернулась знову, цього разу втричі сильніша та лютіша.

— Хай тобі грець! Впіймаю — язика відірву! — сердито шепотів-шипів собі під носа Євген.

Скромні, майже непомітні, але ще живі залишки здорового глузду зберігали крихти спокою та врівноваження. Люди стіною стояли поряд, але Євгену привиділось, ніби всі вони не кліпаючи дивляться на нього з неабияким осудом. Нехай всі мовчали, але очі — ті темні очі, схожі на зернята чи ґудзики — кричали про гидливість та відразу.

Євгену хотілось залишатись хорошим парубком. Йому думалось, що він завжди грав за команду тих парубків, про яких дівчата мріяли, чуйних та тямущих. Насправді ж Євген давно стояв на воротах іншої команди, тієї, від членів якої дівчата мріяли втекти.

Він не мрія, він — жах.

Люди відвернулись, коли Євген моргнув чи навіть і не дивились на нього. Диктор оголосив про прибуття на станцію «Золоті ворота», люди заворушились у нетерпінні розштовхуючи одне одного, аби пройти до дверей швидше. Євген також поспішав: повернувши голову в бік вагона Ясі, він не знайшов дівчини там. Щось неприємне наче загрібачкою тріснули та ще й повернули кілька разів по нутрощах. Євген ковтав гнів разом з повітрям, але виходило кепсько.

Євген вже майже дійшов до дверей, підхоплений юрбою, він пробирався до виходу. Диктор ввічливо просив поспішити, та через виниклу штовханину та затор, люди рухались повільно. Євгена трясло від гніву, була б його воля — розкидав у різні боки всіх та пройшовся по тілу, аби тільки встигнути, тільки б схопити ту неслухняну дурепу.

Двері зачинились. Раптово лампи замерехтіли, а потім світло і зовсім згасло. Чорне і недобре передчуття поповзло вверх по тілу, почавши шлях від шлунку, накинулось на шию і міцно стиснуло її. Євген кахикнув кілька разів. Здавалось, ніби світло зникло звідусіль, поглинуте кровожерливою, голодною темрявою.

Намагаючись намацати бодай когось, чиєсь плече чи руку, щоб впевнитись, що він тут не один — Євген з завмиранням серця зрозумів, що протяг та тихе пронизливе потріскування чогось далекого результати його самотності.

Світло ввімкнулось з характерним ляском. Яскраве, сліпуче, воно змусило Євгена примружити очі на хвилинку. Він кліпнув раз, потім другий. Жодної людини поряд, абсолютно порожній вагон. Щось скрипіло, але не нав’язливо, хоч звук цей викликав занепокоєння, ніби попереджав про погане.

Євген кинувся до кінця вагона, потім помчав назад. Бігав туди-сюди кілька разів, притуляючись до брудних запилених вікон, вдивляючись в них надто ретельно, зім’явши носа. Все одно нікого не було, суцільна порожнеча.

— Агов! — гукнув він, хоча одразу ж пожалкував про це. Не надто хотілось накликати на себе біду.

Ніхто не відповів. Потяг рухався, хоч і повільно, але рухався. Євген метнувся вбік, нервово натискаючи екстрену кнопку.

— Ви мене чуєте? Що відбувається?

Зрештою, довелось йому щосили тиснути на кнопку, сердито та роздратовано, аж поки вона не запала всередину. Євген вилаявся, на якийсь мізерний відсоток йому полегшало. Потяг їхав собі далі, пустий, без жодного пасажира, окрім Євгена.

Над головою холодно сяяла смуга ламп, монітор з оголошеннями вперто мовчав. За вікнами виднілись чорні стіни тунелів. Євген підійшов до дверей та спробував відчинити їх, після ще однієї невдалої спроби натискання на кнопку.
То було наче марення якесь. Може, він просто заснув, заколиханий рухом вагона, але от-от прокинеться і тільки посміється? А потім схопить Ясю, подивиться на неї і пробачить, не буде бити чи кричати.

— Чорт…

Він присів, знесилено охопивши голову руками та дивлячись на ноги. Такі реальні кросівки, така реальна підлога, такий реальний бруд та пісок, краплина пролитої кимось кави чи соку. Все реальне тут, окрім маршруту.

Куди прямував цей потяг? Чому залишився лише Євген? Стільки років користувався метро, надто вже зеленою гілкою — і от на тобі!

Чи то минула лише мить, чи то пройшло з добрих дві-три години, коли щось захрустіло, а потім гучний голос інформатора повідомив: «Станція Львівська брама». Євген підхопився, оглядівся. Двері роз’їхались, запрошуючи хлопця вийти. За вікнами мляво світились ліхтарі, ліниво, ніби вмираючи. Їхні тьмяні промені вихоплювали з темряви облицьовані мармуром колійні стіни й бокові платформи, коричневі від вологи та часу, з заржавілими скобами.

Інформатор знову повідомив назву станції, цього разу він наче хрипів та розмовляв гортанно. Євген точно знав, що така станція давно законсервована і шанси на її відкриття найближчим часом дорівнювали нулю.

Нерішуче ступивши до дверей, Євген повільно виплив з вагона. «Обережно, двері зачиняються. Наступна станція Лук’янівська» — в спину кинув диктор, Євген обернувся і хотів скочити назад. Двері вже були закриті. Потяг рушив далі. Коли Євген повернувся, аби проводити поглядом свій вагон, то помітив його наповненість. Люди повернулись на місця.

— Це жарт якийсь чи що?! — Євген запитав у напівтемряви, крокуючи в центр недобудованої станції.

Тут пахнуло сирістю, трохи грибами. Під ногами, окрім каміння та пилу, простягались калюжі. Зі стелі монотонно падали та розбивались о підлогу краплі води. Одна така крапля потрапила Євгенові за комірець, змусивши його пощулитися.

Зануривши руку до кишені, Євген витягнув телефон. Один рятівний дзвінок — і його заберуть звідси. Телефон наче й працював, але мережа — ні. Довелось пройтись по залу, шукаючи бодай однієї рисочки сигналу. Сигналу не було, набрати поліцію чи швидку також не вдалось. Євгену захотілось жбурнути той телефон в стіну, але він стримався. Ввімкнув ліхтарика і пішов обслідувати територію.

Не станція метро, а печера. Над головою і під ногами — бетонні сталактити-сталагміти, чути як накрапає вода. Каміння в патьоках, вода рано чи пізно зруйнує його, розіб’є навпіл. Якісь наглухо зачинені двері, певно, прохід між станціями.

Працівників десь не видно, а Євген знав, що вони тут були. Чергова точно повинна бути, Євген шукав саме її, поки лазив тут, вдихаючи повноцінні запахи станції-печери.

— Є тут хтось? — достатньо голосно запитав Євген, посвітивши вниз-вгору і завмерши.

Смуга променю виокремила з темряви фігуру чоловіка. Він сидів на ослінчику, вбраний у старий та брудний кожух, під яким виднілось лахміття, взутий у шкіряні чоботи, чисті та блискучі, наче з когось іншого зняті.

Євген ковтнув слину, але галасувати не став. Він подумав, що, можливо, то якийсь бідолаха сюди поселився. Ціла станція йому за дім, ще б пак! Чи, можливо, він був шаленим диґером, застряг тут і сидів, чекаючи на поміч.

— Вибачте, ви не знаєте… — надломлено почав говорити Євген, обірвавши себе на півслові.

— Знаю, — кивнув басовито бородань, він посміхнувся, та посмішка його лякала — надто вже жовті, нездорові зуби. — Хочеш запитати чому ти тут?

— Ну… Хочу, — стенув плечима Євген, надавши собі роблено сміливого вигляду.

Бородань помовчав з хвилинку, вивчаючи поглядом карих блискучих очей прибулого. Щось таїлось в тому погляді, глибинна мудрість та втрачені давно знання, вже недоступні тепер. Він дивився ясно, ніби знав про все, зберігав в голові тисячі світів.

— Для когось ти став останньою краплею, — відповів бородань, спершись рукою на коліно. — Ну і ну.

— Тобто?

— Ти знаєш сам. Знаєш добре, не прикидайся.

Євген відсахнувся від нього, втративши телефон — той гучно впав на землю, екраном донизу і розбився. Бородань точно звичайний безхатько, який вирішив познущатись з нього. Євген підняв телефон, плюнув на підлогу, хоча волів в обличчя бороданю. Крокуючи назад, до колії, Євген лаявся та проклинав всіх на світі.

Коли пролунав звук потягу, Євген застрибав та загаласував. На платформу вийшла чергова. Євген кинувся до неї, почав розповідати свою історію, благав допомогти, хапав її за руки. Жінка дивилась прямо — в тунель, звідки мала виповзти залізна змія.

— Вам позакладало чи що?! Аго-о-о-ов! — він верещав щодуху, та жінка не звертала на це жодної уваги.

Стомлено подавши машиністу сигнал, жінка повернулась та пішла в протилежний від Євгена бік. Він приголомшено дивився їй вслід, а потім наче з ціпку зірвався — кинувся слідом, волаючи та вимагаючи допомоги. Жінка зачинила двері кабінету, не впускаючи Євгена всередину. Тоді він кинувся на платформу, де саме проїздив потяг у зворотному напрямку.

Знову стрибав, кричав, привертав до себе увагу навіть жбурляючи у вагони каміння. Ніхто навіть вусом не повів — поїзд сховався у тунелі. Євген зітхнув, він був у розпачі. Хотілось битися головою о стіну та рвати на собі волосся.

— Як справи?

То був той самий чоловік-бородань. Він стояв за декілька кроків від Євгена. Зеленувате світло ліхтарів робило колір його шкіри хворобливим, та сам він виглядав як скеля — кремезний. Його погляд не змінився, він дивився без ворожості, але, втім, змушуючи Євгена боятися.

— Хто ви такий? Що вам від мене потрібно? — Євген звучав незвично тихо та наче змирився з ситуацією.

Краплинка води впала йому прямо на маківку, Євген витер її долонею та зрозумів, що на пальцях залишилась зовсім не вода. Металевий запах крові заповнив ніздрі, вдарив в самісінькі легені.

— Я провідник таких як ти, для лютих, отруйних та мстивих киян, — він простягнув руку Євгенові, аби той її стиснув у знак знайомства. — Мене звуть Хорив. Той самий Хорив, так.

Ще одна крапля впала прямісінько на долоню Євгену, коли він, не тямлячи як йому поводитись, все ж простягнув руку назустріч. Міцне, скріплене чужою кров’ю рукостискання вибило з-під ніг Євгена землю. Голова паморочилась, вогники тьмяних ліхтарів згасали. Хорив ввічливо притримував Євгена за лікоть.

— Рано почав, хлопче. Ходімо, познайомлю тебе з тими, з ким тобі доведеться провести залишок твого нікчемного життя.