Карнел не міг дочекатися прибуття військ. Вони мали прибути сьогодні. Аванпост кілька годин тому передав послання про наближення Загону Палкого Кабана, останнього, що йшов до Тронної зали старих королів, де спочивав останній бог, що міг стати архідемоном. Він не переставав нервово ходити туди-сюди вздовж кабінету. Фортеця Вігіл стала надто тісною, а кожен стук здавався топотом війська, заставляючи Карнела визирати у вікно. Загін принесе з собою доказ своєї перемоги, а значить і кінець Морам. Кінець темнородам. Кінець розлуці…
Нарешті, шум став надто систематичним, щоб скинути його на якогось Огрена. За вікном, з дороги на Амарантайн маршувало військо. Блакитні стяги видавали Сірих Вартових, а вогнисто червоний колір на формі й щитах говорили про належність солдат до Палких Кабанів. Карнел дивився на військо кілька хвилин, поки не побачив Алістера. Його серце зупинилось. Кляті три роки розлуки. Вони були мало не єдиними Вартовими з реальним бойовим досвідом, що могли б вести загони, тож довелося розділитися. Шкіра Алістера блищала засмагою. Він відправився на північ, до Антівійських та Тевінтерських глибин та руїн, тим часом як Карнелу довелося боротися з холодами півдня.
Здається, різке відкриття дверей мало не вбило вартового, що стояв на башті, і, напевно, хотів повідомити йому про наближення Кабанів. Карнел пробіг заплутані коридори замка за кілька хвилин, щоб вибігти у внутрішній двір фортеці. Сірі Вартові вже шикувались. Кількасот лицарів та лучників, кілька слідопитів, гномів-шукачів та магів повернулись з перемогою. Протягом походу до далекого Рівейну, де ховався останній потенційний архідемон, вони не втратили жодного воїна. Однак, Карнелу було байдуже до щасливих облич підопічних. Офіцерський склад зачитував імена тих, хто особливо вислужився перед орденом, коли маг помітив серед них Алістера. Біляве волосся потемніло від сонця, а сорочка, що ховалась під кірасою, вкрилась ще більшими латками. За протоколом, подібні процесії не варто було зупиняти, адже це буде щонайменше неповагою. Це каралось. Однак, хто покарає Героя Ферелдену і сеньйора Сірих Вартових?
Карнел, не роздумуючи, кинувся Алістеру на руки. Він відчув, як погляди інших Вартових повернулись до них, нехай і голос сержантки Майрі навіть не здригнувся, продовжуючи перелічувати заслуги якогось ельфа-розвідника. Алістер обхопив коханого за талію, кружляючи в обіймах. Здається, пройшла вічність, перш ніж він зупинився, аби поставити Карнела на землю, одначе не відпускаючи.
– На нас всі дивляться, – тихо, наче наспівуючи, прошепотів він.
– До біса, я скучив, – лише й відповів Карнел, цілуючи коханого.
За відсутності загрози Мору, Сірі Вартові повинні були змінитися. Було безліч варіантів: від ордену подібного до Шукачів Істини до найманства. Якби Карнел не хотів останнього, вони стали захисниками миру. Війни між Тевінтером та Орлеєм затихли, Неварра відмовилась від деяких претензій до Імперіусу, навіть Пар Волен зменшив кількість спроб вторгнень на материк. Карнелу було байдуже до всесвітніх війн, особливо якщо доведеться їх зупиняти. Щойно всі найважливіші справи було завершено, він пішов у відставку, залишивши звання сеньйора Сірих Вартових Ферелдену. Пенсія, що надійшла згодом, цілком покривала всі забаганки. Невеличкий будинок на околицях Денериму став йому домом. Карнелу не вистачало знань, аби жити як пересічний ферелденець. Дитинство в Крузі Магів не тільки було жахливим через обмеження від Церкви, але й змарнованим. На щастя, він жив не один.
– Алістере, я вдома!
Дім відкликнувся тишею. Тривога закралась за спину, заставляючи Карнела кинутися до дверей спальні. Пусто. Бібліотека. Пусто. Вітальня. Пусто. Алістер не міг зникнути, не попередивши. Карнел кілька разів перевірив кілька столів, шукаючи записки, але нічого не знайшов. Жодного різноколірного папірця з дрібним почерком та усміхненим обличчям, щоб пояснював відсутність Алістера. На дворі теж нікого не було. Серце мага безщадно билось в тривозі. Що могло статися за його відсутності? Розбійники? Маги крові? Думки знущаючись крутились в голові, відтворюючи найгірші сценарії. У них було безліч ворогів з часів Мору. Ворони, секта Андрасте, прихильники Логейна, прихильники Гарровмонта.
Карнел глянув на стіл, де він залишив куплені в Денеримі продукти. Кілька яблук, безліч овочів, трохи м’яса та вина. Сьогодні річниця. Дія була швидша за думку. Ноги мага кинулись до кухні, що ховалась на цокольному поверсі. Це була остання надія, останнє місце, яке він ще не перевірив. Швидко перестрибуючи по кілька сходинок, він опинився в гарячому приміщенні.
– Ти!
Алістер налякано глянув на коханого. Він тримав у руках щойно витягнену з печі посудину, в котрій ховалась випічка. Стіл був підготовлений до вечері, хоча до неї й залишалось кілька годин. Фартух скуйовдився на широких плечах Алістера, а сіра сорочка була вся в муці. Здається, зліва від носа у нього залишилась плямка чи то шоколаду, чи то варення. Коханий усім виглядом показував, що не був готовий побачити Карнела так рано вдома.
– Сюрприз? – невпевнено вимовив він, наче у виправдання.
Він поклав випічку на стіл, звільняючи руки, аби дозволити Карнелу в мить обхопити його попід руки. Дурень, довбень, пеньок і безліч інших образ, що крутились в голові, однак прозвучало лише:
– Я хвилювався, – тихо видихнув маг, щойно тривога покинула його тіло, обм’якши в обіймах. – Чому ти не відкликнувся?
– Звідси нічого не чути, – самими губами відповів Алістер. – Я нікуди не зникну, обіцяю.
Здається, проходила вічність. Вони засинали та прокидались в обіймах, разом готували, разом працювали в саду, разом приймали гостей, що вирішували навідатися до дому Героя Ферелдена. Здавалось, світ зупинився навколо них, і це було прекрасно. Чого жадати більшого?
Сад був ідеєю Алістера, котру підкинула Вінн. Чаклунка лише нещодавно повернулась до Ферелдену після своєї подорожі до Тевінтера. Вона відчувала як протікають її останні миті, тож вирішила допомогти старим друзям в садівництві на останніх подихах. Алістер до останнього дня не вірив у те, що вона от-от може покинути їх. Карнел поділяв ці думки, проте не озвучував їх, залишаючи жаль при собі. Невеличкий надгробок в дальньому куті саду стоїть нагадуванням про неї, архітекторку цього маленького раю. Долійські ельфи допомогли з наповненням, подарувавши кілька мішечків насіння рослин, що були не лише красиві, але й корисні. Карнел нехай і покинув магію, досі полюбляв робити бальзами та приправки, продаючи їх відвідувачам. Здається, майже весь Тедас частково доклав руки до його створення. Кожен купець, що відвідував їхню хатину обов’язково привозив з собою кілька насінин квітів, що вже за кілька місяців квітли на ґанку. Кожен авантюрист, що приходив за порадою, наслухавшись байок, дарував гербарії або посібник, аж поки маг просто не викинув подорожніх разом з книгою. Навіть долійці, що спочатку не довіряли шемленам і не знали про нього, почувши про постать Героя Ферелдену, інколи ділились порадами.
Карнелу ідея самому копирсатися в землі не надто подобалась, але щойно останні сторінки мемуарів та Трактату про Магію і Затіння були написані, сад став єдиною роботою, що хоча б якось дозволяла відірватися від нудьги. Алістер світився першого дня, коли почув за сніданком від коханого, що той сьогодні приєднається у саду.
– Подай, будь ласка, того зілля від шкідників, – пробурмотів Карнел, простягаючи руку в сторону Алістера, що зрошував землю біля саджанця деревця, що кілька днів тому придбав у долійців.
Щойно холодне скло торкнулось його пальців, Карнел продовжив монотонну роботу. Це було непогане дозвілля, особливо якщо воно включало винищення якихось жуків, що руйнували його улюблені зарослі. Він уявляв кожного жучка як темнорода, а кожного паразита, що смів присмоктатися до корінців його рослинки, як маленького Логейна, що вже за мить вмирає від каплі зілля.
– Тук-тук, я вам не завадила? – дещо металевий голос витягнув Карнела з роздумів.
Глянувши через плече він побачив знайому темну фігуру. Морріґан зникла вже як кілька років тому, щойно Мор було зупинено. Вона була у своєму звичному вбранні, нехай і з деякими відмінностями, з золотавим амулетом та посохом, котрий він бачив уперше.
– Морріґан? – Алістер перший підвівся, щоб зустріти жінку. – Що ти тут робиш?
– Я тут не до тебе, – вона проігнорувала радість, а потім і образу на його обличчі.
Карнел випрямився, і глянув у жовті очі відьми. Він чудово пам’ятав як вони гризлись і це б викликало у мага усмішку, але дещо не давало спокою. Це не було схоже на Морріґан, порушувати дані обіцянки.
– Ти ж казала, що я тебе більше не побачу.
– О, що ще я сказала? – Морріґан була наче рада таким словам. – Що ритуал вдався? Що ти вижив? Що ти можеш жити спокійно?
Вона зробила один крок ближче.
– Морріґан, я нічого не розумію, – голос Карнела потвердішав. Це не було схоже на звичайний візит. – Що ти хочеш?
– Виправити помилки.
Вона направила руку перед очима Карнела. Закляття спрацювало швидше, аніж маг встиг зрозуміти це. Світ посипався перед очима. Сад, дім, весь Тедас розламався на безліч маленьких частинок розсіявшись у пил. Час був зламаний, а простір не знав як розчинятися. Він наче водночас зникав за мить і плив як повільна ріка. Карнел кинув погляд на тінь, що була Алістером. Від нього залишився лише силует, що довгою лінією тягнувся до неба чорною масою. Серце болісно стиснулось лише від однієї думки, що насправді це могло означати, а голова переповнювалась вже сотнями. Замість всього світу вони опинились на пустій рівнині. Сіра трава під ногами була мертва, чорно-фіолетове небо і темне сонце, і блакитнуватий туман на горизонті не дозволяли побачити кінця пустки. Пам’ять болісно загула, нагадуючи, що це місце зветься Тінню.
– Згадав?
Голос Морріґан був наче лезо, що пройшло крізь голову, принісши отруту, знану як справжні спогади. Це була всього лиш мить, наче момент, коли твій розум прокидається від сну, пригадуючи минулий день.
– Краще б не згадував.
Біль, перша ілюзія, горе, біль, пропозиція, забуття.
Це було так просто, так чудово. Він знав участь Сірих Вартових, тих хто убив архідемона. Їхні душі не мали спокою у Затінні, стаючи вічними блукачами, що поступово втрачають розум, а потім свою смертну сутність, стаючи демонами або блідими тінями себе колишніх. Карнел, знаючи це, прийняв пропозицію. Прийняв брехню, прийняв оману, щоб бачити Алістера. Несправжнього, але такого рідного. І навіть це було зруйновано. Він не міг згадати, коли кинувся на Морріґан, штовхаючи її на землю й стискаючи її шию. Очі відьми не змінили свого холоду, як би сильно не стискали її пальці його зап’ястя та як би не кривилось її обличчя.
– Навіщо ти це зробила? Навіщо ти все зруйнувала? Відповідай!
Голос зірвався на крик.
Обличчя Морріґан зблідло, ставши справжньому мармуровою стіною. Карнел вперше бачив її… стурбованою? Чи можливо наляканою? Пустка всередині не дозволяла прочитати це. Він зацідив кулаком в землю, відпускаючи відьму. Гнів тупо розсіявся при ударі, даючи дорогу апатії. Який сенс у цьому, якщо він мертвий? Нічого не зміниться. Карнел повільно підвівся.
– Я хотіла допомогти, – її голос стишився, коли вона підводилась.
Маг обернувся до неї спиною. Його погляд йшов у нікуди. Місцевість розплилась перед очима. Як вона може допомогти? Вона не здатна нічого зробити. Він мертвий.
– Я можу вселити твою душу в голема, тоді ти… – впевненіше відповіла Морріґан, але Карнел її перебив:
– Ні, – він глянув через плече. Відьма стояла вже впевненіше, однак відійшла на зручну дистанцію, щоб відбитися у випадок ще однієї атаки. – Я не хочу бачити… Я не хочу повертатися у світ, де мене вважають мертвим, Морріґан. Я не хочу бачити…
Слова застрягали в горлі, не дозволяючи вимовити ім’я Алістера. Він обіцяв вижити. Він обіцяв перемогти Мор без втрат. І він порушив обіцянку.
– Я не хочу бачити його після всього, що йому довелося пережити.
– Тоді… Мені шкода, що я вдерлася.
Вона погладила саму себе по оголеній руці, наче заспокоюючи. Що ж сталося з нею за цей час? Вона була… Такою розгубленою й розбитою. Карнел відвів погляд. Йому байдуже. Це справа живих.
Він почув за спиною неспішні кроки. Це був єдиний звук, що був на рівнині, за винятком гупання серця в грудях Карнела.
– Стій, – майже одразу окликнув відьму маг. – Як… він?
Морріґан спинилась, кинувши погляд на колишнього компаньйона. Карнел відчув її погляд у себе на спині.
– Пройшло два роки. Скільки б разів вітри не приводили мене до Алістера, я не пригадую день, щоб він тебе не згадував. І він… досі вірний тобі.
Карнел більше нічого не запитував, слухаючи як кроки Морріґан віддаляються. Пройшло кілька хвилин або днів, перед тим як скрегіт криги знову задзвенів у повітрі. Дух скорботи не запитуючи простягнув кістляву руку Карнелу, а він не задумуючись стиснув її. Медовий аромат в ніздрях одурманював, відчуваючи втому, таку схожу на фізичну. Тіло повільно м’якло, провалюючись у сон.