b-612
Відомі люди
12+
Слеш
K-pop » TXT (Tomorrow X Together)
Міні
Від першої особи
Запитуйте дозволу
  • Забороняю перекладати роботу російською
  • Забороняю розміщувати роботу на рос.ресурсах
запитуйте дозволу, якщо бажаєте використовувати дану роботу для натхнення та розмістити покликання в полі "Ф-ки за мотивами ф-в"
Немає схованих позначок
сб, 04/08/2023 - 23:20
сб, 04/08/2023 - 23:23
23 хвилини, 16 секунд
Читачі ще не додали роботу у збірки
Навіґація

ПЕРЕД ПРОЧИТАННЯМ: Хоч фф і написаний за фандомом TXT, але імен і дрібниць, що можуть вказати на особи героїв, використано не було. Тож у вас є можливість підставити під образи будь-яку з ваших улюблених пар.)

****

Телефонні розмови ніколи не давались мені легко, невимушене спілкування з людьми для мене загадка. Та ось я, тримаючи в руках телефон, повільно тисну на його номер. З першим гудком, відлік пішов…

Не бери слухавку…. Будь ласка, не бери слухавку. Ти вічно забуваєш телефон в кишенях пальто і йдеш тренуватись. Гучна музика, теоретично, має заглушити мелодію дзвінка, тому просто не бери слухавку…

- Алло!

Чорт! Ніколи ще мене не розчаровував звук твого голосу, та сьогодні… Певно, сам всесвіт підказує мені правильне рішення.

- Нам не варто… – з хрипом виштовхую слова назовні.

- Що? Погано чути. Я зараз на тренуванні, якщо це не щось серйозне, то поговоримо вдома, ок?

Глибоко вдихнувши, затамовую подих.

- Нам варто розійтись…

Ось, все, я сказав це.

У відповідь – тиша. Правильно, нічого не кажи. Давай просто одночасно покладемо слухавку і повернемось до старих версій себе, до тих, ким ми були до зустрічі одне з одним.

- Вибач, все ще погано чути.

Брешеш. Я чітко чую стурбованість в твоїй інтонації. Я знаю, що ти добре мене розчув…

- Зачекай на мене. Я скоро буду вдома, тоді і поговоримо.

Характерний сигнал телефону, сповістив про завершення виклику.

Ні-ні-ні, ми ж не договорили!

Не знаю, що скажу йому при зустрічі. Я просто не зможу дивитись йому у вічі! Може варто зібрати речі та переїхати назад до гуртожитку поки він не повернувся..?

Намагаючись вгамувати тисячі думок в своїй голові та нарешті прийняти рішення, я продовжував нерухомо стояти посеред кімнати.

Хвилина.

Паніка почала накочувати неймовірно швидко. Що мені робити? Як я маю поводитись? Він чув, що я сказав! Чув же, так!? Він чув, та не прийме ‘ні’ за відповідь…

П’ять хвилин.

Я маю їхати звідси! Навіть якщо нам все одно доведеться зустрітись, зараз я хоча б матиму більше часу, щоб обдумати все та вигадати, що йому сказати!

Десять хвилин.

Ні! Я маю залишитись та закінчити все тут і зараз! Боюсь, якщо розмірковуватиму про це довше – можу зламатись….

Двадцять хвилин.

Рішення! Я маю прийняти рішення!

Чутно скрип вхідних дверей. Я все ще стою посеред кімнати в нашій квартирі, де ще зранку він цілував мене перед  виходом з дому. Більше немає шляху назад.

Він, як завжди, зайшов до квартири, відчинивши двері своїм ключем. Пройшов повз вітальню, ковзнувши по мені очима, та пішов на кухню. Я підійшов до вікна. Нашої машини немає на парковці… Він що, біг сюди..? Скоріш за все, так і є.

Я маю вигадати, що йому сказати…

Через пару хвилин по квартирі рознісся чаруючий аромат свіжозвареної кави і він нарешті повернувся у вітальню. Він часто казав, що процес заварювання кави заспокоює його і допомагає очистити думки, тому, певно, він вже прийняв власне рішення. Поставивши горнятка на столик перед диваном, він підійшов до мене. Я знову відвернувся до вікна, намагаючись виглядати байдуже. Він обійняв мене зі спини, і одразу притис до себе. Його обійми завжди такі теплі, здається, немає безпечнішого місця на землі. Він, за звичкою, зарився носом у моє волосся та почав говорити.

-Не відвертайся від мене. Не відштовхуй мене… – Його голос, просякнутий болем, мимоволі змусив моє серце зупинитись і, в секунду, мій всесвіт завмер.

- Я не хотів зробити тобі боляче…

- І тому запропонував розійтись..?

Ми говорили пошепки, немов боячись, навіть обговорювати подібне вголос.

- Я… Це єдине правильне…, – він не дав мені договорити.

- Ні! Я тобі не вірю! – все ще пошепки, все ще з болем…

Він обійняв міцніше, зціплюючи руки на моїй талії, немов в страху, що я зможу вирватись.

- Я обіцяв, що ніколи тебе не покину! Я збираюсь дотримуватись своєї обіцянки! Навіть…,- Він замовк та сховав обличчя у згині мого плеча, вдихаючи глибше. – Навіть, якщо ти більше нічого до мене не відчуваєш, я зможу знову закохати тебе в себе! Я готовий чекати! Скільки завгодно чекати!

Його обійми перестали бути ніжними, він боляче стискав, не залишаючи і шансу на втечу.

- Ти знаєш, що ми не можемо… Якщо про нас дізнаються – ситуація вийди з-під контролю і нас просто знесе цією лавиною.

Це зовсім не те, що мені хотілося б сказати, і він це знає.

- Скажи, що хочеш залишитись один… Скажи у голос, дивлячись мені в очі, а не ховаючись за телефонним дзвінком. І тоді, можливо, я дуже ображусь на твою брехню і залишу тебе завтра без ранкової кави в ліжко!

Легкий смішок зірвався с моїх губ. Я не можу цього сказати, ніколи не міг, і він знає про це, тому не сприймає серйозно.

- Ти поводишся гірше дитини, – кажу я, потроху здаючи свої позиції.

- Ніби твоє рішення розійтись краще!? – Він нахиляє голову аби зазирнути мені в лице.

Так і є. Розійтись було єдиним правильним рішенням. Єдиним, що зробило б наше майбутнє певним, успішним та невимовно нещасним… Відкинувши голову йому на груди, я остаточно здаюсь на владу його впевнених слів.

- Так, певно, ми варті один одного, – з приреченістю кажу я, розвертаючись в його трохи ослаблих, але все ще міцних обіймах.

Тепер, дивлячись йому у вічі, хаос в моїй голові нарешті розсіюється. Я точно знаю, що хочу сказати.

- Це ти… Ну звісно це ти, хто ж іще..!? Такий невгамовний, набридливий, безмірно ніжний та уважний… Я вибираю тебе. І хай доля сама вирішує чи виживемо ми після скандалу, що розгориться, коли про нас дізнаються.

Здавалося, подібна перспектива мала б вселяти жах, та я тільки ширше посміхаюся, помічаючи спокій, що розливається у нього по обличчю після моїх слів.

Він з полегшенням видихає та притуляється чолом то мого чола.

- Це було близько. Ти мене так налякав!

Він цілує мене у щоку.

- Це ти! Для мене також, це завжди був тільки ти!

Цілує у носа та проводить руками по спині.

- Я люблю тебе! Без тебе ніяк… Просто ніяк.

Цілує у кутик губ торкаючись долонею шиї.

- Я люблю тебе так сильно, що це навіть боляче…

Залишає цілунок на моєму чолі.

Я не даю йому закінчити. Обхоплюю руками та притискаюсь ближче. Тепер мені страшно навіть  думати про ті слова, що прозвучали з моїх уст. Бо я теж… Я теж без нього не зможу, я теж інколи дивуюсь, яку владу він має наді мною, я теж закохуюсь у нього все сильніше з кожною секундою свого життя. Здається, моя душа вросла в нього, а серце випало йому до рук. Нічого і ніхто більше не змусять мене сумніватись в правильності цього почуття між нами.

Я дивлюсь йому в очі, а він ніби знову читає мої думки, посміхається і тягне за собою на диван. Ми вмощуємось і знову обіймаємо один одного. Так, я завжди бажатиму тепла його рук і мені завжди буде мало. Я знову і знову буду повертатись до нього, бо тільки він дарує мені це почуття комфорту та довершеності. Навіть, якщо ніхто в світі не схвалить наших стосунків, я готовий обміняти весь світ на нього одного, якщо він того забажає. Здається, я втрачаю зв’язок з реальністю і починаю жити ним, що і страшно, і хвилююче водночас.

Упс... Ще не опубліковано жодного розділу. Можливо автор тільки анонсує твір, або приховав його від читачів
Розділи:
    Вподобайка
    1
    Ставлення автора до критики