Розкішна святкова зала аж світилася серед вінків, гірлянд та гобеленів. Анора не поскупилась і на монету, щоб влаштувати таке свято. Звідусіль линули розмови, тости та сміх. Було так багато люду, а головне настільки різноманітного, що зір не міг сприймати їх як щось цілісне. Маги, люди, ельфи, гноми, дворяни, генерали, солдати, легіонери, купці та духовенство усіх можливих видів, попри недавні чвари, в ім’я свята перемоги над Мором, підіймали разом келихи.
Карнел спостерігав за цим зі сторони, лише нещодавно виголосивши промову на честь Сірих Вартових. Маг не був прихильником таких гулянь. Вінн ледь його переконала, що варто взагалі з’явитися. Ховаючись від прихильників, він підпирав стіну десь віддаль, з надією, що жоден банн чи ярл не подумає знайти й почати теревені з Героєм Ферелдену. Келих вина опустів вже давно, й безладно перебирався в його руках.
– Хей, любий, – найприємніший голос у всьому світі окликнув його.
Алістер красувався в найкращому вбранні, котре могла замовити королева у найкращих кравців. Кожен вигин мундира, блиск золотавих ґудзиків і те як все відмінно сиділо на ньому кричало про те, що Анорі слід трішки краще турбуватися про витрати. Нехай скільки б років Карнел не провів у Башті Магів та у боях з темнородами, він бачив, що на одному лишень лицарі висить близько пів бюджету маленького містечка десь на заході Ферелдена.
– Алістер, – втома від нудьги зникла з обличчя мага, щойно коханий виринув з натовпу. – Ти маєш вигляд справжнього принца.
– Жарти про королівську кров ми пройшли минулого тижня, хіба ні? – не ховаючи посмішки, підійшов ближче він.
– Скажи це Морріґан.
Карнел обійняв коханого за шию, цілуючи. Навіщо було все це свято? Достатньо було б зібрати лише їхню команду. Чи досить тільки Алістера?
– Вона в оточенні чаклунів з Круга, – лицар махнув кудись в сторону, де, напевно, й була повелителька Диких земель. – Намагається не повбивати їх. Класика.
– Анора постаралась.
– Звісно. На тебе цю мантію шили всім Редкліффом. Ну або цехом розміром з Редкліфф, – він провів пальцями по грудях, наче по струнах. – Нам же залишать цей одяг?
– Ти ж знаєш, що я надаю перевагу його відсутності?
Алістер всміхнувся. Ця усмішка була сенсом життя. Спокій, радість та відсутність втоми на його обличчі – ось заради чого варто було жити.
– Ми ж обов’язково зберемо лише нашу команду, щоб завершити це свято більш затишно? – не відпускаючи з обіймів запитав Алістер.
– Звісно. Вінн з Шейл хочуть відправитися у подорож. Морріґан хоче знайти матір. Огрен відправиться у паломництво по всіх можливих пивоварнях Ферелдену і не тільки. І…
– А ти що робитимеш? – лицар перебив Карнела. – Ти ж не плануєш кудись їхати?
– Нам же дали землі на півночі. Принаймні кілька місяців спатимеш один. Проте, не звикай до цього, я швидко повернуся.
Він поцілував Алістера, наче натякаючи на щось. Лицар дещо розгублено всміхнувся, здається зрозумівши.
– Я такий радий, що ти вижив. Ріордан помилився. Коли ти вбивав архідемона я думав, що…
– Втратиш мене? Мене так швидко не здихатися.
– Пане, – голос позаду обірвав їхню ідилію. – Пане, – гвардієць кивнув Алістеру, після чого перевів погляд на Карнела. – Вас очікує публіка. Вона жадає побачити Героя Ферелдену.
Маг закотив очі, проте не став заперечувати.
– Я швидко, – він кинув погляд на Алістера.
– Не сильно показуй огиду до них, гаразд? – його усмішка показувала весь сарказм, який тільки він міг показати.
– Нічого не обіцяй. Йди вже вмовляй Анору дарувати мені помилування за вбивство кількох дурнів.
Алістер востаннє всміхнувся, та, махнувши рукою, пішов кудись, зникнувши у натовпі.
Масивні двері зали, ніби маючи очі, дивились на Карнела зверху вниз, закриваючи його перед міщанами та селянами, що прибули у столицю аби разом відсвяткувати перемогу. Маг ледь стримав себе, аби знову не скривитися. Морріґан мала слушність. Варто було відсвяткувати командою, наперекір традиціям. Перемога належить лише воїнам, а не селянам. Все ж таки, Карнел махнув рукою, аби гвардійці по обидві сторони дверей відчинили їх. Кивнувши, вони схопились за масивні ручки. Світло з двору засліпило мага, заставивши закрити очі рукою від настільки яскравого сяйва.
Наче щось важке упало на серце, розбиваючи його. За дверима не було жодного натовпу, ні людини, ні Денериму. Стіни зали зникли, гомін гостей зник. Карнел різко обернувся, намагаючись знайти ті маси людей, гномів та ельфів, що нещодавно лише раділи перемозі над Мором. Він опинився на острові серед примарного неба. Ноги підкосились. Карнел упав на коліна, торкаючись руками мертвого ґрунту, що був подібний до піску. Маг чудово знав де опинився.
Тінь. Світ духів, демонів і… мертвих.
Це була солодка мана. Обман. Останній сон. Це було прощання з Алістером. Сльози поколись щоками від усвідомлення. Розум заперечував факт смерті, лише швидкими миттєвостями кидаючи спогади його останніх хвилин. Важкість в тілі, пекельний біль, що був подібний до полум’я всередині серця, повіки наповнені свинцем і голос, цей нажаханий голос, що заставляв схлипування перетворюватися на крик. Алістер. Це був його голос.
– Бідне дитя, – майже байдужий голос з’явився поряд.
Карнел підняв погляд, побачивши істоту. Духа, якщо точніше. Він дивився згори вниз на його страждання з чимось подібним на жаль в очах.
– Зникни, – ледь вирвалось з ослаблого від горя горла.
– Я б не розкидувався такими словами перед тим, хто бажає допомогти, – простягаючи долоню відповів дух.