Том 1. Розділ 7

Моє тіло тремтіло, подих почастішав. Від пострілу чоловік харкнув на мене кров’ю. Я намагався витерти її з лиця. Мені слідувало залишитися, аби хоча б надати показання, стати свідком. Але я сам не був упевнений у своїй непричетності. У темному провулку серед мертвої глушині почувся звук повідомлення. Злісно я розблокував телефон.

«Упс».

«Це вийшло не зовсім за планом».

«Але не турбуйся, ти в безпеці».

«І успішно виконав свою роль».

Емоції вдарили у голову.

― В безпеці?! Ти ж обіцяв! Людина померла! Що це в біса таке?!

Моментально прийшла відповідь:

«Розумію, ти зараз у паніці».

«Але через пару днів оклигаєшся – я впевнений».

«Тобі нічого не загрожує – це я гарантую».

Стиснувши зуби, я жбурнув телефон. Він розбився об стіну. Зняв одяг кур’єра. На ньому залишилися рідкісні вкраплення крові. Викинув форму в найближчий бак для сміття.

Цьому психу не потрібна допомога. Алан, ти справді дурень, до мозку кісток. Якщо його знайду, прикінчу власними руками.

***

Через деякий час я зрозумів, що позбавивши себе телефону, я більше не мав доступу до карти міста. Оце халепа.

Ідучи небезпечним районом, я намагався якнайдалі піти від місця подій. Запитував дорогу до метро у всіх жінок без розбору: дівчаток, матерів, бабусь. Тільки їм я ще хоч якось довіряв. Вони виглядали безневинно, аніж інші перехожі. Принагідно цікавився часом. Сім годин вечора. Сонце починало сідати. Я поспішив.

Через кілька кварталів люди стали з’являтися рідше. Особливо жінки. Ситуація змінилася. Погляди стали більш чіпкими. Мене розглядали, явно прикидаючи, скільки можна отримати за мої органи. Ось у що я вплутався.

На підтвердження моїх побоювань я натрапив на натовп зухвалих різновікових хлопців. Ось це вже було дуже погано. Намагаючись пройти повз, я сподівався на краще. Це «краще» було явно не по моїй частині.

― Гей ти! Твоя пика мені не знайома, — звернувся до мене один з них, на вигляд старший за інших, підходячи ближче.

«Хіба цей виродок повинен знати кожного тут? Що за довбезна причепа?»

Проте зі мною не було жодної зброї. Я був безпорадний. У кращому разі мене поб’ють. Тепер я сподівався простої розправи.

— Не думаю, що ти взагалі мав мене бачити… — таки вдалося пролепетати у відповідь.

― Що ? А? — він узяв мене за комір, підводячи.

Я дивився з побоюванням, надто напружено.

― Дивись, як вилупився. Ще один шкет, — його напарник сплюнув.

— Ще один сисунок, — у чоловіка з’явився оскал. — Нудьга цілковита. Чому б не погратися з нашим новеньким вилупком? ― Він почав тримати мене однією рукою, другою проскакуючи в кишеню.

— Його пика стала ще кумеднішою, — інший чоловік підійшов ближче, переходячи на шепіт. — Пограєшся з нами?

Наступного моменту я відчув на горлі холодний ніж. Він повільно пройшовся по шкірі. Голова почала боліти. Ніж? Кров?

Губи самі почали повільно розтягуватися в посмішці, вона піднімалася з моєї глибини, абсолютно неконтрольована.

— Дивись, ще либиться.

Я відчув удар. Впав на землю. Щока пульсувала.

― Тепер порядок, ― чоловік посміхнувся.

Я сплюнув кров. Доторкнувся до порізу на ключиці.

― Хааах , ― я не міг прибрати усмішку з лиця.

Моє тіло стало на ноги. Все відбувалося не з моєї волі. Мені тріснули вдруге. Рівноваги я не втратив. Виглядає до болю знайоме.

«Їх було лише троє».

Наступний удар пройшов повз.

― Падлюка, ― чоловік почав злитися.

У мене немає ножа. Нічого немає. Але я чомусь стою на ногах. Намагаюся ухилятися від ударів. І якщо отримую, не падаю на землю. Мені хочеться втекти, здатися, не злити їх, врятуватися, благати про помилування.

Голова віддає болем. Пульсація від ударів стає все приємнішою. Мене знов схопили за футболку. Чоловік врізав своєю головою. У голові задзвеніло. Дивно. Біль… приємний…

— Що за погань…

― Давай відлупцюємо його, а щури далі самі розберуться.

Найбільше я не люблю ненормальних, поїхавших дахом людей і відвертих покидьків. Якщо з’єднати їх разом, вийдуть запеклі дурепи, на яких я дивився прямо зараз.

Їхній бридкий сміх, тупі жарти, бажання зіпсувати комусь життя злило і викликало лише суцільну ненависть. Однак подивившись у мої люті очі, їм стало тільки веселіше. Мене з легкістю затягли в безлюдний провулок куди глибше, аби ніхто не почув і не перервав їх від улюбленої справи.

— Пискнеш – заріжу, — пригрозив старший чоловік. Саме в його руках красувався ножик, за який постійно чіплявся мій погляд.

Заломивши руки за спину і силою посадивши мене на землю, я відчув зміну в їхньому погляді, дотиках. Тіло напружилося і, перебігаючи поглядом з однієї мерзенної пики на іншу, я все ще не здавався. Вони хочуть побачити мій страх, а в ньому – свою перевагу. Однак очі, налиті злістю, збуджували їх ще більше.

Бажання зламати, прогнути під себе – я відчував його. Чоловік присів переді мною, скелячи зуби.

— У що ж ми зіграємо, красуне?.. — він облизував свої губи, передчуваючи неймовірні веселощі.

Інші навколо зареготіли, не забуваючи тримати мене на місці сталевою хваткою.

Регіт різав вуха. У такі моменти я ненавидів себе за слабкість. Їх більше, вони сильніші… невже ситуація безвихідна? Кров кипіла, голова з кожною секундою важчала, і здавалося, що будь-якої миті я просто вирубаюся. Але відводити погляду я не став.

— Красуня?.. — розум поступово відходив убік, даючи інстинктам заволодіти всім тілом. — Що ж… — я ледве міг розрізняти свій голос, який губився десь у свідомості, — давай зіграємо, — у голові я чув лише власний стукіт серця, який з кожною секундою набирав обертів, — чудовисько…

Це було останнє, що я чув.

Чи було мені страшно, коли я зустрів лише темряву перед своїми очима? Навпаки – я відчув спокій. Мені хотілося втекти, уникнути реальності, полишити усі проблеми.

Отримувати удари від якихось йолопів, навіть не маючи можливості дати відсіч – з цим я жив усе життя. Однак як тільки я бачу перед своїми очима порожнечу, хвилювання зникає. Тому що витримувати чиїсь знущання доводиться не мені.

Я прийшов до тями лише глибокої ночі в напів-маренні. Відчував, як по моєму тілу щось бовталося. І кусало. Пацюк.

В голові заворушилися думки, такі ж нав’язливі, як щури. Якби я не викаблучувався… було б усе по-іншому? Принаймні навігатор з GPS залишився б.

Важко ворушитися. Ледве відігнав щура від ноги. Якщо так і продовжуватиметься, я просто помру. Хах. Помру? Смішно. До болі смішно. А хіба не за цим я прийшов?

Згодом почувся звук мотора – машина. Світло від фар. Мотор глухне недалеко від мене. Не можу навіть повернути голову. Так кепсько. Почувши кроки, я напружився. Хтось нахилився, але мені не вдавалося розгледіти, хто. І я почув голос…

― Дурепка. Тобі по всіх пунктах не щастить сьогодні? О. Чи ти просто зриваєш мої плани? Тільки собі на шкоду, — хлопець цокнув.

Я почав втрачати свідомість. Повільно. Відмовлявся здатися так просто. Мені треба було бачити Його, я хотів щось сказати і почути відповідь, але не міг вимовити й слова.

Я чинив опір накопичувальної втоми. Але цього було замало. Голос і слова погано в’язалися між собою. Голова страшно дзвеніла. Моя свідомість знову йде в небуття. І боротися з цим вже не залишилося сил.

***

Я прокинувся в медичній палаті.

Зі страхом в очах негайно підвівся і почав оглядати все довкола. Трохи болю розповзлося по тілу, але це було терпимо.

Спокійне яскраве світло з вікна. Чути спів птахів. Штори білі, злегка погойдуються. Навколо все біле біло. Тумбочка, стіни, постільна білизна. Я оглянув себе. Крапельницю важко було не помітити. На обличчі відчувалися набряки. Мене перебинтували, переодягли. Завжди важко було уявити, як це, роздягати та одягати незнайому людину.

Атмосфера така умиротворена. Але я відчував себе занадто напруженим, щоб перейнятися нею. Мене тягло на вихід. Мені хотілося вибратися. Від’єднавши голку, я повільно поплескав до виходу босими ногами. У коридорі було тихо, більшість дивилися на екран телевізора. Він кричав так голосно, що привернув мою увагу.

«Вибух поранив дев’ять людей, троє померли на місці. Поліція стверджує, що у справі замішані терористи. Твердження ґрунтуються на тому, що серед жертв – політична постать, – Волтер Міллер, який виступав проти нової урядової лінії. Імовірні винуватці терористичного акту були затримані, проте всі вони заперечують свою причетність. Слідство у справі закрите і його слухання триватиме тепер лише у суді…»

У вухах почало дзвеніти. Ноги підкошувалися, хтось біля телевізора відволікся, побачив мене, підхопився. Впасти мені не дало підставлене плече та рука, що притримала мене за пояс.

Міркував я повільно. Вкотре глянув на екран, зосередившись і не звертаючи ні на кого уваги. Кадр із вигорілим зсередини баром. Вибух? Коли?..

«Раджу після цього відразу втекти».

Це він мав на увазі? Що ж, твою матір, було в тій коробці, яку я від шоку залишив прямо поруч з трупом?!