Том 1. Розділ 3

Увечері я вирішив поїсти. Якби не материнська їжа, я вже остаточно б збожеволів. Пройшовши на кухню, я зустрів свою рятівницю біля плити. Її ласкаве «вечеря скоро буде готова» заспокоювало мене.

Зазвичай я йшов назад у кімнату, але вирішив залишитися. Присів за стіл. Вона це помітила і поставила буденне питання: «як справи?». Я відповів їй так само буденно: «нормально». Те, що відбувалося зі мною, не тішило, але зізнатися в справжньому стані речей я не наважувався.

Пройшло близько десяти хвилин мовчання та шкваркання. Мати з усмішкою подала їжу, побажавши приємного апетиту, і поспішила втекти. Я був задоволений тим, як про мене дбають… Задоволений, але чогось не вистачало. Сподіваюся, вона не помітила залишені рани на руці, від чортових ниток.

Так я просидів до пізньої ночі: граючи, читаючи різні історії в інтернеті, потім вирішив написати новий допис у блозі. «Батьківська неприязнь».

***

Минуло вже кілька днів, рана майже загоїлася. На підлозі лежав новий готовий краєвид. Болото. Серед нього людина намагалася видертися, але його затягувало назад, ще глибше. Це навело мене на думку… «Я такий самий, чи не так?»

Сьогодні мати була вихідною. Вона приготувала обід і тихо пішла до кімнати. Я на пару хвилин задумався… «Невже вона боїться мене?»

«Чого б це? Адже я до неї ніколи не торкався… чи не так?» Поки обідав, думки впивались у голову, і що далі, то страшніше мені ставало. Подумати тільки, на рятівницю… мені… і підняти руку? Я різко обернувся подивитися на двері до її кімнати.

Поклав посуд у раковину, пройшов коридором і став біля її дверей. Провів по ній рукою, вдихнув запах. Це аромат її парфумів. Схоже, вона кудись збирається… Я пішов до своєї кімнати. Дивлячись на одну точку, я намагався притупити головний біль. «Я ж не міг… Не міг…»

Через кілька хвилин почулося човгання в коридорі – мати почала взуватися. Вона вимкнула світло, прочинила двері. Я вискочив і тихо попрощався з нею. Не зміг стриматись і вирішив проводити хоча б парою слів. Здригнувшись, вона помітила мене, і з усмішкою на обличчі лагідно вимовила: «бувай, синку». І тихенько пішла за межі нашої квартири. Коротка сукня, святковий макіяж, та яскравий запах парфумів. Вдихнувши, я пішов геть.

Підійшовши до комп’ютера, на вкладці з блогом я почав записувати допис. «Таємниче побачення». Опісля перекочував на диван. У голові кружляв здогад… «Невже у мати коханець?»

Годинник показував половину четвертого. Напевно, їй довго їхати. Домовилася вона на п’ять, чи на шість? Коли вона повернеться додому, і чи повернеться? Я турбувався за неї та долав бажання зірватися з місця. Хотів простежити, щоб усе з нею було гаразд.

Не міг я з цією чарівною жінкою щось зробити. Ніколи не пробачив би себе.

***

Світло жадібно заповнювало кімнату, починаючи пригрівати мою спину. Очі відчували важкість, проте руки не переставали водити пензликом по аркушу паперу. Зробивши останні пару мазків, я зітхнув і відкинувся назад. Розпластався по підлозі, дивлячись у білу стелю.

Нарешті почулося клацання. Звук неакуратного миготіння, кроки були важчі ніж звичайно, двері до сусідньої кімнати відчинилися зі стуком. Я уважно прислухався.

Вийшов у коридор. Помітив розкидані речі, тому вирішив їх скласти. З’явилося бажання заглянути в жіночу сумочку, але я зупинив себе. Це буде неповажно до неї. Чи не так?

***

Сидячи в куточку кімнати, я почав помічати, як стіни розширювалися з кожною секундою. В очах пливло, стало темно, простір ставав ширшим. Стіни зникли, і я вже не розумів, де перебуваю. Тіло задубіло, рухатися було неможливо. Почувся скрип, хотілося позбутися набридливого шуму. Долоні насилу дотяглися до вух, але це ніяк не допомогло. Шум змінився на мерзенний звук, який з кожною секундою ставав все гучнішим. Краєм ока я помітив багато різних комах, що стрімко насувалися в мій бік.

Я вже ніяк не реагував – заціпенів і шокованим поглядом дивився, наскільки швидко скорочується відстань між нами. Не міг навіть зітхнути. Поруч зі мною великих розмірів комахи зупинилися, розповзлися, обліпивши чоловіка, який невідомо звідки взявся поруч зі мною.

Навколо його шиї була обвита мотузка, вміло закріплена над балконною притолокою. Його голова повернулась в мій бік, рука повільно вказала на мене, а я не міг змусити себе відсунутися. Замружившись, я раптом почав відчувати мотузку на своїй шиї і те, як припиняється доступ до кисню.

Я з жахом розплющив очі у себе в кімнаті, ще не усвідомлюючи того, що сталося. П’ять хвилин я прислухався до себе, дивився під ліжко, вдивлявся у балкон. Тільки сівши і набравши повітря на повні груди, я переконався, що це був сон.

Увімкнув комп’ютер, зайшов на блог. Сон нагадав мені про божевільного незнайомця… Давно мене не діставали. Більше коментарів на записі він не залишав, у читачах ще значився. Дивно.

Я вирішив глянути на його профіль і спробувати зрозуміти, що з ним не так. Помітивши останній запис – завмер. Він був схожий на прощальну записку. Тільки остання фраза: «врятуй…». На зображеннях: закривавлені руки з багатьма порізами. Поруч на стіні було залишено напис: «мій псих».

Я відскочив від екрану. Оглянувся навколо, почав ходити по кімнаті. Адже це не може бути правдою, так?.. Мої руки тремтіли. Я не знаходив собі місця і вирішив знайти останній обліковий запис, з якого він мені писав. Хутчіш почав набирати літери на клавіатурі. «Ти ж не…». Розблокував ще один профіль. «Відповідай!»

Проте відповіді не було.

Я ще пам’ятаю, як це – стояти у ванній і спостерігати за власним божевіллям. Від спогадів та фотографій на профілі нудило, блювання підходило до горла, віскі стиснули нервові думки.

Я вийшов курити. Не можу про це комусь розповісти. Запис був опублікований два дні тому і навряд чи я зможу чимось допомогти. «Він не міг померти…» Після такого ще є шанс вижити. І все-таки я дуже переживав.

Голова поболювала. Не докуривши, я викинув цигарку. Ноги підкошувалися. Я став судорожно листати наш діалог. Обнишпорив увесь його профіль, постійно натикаючись на депресивні пости. Поклав голову на руки. Прокручувалися різні думки, але під ніс я примовляв собі лише одне: «відповідай…»

Через годину нерви були на межі. Я продумав уже сотні варіантів – повідомити поліції, службу розшуку, кудись. Зрозумів, що моє ставлення до того, що відбувається, щоразу змінюється: я сердився на нього за те, що звалив на мене таку відповідальність; усім серцем бажав, щоб усе з ним було гаразд; знову проклинав за таку дурну витівку.

Щоб не збожеволіти, залишив пост у блозі. Смішно, правда? Від цього можна втратити голову. «А раптом він таки помер?»

У такому стані пройшла вся ніч. Вранці я відчепився від комп’ютера з твердим наміром звернутися за допомогою. Але почув звук повідомлення – коментар до нового запису.

«my_psycho: хвилюєшся?» (Смайлик)

У мережі на його обліковому записі з’явився значок «онлайн». Надійшло нове повідомлення:

«Вночі треба спати». (Смайлик)

Я видихнув полегшення і вдихнув злість. І активно почав набивати:

— З тобою хоч усе гаразд?

«Досі переживаєш?»

«Хочеш дізнатися про мій стан?»

Надійшло фото. Худуватий хлопець сидить на підлозі, з білою шкірою, чорним волоссям, численними порізами на руках, виставленими на передній план. Маніакальна посмішка. Порізи без синців – це мене трохи заспокоїло.

Я вдивлявся в його обличчя, очі, посмішку. Його зовнішній вигляд зачаровував мене.

«Що? Задивився?»

— Було б на що. Ти навмисне це зробив?

Було ясно, що він просто хотів привернути увагу.

«А чи є такі, що роблять це випадково?»

Мені не було чого йому сказати. Прийшло ще одне хитромудре запитання:

«А ти навмисно це робиш?»

Я подумав.

― Ненавмисно. Принаймні, коли я при здоровому глузді…

«Хочеш сказати, що випадково виходить?»

— Швидше просто ненавмисно.

Я заплутався у визначенні своїх дій. Поки голова не починає закипати, у мене немає жодного бажання завдавати собі шкоди.

«Який милий псих».

— Чому ти постійно кличеш мене психом? Тим паче «милий»?! Що це?!

Це мене нервувало.

«А хіба ти не такий?»

«Але все гаразд».

«Мене це не відштовхує». (Смайлик)

«У будь-якому випадку, хочу змінити тему».

«У мене є для тебе прохання, пам’ятаєш?»

Невже йому так необхідна допомога?

— Нічого не обіцяю. Все залежить від того, що тобі потрібно. Я тобі не довіряю.

«Пізніше ти зміниш свою думку». (Смайлик)

А він досить самовпевнений.

«Моє прохання…»

«Упс, почекай, мені потрібно відійти».

«Напишу тобі ввечері. Бувай, мій псих». (Підступний смайлик)

Я плескав очима, дивлячись на екран. Недовго подумавши, поставив курсор миші на «Заблокувати користувача». Зітхнув і вирішив почекати до вечора.

Тіло нарешті розслабилося, хвилювання зникло, і я пішов на кухню випити чаю. Подивився на ранкове сонце, захоплюючись заграванням світла з моєю шкірою.

Вирішив не йти спати. Раптом він наробить ще дурниць. Що за божевільний… Одного разу прийшло осяяння, і я подивився на час у смартфоні.

Невже він пішов на пари в універ? Адже він такий самий студент, як і я, хіба ні? Бо як ще можна було помітити мене там, чи не так?

Тільки псих у такому стані вирушить на навчання.