Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Дратівливий звук вже втретє розлітався кімнатою, ліжко ледь-ледь вібрувало. Минула хвилина, і запанувала тиша. Неяскраві промені пробиралися через вікно, заливаючи кімнату світлом.
Цього ранку в Токіо прийшла справжня осінь. Вітер завивав, раз у раз підхоплюючи різнокольорове листя, грався з ним, після чого розкидував по всьому місту. Стихія не жаліла, проникаючи до кожного перехожого під одяг, пробираючи до тремтіння. На великих вуличних екранах миловидна дівчина віщала про наступаючі холоди, що було незвично для столиці.
Легкі напівпрозорі штори хиталися в різні боки, створюючи тихе шарудіння. У світлій кімнаті знову пролунав противний звук.
Телефон, здавалося, зараз розірветься. Так старанно він намагався розбудити свою господиню, вкотре створюючи невеликі вібрації. Асу промичала з кокона ковдри і невдоволено накрила рукою засіб зв’язку. По шкірі тут же пройшли мурашки. Одне вікно залишалося привідкритим ще з вечора, тож осінній вітер з легкістю заповнив своїм холодом усю кімнату. Навіть не визирнувши, за інерцією, Асумі клацнула бічну кнопку телефону і повернула руку в теплий кокон. Але заснути вже не змогла. Спочатку показалася скуйовджена каштанового кольору шевелюра, після неї й уся голова. Такано молодша солодко позіхнула і з великою ретельністю відкрила одне око. Тут же заплющила очі. Світлі стіни чудово відбивали промені, які заповнювали всю кімнату.
- Ти запізнишся на роботу! - звідкись збоку почувся знайомий голос. Асумі змогла тільки промичати у відповідь. Цього разу дівчина спробувала відкрити відразу два ока, вийшло, але з великими труднощами. Без особливого ентузіазму шатенка потягнулася до телефону - потрібно було дізнатися час.
- Да твою ж..! - тільки й змогла проскулити господиня кімнати трохи хрипким голосом. Сон швидко розвіявся, на зміну йому прийшло роздратування.
- Твій чай на столі, я пішов! - вже підхоплюючи з полиці шафи рушник, почула Такано. Слідом грюкнули двері. Асумі вискочила з кімнати і зникла в іншій. Часу на збори залишалося все менше, їй слід було поквапитися.
Минуло близько сорока хвилин, і зараз дівчина стояла в коридорі навпроти високого дзеркала. З того боку, у відповідь, дивилася мініатюрна шатенка. Довге пряме волосся зав’язане в тугий високий хвіст, що спадав шовковистими пасмами за спину. Темно-бежевий мішкуватий светр, грубої в’язки з вільним коміром, ховав жіночі форми, а чорні джинси, навпаки, щільно облягали стрункі ноги. Внизу темні масивні черевики мартінси*, що вицвіли з часом. Асумі зняла з гачка легке осіннє пальто кавового кольору. Довге, воно доходило дівчині до середини гомілки. Просте, без пояса і будь-яких зайвих елементів. Загалом, образ був досить посереднім, але при цьому одяг був дуже зручним і теплим для осені. Цього дня Такано вирішила не повторювати минулої помилки, заздалегідь подивившись погоду, вона підготувалася до того, що повертатися додому їй доведеться пізно, а, відповідно, і по холоду.
Дівчина ще раз глянула в дзеркало, немов перевіряючи, чи нічого не забула. У міру бліде обличчя виражало повний спокій. Великі й виразні сірі очі, довгі темні вії, акуратні брови й пересохлі губи. Втома все ще дещо відображалася, зачаївшись у дрібних зморшках біля очей, але часу на макіяж катастрофічно не вистачало. Тож, Асу одним рухом руки закинула невеличку косметичку до чорного рюкзака, підхопила телефон, ключі й вийшла з квартири. Згадала про чай, люб’язно залишений братом, лише коли спускалася сходами.
- Ми закінчили, - шатенка махнула рукою і зняла великі навушники, акуратно поклавши їх поруч із пультом. За прозорою стіною почався рух.
- Спасибі за роботу, - високий блондин схилив голову й усміхнувся. Асумі піднялася зі зручного крісла і потягнулася, задерши руки над головою.
- Думаю, до кінця тижня буде готово, - сповістила дівчина. Вона легким рухом пальців витягнула маленьку флешку з комп’ютера і віддала співрозмовнику. За спиною шатенки одразу почулися кроки, після чого біля блондина прилаштувалася невисока дівчина. Вона зробила низький уклін і подала хлопцеві пляшку з водою.
- Будемо з нетерпінням чекати, Такано-сан, - менеджерка прийняла назад напівпорожню тару.
Робота на сьогодні закінчилася, щойно хлопець із дівчиною залишили звукозаписну кімнату. Асумі ще раз потягнулася, зробила кілька нахилів у різні боки, розминаючи тіло, і вперше, за весь день, глянула на телефон. День видався виснажливим. Шатенка знову опустилася в улюблене крісло, підхопила смартфон і почала крутитися на місці. На головному екрані було надто багато сповіщень: з різних додатків, їх виявилося найбільше, пропущений дзвінок від Ріоти, та одне повідомлення.
Дівчина, зважаючи на зайнятість, зовсім забула про те, що ввечері намагалася зв’язатися з власником валізи. Можливо, підсвідомо, Асумі не чекала відповіді. Але вона була.
«Доброго дня. Очевидно, сталася помилка. Якщо Вам зручно, ми могли б зустрітися сьогодні ввечері. Припустимо, після восьмої години. Буду чекати відповіді.»
Такано із завмиранням серця прочитала смс-ку і голосно видихнула, коли до розуму дійшов сенс. Її речі в цілісності, і вона зможе повернути їх. Такий розвиток подій не міг не радувати. Дівчина, настрій якої явно поповз вгору, зробила ще кілька обертів у кріслі, попутно друкуючи відповідь.
«Добрий день. Сподіваюся, Вам не важко буде зустрітися о десятій годині. Не надто пізно? На жаль, сьогодні я працюю допізна.»
Ще кілька хвилин шатенка очікувала повідомлення, але його не було. Асумі, для себе, пояснила це тим, що власник багажу, мабуть, зайнятий, і відклала телефон на маленький столик. На очі попався аркуш, складений вчетверо, який тут же опинився в руках. Дівчина ще раз поверхово оглянула список апаратури, піднявшись, і міряючи кроками кімнату. У вільній руці опинилася ручка, якою Асу почала ставити галочки навпроти деяких найменувань. Іноді вона поглядала на стіл, пульт управління, кілька разів заходила в другу кімнату, огороджену прозорою стіною.
У тиші, яку переривали лише тихі шурхотіння, пролунала знайома мелодія. Телефон наполегливо давав зрозуміти, що надходить вхідний дзвінок. Такано, яка до цього копалася у коробках, підхопила засіб зв’язку.
Вона щось нерозбірливо проговорила, після чого дістала з рота ручку, яку тримала в зубах, і повторила.
- Привіт! - голос дівчини звучав доброзичливо, але від того не менш втомлено. Ось вже друга година пішла, як Асу діставала, перебирала і налаштовувала потрібне обладнання, яке до цього мирно відлежувалося в коробках. Благо, завідувач складським приміщенням завбачливо впорядкував усю апаратуру. Це значно полегшувало справу.
- Ти вже обідала? - Ріота, судячи з шуму на фоні, перебував на жвавій вулиці.
- А? - дівчина прибрала телефон від вуха і глянула на екран, після чого знову притиснула плечем. - Вже третя година? Я навіть не помітила, - вона відірвалася від новенького мікрофона, повернувши його в коробку.
- Я буду в Ічіраку за десять хвилин, приходь, - після схвальної відповіді брат відключився.
До цього чиста й порожня кімната, зараз була заповнена картоном і пакетами. Асу оглянула все це важким поглядом, шумно зітхнула і підхопила пальто з гачка. Спочатку обід, а потім робота. Інакше дівчині загрожує виснаження, занепад сил і відсутність бажання працювати, зважаючи на порожній шлунок. У великі кишені вирушили телефон, ключі від кабінету і банківська карта. Шатенка покинула приміщення, роздумуючи, що їй замовити в одному з улюблених кафе.
У просторому кабінеті було тихо, лише розмірений звук настінного годинника говорив про те, що час усе ще йде. Це було велике приміщення, виконане в чорних і пісочних тонах. При вході, одразу за масивними дубовими дверима, відкривався найкращий огляд. Праворуч тягнулася довга шафа, майже на всю стіну, кольору кавової гущі. Полиці, на яких розташовувалися папери, нагороди, сертифікати в рамках і різноманітні доповнення до інтер’єру, у вигляді дорогих ваз без квітів і колекційних предметів. Вони не були закриті навіть прозорими дверцятами. Кабінет був доволі довгим, від чого прямокутний стіл, що стояв посередині, здавався занадто великим. На справі ж, за нього могло вміститися всього семеро людей: по троє з боків і один на чолі. Звичайний, здавалося, дизайн офісних стільців, що зараз були акуратно засунуті, не наводив на думку про їхню дешевизну. Навпаки, складалося враження, що цей набір, укупі з масивною стільницею кавового кольору, коштував цілий статок. Саме так і має виглядати кабінет впливової людини, вірно?
По лівий бік тягнулися широкі вікна, від стелі й до самої підлоги, вони пропускали денне світло, що так потрібне було цьому темному приміщенню. Оскільки кімната являлася кутовою, то стіна навпроти входу так само відділялася від вулиці високими вікнами. Стеля і підлога виявилися в один тон - світло-пісочний, цей колір ідеально підходив за всіма параметрами. Ну і найголовніший об’єкт, немов вишенька на торті, стояв перед очима тих, хто входить, немов би возвеличуючись над ними. Величезний стіл, виконаний із чорного дерева, на якому, посередині, розташувалися білого кольору монітор, поруч мініатюрна бездротова клавіатура і така ж комп’ютерна мишка. По обидва боки лежали папки з документами, акуратно складені стопками. Жодних квітів, пам’ятних речей і фотографій у рамках не було.
- Учіха-сан, - до кабінету зайшла дівчина. Волосся кольору темного меду затягнуте в тугий низький пучок, карі очі приховані за окулярами. На дівчині відмінно сидів стандартний офісний костюм - класичні темні штани у тонку білу вертикальну смужку, світла блузка з короткими рукавами і, до пари штанам, піджак. Незважаючи на скромність вбрання, цінник його був захмарним для простого робітника. - Документи, що ви просили, готові, - дівчина, на вигляд близько двадцяти п’яти років, за кілька секунд опинилася біля столу начальника і простягнула папку.
У шкіряному кріслі, майже білосніжного кольору, сидів чоловік. Високий, немов модель, він був схожий на знаменитість, що зійшла з обкладинки журналів. Довге волосся, на контрасті з блідою шкірою, здавалося чорним. Кілька пасом обрамляли обличчя, інші зав’язані в низький хвіст. Рівне й шовковисте, воно спадало на спину й доходило до попереку. Чоловік мав ідеальний вигляд у чорних штанах, злегка звужених внизу, і білосніжній сорочці. Вона, як влита, підкреслювала весь рельєф тіла. Закатані по лікоть рукава відкривали огляд на сильні чоловічі руки, кожен сантиметр яких, здавалося, був зроблений точною рукою скульптора. Але найбільше привертала увагу інша деталь - очі. Вони були як ніч, що опустилася на землю, обсидіанового кольору. Обличчя ж не виражало жодних емоцій.
- Що сьогодні ще за планом? - навіть не піднявши погляду, чоловік прийняв документи від секретарки. Він почав швидко переглядати текст, раз у раз перегортаючи сторінку за сторінкою.
- За сорок п’ять хвилин зустріч з інвесторами, - зазначила дівчина, миттю спрямувавши погляд на екран планшета, що був у руках. - На сьогодні все.
- Каору, ти забронювала столик? - він відклав папку з документами і відкинувся на спинку крісла.
- На дев’яту годину, Учіха-сан.
Брюнет кивнув, жестом показав, що секретарка може бути вільна. Вона низько вклонилася, після чого поспішила вийти з кабінету. Завислу тишу, що розбавлялася до цього звуком підборів, розірвало сповіщення на телефоні. Чоловік знехотя простягнув руку до мобільного.
- Каору, - голос його був такий самий спокійний, як і до цього. - Перенеси бронь на одинадцяту і подзвони Хікарі.
- Як скажете, - але начальник вже не бачив її поклону, він неспішно набирав текст повідомлення.
«Звичайно. Напишіть адресу, куди під’їхати.»
Кафе в офісному районі Токіо, воно приваблювало не тільки працівників висоток, а й роззяв, що проходили повз. Це був невеликий, але дуже затишний заклад, де подавали різні традиційні страви. Їжа завжди смачна, зроблена вмілими руками кухаря, вона дуже була схожа на домашню. У чому полягав секрет - власник ніколи не зізнавався. Вже літній чоловік запам’ятовував усіх своїх клієнтів, а з постійними міг завести бесіди на різні теми. Ріота й Асумі входили в це число, тож перші кілька хвилин жваво обговорювали один із нових законів. Хоча дівчина обійшлася лише парою фраз.
- Ваші страви, - приємна на вигляд шатенка поставила на стіл дві тарілки й усміхнулася. Дочка власника так само підтримувала бізнес батька, підробляючи офіціанткою в закладі. - Смачного, - вона вклонилася і повернулася за стійку.
Асумі сиділа навпроти брата, захоплено розповідаючи про останні новини на роботі. Ріота був здивований, що студія сестри підписала контракт з InShine. Працюючи менеджером в охоронній компанії, він чув про агентство. Його фірма вже досить давно надає послуги багатьом знаменитим і великим бізнесам.
- Тобто, увійдете в структуру? - шатен подув на гарячу локшину. Соба тут була просто чудова. Приємний аромат розносився по всьому приміщенню.
- Я так розумію, що ми станемо частиною InShine, - Асу поки що не почала їсти, захоплена розповіддю. - Знаєш, щось на кшталт автономної держави всередині іншої. - поняття про бізнес, його бачення і терміни були далекі від дівчини. Їй ніколи не доводилося заглиблюватися в усі тонкощі управління, адже в неї зовсім інша робота.
Ріота насупив брови, чи то від слів сестри, чи то від того, що локшина все ще була гаряча.
- Мені здається, що InShine намагається підім’яти вас, - абсолютно спокійно відгукнувся хлопець і почав поглинати їжу. Молодша Такано тільки піднесла палички з локшиною до губ, але так і завмерла. Думка, що висловив старший брат, до цього не спадала на думку. Кілька секунд минули в тиші.
- Не виключено, - сірими очима вона втупилася у вікно, за яким снували люди. Усі вони куталися в куртки й пальта, намагаючись захиститися від вітру, що тільки посилився до середини дня. Асумі прокручувала слова Ріоти в голові, обдумуючи кожне. - Навіть якщо так, це відкриє більше можливостей для студії, - простягнула молодша, так само не доторкнувшись до їжі. Хотілося б їй вірити в сказане, але нутром Такано відчувала, що все може виявитися зовсім не так.
- Це вже не твоя турбота, - схожі, як дві краплі води, вони дивилися одне одному в очі. Асу глибоко зітхнула і взялася за їжу. Вона розуміла, що анікі** має рацію, але від цього легше не ставало. Дівчина любила свою роботу, їй подобався колектив, і вона не хотіла, щоб під заступництвом InShine все це змінилося у горішу сторону.
Решту часу обід пройшов досить спокійно, Асу розповіла про випадок із валізою. Ріота наполегливо просив сестру бути обережною, а вона лише відмахувалася, мовляв, що може трапитися. Зустрінеться, забере свою валізу і додому.
- Якщо хочеш, я можу тебе зустріти після роботи, - брат не вгамовувався, навіть коли вони вийшли з Ічіраку. Він моментально спіймав на собі погляд шатенки, посміхнувся й обійняв її. - Не роби такий вираз обличчя, я ж турбуюся, - він легко поцілував сестру в маківку. Люди, що проходили повз, як і завжди, приймали їх за закохану пару, раз у раз пошепки обговорюючи.
- Я буду в порядку, - Асу обійняла брата на прощання. - Подзвоню після зустрічі, бувай! - дівчина помахала рукою, коли світлофор показав зелений, і попрямувала назад у студію. На неї чекала неймовірно захоплива робота з рештою коробок, після чого потрібно було встигнути заїхати додому за валізою.
- Каору, ти все ще тут? - Ітачі зачинив двері до кабінету і глянув на секретарку. Дівчина щось старанно шукала в купі паперів, що розвалилася в неї на столі. Мабуть, вона була настільки поглинена роботою, що здригнулася, коли почула своє ім’я.
- Учіха-сан… - дівчина підхопилася з місця і вклонилася. - Так, готую папери на завтра.
- Похвально, але не сиди допізна, - чоловік лише злегка підняв куточки губ. Зустріч з інвесторами вимотала, і зараз брюнет виглядав доволі втомленим. Погляд Каору перемістився з начальника на валізу, що стояла біля нього.
- Вам не варто витрачати на це час, - секретарка знала про інцидент. - Дозвольте мені зайнятися цим.
- Підготуй папери і йди додому, - Ітачі запустив руку у волосся, прибираючи пасма від обличчя, але, вже за кілька секунд, вони повернулися на своє звичне місце. - До завтра, Каору.
- Гарного вечора, Учіха-сан, - дівчина вклонилася, спостерігаючи, як генеральний директор заходить у ліфт. Двері за ним зачинилися, і шатенка осіла в крісло.
Чоловік натиснув на кнопку й сперся на бортик. Кабіна почала повільно опускатися, зовсім безшумно. Тут, поки ніхто не бачив, Ітачі дозволив собі розслабитися. Із грудей вирвалося зітхання. У ньому читалася водночас втома, роздратування й спантеличеність. Як багато йому ще потрібно досягти, щоб товстосуми перестали бачити в ньому все того самого двадцяти чотирирічного хлопчиська на початку свого шляху? Ось уже п’ять років, як Учіха є генеральним директором найкращого агентства в Японії. Він пройшов шлях від звичайного менеджера з персоналу, зміг досягти зростання в компанії, вкладав усі свої сили в InShine. Відмовився від особистого життя на самому початку, проводив день за днем за документами і зустрічами. І, все одно, зараз ці дурні мішки з грошима відмовлялися прислухатися до нього. Ітачі, який давно дізнався про жорстокий світ бізнесу, звик поводитися стримано. У колі, де крутяться верхівки суспільства, потрібно вміти себе правильно поставити, інакше пропадеш. Але, незважаючи на авторитет генерального директора, інвестори продовжували тріпати йому нерви і гнути свою лінію.
«Дістало» - подумав чоловік і шумно зітхнув. Він розпрямився в спині, коли в кабіні пролунав звук, який сповіщав, що ліфт прибув на перший поверх. Двері відчинилися, і брюнет вийшов. Адміністратор за стійкою вклонився, щойно помітив директора. Його прикладу наслідували і два охоронці перед виходом із будівлі.
- Гарного вечора, Учіха-сан.
- Так, - усе, що зміг відповісти брюнет.
Осінній вітер огорнув чоловіка, варто було йому тільки вийти на вулицю. По шкірі хвилею пройшлися мурашки, Ітачі здригнувся. Він розмашистим кроком попрямував у бік парковки, благо, за статусом, його машина розташовувалася зовсім близько. Натискання однієї кнопки, і чорний кросовер видав вітальний звук, а фари блимнули. Брюнет поспіхом поклав валізу в багажник, після чого сів в автомобіль. Увімкнув пічку і дістав телефон із кишені штанів. На головному екрані світилося повідомлення з адресою та кілька пропущених дзвінків.
«Ця невгамовна жінка» - з такими думками Учіха завів мотор і рушив з місця.
У цей район Токіо Учіха приїжджав досить рідко, тож орієнтуватися довелося за навігатором. Коли жіночий голос сповістив про прибуття, машина стояла на невеликій парковці. Ітачі озирнувся, перевірив повідомлення з адресою. Він знаходився біля п’ятиповерхової будівлі, мабуть, офісної. Світла у вікнах не було, зате яскрава вивіска «Yume» давала зрозуміти, що на першому поверсі розташувалося кафе чи бар. Біля входу стояли великі горщики з кіпарисом, прикрашені гірляндами. Ліхтарики тьмяно освітлювали рослини. Ітачі глянув на годинник, зрозумів, що приїхав раніше призначеного часу. Минулі дні були дико напруженими, і чоловіка хилило в сон. Тож, він вирішив скрасити очікування чашкою міцної кави, тим паче, що далі чекала ще одна зустріч. Він підняв пальто з пасажирського сидіння і покинув автомобіль.
Заклад виявився невеликим, але досить затишним. Ітачі вже давно не ходив у подібні місця, за статусом йому належало відвідувати дорогі ресторани. Це ж місце не вирізнялося своєю розкішшю, і було виконано в стилі американських барів. Учіха зазначив, що назва категорично не підходить обстановці. Зі входу гвинтилися маленькі сходи, з яких відкривався прекрасний огляд на все приміщення. Праворуч тягнулася барна стійка, за якою явно нудьгував молодий чоловік. Весь інший зал був заставлений круглими столиками, а біля найдальшої стіни знаходилася сцена. На ній самотньо стояв естрадний мікрофон. Близько двадцяти людей нудьгуюче сиділи за своїми столиками, перемовлялися між собою.
- Подвійний еспресо, будь ласка, - Ітачі простягнув бармену банківську картку і сів на високий стілець. Хлопець швидко провів оплату, відправив маленьку білу чашку під кавовий апарат, після чого поставив перед гостем.
- Ваша кава, - усміхнувся і відійшов до касового апарата.
Учіха встиг тільки доторкнутися до маленької ручки, як світло в приміщенні раптово згасло. Ітачі інстинктивно напружився, але минуло кілька секунд, як лампи під самою стелею тьмяно засвітилися. Тепер у барі було досить темно, що навіть облич присутніх не розібрати. Брюнет зробив ковток, коли до його вух донеслася мелодія.
- Я дивлюся: навколо - знайомі обличчя,
Усе те саме місто, усе ті самі обличчя.
Їхні погоні з першим голосом птаха
Тягнуть у прірву, женуть у прірву.
Ітачі повернув голову в бік сцени. На ній стояла молода дівчина, обвивши тонкими пальцями мікрофон.
- Скло очей закрили сльози від сонця
Погляди порожні. Немає емоцій.
Занурюючись у себе, топлю своє горе.
«Завтра не буде», - голос повторить.
Темне каштанове волосся струменіло водоспадом, опадаючи на плечі і спину, тягнулося до самого попереку. Очі заплющені. Але зовсім не від її вигляду Ітачі почав дихати тихіше. Голос, ніби теплою пеленою, огорнув усе приміщення. Чоловік слухав дуже уважно, не зводячи обсидіанових очей від дівчини.
- Це дещо кумедно,
Сумно в ту ж мить.
У кращих мріях я з відрадою
Залишаю цей світ.
Сказати про це складно,
Не легше і прийняти.
Якщо люди мчать по колу,
Це дуже, дуже…
Божевільний світ.
Незнайомка відкрила очі. З такої відстані Ітачі не міг розгледіти їхній колір, але помітив, як у виразі її обличчя відбиваються всі почуття. Немов шатенка пропускала через себе кожне слово, що зривалося з її губ. Її рухи були плавними: акуратні пальці рухалися по ніжці мікрофона, а стегна злегка погойдувалися в такт музиці. Усі погляди були прикуті до цієї незнайомки і, коли дівчина проспівала останнє слово, невелике приміщення залилося оплесками. Шатенка зробила уклін, побажала гостям гарного вечора і зникла за службовими дверима. Ітачі навіть не помітив, як проводжав її поглядом увесь цей час.
У кишені завібрував телефон.
«Добрий вечір! Буду за кілька хвилин на місці.»
Чоловік в один ковток допив каву і поспішив покинути бар.
Мартінси* - взуття армійського типу для повсякденного життя.
Аніки** - старший брат.
Пісня: Gary Jules - Mad World
Від автору: Незмінно, дякую за те, що читаєте <3 Пишіть свої враження і зауваження, для мене це дуже важливо. Обіймаю всіх своїх читачів ♥