Том 1. Розділ 8

Я не міг відійти від шоку. На запитання медсестер я відповідав сумбурно. Вони розповіли, що мене доставив молодик, взяв на себе оплату лікування. Я забарився на пару секунд.

Перевів на них схвильований погляд і спитав, як він виглядав. Вони описали хлопця середнього зросту з блондинистим волоссям. Я хмикнув і відкинувся на подушку. Блондин? Відповідь напрошується сама собою. Невже це «невідомий» прийшов за мною? Чи може якийсь добряк вирішив мене підібрати?

Я придивився до палати уважніше і помітив, наскільки тут усе чисте, біле, нове. Не ті обшарпані лікарні, до яких я звик. Невже багатій? Також почувався я вже значно краще. Схоже, і технології догляду за хворими у закладі на найвищому рівні.

Залишитися в лікарні я вирішив лише до середини дня. Моє тіло потребувало відпочинку, проте все одно хотілося забратися якнайшвидше.

«Тобі нічого не загрожує – це я гарантую».

Якщо це була його ідея – привести мене сюди, до лікарні, значить нема про що переживати? Якби він хотів, щоб я замовк, прикінчив би ще давно, хіба ні? Значить, я йому досі для чогось потрібний? Цей псих запросто може мене здати. Якщо він багатій, що я можу зробити проти грошей?

Я оглянув присутніх. Спокійна обстановка. У думках крутилося лише одне слово: «врятуйте». Але я не міг звернутися до будь-кого. Адже я причетний до нещодавніх подій, і це зв’язувало руки.

Чи була у коробці бомба? Через мене вибухнула будівля, загинула людина? Все тому, що я хотів допомогти комусь? Чому я так подумав? Тому що побачив ті порізи, цю манеру спілкування… вона така знайома.

Натягнута посмішка, маска.

«Мій псих…» Я стиснув кулаки. Мене переповнювали дивні почуття. «Ми схожі». «Тому що ти інший, ми інші». Інші… схожі… Це все нісенітниця.

В черговий раз прогулюючись коридорами, я дійшов до прийомної. Більшість співробітниць – молоденькі дівчата, рідше трапляються хлопці. Лікарі – чоловіки та талановита молодь. Кожен ставився до тебе з добротою і радо підтримував розмову, якщо ти, звичайно, цікавий співрозмовник.

Так я помітив медсестру, яка мило спілкувалася з гостем, закручуючи на палець руде волосся.

Я зупинився, придивляючись. Хлопця не бентежило відверте загравання – на його обличчі красувалася приваблива усмішка, і, судячи з обопільного сміху, їм удвох було досить весело. І це блондинисте, кучеряве волосся.

Всередині я відчув тягу та занепокоєння. «Ні, не може ж перший блондин, що трапився, бути Ним». Однак я не міг відвести погляд – щось тягнуло мене до нього. Незвичайна аура, що притягує – це неможливо було проігнорувати. На таких людей відразу падає око – вони здаються боляче нереальними і створеними точно не для цього світу.

Напевно збоку я виглядав дивно, витріщаючись на парочку біля приймальні. В цей час усередині мене спалахнув гніт, повільно згоряючи, наближаючись до вибухового кінця.

«Поглянь на мене». Щось у мені кричало, вибивалося назовні. «Я ж знаю, що це ти». Я зосереджено спостерігав за кожним Його рухом, жестом, поглядом. І, наче щось відчувши, хлопець обернувся в мій бік.

Мої очі несподівано розширилися. Виконання власних думок я явно не очікував – у вухах виразно почувся «бум». Привабливий чорт незрозуміло посміхнувся і, швидко попрощавшись із дівчиною, рушив до сходів. Співробітниця розчаровано надула губи, проте все ж таки проводила хлопця усмішкою.

Я вийшов із заціпеніння. Чи може бути?.. Я знав, що це нерозсудливість. Але що йому заважає мене дражнити? Безтурботно кокетувати з руденькою молоденькою дівчиною, поки я тут перебуваю в чортовому подиву – чому б ні?

Однак мене повело за незнайомцем саме стійке інтуїтивне почуття та кинута неоднозначна посмішка.

— Чекайте, вам ще не можна… — я проігнорував дівчину.

Проскочив повз неї, вийшов на сходову клітку, пішов слідом за звуком кроків.

«Я повинен переконатися».

За кілька секунд з’явилася знайома шевелюра. Хлопець зупинився, я разом із ним. Він підняв голову – з’явилися янтарні очі. Вони дивилися на мене… як на жертву. По хижому. Стало лячно.

— Ти…

Я буравив його поглядом, проте обличчя хлопця виражало явне здивування. Він вичікував. Слова в мене почали заплітатися, складно було контролювати себе.

— Ти… той самий? ― тільки й зміг випалити.

Можливо я помиляюсь?

— Не розумію, про що ви, юначе, — вираз щирого непорозуміння. Очі в очі. ― Вам би повернутися назад. Сестри, мабуть, вже турбуються.

Ні. Ні, ні. Тут точно щось не так. Чудернацька червона футболка, бриджі, кросівки. Я помилився?

― Вдалого одужання, ― сказав він після паузи, а я все стояв у ступорі.

Блондин розвернувся і почав спускатись.

— Стривай! ― Я поквапився за ним, голова закружляла.

— А, здається, — він зупинився, пошуркав у кишенях, — ви це впустили, — і простяг мені мобільний телефон.

Я з подивом взяв його. Скориставшись моїм замішанням, хлопець пішов униз. Я хотів його наздогнати, але продовжив стояти на місці. Несподівано він повернувся до мене, між нами – декілька сходів. Його очі пронизливо глянули на мене.

— Мене звуть Ніколас. Приємно познайомитися… Алан, — на його обличчі відбився оскал. Неприємна зловісна усмішка, від якої по шкірі пройшлися мурашки. — Ще зустрінемося… мій псих… — диявольська посмішка.

Остання фраза скрипом пройшлася по голові. Зупиняти його я не став, проводжаючи поглядом постать. Я недовірливо подивився на мобільник.

«Ще зустрінемось?» Я боровся із двома бажаннями. Звалити туди, де мене не знайде цей псих. Або спробувати… розібратися. Останнє було повним божевіллям. Я це чудово усвідомлюю. Але якщо…

Невже я не можу здати його властям? Невже не зможу… врятувати чиєсь життя? Людина померла. Від його витівок могло померти більше. Він убивця?

— Пацієнте, вам треба повернутися до палати… — почувся голос медсестри.

― Я хочу виписатися, ― огризнувся я.

Хлопець, що повісився, фотографії з порізами… Якийсь політик Волтер. Порожні очі… Куля. Вибух.

Що тут відбувається?..

***

Я повернувся додому за допомогою нового телефону. Це був недорогий смартфон, проте навіть краще, ніж в мене був раніше. У лікарні за допомогою бездротового Інтернету я зміг знайти маршрут. Від місця подій я був далеко, але до будинку залишалося лише кілька зупинок на метро. Дорогою вдалося купити сімку. У кишенях якимось чином з’явилося трохи готівки. Цей гад поклопотався про все.

Медсестри наполягали на постільному режимі, але я переконав їх мене відпустити. Мені виписали ліки за рахунок мого «рятівника».

«Чи можна мені дізнатися його ім’я?»

«― Так звичайно. Ваш піклувальник…»

Пітер Стефенсон. Підроблене ім’я? Напевно він не хотів, щоб хтось знав про його присутність тут. Якщо він замішаний у «темній» політиці, така обережність зрозуміла. Значить його справжнє ім’я… Ніколас. Принаймні те, яке він мені просунув.

Вдома було тихо. Я повернувся до приходу матері, оглянув кімнати. Судячи з відсутності посуду та порядку, вона ночувала не тут. Я відчував хвилювання.

Значить, коханець.

У лікарні я практично нічого не їв, і зараз відчув голод. Вирішив посмажити яєчню. Все роздумував про «невідомого». Тепер у нього з’явилось ім’я. Ніколас. Ми, напевно, одного віку. Він відвідує мій універ, або, принаймні, бачив мене там. Він знає моє ім’я, де я навчаюсь…

Згадав фотографію з чоловіком. Може, ще знає, де живу і на якому поверсі. Чи це було жартом? А хлопець із порізами на фото… Вони не виглядають однаково. Хто він?

Поки їв, ще більше заплутувався у думках. У мене не виходило скласти два і два. Істина десь близько. Десь… «Мій псих».

А чи не надто багато я про це думаю? При погляді на новий телефон з’явилося сильне бажання викинути його знову. Хіба я ще не можу відмотати все назад? Туди, де… де що?

Я зупинився. У рота більше нічого не лізло. Повільно на мене почав катувати сміх. Точно… все правильно. Адже в мене нічого немає! Ні життя, ні друзів, нікого!.. Окрім…

Почулося клацання. Вхідні двері злегка грюкнули. Шурхіт. Мати. Вона зняла взуття, почепила сумку на ручку шафи. Взула капці. Глянула на себе у дзеркало, підправила зачіску.

― Привіт, ― вона здригнулася.

— Привіт… — відповіла незручною усмішкою.

Її погляд миготливо ковзнув по моєму зовнішньому вигляду. Вона підібгала губи і поспішно попрямувала до своєї кімнати. Запах парфумів ще не зник. Зараз зачинить за собою двері.

― Мам, ― застигла.

Вираз обличчя змінився. Вона намагалася впоратися із почуттями. Напевно дуже нервує. Я бачив, як у неї в думках крутилося безліч слів. На це було боляче дивитись.

― Що? ― її погляд був невпевненим, у ньому легко читався страх.

Мені хотілося запитати у неї, «чому». Чому страх? Чому вона мене побоюється? Я не пам’ятаю, щоб робив їй щось неприємне, страшне. Її очі…

Так хочеться обійняти. Сказати, що все гаразд. Але це не так, правда? Ти все одно бачиш у мені когось іншого? Того хлопчика з минулого, котрий творив дивні для тебе речі. Чи не так? Я починав злитися, але швидко заспокоївся.

— Нічого, — усміхнувся.

Вона кивнула і зачинила двері.

Мені хотілося вибити її, зламати, щоб не стояла на моєму шляху, як перешкода. Чортові двері… Я злегка притулився до них. Стиснув кулаки. Зітхнув. Повернувся на кухню викинути залишки їжі, помив посуд, і попрямував до своєї кімнати.

Мені практично нема чого втрачати. Але я ще можу допомогти комусь. Я можу запобігти подальші жертви. Адже це був його план – підірвати бар, чи не так?

Тоді зупинити я маю саме його.

Його…