В твоїй голові

З ілюмінатора відкривався вид на Токіо, що тільки-но прокинувся. Літак пролітав уже досить низько, щоб розрізнити знайомі вулиці, на які раз у раз виходило дедалі більше людей. Дороги починали повільно заповнюватися автомобілями і міським транспортом. Сонце піднімалося вище. Осінь у Японії, як завжди, прекрасна і сповнена барв. Уся столиця рясніла різноманітними кольорами листя. З такої висоти місто здавалося казковим і чарівним, немов з дитячих мультфільмів.

Асумі заворожено дивилася у вікно літака, у навушниках грала музика. (Ellie Goulding – Burn). Дівчина не бачила рідного міста трохи більше двох місяців, а воно ні краплі не змінилося. Усе таке ж велике, живе. І зовсім їй не підходить. Хоч би як Такано була прив’язана до цього місця, їй завжди здавалося, немов вона не встигає жити в ритмі Токіо. Тут потрібно мало спати, багато працювати і не озиратися. Інакше все пропустиш.

Шатенка глибоко зітхнула.

У Таїланді було добре: розмірний ритм, спокійна робота і навколо самі незнайомці. На жаль Асу, це була лише тимчасова робота. Чи правильніше сказати літній підробіток?

– Шановні пасажири, просимо Вас вимкнути всі пристрої, – пролунало з динаміків у салоні, – Літак іде на посадку.

Висунула навушники, затиснула кнопку вимкнення на телефоні й прикрила очі. На обличчі дівчини з’явилася легка посмішка, коли повітряне судно зробило невеликий поштовх. Приземлення пройшло успішно, пасажири зааплодували.

“Я вдома”

– Ваш багаж, – молодий хлопець у блакитній формі простягає закручену в стрейч валізу.

– Спасибі, – Асумі витягує ручку і поспішає в зал.

Аеропорт сповнений людей, з динаміків постійно щось говорить диспетчер, усі поспішають. Дівчина моментально обводить поглядом виходи. Ось він! Помічає в натовпі знайому шевелюру. Волосся, як завжди, укладене лаком; сірі очі уважно вдивляються в натовп тих, хто виходить із зони посадки. Рука піднімається, і високий хлопець починає махати на знак привітання.

“Ні краплі не змінився” радісно підмічає Асу в себе в голові й зривається з місця. Яким би, іноді, він противним не був, але дівчина дуже сильно скучила. Біжить до виходу і зовсім не помічає нічого навколо. Лише за мить “до” розуміє, що зараз станеться зіткнення, якому вже немає часу запобігти. І чому вона часом така незграбна?

Такано шумно врізається в незнайомця, встигаючи лише виставити вільну руку назад, щоб не падати на спину. Очі заплющені, на лобі з’явилися зморшки.

– З вами все гаразд? – приємний чоловічий голос лунає десь над нею. Але болю від падіння зовсім немає.

Розплющивши очі, шатенка розуміє, що її тримають. Чоловіча рука акуратно розташовується на її плечі, пальці напружені. Вдих, видих. Не піднімаючи голови, відсторонюється і чемно робить уклін.

– Прошу вибачення! – в очі Асу одразу ж кидається пара дорогих чорних туфель і край ідеально випрасуваних чорних штанів.

– І Ви мене вибачте, – голос рівний і спокійний. Не зрозуміло, злиться чи роздратований.

Дівчина випрямляє спину і дивиться в обличчя незнайомця. Темні, наче ніч, очі й таке саме волосся. Усе, що можна помітити за кілька секунд. Але достатньо, щоб зрозуміти, що він симпатичний. Плюс один незручний момент у власну скарбничку.

– Ще раз вибачте, – Асумі хитнула головою, сильніше стиснула ручку валізи та попрямувала далі.

Нарешті, цього разу без пригод, вона дісталася виходу, де так само стояв шатен, широко посміхаючись. Біла сорочка ідеально сиділа на підтягнутому тілі, верхній ґудзик розстібнутий. Темні джинси повторювали контур струнких ніг, білі кросівки чудово доповнювали образ. У руках хлопець тримав телефон і ключі з невеликим брелоком.

– Ріота! – кинула валізу біля себе і з розбігу кинулася в рідні обійми.

Її тут же обхопив сильними чоловічими руками, чіпко притискаючи до себе. Такано була на цілу голову нижчою, тож зараз уткнулася просто в груди шатену. Один рух, а немов увесь світ зупинився. Так вони й стояли, лише люди, що проходили повз, іноді кидали дивні погляди на парочку.

– Яка мила пара, – пошепки відгукнулися двоє дівчат звідкись праворуч. Дійсно, дуже привабливий дует. А сцена просто-таки як у найкращих романтичних фільмах. Якби не одне “але”.

– Я сумувала, – відірвавшись від хлопця, Асу радісно подивилася в такі ж, як у неї, сірі очі.

– І я, сестричко, – Ріота ніжно потріпав каштанове волосся.

Ось тепер, коли вони стояли один перед одним, не було й частки сумнівів. Схожі, як дві краплі води. У неї – довге і пряме темне волосся до поясу, лише кілька пасом попереду обрамляли світле обличчя. Сірі виразні очі з крихітними блакитними цятками біля зіниці. Довгі вії, невеликі губи. Маленька родимка біля лівого ока. У міру мила і приваблива. Струнка фігура, акуратні форми, приховані під широкою футболкою. У нього – коротке, такого ж кольору, волосся. Завжди акуратно укладені лаком пасмами, що стирчать на всі боки. Сірі очі, по контуру яких темні вії. Вищий майже на тридцять сантиметрів. Немов близнюки.

– Ти зовсім не засмагла, – весело і ніжно. Ріота натиснув кнопку на брелоку, від чого припаркована біла машина видала писк.

– В офісі були надто маленькі вікна, – награно серйозно відгукнулася Асумі, підходячи до багажника.

– Варто було подумати про це заздалегідь, – у тій же манері відповів старший. Він із легкістю закинув валізу в машину. – Викинула пару десятків речей?

Справді, сумка стала значно легшою. На це Асумі лише театрально закотила очі, після чого зачинила задні двері багажника.

– Підкинути до дому? – шатен глянув на екран телефона і сховав його в кишеню. – У мене є ще в запасі час.

– Ні, я на метро, – кивнула кудись убік головою. – Ти ж знаєш, – зітхнула.

– Добре, – смикнув плечима і ніжно обійняв Асу, якій довелося встати на носочки, щоб дістати підборіддям до його плеча.

– Тим паче мені потрібно в студію, – пальцями злегка доторкнулася до жорсткого волосся брата, подушечки відразу стали липкими.

Легкий дотик губами маківки, і хлопець відсторонився. Хоч би як добре було в Таїланді, але рідних обіймів там часом не вистачало. Посмішка брата, його жарти і незначні сварки. Усе, що так дорого серцю було за багато кілометрів.

– З тебе вечеря! – весело крикнув хлопець, водійські двері грюкнули.

“Хто б мав сумніви” – з усмішкою на обличчі подумала Такано і помахала рукою, коли білий автомобіль від’їхав. Дівчина супроводжувала поглядом машину доти, доки та не зникла за поворотом. Відкинула голову назад. Небо абсолютно чисте, жодного натяку на хмари. Сонце у всю освітлювало місто, пригріваючи. Початок осені тут завжди такий теплий, чи надовго? Не встигнеш помітити, як прийде зима. Зазвичай дні були безсніжними, хоча досить прохолодними. А там і нові триста шістдесят п’ять днів почнуться.

Асумі зітхнула й опустила голову. Як легко їй було замислитися про щось, повністю випадаючи зі світу цього. Творчі натури, вони такі. Посміхнулася власним думкам і випадково натрапила поглядом на чорну машину. Вона стояла за п’ять-сім метрів. Видно, що коштовна, хоча дівчина особливо не розбиралася в цій ціновій політиці. Більше її привабив не засіб пересування, а чоловік, що стояв біля. Високий, довге чорне волосся, зав’язане у низький хвіст. Він розмовляв по телефону, на обличчі зовсім ніяких емоцій. Той самий брюнет, у якого, ще кілька хвилин тому через свою неуважність, врізалася молодша Такано.

Дівчина шумно зітхнула, згадуючи незручну ситуацію. І в цей момент зустрілася з його поглядом, знову. Занадто далеко, щоб розібрати, чи злиться він. Достатньо, щоб побачити, як обличчя незнайомця так само не виражало емоцій. Схилилася. Асумі розпрямилася, одними губами прошепотівши “вибачте”. Брюнет кивнув.
Час так само йшов, не збираючись навіть на мить зупинятися. Шатенка різко розвернулася на п’ятах і швидким кроком попрямувала в бік метро. Відпустка-тире-робочі канікули закінчилися, час братися за справу!

Від автора: На даний момент декілька глав історії написані, але потребують редагування. Буду намагатися постійно викладати продовження, але все залежить від вільного часу та натхнення.

Трохи про пейрінг та чого очікувати. Я всією душою люблю Ітачі і хочу поповнити базу фанфіків з ним. Також я прихильник того, щоб відносини між персонажами розкривалися поступово і логічно. Якщо вам подобається “прийшов-побачив-покохав”, то тут такого ви не побачите )

Ну і, напевно, найголовніше – це зворотній зв’язок) Звичайно кожному автору приємно усвідомлювати, що його робота знаходить відгук. Тому закликаю вас реагувати, якщо вам подобається фанфік)

Якщо будуть питання – я з векликою радістю відповім) Дякую за увагу <3

– Фуракава-сан, до вас прийшла Такано-сан, – повідомила блондинка низького зросту. Після короткого поклону вона пропустила дівчину в кабінет.

– Асумі! – задоволено посміхнувся чоловік років п’ятдесяти.

Він, як зазвичай, сидів на своєму звичному місці – у великому кріслі біля кавового столика. Обстановка в приміщенні директора майже не змінилася. Стіни, все такі ж блідо-жовті, з білими розводами, немов по них провели акварельною фарбою. Ліворуч була розташована довга шафа з темного дерева, на її полицях виднілася велика кількість різнокольорових папок з паперами. Подекуди стояли пластинки на спеціальних підставках і мініатюрні вази з квітами. Велике офісне крісло на колесиках пустувало. Позаду нього, за величезними скляними вікнами, можна було спостерігати за звичним краєвидом на один із районів Токіо. Великий стіл був із того ж дерева, що й інші меблі в кабінеті. Він, скільки Асумі працювала в студії, завжди був завалений купою паперів. Утім, як і зараз. З колонок, що висіли по двох кутах над стелею, лунала тиха і приємна для вух мелодія.

– Фуракава-сан, – шатенка схилилася, вітаючи начальника.

– Ну, що ти там стоїш? – награно обурився чоловік, піднімаючись із місця. Зручне світле крісло для відпочинку видало тихий звук. – Міяґі, мила, зроби нам чаю, – з добродушною посмішкою звернувся він до блондинки.

– Звичайно, Фуракава-сан, – короткий кивок і секретарка зникла за дверима.

Такано вдихнула повні груди повітря. Знайомий аромат парфуму і кориці вдарив у ніс. Дівчина плюхнулася на диванчик, що стояв посередині кабінету, задоволено сперлася на його спинку й посміхнулася.

– Я й не думала, що сумуватиму за цим місцем, – награно протягнула дівчина, немов їй не було діла до студії.

– Ах ти ж паршивка! -Фуракава зробив вигляд, що обурився. – Я вже встиг пошкодувати, що підписав тобі таку тривалу відпустку.

Чоловік театрально змахнув сльозу з очей, якої там і не було. Асу подобався її директор. Доброзичливий, розуміючий, у міру суворий і вимогливий. Він був для колективу як батько і хороший наставник. Студія La-Rian немов друга домівка, а колектив – сім’я. Багато в чому, завдяки начальнику, який підтримував таку атмосферу. Його політика знаходила відгук у багатьох серцях. Як вважав сам Фуракава, таке ставлення допомагало людям з радістю йти до студії, працювати в задоволення й уникати непотрібного напруження. Чоловік завжди дивився на кілька кроків уперед. Напевно, завдяки цьому студія звукозапису стабільно трималася на третьому місці в Токіо.

– Гаразд-гаразд, сумувала, – Асу підняла руки, показуючи, що здалася. Куточки губ були підняті, а тіло розслаблене.

– Так-то краще! – пригрозив пальцем Фуракава.

Міяґі зайшла майже безшумно, опустила тацю з двома чашками і цукорницею на стіл. Після слів подяки, вклонившись, секретарка поспішила вийти, тим паче що на її столі наполегливо дзвонив телефон.

– Ріса-сан вже пішла? – запитала дівчина, закидаючи в чашку два кубики цукру.

– Звісно, – Фуракава опустився на диванчик, що стоїть навпроти. – Вона й так працювала до останнього, – без смутку.

– Дівчинка?

– Дівчинка. Така гарненька, ти б бачила, – немов говорив не про дитину колишньої співробітниці, а про власну онучку.

Асумі задоволено посміхнулася і зробила перший ковток. Чай був зеленим, з малиною. Так, деякі речі, безумовно, залишаються незмінними.

– І на скільки довго я залишилася без напарниці, Фуракава-са-ан? – навмисне протягнула дівчина, зробивши ображений вираз обличчя.

– До речі, про це, – начальник піднявся і пройшов до свого столу.

Він десь хвилину копався в одній зі стопок паперів. Раз у раз на підлогу злітали аркуші з якимись записами, кілька аркушів, як помітила Такано, були з нотами. Чоловік витягнув потрібні документи і повернувся до кавового столика.

– Ознайомся, – сказав Фуракава, простягаючи папери дівчині.

Шатенка прийняла аркуші, відставила чашку на тацю і почала читати. Вже після першої сторінки її погляд змінився на здивований. На другій була таблиця з переліком обладнання. Дівчина відклала папери й поглянула на чоловіка, який задоволено посміхався.

– Начальник, Ви – супер! – Асумі показала великий палець догори.

– Знаю-знаю! – він діловито прикрив очі й сперся на спинку дивана.

Такано й уявити не могла, що за той час, поки її не буде, доля рідної студії так зміниться. Контракт на запис пісень із найпопулярнішою, найвідомішою і найбільш затребуваною агенцією InShine – перепустка до другого місця в топі. Компанія з найкращими і найдорожчими моделями та улюбленими айдолами країни. Під патронатом InShine відкриваються нові дороги.

– Це буде пробний місяць, після якого у La-Rian є всі шанси увійти в структуру агентства, – вже більш серйозно зауважив Фуракава. – Асумі.

– Я все зрозуміла, – дівчина прикрила очі й закинула голову на спинку диванчика. – Викластися на двісті зі ста.

Робота мала бути захоплива і важка. Якщо раніше шатенка працювала з виконавцями другої хвилі, які вище за п’ятдесяту сходинку рейтингу в Японії і не піднімалися, то зараз їй належало зустрітися з найкращими. Сидіти за пультом, коли черговий айдол співатиме за скляною стіною. Редагувати музику, додавати і прибирати зайве, щоб підірвати чарти.

– Твоїм напарником буде хтось із InShine, – зовсім не здивована. – І ще дещо. Асумі, найближчими днями заскочи до них в офіс, там на другому аркуші список апаратури.

Шатенка повернула голову у вертикальне положення і легко посміхнулася. Узяла чашку з напоєм, зробила ковток. Чай трохи охолов, але не став менш смачним. Асумі знову простягнула руку до паперів, тепер вже уважно вчитуючись у список обладнання.

– А що сталося з нашими мікрофонами? – Такано підняла брову, продовжуючи читати.

– Ох, ну ти ж знаєш, – чоловік зробив ковток. – Мія-сан буває іноді такою запальною.

Це нахабне дівчисько, вона ніколи не викликала теплих почуттів у шатенки. Мія була, так би мовити, недо-королевою, що зазналася. Хоча її найпопулярніша пісня ледь утримувалася на шістдесят п’ятому місці у весняному сезоні. Дівчина нерідко нервувала персонал, погрожувала прикрити “контору”. Немов співробітники студії були винні в тому, що твори у неї так собі.

– До речі, – Асумі акуратно згорнула аркуш із таблицею і поклала в кишеню джинсів, – Чому саме ми?

Начальник зрозумів сенс запитання. La-Rian посідає третю сходинку в рейтингу найкращих. Безпосередні конкуренти – друге місце – агентство Saori. Вони займалися продюсуванням кількох знаменитостей, чиї місця в рейтингу були вище п’ятдесятого. Але до InShine не діставали.

– Місяць тому в них стався гучний скандал, – пауза. – З однією з головних співачок, – директор піднявся і попрямував за стіл. – Не думаю, що генеральний настільки недосвідчений, щоб укладати контракт, знаючи про сумнівну репутацію.

Чоловік сів у чорне крісло, а значить, що Асумі пора зайнятися роботою. А, зважаючи на останні новини, у неї назбиралося достатньо справ.

– Графік старий, – посміхнувся він. – Постарайся! – показав палець угору, на що Такано коротко вклонилася.

– Як завжди, Фуракава-сан, – дівчина зачинила двері й попрямувала на своє робоче місце.

***

Весь день Асу витратила на те, щоб перевірити ще раз все обладнання у своїй звукозаписній кімнаті. Благо, Ріса нічого не змінювала в розташуванні апаратури. Це було досить просторе приміщення, розділене на дві кімнати. Пульт управління разом із комп’ютером стояли безпосередньо навпроти величезної стіни зі скла. Велике світле крісло на колесах акуратно задвинуто. Поруч розташовувався низький столик, для всіляких дрібниць: телефону, чашки, ключів і паперів. По кутах скрізь стояли масивні вази з високими квітами, назву яких Асу навіть не знала. За ними завжди доглядала прибиральниця: протирала від пилу й поливала. Яскраве, холодне світло над апаратурою, м’якше біля протилежної стіни. Зона відпочинку містила довгий м’який диван, з одного боку якого була вішалка для одягу, а з іншого – черговий горщик із квітами. Попереду стояв довгий прозорий столик, на якому постійно валялися журнали. Під стелею в кожному кутку розташовувалися колонки.

Однією з важливих деталей, на думку самої Такано, був синтезатор, що знаходився по ліву руку від неї. Цей простий, на перший погляд, і улюблений інструмент слугував невід’ємною частиною роботи. Часом, щоб створити ідеальну композицію, дівчина додавала звуки не через пульт, а граючи самостійно. Так музика виходила живою і чутливішою. У скарбничку талантів Асумі входила ще гра на гітарі та скрипці. Хоча, на роботі їй це особливо не знадобилося.

Друга кімната була меншою, але від того не менш важливою. При вході – двері ліворуч. Прямо навпроти пульта, за скляною стіною, стояв мікрофон на високій стійці. Саме там перебували всі ці відомі люди, на чиї концерти збиралися тисячі шанувальників. Асу часто забавляло, які співаки бувають у цих стінах. У них не завжди виходить з першого разу: вони зляться, втомлюються, нервують. Прості люди. Але ж на сцені зовсім інші: впевнені в собі, шикарні, радісні.

На вулиці ставало холодніше. Все-таки осінь давала знати про себе, незважаючи на теплі дні. Вітер до вечора піднявся, тож не дивно, що Танако промерзла, поки чекала автобус на зупинці. Руки віддавали дрібним тремтінням, а ніс і щоки вкрилися багряним кольором. Ноги в кросівках оніміли, попри високу підошву. Холод закрадався під одяг повзучою змією, обплітаючи всі кінцівки. Люди, що проходили повз, дивилися то з жалістю, то немов на божевільну.

“А в Таїланді зараз дуже навіть тепло! Мда, Асу, тільки ти то в Японії” – подумки лаяла себе шатенка. Самобичування закінчилося в той момент, коли під’їхав потрібний їй транспорт.

Вулиці Токіо, здавалося, в ночі оживають ще більше. Яскраві вивіски, що рясніють усіма кольорами, блимаюча реклама, шум машин і чиїхось голосів. Єдине, що залишається незмінним – шалений ритм. Так само люди поспішають, добра половина з телефонами та діловими валізами. Жоден не зупиняється, щоб поглянути на небо. Але ж воно таке прекрасне, особливо сьогодні. Подекуди видно зірки, інші губляться через велику кількість світла у місті.

Навушники у вуха, кнопка “плей”. Асумі сперлася головою об вікно, перекинула довге волосся на інший бік і прикрила очі. Голова забита роботою, що додалася, але ж у неї є ще одна. Не така важлива, та й грошей не приносить особливо. Швидше це було хобі, за яке трохи платили. Виступати в барі їй подобалося: господиня чемна, публіка спокійна, пісні хороші. Що, власне, ще потрібно? Нехай шатенка і співала не свої пісні, зате займалася однією з улюблених справ.

Розплющила очі, розблокувала телефон і почала набирати повідомлення.

“Добрий вечір, Мідорі-сан. Я повернулася до Японії, завтра можу вийти на роботу!” дівчина відправила смс-ку і погасила екран телефону. Відповідь надійшла, коли шатенка вже вийшла з автобуса і знову здригнулася від вітру, що подув.

” Вітаю, Асумі. Чекаю на тебе завтра, як завжди”. Заблокувала телефон, сховала в кишеню джинсів і побігла додому. Холодний вітер гостинно обволікав тендітне тіло, немов намагався обійняти. І дотики його були колючими, наче дрібні осколки; сильними, ніби Асу схопили. Темне волосся розліталося у всі боки, заважаючи. Такано щоразу намагалася заправити його за вуха, але все безрезультатно. Стихія, що розбушувалася, гралася з нею, дражнила, щоразу підкидаючи окремі пасма в повітря. Дівчина вже відчувала, як на голові все сплуталося в клубки. Їй здавалося, що після такого, доведеться вирвати не один жмут волосся, щоб привести його до ладу. На територію будинку заходила вже досить замерзнувши, раз у раз здригаючись.

“Не вистачало ще захворіти”, – тільки подумала, як тут же чхнула.

Квартира сім’ї Такано була досить просторою, але не величезною. Дві спальні, кухня-їдальня, невеликий прихожа і одна ванна кімната. Після смерті батьків дітей забрала під свою опіку рідна тітка, жінка середнього класу і при певному статусі. Асумі було тоді лише тринадцять із гаком років, і для дитини трагедія стала особистим жахіттям. Автомобільна аварія поверталася у снах майже щоночі: травмувала дитячу психіку й затягувала в темний вир. І не могли допомогти гроші тітки, її турбота та любов. У досить ранньому віці Асу зрозуміла, що життя далеко не та казка, про яку писали та знімали фільми. У вселенську долю вона перестала вірити зовсім. Натомість у голові щільно засіла думка, що люди, в чиїх руках гроші і влада, здатні контролювати чужі життя за клацанням пальців. Винний у аварії, який позбавив тринадцятирічну дівчинку батьків, відкупився ще до початку суду, так і не відповівши за свій злочин. Напевно, як вважав старший брат, саме в той момент Асумі змінилася. Зовні, через довгі роки, це ніяк не виражалося. Але він був упевнений, що всередині душа молодшої сестрички покрилася темною пеленою гіркоти й образи.

Квартира перейшла до Такано після смерті тітки. Раптова зупинка серця забрала ще одну дорогу людину. Останні заощадження опікунки пішли на виплату боргу за лікарняні послуги та організацію поминальної служби. Вони були не багаті. Але грошей вистачало, і то добре.

Зараз шатенка вкотре обводила кухню порожнім поглядом. Дивлячись на все те, що зробила тітка своєю працею, ставало сумно, але всі сльози, як здавалося Асу, вона виплакала давним-давно. Хворобливий стан, що підступав, змушував, проти волі, звернутися до чорного виру в душі. Знову і знову колупати старі рани, роздирати до крові.

– Я вдома! – донеслося з коридору.

Асумі сиділа на кухні, закутана у тоненьку ковдру і з чашкою гарячого чаю в руках. Пара клубочилася над рідиною й обпікала шкіру обличчя. Обидві ноги задерті на стілець і заховані під теплою тканиною. Шатенка вирішила запобігти хворобі, що насувається, як хижак: випила пігулки, заварила трав’яний чай і обзавелася пледом.

– Оу, з тобою все гаразд? – Ріота стурбовано глянув на сестру.

– Так, трохи замерзла, – відмахнулася дівчина і прийняла зручніше положення.

На столі вже було накрито. Готування давалося молодшій не так, як музика, але від цього не гірше. Кілька традиційних страв, без десерту.

– Я зараз, – підійшов брат, легко поцілував у маківку сестру і попрямував до своєї кімнати.

Вже за кілька хвилин він сидів навпроти дівчини. Такий домашній: у широкій сірій футболці, чорних трениках і з зав’язаним у маленький пучок волоссям. Найрідніша і найдорожча людина для Асу. Хоча ще в п’ять років їй здавалося, що теплі почуття між ними були, як само собою зрозуміле, неможливі. Тоді дев’ятирічний хлопчисько променився юнацьким максималізмом, яро показуючи свою перевагу над сестрою. Часом, вони навіть билися. Причини завжди були різні: іграшки, солодощі, увага батьків. Загалом, поводилися, як звичайнісінькі діти.

Поки брат їв, дівчина не зводила з нього очей. Там, в іншій країні, їй часом так не вистачало цієї буденності. Просто поїсти з Ріотою, поговорити, сидячи на кухні, подивитися разом фільм.

– Ти чого так дивишся? – у відповідь, молодша лише злегка посміхнулася. – Як на роботі?

– Багато нового, розповім якось потім.
Дівчина допила чай, помила чашку і прибрала її. – Мені ще речі розбирати, тож доїдай без мене, – вона особливо ж і не з’їла нічого.

Асумі підійшла ззаду, ніжно поцілувала брата у волосся. Ріота розуміюче кивнув, а молодша тим часом вже забрала валізу з коридору і попрямувала в кімнату. “Потрібно хоч на завтра речі підготувати, решта потім” – подумала дівчина, розуміючи, що її стан залишає бажати кращого і потрібно лягти спати раніше. Вона швидко позбулася стрейч-плівки, і побачене змусило її завмерти.

– Якого біса? – пошепки вилаялася, розуміючи, що перед нею на підлозі лежить чужа валіза.

Плед упав з плечей, коли дівчина різко підскочила на ноги. Сірі очі з жахом дивилися на чужу річ. Страх підкрався до горла. Тихо, як тварина, що полювала. По спині пройшло тремтіння, долоні спітніли й стали липкими. “Мої пісні, моя музика. Дідько, дідько, дідько! Як же так? Що робити-то тепер?”. Шатенка робила вже п’яте коло кімнатою, нервово закусила нижню губу, однією рукою трималася за підборіддя. Раз у раз нервово оглядала чужу річ. Найцінніше – блокнот з текстами і нотний зошит – тепер були невідомо де і в кого. Одяг? Можна купити новий! Пішло сьоме коло.

– Так, Асумі, вдих-видих, – послухалася сама себе.

Різко сіла перед валізою і взялася за язичок на змійці. “Ну, а що, мою-то теж, найімовірніше, відкрили. Так? Значить і я можу. Може, пощастить”.

Розкрила сумку. Усередині акуратно складені чоловічі речі. Дорогі. Це було зрозуміло за якістю тканини і ярликом на одній із сорочок, яка кинулася в очі. Асу не стала чіпати і щось перекладати. Навряд чи копання в чужій білизні допоможе їй. Вирішила подивитися в маленьких кишеньках, раптом там буде якийсь натяк на власника валізи. Перша – порожньо. Ще одна і теж без результату. У третій вона намацала невеличку картонку і витягла її. Візитка. Номер телефону, без імені та будь-чого ще.
“Хто взагалі робить такі візитки? Може це й не господар зовсім? Так. А які в мене ще варіанти?”

Швидко схопила телефон з ліжка, час – майже десята. Непристойно телефонувати незнайомцям, ще вночі, але написати повідомлення можна. Асумі плюхнулася на ліжко. Із грудей вирвався стогін. Він уособлював усю безвихідь, яку відчувала дівчина в цей момент. Її акуратні пальці застукали подушечками по екрану смартфона.

“Доброго вечора. Прошу вибачення, що так пізно пишу Вам. Мабуть, в аеропорту сталася помилка і наш багаж переплутали. Зв’яжіться зі мною в будь-який час за цим номером. Дякую!”

Так вона пролежала близько півгодини, постійно перевіряючи заблокований екран телефону. Але відповіді не було. Очі дівчини вже поступово закривалися, голова ставала важчою. З усіх сил Такано молодша намагалася не провалитися в темну безодню сну. Темне волосся недбало розкидалося по подушках, рука ледве тримала телефон.

Раптово тишу в кімнаті порушив звук повідомлення.

Від автора: Так як перший розділ був більш для ознайомлення зі стилем написання та світом фанфіка, одразу викладаю другу частину. Вона вийшла трохи більше, сподіваюся вам сподобалося)

Незмінно, незабувайте підтримувати авторів, нам це дуже потрібно) Дякую за увагу <3

Дратівливий звук вже втретє розлітався кімнатою, ліжко ледь-ледь вібрувало. Минула хвилина, і запанувала тиша. Неяскраві промені пробиралися через вікно, заливаючи кімнату світлом.

Цього ранку в Токіо прийшла справжня осінь. Вітер завивав, раз у раз підхоплюючи різнокольорове листя, грався з ним, після чого розкидував по всьому місту. Стихія не жаліла, проникаючи до кожного перехожого під одяг, пробираючи до тремтіння. На великих вуличних екранах миловидна дівчина віщала про наступаючі холоди, що було незвично для столиці.

Легкі напівпрозорі штори хиталися в різні боки, створюючи тихе шарудіння. У світлій кімнаті знову пролунав противний звук.

Телефон, здавалося, зараз розірветься. Так старанно він намагався розбудити свою господиню, вкотре створюючи невеликі вібрації. Асу промичала з кокона ковдри і невдоволено накрила рукою засіб зв’язку. По шкірі тут же пройшли мурашки. Одне вікно залишалося привідкритим ще з вечора, тож осінній вітер з легкістю заповнив своїм холодом усю кімнату. Навіть не визирнувши, за інерцією, Асумі клацнула бічну кнопку телефону і повернула руку в теплий кокон. Але заснути вже не змогла. Спочатку показалася скуйовджена каштанового кольору шевелюра, після неї й уся голова. Такано молодша солодко позіхнула і з великою ретельністю відкрила одне око. Тут же заплющила очі. Світлі стіни чудово відбивали промені, які заповнювали всю кімнату.

- Ти запізнишся на роботу! - звідкись збоку почувся знайомий голос. Асумі змогла тільки промичати у відповідь. Цього разу дівчина спробувала відкрити відразу два ока, вийшло, але з великими труднощами. Без особливого ентузіазму шатенка потягнулася до телефону - потрібно було дізнатися час.

- Да твою ж..! - тільки й змогла проскулити господиня кімнати трохи хрипким голосом. Сон швидко розвіявся, на зміну йому прийшло роздратування.

- Твій чай на столі, я пішов! - вже підхоплюючи з полиці шафи рушник, почула Такано. Слідом грюкнули двері. Асумі вискочила з кімнати і зникла в іншій. Часу на збори залишалося все менше, їй слід було поквапитися.

Минуло близько сорока хвилин, і зараз дівчина стояла в коридорі навпроти високого дзеркала. З того боку, у відповідь, дивилася мініатюрна шатенка. Довге пряме волосся зав’язане в тугий високий хвіст, що спадав шовковистими пасмами за спину. Темно-бежевий мішкуватий светр, грубої в’язки з вільним коміром, ховав жіночі форми, а чорні джинси, навпаки, щільно облягали стрункі ноги. Внизу темні масивні черевики мартінси*, що вицвіли з часом. Асумі зняла з гачка легке осіннє пальто кавового кольору. Довге, воно доходило дівчині до середини гомілки. Просте, без пояса і будь-яких зайвих елементів. Загалом, образ був досить посереднім, але при цьому одяг був дуже зручним і теплим для осені. Цього дня Такано вирішила не повторювати минулої помилки, заздалегідь подивившись погоду, вона підготувалася до того, що повертатися додому їй доведеться пізно, а, відповідно, і по холоду.

Дівчина ще раз глянула в дзеркало, немов перевіряючи, чи нічого не забула. У міру бліде обличчя виражало повний спокій. Великі й виразні сірі очі, довгі темні вії, акуратні брови й пересохлі губи. Втома все ще дещо відображалася, зачаївшись у дрібних зморшках біля очей, але часу на макіяж катастрофічно не вистачало. Тож, Асу одним рухом руки закинула невеличку косметичку до чорного рюкзака, підхопила телефон, ключі й вийшла з квартири. Згадала про чай, люб’язно залишений братом, лише коли спускалася сходами.

- Ми закінчили, - шатенка махнула рукою і зняла великі навушники, акуратно поклавши їх поруч із пультом. За прозорою стіною почався рух.

- Спасибі за роботу, - високий блондин схилив голову й усміхнувся. Асумі піднялася зі зручного крісла і потягнулася, задерши руки над головою.

- Думаю, до кінця тижня буде готово, - сповістила дівчина. Вона легким рухом пальців витягнула маленьку флешку з комп’ютера і віддала співрозмовнику. За спиною шатенки одразу почулися кроки, після чого біля блондина прилаштувалася невисока дівчина. Вона зробила низький уклін і подала хлопцеві пляшку з водою.

- Будемо з нетерпінням чекати, Такано-сан, - менеджерка прийняла назад напівпорожню тару.

Робота на сьогодні закінчилася, щойно хлопець із дівчиною залишили звукозаписну кімнату. Асумі ще раз потягнулася, зробила кілька нахилів у різні боки, розминаючи тіло, і вперше, за весь день, глянула на телефон. День видався виснажливим. Шатенка знову опустилася в улюблене крісло, підхопила смартфон і почала крутитися на місці. На головному екрані було надто багато сповіщень: з різних додатків, їх виявилося найбільше, пропущений дзвінок від Ріоти, та одне повідомлення.

Дівчина, зважаючи на зайнятість, зовсім забула про те, що ввечері намагалася зв’язатися з власником валізи. Можливо, підсвідомо, Асумі не чекала відповіді. Але вона була.

«Доброго дня. Очевидно, сталася помилка. Якщо Вам зручно, ми могли б зустрітися сьогодні ввечері. Припустимо, після восьмої години. Буду чекати відповіді.»

Такано із завмиранням серця прочитала смс-ку і голосно видихнула, коли до розуму дійшов сенс. Її речі в цілісності, і вона зможе повернути їх. Такий розвиток подій не міг не радувати. Дівчина, настрій якої явно поповз вгору, зробила ще кілька обертів у кріслі, попутно друкуючи відповідь.

«Добрий день. Сподіваюся, Вам не важко буде зустрітися о десятій годині. Не надто пізно? На жаль, сьогодні я працюю допізна.»

Ще кілька хвилин шатенка очікувала повідомлення, але його не було. Асумі, для себе, пояснила це тим, що власник багажу, мабуть, зайнятий, і відклала телефон на маленький столик. На очі попався аркуш, складений вчетверо, який тут же опинився в руках. Дівчина ще раз поверхово оглянула список апаратури, піднявшись, і міряючи кроками кімнату. У вільній руці опинилася ручка, якою Асу почала ставити галочки навпроти деяких найменувань. Іноді вона поглядала на стіл, пульт управління, кілька разів заходила в другу кімнату, огороджену прозорою стіною.

У тиші, яку переривали лише тихі шурхотіння, пролунала знайома мелодія. Телефон наполегливо давав зрозуміти, що надходить вхідний дзвінок. Такано, яка до цього копалася у коробках, підхопила засіб зв’язку.

Вона щось нерозбірливо проговорила, після чого дістала з рота ручку, яку тримала в зубах, і повторила.

- Привіт! - голос дівчини звучав доброзичливо, але від того не менш втомлено. Ось вже друга година пішла, як Асу діставала, перебирала і налаштовувала потрібне обладнання, яке до цього мирно відлежувалося в коробках. Благо, завідувач складським приміщенням завбачливо впорядкував усю апаратуру. Це значно полегшувало справу.

- Ти вже обідала? - Ріота, судячи з шуму на фоні, перебував на жвавій вулиці.

- А? - дівчина прибрала телефон від вуха і глянула на екран, після чого знову притиснула плечем. - Вже третя година? Я навіть не помітила, - вона відірвалася від новенького мікрофона, повернувши його в коробку.

- Я буду в Ічіраку за десять хвилин, приходь, - після схвальної відповіді брат відключився.

До цього чиста й порожня кімната, зараз була заповнена картоном і пакетами. Асу оглянула все це важким поглядом, шумно зітхнула і підхопила пальто з гачка. Спочатку обід, а потім робота. Інакше дівчині загрожує виснаження, занепад сил і відсутність бажання працювати, зважаючи на порожній шлунок. У великі кишені вирушили телефон, ключі від кабінету і банківська карта. Шатенка покинула приміщення, роздумуючи, що їй замовити в одному з улюблених кафе.

У просторому кабінеті було тихо, лише розмірений звук настінного годинника говорив про те, що час усе ще йде. Це було велике приміщення, виконане в чорних і пісочних тонах. При вході, одразу за масивними дубовими дверима, відкривався найкращий огляд. Праворуч тягнулася довга шафа, майже на всю стіну, кольору кавової гущі. Полиці, на яких розташовувалися папери, нагороди, сертифікати в рамках і різноманітні доповнення до інтер’єру, у вигляді дорогих ваз без квітів і колекційних предметів. Вони не були закриті навіть прозорими дверцятами. Кабінет був доволі довгим, від чого прямокутний стіл, що стояв посередині, здавався занадто великим. На справі ж, за нього могло вміститися всього семеро людей: по троє з боків і один на чолі. Звичайний, здавалося, дизайн офісних стільців, що зараз були акуратно засунуті, не наводив на думку про їхню дешевизну. Навпаки, складалося враження, що цей набір, укупі з масивною стільницею кавового кольору, коштував цілий статок. Саме так і має виглядати кабінет впливової людини, вірно?

По лівий бік тягнулися широкі вікна, від стелі й до самої підлоги, вони пропускали денне світло, що так потрібне було цьому темному приміщенню. Оскільки кімната являлася кутовою, то стіна навпроти входу так само відділялася від вулиці високими вікнами. Стеля і підлога виявилися в один тон - світло-пісочний, цей колір ідеально підходив за всіма параметрами. Ну і найголовніший об’єкт, немов вишенька на торті, стояв перед очима тих, хто входить, немов би возвеличуючись над ними. Величезний стіл, виконаний із чорного дерева, на якому, посередині, розташувалися білого кольору монітор, поруч мініатюрна бездротова клавіатура і така ж комп’ютерна мишка. По обидва боки лежали папки з документами, акуратно складені стопками. Жодних квітів, пам’ятних речей і фотографій у рамках не було.

- Учіха-сан, - до кабінету зайшла дівчина. Волосся кольору темного меду затягнуте в тугий низький пучок, карі очі приховані за окулярами. На дівчині відмінно сидів стандартний офісний костюм - класичні темні штани у тонку білу вертикальну смужку, світла блузка з короткими рукавами і, до пари штанам, піджак. Незважаючи на скромність вбрання, цінник його був захмарним для простого робітника. - Документи, що ви просили, готові, - дівчина, на вигляд близько двадцяти п’яти років, за кілька секунд опинилася біля столу начальника і простягнула папку.

У шкіряному кріслі, майже білосніжного кольору, сидів чоловік. Високий, немов модель, він був схожий на знаменитість, що зійшла з обкладинки журналів. Довге волосся, на контрасті з блідою шкірою, здавалося чорним. Кілька пасом обрамляли обличчя, інші зав’язані в низький хвіст. Рівне й шовковисте, воно спадало на спину й доходило до попереку. Чоловік мав ідеальний вигляд у чорних штанах, злегка звужених внизу, і білосніжній сорочці. Вона, як влита, підкреслювала весь рельєф тіла. Закатані по лікоть рукава відкривали огляд на сильні чоловічі руки, кожен сантиметр яких, здавалося, був зроблений точною рукою скульптора. Але найбільше привертала увагу інша деталь - очі. Вони були як ніч, що опустилася на землю, обсидіанового кольору. Обличчя ж не виражало жодних емоцій.

- Що сьогодні ще за планом? - навіть не піднявши погляду, чоловік прийняв документи від секретарки. Він почав швидко переглядати текст, раз у раз перегортаючи сторінку за сторінкою.

- За сорок п’ять хвилин зустріч з інвесторами, - зазначила дівчина, миттю спрямувавши погляд на екран планшета, що був у руках. - На сьогодні все.

- Каору, ти забронювала столик? - він відклав папку з документами і відкинувся на спинку крісла.

- На дев’яту годину, Учіха-сан.

Брюнет кивнув, жестом показав, що секретарка може бути вільна. Вона низько вклонилася, після чого поспішила вийти з кабінету. Завислу тишу, що розбавлялася до цього звуком підборів, розірвало сповіщення на телефоні. Чоловік знехотя простягнув руку до мобільного.

- Каору, - голос його був такий самий спокійний, як і до цього. - Перенеси бронь на одинадцяту і подзвони Хікарі.

- Як скажете, - але начальник вже не бачив її поклону, він неспішно набирав текст повідомлення.

«Звичайно. Напишіть адресу, куди під’їхати.»

Кафе в офісному районі Токіо, воно приваблювало не тільки працівників висоток, а й роззяв, що проходили повз. Це був невеликий, але дуже затишний заклад, де подавали різні традиційні страви. Їжа завжди смачна, зроблена вмілими руками кухаря, вона дуже була схожа на домашню. У чому полягав секрет - власник ніколи не зізнавався. Вже літній чоловік запам’ятовував усіх своїх клієнтів, а з постійними міг завести бесіди на різні теми. Ріота й Асумі входили в це число, тож перші кілька хвилин жваво обговорювали один із нових законів. Хоча дівчина обійшлася лише парою фраз.

- Ваші страви, - приємна на вигляд шатенка поставила на стіл дві тарілки й усміхнулася. Дочка власника так само підтримувала бізнес батька, підробляючи офіціанткою в закладі. - Смачного, - вона вклонилася і повернулася за стійку.

Асумі сиділа навпроти брата, захоплено розповідаючи про останні новини на роботі. Ріота був здивований, що студія сестри підписала контракт з InShine. Працюючи менеджером в охоронній компанії, він чув про агентство. Його фірма вже досить давно надає послуги багатьом знаменитим і великим бізнесам.

- Тобто, увійдете в структуру? - шатен подув на гарячу локшину. Соба тут була просто чудова. Приємний аромат розносився по всьому приміщенню.

- Я так розумію, що ми станемо частиною InShine, - Асу поки що не почала їсти, захоплена розповіддю. - Знаєш, щось на кшталт автономної держави всередині іншої. - поняття про бізнес, його бачення і терміни були далекі від дівчини. Їй ніколи не доводилося заглиблюватися в усі тонкощі управління, адже в неї зовсім інша робота.

Ріота насупив брови, чи то від слів сестри, чи то від того, що локшина все ще була гаряча.

- Мені здається, що InShine намагається підім’яти вас, - абсолютно спокійно відгукнувся хлопець і почав поглинати їжу. Молодша Такано тільки піднесла палички з локшиною до губ, але так і завмерла. Думка, що висловив старший брат, до цього не спадала на думку. Кілька секунд минули в тиші.

- Не виключено, - сірими очима вона втупилася у вікно, за яким снували люди. Усі вони куталися в куртки й пальта, намагаючись захиститися від вітру, що тільки посилився до середини дня. Асумі прокручувала слова Ріоти в голові, обдумуючи кожне. - Навіть якщо так, це відкриє більше можливостей для студії, - простягнула молодша, так само не доторкнувшись до їжі. Хотілося б їй вірити в сказане, але нутром Такано відчувала, що все може виявитися зовсім не так.

- Це вже не твоя турбота, - схожі, як дві краплі води, вони дивилися одне одному в очі. Асу глибоко зітхнула і взялася за їжу. Вона розуміла, що анікі** має рацію, але від цього легше не ставало. Дівчина любила свою роботу, їй подобався колектив, і вона не хотіла, щоб під заступництвом InShine все це змінилося у горішу сторону.

Решту часу обід пройшов досить спокійно, Асу розповіла про випадок із валізою. Ріота наполегливо просив сестру бути обережною, а вона лише відмахувалася, мовляв, що може трапитися. Зустрінеться, забере свою валізу і додому.

- Якщо хочеш, я можу тебе зустріти після роботи, - брат не вгамовувався, навіть коли вони вийшли з Ічіраку. Він моментально спіймав на собі погляд шатенки, посміхнувся й обійняв її. - Не роби такий вираз обличчя, я ж турбуюся, - він легко поцілував сестру в маківку. Люди, що проходили повз, як і завжди, приймали їх за закохану пару, раз у раз пошепки обговорюючи.

- Я буду в порядку, - Асу обійняла брата на прощання. - Подзвоню після зустрічі, бувай! - дівчина помахала рукою, коли світлофор показав зелений, і попрямувала назад у студію. На неї чекала неймовірно захоплива робота з рештою коробок, після чого потрібно було встигнути заїхати додому за валізою.

- Каору, ти все ще тут? - Ітачі зачинив двері до кабінету і глянув на секретарку. Дівчина щось старанно шукала в купі паперів, що розвалилася в неї на столі. Мабуть, вона була настільки поглинена роботою, що здригнулася, коли почула своє ім’я.

- Учіха-сан… - дівчина підхопилася з місця і вклонилася. - Так, готую папери на завтра.

- Похвально, але не сиди допізна, - чоловік лише злегка підняв куточки губ. Зустріч з інвесторами вимотала, і зараз брюнет виглядав доволі втомленим. Погляд Каору перемістився з начальника на валізу, що стояла біля нього.

- Вам не варто витрачати на це час, - секретарка знала про інцидент. - Дозвольте мені зайнятися цим.

- Підготуй папери і йди додому, - Ітачі запустив руку у волосся, прибираючи пасма від обличчя, але, вже за кілька секунд, вони повернулися на своє звичне місце. - До завтра, Каору.

- Гарного вечора, Учіха-сан, - дівчина вклонилася, спостерігаючи, як генеральний директор заходить у ліфт. Двері за ним зачинилися, і шатенка осіла в крісло.

Чоловік натиснув на кнопку й сперся на бортик. Кабіна почала повільно опускатися, зовсім безшумно. Тут, поки ніхто не бачив, Ітачі дозволив собі розслабитися. Із грудей вирвалося зітхання. У ньому читалася водночас втома, роздратування й спантеличеність. Як багато йому ще потрібно досягти, щоб товстосуми перестали бачити в ньому все того самого двадцяти чотирирічного хлопчиська на початку свого шляху? Ось уже п’ять років, як Учіха є генеральним директором найкращого агентства в Японії. Він пройшов шлях від звичайного менеджера з персоналу, зміг досягти зростання в компанії, вкладав усі свої сили в InShine. Відмовився від особистого життя на самому початку, проводив день за днем за документами і зустрічами. І, все одно, зараз ці дурні мішки з грошима відмовлялися прислухатися до нього. Ітачі, який давно дізнався про жорстокий світ бізнесу, звик поводитися стримано. У колі, де крутяться верхівки суспільства, потрібно вміти себе правильно поставити, інакше пропадеш. Але, незважаючи на авторитет генерального директора, інвестори продовжували тріпати йому нерви і гнути свою лінію.

«Дістало» - подумав чоловік і шумно зітхнув. Він розпрямився в спині, коли в кабіні пролунав звук, який сповіщав, що ліфт прибув на перший поверх. Двері відчинилися, і брюнет вийшов. Адміністратор за стійкою вклонився, щойно помітив директора. Його прикладу наслідували і два охоронці перед виходом із будівлі.

- Гарного вечора, Учіха-сан.

- Так, - усе, що зміг відповісти брюнет.

Осінній вітер огорнув чоловіка, варто було йому тільки вийти на вулицю. По шкірі хвилею пройшлися мурашки, Ітачі здригнувся. Він розмашистим кроком попрямував у бік парковки, благо, за статусом, його машина розташовувалася зовсім близько. Натискання однієї кнопки, і чорний кросовер видав вітальний звук, а фари блимнули. Брюнет поспіхом поклав валізу в багажник, після чого сів в автомобіль. Увімкнув пічку і дістав телефон із кишені штанів. На головному екрані світилося повідомлення з адресою та кілька пропущених дзвінків.

«Ця невгамовна жінка» - з такими думками Учіха завів мотор і рушив з місця.

У цей район Токіо Учіха приїжджав досить рідко, тож орієнтуватися довелося за навігатором. Коли жіночий голос сповістив про прибуття, машина стояла на невеликій парковці. Ітачі озирнувся, перевірив повідомлення з адресою. Він знаходився біля п’ятиповерхової будівлі, мабуть, офісної. Світла у вікнах не було, зате яскрава вивіска «Yume» давала зрозуміти, що на першому поверсі розташувалося кафе чи бар. Біля входу стояли великі горщики з кіпарисом, прикрашені гірляндами. Ліхтарики тьмяно освітлювали рослини. Ітачі глянув на годинник, зрозумів, що приїхав раніше призначеного часу. Минулі дні були дико напруженими, і чоловіка хилило в сон. Тож, він вирішив скрасити очікування чашкою міцної кави, тим паче, що далі чекала ще одна зустріч. Він підняв пальто з пасажирського сидіння і покинув автомобіль.

Заклад виявився невеликим, але досить затишним. Ітачі вже давно не ходив у подібні місця, за статусом йому належало відвідувати дорогі ресторани. Це ж місце не вирізнялося своєю розкішшю, і було виконано в стилі американських барів. Учіха зазначив, що назва категорично не підходить обстановці. Зі входу гвинтилися маленькі сходи, з яких відкривався прекрасний огляд на все приміщення. Праворуч тягнулася барна стійка, за якою явно нудьгував молодий чоловік. Весь інший зал був заставлений круглими столиками, а біля найдальшої стіни знаходилася сцена. На ній самотньо стояв естрадний мікрофон. Близько двадцяти людей нудьгуюче сиділи за своїми столиками, перемовлялися між собою.

- Подвійний еспресо, будь ласка, - Ітачі простягнув бармену банківську картку і сів на високий стілець. Хлопець швидко провів оплату, відправив маленьку білу чашку під кавовий апарат, після чого поставив перед гостем.

- Ваша кава, - усміхнувся і відійшов до касового апарата.

Учіха встиг тільки доторкнутися до маленької ручки, як світло в приміщенні раптово згасло. Ітачі інстинктивно напружився, але минуло кілька секунд, як лампи під самою стелею тьмяно засвітилися. Тепер у барі було досить темно, що навіть облич присутніх не розібрати. Брюнет зробив ковток, коли до його вух донеслася мелодія.

- Я дивлюся: навколо - знайомі обличчя,
Усе те саме місто, усе ті самі обличчя.
Їхні погоні з першим голосом птаха
Тягнуть у прірву, женуть у прірву.

Ітачі повернув голову в бік сцени. На ній стояла молода дівчина, обвивши тонкими пальцями мікрофон.

- Скло очей закрили сльози від сонця
Погляди порожні. Немає емоцій.
Занурюючись у себе, топлю своє горе.
«Завтра не буде», - голос повторить.

Темне каштанове волосся струменіло водоспадом, опадаючи на плечі і спину, тягнулося до самого попереку. Очі заплющені. Але зовсім не від її вигляду Ітачі почав дихати тихіше. Голос, ніби теплою пеленою, огорнув усе приміщення. Чоловік слухав дуже уважно, не зводячи обсидіанових очей від дівчини.

- Це дещо кумедно,
Сумно в ту ж мить.
У кращих мріях я з відрадою
Залишаю цей світ.
Сказати про це складно,
Не легше і прийняти.
Якщо люди мчать по колу,
Це дуже, дуже…
Божевільний світ.

Незнайомка відкрила очі. З такої відстані Ітачі не міг розгледіти їхній колір, але помітив, як у виразі її обличчя відбиваються всі почуття. Немов шатенка пропускала через себе кожне слово, що зривалося з її губ. Її рухи були плавними: акуратні пальці рухалися по ніжці мікрофона, а стегна злегка погойдувалися в такт музиці. Усі погляди були прикуті до цієї незнайомки і, коли дівчина проспівала останнє слово, невелике приміщення залилося оплесками. Шатенка зробила уклін, побажала гостям гарного вечора і зникла за службовими дверима. Ітачі навіть не помітив, як проводжав її поглядом увесь цей час.

У кишені завібрував телефон.

«Добрий вечір! Буду за кілька хвилин на місці.»

Чоловік в один ковток допив каву і поспішив покинути бар.

Мартінси* - взуття армійського типу для повсякденного життя.
Аніки** - старший брат.
Пісня: Gary Jules - Mad World

Від автору: Незмінно, дякую за те, що читаєте <3 Пишіть свої враження і зауваження, для мене це дуже важливо. Обіймаю всіх своїх читачів ♥