Том 1. Розділ 19

Щоразу, коли лунав спогад про криваву калюжку на кахельній підлозі, в голові починало пульсувати і стріляти у скроню.

Чим ближче до мене була людина, тим більше страждань хотілося їй принести. І це зоставалось незмінним на протязі вже декількох років.

Все почалося, коли я вперше відчув задоволення від гримаси страждання на обличчі моєї вчительки в середніх класах. Бадьора і весела, одного дня вона прийшла надто сумною, пониклою. Натягнута посмішка, фальшивий сміх, каламутні очі.

Проте… я відчув приплив збудження. Тодішнього мене це дуже налякало.

Я обіцяв собі, що на уроках займатимуся лише навчанням і всіляко ігноруватиму викладачку.

Пізніше нам повідомили про її хворобу, і представили нову викладачку. До старшої школи я не знав, що це була тяжка хвороба, яка вбиває. Вбиває всередині все, вбиває бажання жити.

Тоді ж я почав запитувати себе: що таке «самогубство»?

Коли вмирає твоє тіло, чи душа? Чи дійсно ми маємо владу над своїм життям? І чи дійсно можемо покінчити з реальністю в один момент?

Не те, щоб я був таким розумним хлопчиськом. В інтернеті, намагаючись зрозуміти першопричину, раз у раз натикаєшся на філософів. Справа навіть не в співчутті, і не в цікавості. Я боявся цього почуття насолоди.

З того моменту живити своє єство моторошними історіями стало схоже на наркотик.

Перший раз, коли я зважився взяти в руки ніж із незвичайною для мене метою, був якраз у середній школі.

Батько вкотре прийшов п’яним. Проте насамперед він зайшов не як завжди – до батьківської кімнати, а до мене. Я подумав, що це мій шанс розплатитись за все, але моє тіло повністю поглинув страх. Грубо схопивши, він потягнув мене за волосся. Я всіма силами намагався звільнитися, викрикуючи прокльони. Допоки він не привів мене до сусідньої кімнати.

Мати почала кричати, але він тільки посміхнувся. Зачинив двері, і злісним, загрозливим голосом прошепотів: «Тільки-но спробуй здригнутись, сучара, переламаю всі реберця і пущу на органи».

Вдихаючи запах перегару, я скляними від страху очима спостерігав, як батько накидається на мати, різким рухом відкидає її на ліжко, розриває одяг, затикає рота. Шепоче загрози, поки спускає свої штани, і після розсовує жіночі ноги.

Я тремтів, я плакав. Я просив зупинитися, коли він дав матері ляпас, примовляючи щось про «зраду». Коли вона ледве чутно скрикувала від болю. Коли кидала на мене жалібний, тужливий і сором’язливий погляд.

Мені було нудно, страшно. Я втискався в підлогу, сподіваючись, що незабаром цей жах закінчиться.

Наступного дня я взявся за рукоятку ножа, стоячи над ванною, раз у раз переводячи погляд з леза на свою долоню.

Я ненавидів свого батька. Ненавидів себе за безпорадність.

«Якщо я зроблю це… все закінчиться?»

Того дня я не мав наміру вмирати. Для мене все буде закінчено, але для матері це виявиться чимось нестерпним.

«Чи можу я покликати її із собою?»

Однак я так і не знайшов відповіді на це запитання. Я боявся дізнатися правду.

Чи стане вона щасливою після смерті, і чи не запхнуть мене в психлікарню опісля, якщо все обернеться невдачею?

Пізніше батько перейшов з матері на мене, проте замість зґвалтування просто бив мене до нестями. Напевно, переламати усі кістки у нього не вийшло лише через лінощі.

Одного разу я запитав, чому ми не можемо просто втекти від нього, на що була ненависна мені відповідь: «Ти не зрозумієш…»

Подорослішавши, я так і не зрозумів. Чи це було безрозсудне кохання, або вся справа в грошах?

Проте потайки я намагався стати сильнішим. Мені хотілося захистити матір від цього монстра.

Якось вона дізналася про мої наміри, перелякалася, і тихо прошепотіла:

«Кинь цю витівку, Алан…»

«Інакше він вб’є тебе».

Було дивно почути від неї слова про смерть.

Чи можна зарахувати моє прагнення поквитатися з батьком до свого роду самогубства?

Я не розумів, заради якої мети мати ще чіпляється за цього чоловіка, який половину своїх доходів пропивав у якомусь пригніченому пабі, замість того, щоб купити продукти харчування.

Так коли мені вдалося стати «героєм»?

Насправді я не зміг перемогти жодного хулігана.

Якщо когось ображали, я завжди вставав на бік жертви, тим самим за хвилину опиняючись біля неї, змученим і побитим. Моїм дворовим друзям подобалась ця нерозсудливість. Вони захоплювалися мною, не вникаючи в те, чому я поводжуся як останній ідіот. Називали це геройством, вважали мене своїм лідером.

Подібна «ідилія» трималася деякий час, поки батько не вирішив з’їхати від нас до іншої жінки. Я пам’ятаю, як був радий, дізнавшись про цю новину, але потім щось пішло не так.

Ту зиму мені було важко згадати. Це жирна пляма в моєму житті, після якої все «нормальне» існування залишилося в минулому.

Нова школа не допомогла. Переховуючись за постійною усмішкою та жартами, я намагався влитися у новий колектив, де згодом почав помічати прогресування своєї недуги. Іноді я зривався, хотів заподіяти біль оточуючим, страждав від своїх бажань і думок, замикаючи себе в кімнаті.

Також «хвороба» не дозволяла мені влаштуватись на роботу.

Через декілька днів, якщо пощастить – тижнів, і в мене вже зносило дах. Фізичні навантаження здавлювали голову. Обслуговування клієнтів закінчувалось скандалами. Чи я просто не приходив на місце роботи і ігнорував дзвінки.

Найбільше я боявся двох речей: вбити когось у безпам’ятстві і… нашкодити «їй».

Мати відчувала, що зі мною щось не так, проте вирішила триматися на відстані. Пізніше мені стало її не вистачати. Але я боявся зірватися. Навмисно ізолював себе від суспільства, і лише у соціальних мережах періодично вів розмови з «друзями».

Мені хотілося б принести матері хоч трохи щастя. Щоразу, помічаючи, як вона збирається до чергового коханця, я розумів… Їй теж потрібне тепло.

Залікувати рани, відчути себе коханою, потрібною. Те, що я ніколи не отримаю в своєму житті.

Я почав ходити по палаті, перебираючи в голові слова Ніколаса. Про мій «секрет», до якого мені було начхати. Про усі діалоги з ним, намагаючись знайти відповідь на питання: «Чому саме я?..»

Я страшенно переживав. Ці до болю знайомі порізи, криваві сліди.

«Тобі подобається?»

Я похитав головою, намагаючись відкинути нав’язливі думки. Я вже на межі зриву. Навіть для мене звихнутися з котушок, що вже поїхали, можливо в такій ситуації.

За дверима почулися кроки, чиїсь голоси.

Завдати собі болю заради такого, як я…

Що я тепер маю думати про тебе?..