Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Пролог
Том 1. Розділ 1
Том 1. Розділ 2
Том 1. Розділ 3
Том 1. Розділ 4
Том 1. Розділ 5
Том 1. Розділ 6
Том 1. Розділ 7
Том 1. Розділ 8
Том 1. Розділ 9
Том 1. Розділ 10
Том 1. Розділ 11
Том 1. Розділ 12
Том 1. Розділ 13
Том 1. Розділ 14
Том 1. Розділ 15
Том 1. Розділ 16
Том 1. Розділ 17
Том 1. Розділ 18
Том 1. Розділ 19
Кінцівки не відкликалися. Я міг рухати тільки руками і тим, що вище за пояс.
Я з панічними настроями намагався підвестися з ліжка, проте тільки вивалився з нього, не відчуваючи ніг, ні болю в них. Страх опановував мене все сильніше, з кожною секундою стаючи нестерпним.
Я поповз до дверей, перебираючи руками. Кричав медсестрам, лікарям, кому-небудь.
Дотягнувся до ручки, вивалився в коридор. Ні медсестер, ні лікарів. Черговий крик, аби привернути чиюсь увагу. Відгукнулися тільки лампочки, що заблимали на секунду.
Мої крики тривали до того моменту, поки я нарешті не почув кроки наприкінці коридору. Згорблена постать у білому халаті розгонистим кроком наближалась до мене. Спочатку я зрадів, але дивна хода лікаря не давала зітхнути з полегшенням.
— Ви хто?! — звернувся я до нього, мій голос пролунав луною. — Де всі?! — запитав я.
Людина мовчала.
Я не міг розгледіти його обличчя. Він стрімко насувався, до горла піднімалося природне бажання втекти.
З кожним кроком лікаря я все більше напружувався, збирався відповзти назад у палату. Постать моторошно скрючилася, і наступного моменту рвонула на всій швидкості до мене.
— Що за нафіг?!
Мені здавалося, що я кричу нестямно і несамовито, перебираю руками по підлозі зі страшною швидкістю, але всього цього мало. Я був незграбним і майже не зрушив з місця.
«Лікар» застає мене зненацька, наздоганяє, від чого я знову горланю, помітивши в його руках тесак.
Зброя без вагань з розмаху і з усієї силою вдаряє мене по ногах. Розриває м’ясо, хлище кров. Я дивлюся на все це і знову кричу.
— Що ти робиш?!
Намагаюся втекти поповзом від цього страху.
Однак все марно, тому що безжальних ударів стає все більше. Але я кричу не лише від страху. Мені страшно через те, що мої кінцівки не відчувають болю.
Я тільки чую і бачу через плече, як він їх шматує, поки сам з останніх сил повзу до палати. Чую, як ламаються кістки під шалений, маніакальний сміх. Якоїсь миті я обернувся і помітив, що моя кістка валяється окремо, за кілька метрів від мене. Закричав щосили, заливаючись сльозами.
Здригнувшись, я розплющив очі, жадібно ковтаючи повітря. Присів, відкидаючи ковдру і дивлячись на свої цілісінькі ноги. По щоках йшли сльози, які я ніяк не міг контролювати.
— Кошмар?
Я зустрівся з неспокійним і трохи здивованим поглядом Ніколаса.
— Де мої пігулки? — вимовив я відразу, переводячи подих і руками витираючи вологу, що виникла на обличчі.
Ніколас подав пляшечку, звідки я миттю висипав на долоню пару таких необхідних зараз «коліс». Ніби читаючи мої думки, Ніколас підніс і склянку з водою, яку я спустошив за кілька секунд.
З тремтінням вставши з ліжка, я відчув незначний біль у ребрах. У штанах, що лежали неподалік, судомно шукав пачку цигарок із запальничкою. Взяв усе, що там було, і запхнув до себе у кишені, маючи намір вискочити з приміщення.
Ніколас зупинив мене, взявши за руку.
— Тобі протипоказано, — з усією суворістю сказав він.
— Відвали.
Я вивільнився з легкої хватки і попрямував, куди очі дивляться.
Медсестри мене не зупиняли, поки я йшов у напрямку туалету. Там я замкнувся в кабінці, з тремтінням у руках запалюючи і закурюючи цигарку. Щоразу вдихав дешевий бридкий нікотин. У двері постукали.
— І довго ти ховатимешся?
Знову цей голос.
— А тобі яке діло?
«Відчепись, прошу».
— Яке…
Ніколас смикнув за ручку, проте дверцята були зачинені.
— Якби мені не було справи до такого дурника, як ти…
Я почув якусь метушню за дверима.
— …тебе б тут не було.
І помітив знайому пику, яка тепер дивилася на мене зверху кабінки.
— Ти що твориш?! — обурився я.
Проте Ніколас уже підтягнувся на руках, перелазивши з сусідньої кабінки. Перекинув себе через перегородку і зістрибнув, приземляючись мало не на мою голову.
Від несподіванки цигарка випала у мене з рук. Я вивалився з кабінки.
— Поки ти тут, твоєю «мамочкою» побуду я.
Ніколас зачинив дверцята, схрестив руки на грудях. Вичікувально дивився з докором в очах. Я голосно засміявся.
— Ти і «мамочка»?! А не пішов би ти до біса?!
Я зберігав уїдливу усмішку на обличчі.
— Якого біса ти взагалі щось пред’являєш мені? Думаєш, я тобі щось винен?
Але поступово вона спала. Не турбуючись, що хтось нас почує, я навіть не мав наміру зупинятися.
— Здай мене нафіг, дай мені згнити десь, дай мені спокій! Це через тебе почалася ця фігня! І так, якби не ти, я не лежав би тут у триклятій лікарні, а доживав би свої дні, повільно помираючи у власній проклятій кімнаті! — я перевів подих, голос хрипів. — Дай мені померти, чорт забирай…
Дістав захований ніж, збираючись хоч щось собі проткнути.
— Хах, — він перехопив мою руку. — Скільки ножів ти купив за останній місяць?
«Чому я просто не можу померти?..»
— І ти тягаєшся з ним навіть у туалет?
«Чому у мене ніяк не виходить?..»
— Хоча… — Ніколас потягнув на себе мою долоню з ножем, — спробуй.
І провів їм по своїй руці. Повільно.
Я завмер і ошелешено спостерігав, як на чужій шкірі поступово з’являвся довгий рівний поріз, з якого повільно починає сочитися кров. Вона збирається у великі краплі і починає стікати вниз, відбиваючи повільний ритм. Залишаючи на підлозі червоні плями.
Ніколас зупиняється біля самої вени. Подумавши, збирався продовжити, але я перехоплюю його вільною рукою.
— Ти що твориш, придурок…
При цьому я завороженими очима спостерігав за виступаючу кров.
— Тобі подобається?..
Тихо прошепотів він, чомусь усміхаючись. Пильно стежачи за моїм поглядом.
— Ти… ти…
Я не міг нічого сказати.
У цей момент у туалет зайшла прибиральниця і своїм вереском привернула увагу. Жінка одразу почала звати лікарів, а я завмер на місці, дивлячись на нього. Ніколас не звертав ні на кого уваги.
— Ну що, — йому було навіть весело, — сьогодні померти не вийшло?
Я мовчав. Губи тремтіли.
У туалет увірвалися медсестри з лікарем, розділили нас і забрали Ніколаса з собою. Я почув, як випадкові роззяви вже почали коментувати те, що відбувається.
«Ще один суїцидник», — почув я з вуст молодняка, років так шістнадцяти.
Прибиральниця вигнала мене, оперативно починаючи відмивати криваву калюжку.
— Чого стоїш, повертайся назад.
Мої руки тремтіли.
Я поплентався до своєї палати. У голові нескінченним фільмом крутилися його слова, рухи, риси мінливого обличчя…
Що за чорт. Що він творить. Що за псих.
Не помічаючи нікого довкола, я зачинив за собою двері. Сів на ліжко, нервуючи. Кожні кілька секунд поглядав на двері. Усередині все стиснулося.
«Навіщо ти так?..»