Том 1. Розділ 5

Цього ж дня мені надійшло повідомлення.

 

«Схоже, тобі незабаром знову доведеться вийти назовні». (Смайлик)

«Я дам тобі шанс».

«Якщо вдало впораєшся з дорученням, ми зустрінемося».

«Адже ти став дуже зацікавлений у мені, чи не так?» (Смайлик)

 

Дуже не хотілося погоджуватися з ним, тому ніяк не відповідав і лише читав.

 

«Мило».

«Вкотре я говорю це за сьогодні?»

«Від університету всю дорогу твердив про це».

«Шкода, що ти не відповідаєш».

«Але читаєш». (Смайлик)

 

Важко було це витримувати.

 

— Може, ближче до діла?

 

«Який нетерплячий». (Смайлик)

«Ну то гаразд, це справедливо».

«Ти напевно добре подумав, адже я дав тобі достатньо часу».

«Так ось, прохання…»

«Воно дуже просте».

«Все, що тобі потрібно – це бути в потрібний час у потрібному місці і прийняти посилку».

«Подальші вказівки я дам тобі на місці».

«І так, я не якийсь терорист». (Смайлик)

«І ти ні в що не вплутаєшся». (Смайлик)

 

Все звучало дуже підозріло. Я міг просто однозначно сказати «ні». Однак чомусь такий простий варіант відповіді мені не давався.

 

У мене не вистачало духу ні наважитися, ні відмовитися. Я відійшов від екрану і почав розмірковувати: про нього, його життя, смерть, причетність до університету, фото з порізами на руках, про хлопця, маленьку дівчинку, прохання про допомогу… Я промотав у голові яскраві моменти зі свого життя.

 

«Чи можу я врятувати когось, не нашкодивши? Чи можу я зробити щось особливе для когось?»

 

― Чому саме посилка? — питав я. ― Чому саме я?

 

Кілька хвилин була тиша.

 

«Бо я замкнений, а ти – єдиний, хто зможе мені допомогти».

 

Я напружився.

 

― Замкнений? Що ти хочеш сказати?

 

Адже він був в універі. Він не має змоги пересуватися самостійно?

 

«А що ти хочеш почути?»

«Мені потрібна допомога, і я прошу її єдиним доступним мені способом».

«Хіба це не так робиться?»

 

Я все ще не міг розібратися у питанні.

 

― Тебе хтось переслідує? Стежать за тобою? Ти комусь щось винен? У тебе неприємності? Ти тому хотів покінчити життя самогубством?

 

Посипався град питань із мого боку. Але хлопець мовчав. І, не відповідаючи на жодне запитання, надіслав:

«Завтра, 16:00, Центральний парк, за десять кроків на північ від статуї».

«Сьогодні ти порушив умову».

«Надалі не роби цього». (Смайлик)

 

«Невідомий» вийшов із мережі, і мої повідомлення впали у порожнечу. Руки тремтіли від несподіваної відповідальності та необхідності ухвалення рішення.

 

Краще звернутися до поліції. Це може бути серйозно. Я ходив кругами по кімнаті і сердився. На нього, на себе та весь світ. «І для нього очевидно, яким буде моє рішення, чорт візьми!»

 

До мене на думку спала кумедна думка: «Саме тому він вибрав мене?»

 

***

 

Цілу ніч я не міг заснути, потопаючи в роздумах. Настав ранок – від Нього жодного повідомлення. Я був блідий, голова розколювалася. Погода була прохолодна, проте сонце ще гріло. Я прийшов до парку за годину до призначеного часу. Все ніби уві сні. Я не дзвонив у поліцію, нікому нічого не розповідав, просто послухався його. Чи не дурень?

 

На півночі від статуї за десять кроків знаходилося дерево. Я сів під ним, ноги підкошувалися. «Я ще можу звернутися до поліції, так?» Помотавши головою, я лише уперся поглядом у листування, перебираючи найгірші варіанти. Все дивився підозрілим поглядом на перехожих. Хоч це було взаємно.

 

Минуло близько двадцяти хвилин, я підвівся і почав ходити навколо. Розглядав карту місцевості, продумував шляхи відступу, почитав гайди з виходу з важких ситуацій. Підготував диктофон на телефоні, увімкнув датчик розташування, однак так і не наважився попередити когось.

 

Час наближався до призначеного терміну, я був подумки до всього готовий. «Десять хвилин». «П’ять хвилин». «Одна хвилина…»

 

— Добридень, — пролунав чоловічий голос. — Це ви… — хлопець придивився до напису на листку, — Алан?

 

Я пильно дивився на людину навпроти. Забарився, підмічаючи деталі і свердливши його очима як ненормальний. Кур’єр був розгублений, тому ще раз поставив питання. Я підійшов ближче, нічого не кажучи, і він прийняв це за згоду, сказавши звичайне «розпишіться».

 

Червона кепка кидала тінь на його обличчя, проте подібні виразні янтарні очі важко не помітити, чи не так? Я розписався, намагався зберегти його образ у пам’яті.

 

Відразу після цього надійшло повідомлення:

 

«Ти не втік?»

«Як дивно».

«Сьогодні явно мій день».

 

Безтурботність цього хлопця вражала. Адже це не як у грі в мафію, не шантаж і не загроза. Я справді зробив все це добровільно. Щоб урятувати його? «Чи дійсно йому потрібна допомога?» Я обернувся довкола, щоб зрозуміти, звідки він за мною спостерігає, але все ніяк не міг знайти щось підозріле.

 

«Тепер про гаряче».

«У цій коробці знаходиться дещо дуже цінне».

«Якщо будеш дотримуватися моїх вказівок, нічого поганого не станеться».

«Це зрозуміло?» (Смайлик)

 

Я зморщився і вирішив написати відповідь:

 

— Хіба ти не казав, що я ні в що не вплутаюся?

 

«Ти дуже проникливий хлопець!» (Смайлик)

«Бойки можуть бути».

«Але хіба порятунок того не вартий?»

 

Я напружився.

 

«Розслабся, у тебе ще все життя попереду».

«Я тобі обіцяю».

«Нічого не станеться». (Смайлик)

 

З хвилину я стояв з невеликою поштовою коробкою, оглядаючи все довкола і проклинаючи весь світ. Щось тут нечисто – це очевидно, проте вибір у мене невеликий. Адже з якогось дива я погодився, моїй ненормальній психіці видніше.

 

«Тепер тобі треба поїхати в інше місце».

«Побути в ролі кур’єра».

«На заході від тебе є провулок».

«Там ти знайдеш форму».

«Тільки не гидуй».

«І все буде океюшки». (Смайлик)

 

Я почав нервово сміятися. Це був чистої води абсурд. Ось у що моя туша вляпалася? Мені кранти.

 

Слідуючи вказівкам «невідомого», я зайшов у темний провулок. Спочатку нічого не побачив, проте пройшовши далі, помітив позаду сміттєвого бака пакет з одягом. Червоні кольори давали зрозуміти, що форма буде схожою на одяг того кур’єра. Сорочка, вільні штани та кепка. У мене вийшло вдягнути це поверх свого повсякденного одягу. Сподіваюся, не пропарюся.

 

«Невідомий» вислав координати. Я відкрив на карті місце розташування і з подивом помітив, наскільки далеко належить їхати. Буквально до іншої частини міста. Це був ресторан, назва якого мені була знайома. Про нього ходили неприємні чутки. Здавалося, що єдиним виходом було визнання своєї майбутньої смерті. Що б не уявляв мозок, а божевільна посмішка чомусь не сходила з мого обличчя.

 

За хвилину до провулку під’їхала чорного кольору машина. Я одразу стрепенувся.

 

«Це твоє таксі».

 

Мене переповнювали емоції. Інстинкт самозбереження говорив валити звідси кудись подалі. Однак, незважаючи на хвилювання і страх, я повільно підійшов до транспорту. Вікно відчинилося, незграбної зовнішності чоловік у костюмі зміряв мене поглядом, клацнула сек’юріті задніх дверей. Я сів у зовсім незнайому мені машину, але шалений ритм мого серця приносив божевільну насолоду.

 

«Цього ж я хотів?»