Том 1. Розділ 10

Як тільки я зайшов до ресторану, здивовано озирнувся довкола.

Навколо висіли картини, а хол був такий величезний, що дизайнеру по інтер’єру вдалося вмістити невеликий фонтан(!) посередині. Побачивши це, очі мої вилупилися, і захотілося ригати.

Уважніше оглянув таблички, я зрозумів, що тут можна не лише поїсти, а й поспати. Готель та за сумісництвом ресторан. Від ресепшену по обидва боки розташувалися арки із золотистими фіранками та сходи на другий поверх.

Як тільки я підійшов до стійки, в мене ввічливо запитали ім’я. Після цього адміністраторка попросила пройти за нею.

Ми піднімалися на другий поверх. За аркою відкрився просторий коридор з химерними картинами та свічками. Від цього нудило. Наприкінці на мене чекала чергова арка вже з бордовими шторами та пара масивних охоронців у чорних костюмах. Вони кинули на мене швидкоплинний погляд, службовець відкланявся.

Я проковтнув. Почав нервувати.

Нерішуче розсунувши щільні фіранки, я зробив крок уперед і опинився в іншій реальності, наповненій тьмяним світлом від свічок. Тепле повітря, не освітлені кути досить просторого приміщення. Ще шість годин вечора, а тут темно, як уночі. Жоден сонячний промінь не проникав у кімнату.

Посередині цієї окремої зали стояв єдиний столик, який здавався надто непримітним для таких просторів. За ним сидів хлопець у костюмі. Блондинисте волосся, елегантно прилизане до потилиці. Зазвичай мені не подобався такий стиль, але кучеряві пасма вносили в зачіску приємний оку хаос.

Застигши на вході, нерішуче дивився на хлопця. Він ніби мене не помічав і не одразу глянув у мій бік. А я, як ідіот, просто не міг відвести від нього погляд.

Занадто… привабливий, дідько! Як тільки наші погляди зустрілися, я здригнувся. На обличчі у красунчика відобразилася чарівна посмішка. Ці янтарні очі…

— Задивився, крихітко? — З легким підколом промовив голос, який змусив мене зніяковіти.

— Тут нема на що дивитися. І я тобі не «крихітко», — огризнувся я у відповідь, намагаючись приховати свою засмученість.

Але, схоже, це навпаки видавало мене з головою, бо хлопець засміявся.

— Тоді прошу до столу, мосьє, — від нього вражало добродушністю.

Я з побоюванням підійшов до свого місця. До нас одразу ж підійшов офіціант із пляшкою і налив у келихи вино. На деякий час я забув, що хотів сказати і зробити, вдихаючи запах дорогих парфумів. Я просто дивився на нього, не відводячи очей. І це було взаємно…

Що на мене найшло?

— Так… — почав я після того, як офіціант непомітно зник, — нам треба поговорити…

— Так, Алан, — Ніколас взяв у руку келих і зробив ковток, — треба… Але спершу я хочу, щоб ти розслабився, — його очі пронизливо глянули на мене. — Випий зі мною.

— Я не п’ю, — одразу парирував я.

— Тоді тим паче, — в його очах спалахнула іскра, він зробив жест рукою.

До нас підійшли офіціанти, ставлячи на стіл тарілки з їжею. Я не мав уявлення, як все це називається, що це за страви, з чого вони приготовлені, але один їхній вигляд викликав апетит. Все тому, що я нічого не їв сьогодні.

Можливо ресторан справді був непоганою ідеєю, і кулінарія дасть мені трохи розслабитись. Треба дотримуватись плану. Не спалахувати, тримати спокійний тон, і піти звідси тільки тоді, коли більше нічого буде питати.

Як тільки сервірування було закінчено, Ніколас почав різати біфштекс. Я вирішив наслідувати його прикладу. Паралельно той вів розмову.

— Ми знайомі лише кілька тижнів, а нас вже багато що пов’язує, — він тримався невимушено і посміхався, я напружився.

Поглядом він указав на мій келих. І я вирішив зробити кілька ковтків.

— Добре. Ми з тобою не особливо ладнали… Ти такий неслухняний.

— Це просто ти вилупок, — сказав я з легкістю.

— Чому ти так зі мною, Алан? — його усмішка стала ширшою, що мене стривожило.

Я зробив ще кілька ковтків.

— Чому?.. Ти справді це питаєш? — я підняв на нього похмурий погляд.

Ніколас промовчав, тим самим запрошуючи мене продовжити.

— Хочеш знати, що я думаю про тебе? Тоді говоритиму відверто.

— Цікаво буде послухати, — він зробив ковток, уважно спостерігаючи за мною.

— Почну… із самого початку. Коли…

— Я зробив тобі комплімент, що ти добре шиєш? Тоді, коли ти… Хм, — він підозріло приклав руку до своїх губ, очима перебираючи приємні спогади. — Це справді було сексуально.

Я стукнув по столу. Його посмішка набула хижих ноток. Хотілося себе вгамувати, але емоції вже взяли контроль над тілом.

Чортова голка, нитки, і моє сприйняття, що поїхало дахом. Досі не можу змиритися з тим, що сталося. Це було бридко. Як від таких маніпуляцій можна було кінчити?.. І людина, яка знає про всі деталі, сидить прямо переді мною і скалиться.

Потрібно заспокоїтися.

— Це було…

— Випадково? — Знову перебив мене. — Ти говорив щось подібне, чи не так? «Швидше ненавмисно». Ти шкодиш проти своєї волі, але отримуєш від цього задоволення… Що за погляд? — я з подивом дивився на нього. — Це неважко зрозуміти. І так… я справді вважаю це сексуальним.

— Ти довбаний псих! — вигукнув я, підриваючись зі стільця, і вже не стримуючи себе. — Як ти можеш таке говорити…

— А що ти хочеш, щоб я сказав? — Фірмова усмішка випарувалася.

Він нібито прощупує мене.

— Ти робиш речі, які тобі огидні. Я приймаю їх як щось цікаве… і не тільки. Хіба це не мило? — усміхнений вираз повернувся.

Я знесилено сів назад. Запустив руку у волосся, активно розмірковуючи.

Що я хочу від нього почути? Що я бридкий? Огидний? Що це ненормально? Що я псих? Поки що я єдиний, хто так обзивається. Треба вгамувати запал.

Я зробив ковток.

— Це дивно, — щиро зізнався я.

— Я люблю дивності, — Ніколас продовжував безтурботно трапезувати. — Тож хочу, щоб ми потоваришували. Пам’ятаєш про мою невірну тактику? Так ось, я її знову змінюю.

— А ще ти казав, що тебе треба врятувати, — вирішив я йти прямо.

Ніколас зупинився, зустрівшись із моїм упертим поглядом. Він поклав столові прилади, скористувався серветкою. Присунувся ближче.

— Так… І ти мене врятував, — він дивився прямо в очі, на обличчя знову лізла удавана, промениста усмішка. — Від нудьги.

Я вилупився на нього. В мене вирувало безліч емоцій, одна з яких швидко пробивала собі шлях назовні. Лють.

Все, що я робив. Заради чого втягнувся у це. Заради чого витратив цілий день, поїхавши до бару з безглуздою коробкою. Заради чого дивився, як людина вмирає. Заради чого мене покалічили на вулиці. Заради того, щоб дізнатися, що все це було зроблено… щоб угамувати… нудьгу?..

Я був готовий рвати і метати. Найбільше хотілося плюнути йому в обличчя. Вмазати як слід. Скалічити так, як це зробили зі мною. Вистрілити з пістолета, як це зробили з тим чоловіком. Змусити відчути все, що я відчував. Змусити його пережити всі ті дні та ночі роздумів, невідомості, страху.

Його пронизливий погляд.

— Ти завжди був таким, Алан, — притихлий, граючий голос. — «Героєм»…

— Та що ти про мене знаєш?!

Я накинувся на нього. Хлопець одразу підвівся. Я хотів було врізати йому, але раптом відчув удар у живіт. Зрештою зігнувся навпіл, опустився на підлогу. В очах потемніло.

— Дивно, так? — Він усміхнувся. — Хочу потоваришувати з тобою, а ти опираєшся.

Хлопець наблизився і нахилився до мого обличчя. Взяв рукою за волосся і притяг до себе. Бурштинові, хижі очі…

— Хочеш знати, чому саме ти, Алан? — погляд, який розбирає тебе по кісточках. — Тому що ти цілковитий ідіот. Дурень. Найнаївніший дурник, якого я колись зустрічав. І цьому дурню зараз треба заспокоїтися.

Все розпливлось і посипалося. Гаряче дихання обпалювало шкіру, а чужі руки стискали підборіддя, щоб відкрити рота. Наступного моменту я відчув вже знайомий присмак алкоголю на своїх губах. Рідина опинилася в моєму роті. Декілька ковтків. І ще раз…

Я відкашлявся. Струйка вина стікала вниз. Я зустрівся із його поглядом. Жадібним, роздираючим, і таким небезпечним.

— Розумієш?

Стало так ніяково. Може, рана відкрилася. Хотілося канути в небуття. Забути… Зникнути. Чому б ні? Я пішов у себе… з п’янким присмаком алкоголю на губах, у який щось підло підмішали…