Скорбота дракона

Розкішна святкова зала аж світилася серед вінків, гірлянд та гобеленів. Анора не поскупилась і на монету, щоб влаштувати таке свято. Звідусіль линули розмови, тости та сміх. Було так багато люду, а головне настільки різноманітного, що зір не міг сприймати їх як щось цілісне. Маги, люди, ельфи, гноми, дворяни, генерали, солдати, легіонери, купці та духовенство усіх можливих видів, попри недавні чвари, в ім’я свята перемоги над Мором, підіймали разом келихи. 

Карнел спостерігав за цим зі сторони, лише нещодавно виголосивши промову на честь Сірих Вартових. Маг не був прихильником таких гулянь. Вінн ледь його переконала, що варто взагалі з’явитися. Ховаючись від прихильників, він підпирав стіну десь віддаль, з надією, що жоден банн чи ярл не подумає знайти й почати теревені з Героєм Ферелдену. Келих вина опустів вже давно, й безладно перебирався в його руках. 

– Хей, любий, – найприємніший голос у всьому світі окликнув його.

Алістер красувався в найкращому вбранні, котре могла замовити королева у найкращих кравців. Кожен вигин мундира, блиск золотавих ґудзиків і те як все відмінно сиділо на ньому кричало про те, що Анорі слід трішки краще турбуватися про витрати. Нехай скільки б років Карнел не провів у Башті Магів та у боях з темнородами, він бачив, що на одному лишень лицарі висить близько пів бюджету маленького містечка десь на заході Ферелдена. 

– Алістер, – втома від нудьги зникла з обличчя мага, щойно коханий виринув з натовпу. – Ти маєш вигляд справжнього принца.

– Жарти про королівську кров ми пройшли минулого тижня, хіба ні? – не ховаючи посмішки, підійшов ближче він. 

– Скажи це Морріґан.

Карнел обійняв коханого за шию, цілуючи. Навіщо було все це свято? Достатньо було б зібрати лише їхню команду. Чи досить тільки Алістера?

– Вона в оточенні чаклунів з Круга, – лицар махнув кудись в сторону, де, напевно, й була повелителька Диких земель. – Намагається не повбивати їх. Класика. 

– Анора постаралась.

– Звісно. На тебе цю мантію шили всім Редкліффом. Ну або цехом розміром з Редкліфф, – він провів пальцями по грудях, наче по струнах. – Нам же залишать цей одяг?

– Ти ж знаєш, що я надаю перевагу його відсутності?

Алістер всміхнувся. Ця усмішка була сенсом життя. Спокій, радість та відсутність втоми на його обличчі – ось заради чого варто було жити. 

– Ми ж обов’язково зберемо лише нашу команду, щоб завершити це свято більш затишно? – не відпускаючи з обіймів запитав Алістер.

– Звісно. Вінн з Шейл хочуть відправитися у подорож. Морріґан хоче знайти матір. Огрен відправиться у паломництво по всіх можливих пивоварнях Ферелдену і не тільки. І…

– А ти що робитимеш? – лицар перебив Карнела. – Ти ж не плануєш кудись їхати?

– Нам же дали землі на півночі. Принаймні кілька місяців спатимеш один. Проте, не звикай до цього, я швидко повернуся. 

Він поцілував Алістера, наче натякаючи на щось. Лицар дещо розгублено всміхнувся, здається зрозумівши. 

– Я такий радий, що ти вижив. Ріордан помилився. Коли ти вбивав архідемона я думав, що…

– Втратиш мене? Мене так швидко не здихатися. 

– Пане, – голос позаду обірвав їхню ідилію. – Пане, – гвардієць кивнув Алістеру, після чого перевів погляд на Карнела. – Вас очікує публіка. Вона жадає побачити Героя Ферелдену.

Маг закотив очі, проте не став заперечувати.

– Я швидко, – він кинув погляд на Алістера.

– Не сильно показуй огиду до них, гаразд? – його усмішка показувала весь сарказм, який тільки він міг показати.

– Нічого не обіцяй. Йди вже вмовляй Анору дарувати мені помилування за вбивство кількох дурнів. 

Алістер востаннє всміхнувся, та, махнувши рукою, пішов кудись, зникнувши у натовпі.

Масивні двері зали, ніби маючи очі, дивились на Карнела зверху вниз, закриваючи його перед міщанами та селянами, що прибули у столицю аби разом відсвяткувати перемогу. Маг ледь стримав себе, аби знову не скривитися. Морріґан мала слушність. Варто було відсвяткувати командою, наперекір традиціям. Перемога належить лише воїнам, а не селянам. Все ж таки, Карнел махнув рукою, аби гвардійці по обидві сторони дверей відчинили їх. Кивнувши, вони схопились за масивні ручки. Світло з двору засліпило мага, заставивши закрити очі рукою від настільки яскравого сяйва. 

Наче щось важке упало на серце, розбиваючи його. За дверима не було жодного натовпу, ні людини, ні Денериму. Стіни зали зникли, гомін гостей зник. Карнел різко обернувся, намагаючись знайти ті маси людей, гномів та ельфів, що нещодавно лише раділи перемозі над Мором. Він опинився на острові серед примарного неба. Ноги підкосились. Карнел упав на коліна, торкаючись руками мертвого ґрунту, що був подібний до піску. Маг чудово знав де опинився.

Тінь. Світ духів, демонів і… мертвих.

Це була солодка мана. Обман. Останній сон. Це було прощання з Алістером. Сльози поколись щоками від усвідомлення. Розум заперечував факт смерті, лише швидкими миттєвостями кидаючи спогади його останніх хвилин. Важкість в тілі, пекельний біль, що був подібний до полум’я всередині серця, повіки наповнені свинцем і голос, цей нажаханий голос, що заставляв схлипування перетворюватися на крик. Алістер. Це був його голос. 

– Бідне дитя, – майже байдужий голос з’явився поряд.

Карнел підняв погляд, побачивши істоту. Духа, якщо точніше. Він дивився згори вниз на його страждання з чимось подібним на жаль в очах.

– Зникни, – ледь вирвалось з ослаблого від горя горла.

– Я б не розкидувався такими словами перед тим, хто бажає допомогти, – простягаючи долоню відповів дух.

Вода протікала повз лінивою течією. Ріка відзеркалювала сіре небо, що затягнулось хмарами. Здається, скоро впаде дощ. Алістер не міг святкувати перемогу після того, як побачив ціну. Коли тіло Карнела обм’якло на його руках, він не одразу усвідомив, що сталося. Розуміння прийшло на похороні, коли Анора запросила його до слова. Слова ще не були такими важкими. Алістер не плакав. Його промова була скупою, а місцями порожньою. Здається, Анора, не помітно для гостей, закотила очі, слухаючи це. Хтось у залі навіть позіхнув, коли він вимовляв останні слова.

Зевран та Ліліана найдовше не відходили від Алістера протягом поминок. Здається, вони домовились про це ще коли тіло Карнела пустили кораблем у море. Він був вдячний. Справді. Одразу, як все похорон завершився, гості столиці наче й забули про того, хто зміг подарувати їм змогу святкувати. Вони богохульно сміялись й спілкувались, пили й розважались, наче не помічаючи чорних стрічок та килимів, що їх Анора наказала використати в оформленні для підкреслення трауру. Однак, це їй не заважало по-зрадницьки хихотіти з антівійський послом. Лише його команда справді переймалась смертю Карнела. Навіть Огрен не залився алкоголем, хоча причин для цього було вдосталь. 

Та все ж, Алістер відчував самотність. Скільки б Ліліана не втішала, якби не намагалась розбити темну маску на його обличчі, її спроби були приречені на невдачу. Йому потрібно було побути на самоті. 

Ріка байдуже бігла далі, ігноруючи погляд Алістера. Усім було байдуже. Він перевів погляд на свої руки, наче очікуючи побачити там кров. Йому було байдуже. Він не зміг захистити Карнела, не зміг схопити меч першим та вбити тварюку, жертвуючи собою. Він… завагався. 

Алістер різко схопив камінь, що лежав поряд і кинув у воду. Драккон без вагань проковтнув його. Він схилився до колін, закриваючи долонею очі, в надії стримати сльози. Спочатку Дункан, а тепер він. 

Чиїсь теплі руки обійняли Алістера за шию. Він повільно підняв очі, щоб побачити сиве волосся Вінн. 

– Вибач мені, – її голос скрипів жалем. – Я мала щось зробити. Я мала його захистити. Я мала вас захистити. Я повинна була…

Останні слова вона не змогла вимовити. Теплі краплинки впали Алістеру на плече. Це остаточно вибило його з себе. Він однією рукою обійняв Вінн у відповідь, плачучи разом із нею. Весь біль, все горе, що переповнювали його останні кілька днів вивільнились за кілька митей гарячого плачу. Це почуття обпалювало легені, заставляючи лише голосніше схлипувати. 

Карнел би не дозволив лити по ньому сліз, і від цього ставало тільки гірше.

Драккон протікав байдужою рікою, ігноруючи горе, що кружляло на його берегах. Морріґан було б теж байдуже, якби в цьому не була її провина. Вона обережно приклала долоню до місця нижче живота, не зводячи очей з Алістера, що сидів із Вінн на березі. Вона стиснула зуби. Він не повинен був померти. Вона допустилась помилки. Флемет напевно зловісно хихоче, спостерігаючи за донькою десь із Тіні. Чаклунка різко обернулась, вже кинувшись на землю куницею. Вона не могла дозволити собі дивитися на ці страждання.

Карнел не міг дочекатися прибуття військ. Вони мали прибути сьогодні. Аванпост кілька годин тому передав послання про наближення Загону Палкого Кабана, останнього, що йшов до Тронної зали старих королів, де спочивав останній бог, що міг стати архідемоном. Він не переставав нервово ходити туди-сюди вздовж кабінету. Фортеця Вігіл стала надто тісною, а кожен стук здавався топотом війська, заставляючи Карнела визирати у вікно. Загін принесе з собою доказ своєї перемоги, а значить і кінець Морам. Кінець темнородам. Кінець розлуці…
Нарешті, шум став надто систематичним, щоб скинути його на якогось Огрена. За вікном, з дороги на Амарантайн маршувало військо. Блакитні стяги видавали Сірих Вартових, а вогнисто червоний колір на формі й щитах говорили про належність солдат до Палких Кабанів. Карнел дивився на військо кілька хвилин, поки не побачив Алістера. Його серце зупинилось. Кляті три роки розлуки. Вони були мало не єдиними Вартовими з реальним бойовим досвідом, що могли б вести загони, тож довелося розділитися. Шкіра Алістера блищала засмагою. Він відправився на північ, до Антівійських та Тевінтерських глибин та руїн, тим часом як Карнелу довелося боротися з холодами півдня. 
Здається, різке відкриття дверей мало не вбило вартового, що стояв на башті, і, напевно, хотів повідомити йому про наближення Кабанів. Карнел пробіг заплутані коридори замка за кілька хвилин, щоб вибігти у внутрішній двір фортеці. Сірі Вартові вже шикувались. Кількасот лицарів та лучників, кілька слідопитів, гномів-шукачів та магів повернулись з перемогою. Протягом походу до далекого Рівейну, де ховався останній потенційний архідемон, вони не втратили жодного воїна. Однак, Карнелу було байдуже до щасливих облич підопічних. Офіцерський склад зачитував імена тих, хто особливо вислужився перед орденом, коли маг помітив серед них Алістера. Біляве волосся потемніло від сонця, а сорочка, що ховалась під кірасою, вкрилась ще більшими латками. За протоколом, подібні процесії не варто було зупиняти, адже це буде щонайменше неповагою. Це каралось. Однак, хто покарає Героя Ферелдену і сеньйора Сірих Вартових? 
Карнел, не роздумуючи, кинувся Алістеру на руки. Він відчув, як погляди інших Вартових повернулись до них, нехай і голос сержантки Майрі навіть не здригнувся, продовжуючи перелічувати заслуги якогось ельфа-розвідника. Алістер обхопив коханого за талію, кружляючи в обіймах. Здається, пройшла вічність, перш ніж він зупинився, аби поставити Карнела на землю, одначе не відпускаючи. 
– На нас всі дивляться, – тихо, наче наспівуючи, прошепотів він.
– До біса, я скучив, – лише й відповів Карнел, цілуючи коханого. 

За відсутності загрози Мору, Сірі Вартові повинні були змінитися. Було безліч варіантів: від ордену подібного до Шукачів Істини до найманства. Якби Карнел не хотів останнього, вони стали захисниками миру. Війни між Тевінтером та Орлеєм затихли, Неварра відмовилась від деяких претензій до Імперіусу, навіть Пар Волен зменшив кількість спроб вторгнень на материк. Карнелу було байдуже до всесвітніх війн, особливо якщо доведеться їх зупиняти. Щойно всі найважливіші справи було завершено, він пішов у відставку, залишивши звання сеньйора Сірих Вартових Ферелдену. Пенсія, що надійшла згодом, цілком покривала всі забаганки. Невеличкий будинок на околицях Денериму став йому домом. Карнелу не вистачало знань, аби жити як пересічний ферелденець. Дитинство в Крузі Магів не тільки було жахливим через обмеження від Церкви, але й змарнованим. На щастя, він жив не один.
– Алістере, я вдома!
Дім відкликнувся тишею. Тривога закралась за спину, заставляючи Карнела кинутися до дверей спальні. Пусто. Бібліотека. Пусто. Вітальня. Пусто. Алістер не міг зникнути, не попередивши. Карнел кілька разів перевірив кілька столів, шукаючи записки, але нічого не знайшов. Жодного різноколірного папірця з дрібним почерком та усміхненим обличчям, щоб пояснював відсутність Алістера. На дворі теж нікого не було. Серце мага безщадно билось в тривозі. Що могло статися за його відсутності? Розбійники? Маги крові? Думки знущаючись крутились в голові, відтворюючи найгірші сценарії. У них було безліч ворогів з часів Мору. Ворони, секта Андрасте, прихильники Логейна, прихильники Гарровмонта.
Карнел глянув на стіл, де він залишив куплені в Денеримі продукти. Кілька яблук, безліч овочів, трохи м’яса та вина. Сьогодні річниця. Дія була швидша за думку. Ноги мага кинулись до кухні, що ховалась на цокольному поверсі. Це була остання надія, останнє місце, яке він ще не перевірив. Швидко перестрибуючи по кілька сходинок, він опинився в гарячому приміщенні.
– Ти! 
Алістер налякано глянув на коханого. Він тримав у руках щойно витягнену з печі посудину, в котрій ховалась випічка. Стіл був підготовлений до вечері, хоча до неї й залишалось кілька годин. Фартух скуйовдився на широких плечах Алістера, а сіра сорочка була вся в муці. Здається, зліва від носа у нього залишилась плямка чи то шоколаду, чи то варення. Коханий усім виглядом показував, що не був готовий побачити Карнела так рано вдома.
– Сюрприз? – невпевнено вимовив він, наче у виправдання. 
Він поклав випічку на стіл, звільняючи руки, аби дозволити Карнелу в мить обхопити його попід руки. Дурень, довбень, пеньок і безліч інших образ, що крутились в голові, однак прозвучало лише:
– Я хвилювався, – тихо видихнув маг, щойно тривога покинула його тіло, обм’якши в обіймах. – Чому ти не відкликнувся?
– Звідси нічого не чути, – самими губами відповів Алістер. – Я нікуди не зникну, обіцяю.

Здається, проходила вічність. Вони засинали та прокидались в обіймах, разом готували, разом працювали в саду, разом приймали гостей, що вирішували навідатися до дому Героя Ферелдена. Здавалось, світ зупинився навколо них, і це було прекрасно. Чого жадати більшого? 
Сад був ідеєю Алістера, котру підкинула Вінн. Чаклунка лише нещодавно повернулась до Ферелдену після своєї подорожі до Тевінтера. Вона відчувала як протікають її останні миті, тож вирішила допомогти старим друзям в садівництві на останніх подихах. Алістер до останнього дня не вірив у те, що вона от-от може покинути їх. Карнел поділяв ці думки, проте не озвучував їх, залишаючи жаль при собі. Невеличкий надгробок в дальньому куті саду стоїть нагадуванням про неї, архітекторку цього маленького раю. Долійські ельфи допомогли з наповненням, подарувавши кілька мішечків насіння рослин, що були не лише красиві, але й корисні. Карнел нехай і покинув магію, досі полюбляв робити бальзами та приправки, продаючи їх відвідувачам. Здається, майже весь Тедас частково доклав руки до його створення. Кожен купець, що відвідував їхню хатину обов’язково привозив з собою кілька насінин квітів, що вже за кілька місяців квітли на ґанку. Кожен авантюрист, що приходив за порадою, наслухавшись байок, дарував гербарії або посібник, аж поки маг просто не викинув подорожніх разом з книгою. Навіть долійці, що спочатку не довіряли шемленам і не знали про нього, почувши про постать Героя Ферелдену, інколи ділились порадами.
Карнелу ідея самому копирсатися в землі не надто подобалась, але щойно останні сторінки мемуарів та Трактату про Магію і Затіння були написані, сад став єдиною роботою, що хоча б якось дозволяла відірватися від нудьги. Алістер світився першого дня, коли почув за сніданком від коханого, що той сьогодні приєднається у саду. 
– Подай, будь ласка, того зілля від шкідників, – пробурмотів Карнел, простягаючи руку в сторону Алістера, що зрошував землю біля саджанця деревця, що кілька днів тому придбав у долійців. 
Щойно холодне скло торкнулось його пальців, Карнел продовжив монотонну роботу. Це було непогане дозвілля, особливо якщо воно включало винищення якихось жуків, що руйнували його улюблені зарослі. Він уявляв кожного жучка як темнорода, а кожного паразита, що смів присмоктатися до корінців його рослинки, як маленького Логейна, що вже за мить вмирає від каплі зілля. 
– Тук-тук, я вам не завадила? – дещо металевий голос витягнув Карнела з роздумів. 
Глянувши через плече він побачив знайому темну фігуру. Морріґан зникла вже як кілька років тому, щойно Мор було зупинено. Вона була у своєму звичному вбранні, нехай і з деякими відмінностями, з золотавим амулетом та посохом, котрий він бачив уперше. 
– Морріґан? – Алістер перший підвівся, щоб зустріти жінку. – Що ти тут робиш?
– Я тут не до тебе, – вона проігнорувала радість, а потім і образу на його обличчі. 
Карнел випрямився, і глянув у жовті очі відьми. Він чудово пам’ятав як вони гризлись і це б викликало у мага усмішку, але дещо не давало спокою. Це не було схоже на Морріґан, порушувати дані обіцянки.
– Ти ж казала, що я тебе більше не побачу.
– О, що ще я сказала? – Морріґан була наче рада таким словам. – Що ритуал вдався? Що ти вижив? Що ти можеш жити спокійно?
Вона зробила один крок ближче.
– Морріґан, я нічого не розумію, – голос Карнела потвердішав. Це не було схоже на звичайний візит. – Що ти хочеш?
– Виправити помилки.
Вона направила руку перед очима Карнела. Закляття спрацювало швидше, аніж маг встиг зрозуміти це. Світ посипався перед очима. Сад, дім, весь Тедас розламався на безліч маленьких частинок розсіявшись у пил. Час був зламаний, а простір не знав як розчинятися. Він наче водночас зникав за мить і плив як повільна ріка. Карнел кинув погляд на тінь, що була Алістером. Від нього залишився лише силует, що довгою лінією тягнувся до неба чорною масою. Серце болісно стиснулось лише від однієї думки, що насправді це могло означати, а голова переповнювалась вже сотнями. Замість всього світу вони опинились на пустій рівнині. Сіра трава під ногами була мертва, чорно-фіолетове небо і темне сонце, і блакитнуватий туман на горизонті не дозволяли побачити кінця пустки. Пам’ять болісно загула, нагадуючи, що це місце зветься Тінню.
– Згадав? 
Голос Морріґан був наче лезо, що пройшло крізь голову, принісши отруту, знану як справжні спогади. Це була всього лиш мить, наче момент, коли твій розум прокидається від сну, пригадуючи минулий день.
– Краще б не згадував.
Біль, перша ілюзія, горе, біль, пропозиція, забуття.
Це було так просто, так чудово. Він знав участь Сірих Вартових, тих хто убив архідемона. Їхні душі не мали спокою у Затінні, стаючи вічними блукачами, що поступово втрачають розум, а потім свою смертну сутність, стаючи демонами або блідими тінями себе колишніх. Карнел, знаючи це, прийняв пропозицію. Прийняв брехню, прийняв оману, щоб бачити Алістера. Несправжнього, але такого рідного. І навіть це було зруйновано. Він не міг згадати, коли кинувся на Морріґан, штовхаючи її на землю й стискаючи її шию. Очі відьми не змінили свого холоду, як би сильно не стискали її пальці його зап’ястя та як би не кривилось її обличчя.
– Навіщо ти це зробила? Навіщо ти все зруйнувала? Відповідай! 
Голос зірвався на крик. 
Обличчя Морріґан зблідло, ставши справжньому мармуровою стіною. Карнел вперше бачив її… стурбованою? Чи можливо наляканою? Пустка всередині не дозволяла прочитати це. Він зацідив кулаком в землю, відпускаючи відьму. Гнів тупо розсіявся при ударі, даючи дорогу апатії. Який сенс у цьому, якщо він мертвий? Нічого не зміниться. Карнел повільно підвівся.
– Я хотіла допомогти, – її голос стишився, коли вона підводилась.
Маг обернувся до неї спиною. Його погляд йшов у нікуди. Місцевість розплилась перед очима. Як вона може допомогти? Вона не здатна нічого зробити. Він мертвий.
– Я можу вселити твою душу в голема, тоді ти… – впевненіше відповіла Морріґан, але Карнел її перебив:
– Ні, – він глянув через плече. Відьма стояла вже впевненіше, однак відійшла на зручну дистанцію, щоб відбитися у випадок ще однієї атаки. – Я не хочу бачити… Я не хочу повертатися у світ, де мене вважають мертвим, Морріґан. Я не хочу бачити…
Слова застрягали в горлі, не дозволяючи вимовити ім’я Алістера. Він обіцяв вижити. Він обіцяв перемогти Мор без втрат. І він порушив обіцянку.
– Я не хочу бачити його після всього, що йому довелося пережити.
– Тоді… Мені шкода, що я вдерлася.
Вона погладила саму себе по оголеній руці, наче заспокоюючи. Що ж сталося з нею за цей час? Вона була… Такою розгубленою й розбитою. Карнел відвів погляд. Йому байдуже. Це справа живих.
Він почув за спиною неспішні кроки. Це був єдиний звук, що був на рівнині, за винятком гупання серця в грудях Карнела.
– Стій, – майже одразу окликнув відьму маг. – Як… він?
Морріґан спинилась, кинувши погляд на колишнього компаньйона. Карнел відчув її погляд у себе на спині.
– Пройшло два роки. Скільки б разів вітри не приводили мене до Алістера, я не пригадую день, щоб він тебе не згадував. І він… досі вірний тобі.
Карнел більше нічого не запитував, слухаючи як кроки Морріґан віддаляються. Пройшло кілька хвилин або днів, перед тим як скрегіт криги знову задзвенів у повітрі. Дух скорботи не запитуючи простягнув кістляву руку Карнелу, а він не задумуючись стиснув її. Медовий аромат в ніздрях одурманював, відчуваючи втому, таку схожу на фізичну. Тіло повільно м’якло, провалюючись у сон.