Буду твоїми очима (чорнова назва)

Пронизливо завили гальма і дівчина похитнулася, ледь утримавшись на своєму місці. У вікні з’явилися обриси будівель, через туман станція виглядає старовинною та таємничою, обгорнутою в густий туман, який залягає нижче, ніж зазвичай. Сонце йшло до горизонту і тонуло в цьому молоці.  

- Стоянка п’ять хвилин! - долинуло з коридору вагона. 

 Вона відчула, як її серце стискається від невизначеного страху.Схаменувшись, дівчина закинула за спину важкий рюкзак, застебнула блискавку старої куртки по саме горло, вискочила з купе. У коридорі вагона було порожньо, тут ніхто не квапився виходити. Занадто близько до розломів.

 Вискочивши на перон, самотню постать швидко огорнуло туманом. Двері вагона зачинилися, через каламутне скло на дівчину подивилася провідниця. Натягнуто посміхнувшись, вона ніби спробувала її підбадьорити. Колеса важко застогнали і потяг повільно рушив далі, залишивши дивного пасажира розгублено озиратися навколо. Не дивлячись на ранню осінь, відчувалася незвичайна холодність, що несла за собою дивні почуття, наче хтось із тіней спостерігав за нею, майже невидимий, але відчутний.
Вітер, що віяв зі сторони станції, ніс з собою сухе жовте листя та гілки, що хрустіли під ногами. На пероні тулилася маленька одноповерхова будівля з каплицею на гострому даху. Годинник на вежі давно зупинився, вкрившись іржею та брудними потоками. Наче це маленьке село залишили давно і першими про це повідомляє станційний годинник.

 Мія, а саме так звати приїжджу незнайомку, міцно стиснула телефон у кишені своєї куртки і провела пальцем по битому склу.

 » Потрібно йти.» - сказала вона собі і швидким кроком попрямувала до величезних дерев’яних дверей. Вхопившись за ручку, смикнула двері. Але замість того, щоб відкритися, та обсипалася шматками старої блакитної фарби на голову. Чортихнувшись, довелося впиратися ногою у стіну і не хило так напружитися, щоб ця деревина піддалася. Зі скрипом та повним небажанням пускати людей на станцію, та піддалася. З тріском увірвавшись до зали очікування, Мія відразу привернула увагу нечисленних мешканців.

 Дві дуже висохлі старухи, сиділи на дерев’яних лавках, звернули на неї увагу. Старі були повні зморшок та розтягнутої шкіри, а їх очі здавалися безжиттєвими та порожніми. Вона не любила увагу людей похилого віку, вони її лякали з деяких причин. Для неї було незрозумілим живі вони, чи їхні очі стали порожніми, бо вони вже давно не у цьому світі. 

 Від думок її відвернула касир, що від цікавості просунула свій ніс у скляне віконце.

- Дівчина! Вам допомогти? - високий голос різанув по вухах, відбившись від бетонних стін станції. Мія поспішила до неї, щаслива, що її відірвали від не найприємніших думок. 

- Коли наступний поїзд до Сірої Долини?

- Дівчина, ви що? Це надто близько до розлому, туди зараз поїзди не ходять!

- А куди їдуть пасажири, які очікують сьогодні? 

Жінка здивовано підняла брови і відхилилася заглядаючи за спину Мії.

- Не знаю, куди їде той хлопець, але сьогодні більше немає поїздів. - Мія намагалася не видати, що від її слів, все всередині стислося від жаху. Навіть знудило. Касир вказавши пальцем кудись ліворуч, додала. – Розклад там, на стіні.

Мія подякувала жінці, попрямувала у вказаний бік. На старій дошці висів лист А4, приклеєний не дуже охайно пожовклим від пилу скотчем. Але тепер розклад поїздів, це менше, що хвилювало дівчину. Скосивши очі, вона також помітила дивного хлопця біля дверей, що вели на перон. Весь одягнений у чорне,але що точно привертало увагу, то величезні поля капелюха, той створював навколо нього тіні, ніби він був головним злочинцем в цьому місці. Мії навіть здалося, що звідти на неї блищать дві червоні крапки із темряви.

 “ Він зайшов слідом за мною?”

Клацнувши розклад на телефон, поспішила залишити станцію. Кроки луною котилися залою, що немає сумніву - всі звернули на неї увагу. До звуків додалися ще одні кроки.

 “ Ну, як мінімум, він матеріальний.” - Від цієї думки не стало легше. - “Думаємо позитивно, примари старих за мною не поплелися. На одну проблему менше.” 

 Мія буквально вилетіла з будівлі і поспішила попрямувати до села. Куди йти вона пам’ятала досить приблизно, житло тут запропонував знайомий і карту намалював дуже абстрактно. Плюс вона жахливо орієнтується на місцевості, буде непогано, якщо вона просто сьогодні до ночі знайде цей заміський будиночок. 

- Привіт!

 З рота Мії мимоволі вирвався чи то писк, чи то хрип. За спиною гигикнули. Повільно обернувшись, там стояв “той у капелюсі”. При вулечному світлі він виглядав зовсім не моторошно і очі зовсім звичайно-карі, на абсолютно звичайному блідому обличчі. Добре, досить блідому, наче сонце, це найстрашніше, що може бути в його житті.

- Лука. – весело сказав той, розтягнувши губи у посмішці.

- Що? - Мія запізно випала зі своїх думок, коли людина з нею мабуть говорила вже якийсь час. Таке часто буває, не найкраща її риса. Хлопець невдоволено мотнув головою, капелюх загрозливо нахилився, намагаючись злетіти із потилиці. - “ Раз він носить такий безглуздий капелюх, значить правда не любить сонце. Тільки навіщо він натяг її зараз? Надворі туман такий густий, що від сонця взагалі ніякої шкоди.”

- Ви так довго мовчали, що я подумав, від мене чекають, коли я представлюся. - знову нагадав про себе незнайомець. - Так ось, мене звуть Лука. А вас? 

- Мія. - Нервово буркнула та, потерши лямки рюкзака. Помітивши за спиною хлопця рух, дівчина затримала подих. - Примари старих випливли з дверей станції. Тепер було видно, що вони мертвенно бліді, навіть гірші за Луку, зовсім не природнього кольору для живих. «Тільки проблем із нежиттю мені і не вистачало.»

Звернувши увагу на те, як дівчина потирає плечі під лямками рюкзака, хлопець взявся за одну.

- Може, я допоможу?

Мія, що забула про живого співрозмовника, від несподіванки відскочила, машинально вдаривши того по руці.

- Вибач. - Мія навіть рота не встигла відкрити, як Лука примирливо скинув обидві руки. - Якщо моя допомога не потрібна, я піду. Бувай.  

 “Що це було?”

 Вона оглянула лямку рюкзака, за яку вхопився хлопець, але нічого не знайшла. 

“У нього точно шпаки у голові!”

 Але проводити поглядом «капелюшника» не дав холод, що поповз по спині, а значить мертві запідозрили її. Обернувшись, Мія намагалася дивитися поверх голів двох старих, якщо не зустрічатися з їхніми каламутними-мертвими очима, вони можуть вирішити, що їм здалося, і ніхто їх не бачить, інакше вони прилипнуть і потягнуть у свій світ ще живих людей.

“Помітять, причепляться до тебе.” – пролунав у голові голос батька.

“Та знаю я!” - Огризнулася Мія всередині себе і поспішила позбутися компанії мерців.

 Але спустившись униз вулицею, стало зовсім погано. Могильним холодом віяло майже від кожного будинку. Вона відчула, як пальці на руках почали мерзнути. Потрібно швидше знайти свою ночівлю та розкласти обереги.

 На пошуки потрібного будинку все одно пішлов деякий час, коли її вже трусило як липу, вона важко перевалила через низьку дерев’яну огорожу, завалившись у кущі бузку. Якби не моторошний мертвячий холод, що просочив усе село, Мія навіть захопилася своїм тимчасовим житлом.

 Забравшись на ґанок, дівчина скинула рюкзак, шукаючи ключа. Звичайно ж, цей гад лежав на самому дні. Схопивши маленького засранця, вона переможно вскинула руку.

 Щось пирхнуло в кущах. Мія завмерла, повільно окинувши поглядом поросле бур’янами подвір’я. Нікого. Хоча туман не надто допомагав. 

 “Це моя паранойя.”

 Заспокоївшись,вирішила швидко оглянути будинок. Кімнат було не так багато. Ґанок вів на кухню, невелика піч - вона ж камін, пенал з якоюсь посудою, раковина і стільниця присипана неабияким шаром пилу, через що складно було зрозуміти колір цього гарнітура. Поруч стояв старий синій диван, чайний столик та старий торшер із посірілим абажуром. 

 Також знайшлася ванна кімната, з кранів якої лилася тільки крижана вода.

 “Що ж, доведеться гріти на печі.”

 Ще одне приміщення використовувалася як комора, гарна новина, що тут був достатній запас дров, щоб розтопити камін. Погана, знайшлися двері, які підперли старим стільцем.

 »Дуже надійно.»

 Зваливши на стілець дрова, сумнівна безпека, та все ж таки краще ніж нічого. Вирішивши що зробила все, нащо здатна, вирушила топити піч. Мія готова була посперечатися, що ще вранці на вулиці була плюсова температура, на дворі рання осінь. Але мерці у цьому селі зробили свою справу.

 У головній кімнаті Мія кинула на диван рюкзак, на стіл виклала два телефони, екран одного з них був нещадно розбитий. Дівчина дивилася на останній, той не збирався радувати її і мовчав. Включивши на цілому фоном зведення новин, почала наводити лад у будинку.

 Набравши води, взялася за прибирання, в одне вухо слухаючи ведучого:

“Порожніх вдалося відкинути з півдня, але затяжні бої на сході країни не дають вивчити нові розломи. Але що найбільше нас лякає - це зростаюча кількість цих істот, які з’явилися на їх околицях. Ці загадкові створіння, які раніше вважалися міфічними, зараз стають все більш та більш реальними загрозами як для місцевих жителів, так і для всього світу.

 Однак, недавні дослідження дають надію на успіх у цій місії. Всі країни співпрацюють, щоб вирішити цю загадку, та надати допомогу нашій міжнародній канцелярії, яка координує боротьбу з порожніми.

 Північно-Східний розлом розтягнувся на тисячі кілометрів, поглинаючи наше населення і не тільки, на його околицях спостерігається величезна концентрація створінь, що ставить під загрозу безпеку місцевих жителів, які відмовляються евакуюватися із заражених районів.
Чи зможе людство знищіти розломи, які як зараза розповзлися по раїнах світу? Це питання, що хвилює усіх, і на яке відповідь ще не знайдена. Однак, спільна місія всіх країн дає нам надію на успіх і можливість врятувати нашу планету від темряви.” 

 Мія важко зітхнула і плюхнулася на диван.

 Дінь.

 Екран битого телефону засвітився і дівчина побачила сповіщення. Схопивши телефон, змахнула вгору, розблоковуючи його і дряпаючи пальці о скло, увійшла до месенджера. Пара безглуздих смайлів та повідомлення:

 “ Я скучив. Як справи?”

 Мія швидко відповіла.

 “Все добре. А як ти?”

 Висвітилися три крапки, сповістивши, що співрозмовник набирає відповідь.

 “Люблю тебе.”

 Дівчина важко зітхнула і натиснула на зелену трубку. Виклик не пройшов. Екран телефону згас, ще якийсь час Мія чекала, доки не зрозуміла, що знову тремтить від холоду. Сунувши телефон у кишеню джинс, поплелась знімати відро з печі. Нарешті можна прийняти гарячу ванну.

 Знадобилося майже година, щоб повністю наповнити чавунну ванну, але результат того коштував. Кімната наповнилася парою, затягнувши дзеркало та вікно пеленою. З вулиці у кімнату лилися останні золотисті промені, які змогли пробитися крізь туман. Нарешті можна трохи розслабитися.

 Стягнувши футболку та джинси разом із білизною, кинула все в раковину, не знайшовши більш відповідного місця. Мія обережно торкнула воду, та була досить гарячою, пробивши заледенілі пальці струмом. Може, хоч це нарешті приведе до тями. Повільно занурившись у воду, якийсь час довелося звикати і навіть не рухатися, поки тіло не розслабилося. 

 Мія пірнула під воду і розплющила очі, її волосся тяглося вгору, як бурі водорості. Дуже умиротворююче видовище, якщо ви любите річкову муляку, що точно не полюбляла дівчина. Коли повітря майже закінчилося, вона виринула і відкинулася на борт ванної. Нарешті тепло. 

 За вікном у кронах дерев тихо шелестів вітер, долинав гавкіт собак, якісь люди голосно теревеніли, відлуння їхньої розмови танули десь на підході до будинку і розчинялися, не даючи схопитися за їхній сенс. Гусячий гогіт і навіть чийсь сміх. Здається, це село ще жило. Може, перше враження виявилося не таким вже й вірним?

 Це так утихомирює, що Мія навіть не помітила, що це давно не чуже село, а сон забрав її в зовсім інше місце.

Бонус від авторки:

Як авторка уявляє Мію та Луку

- Побачать, ув’яжуться за тобою. - Тато низько нахилився до неї, щоб Мія дивилася йому прямо в очі.

- Ти також їх бачиш? - Тихо, намагаючись імітувати голос  батька, запитала вона.

- Коли ти зрозуміла, що бачиш неживих? - Тато взяв дівчинку за руку, і вони повільно пішли від ридаючих жінок під деревом.

- На похоронах дідуся … він стояв біля своєї труни. - Ледве чутно пролепетала мала. Вона відчула, як вкрилася гусячою шкірою від цих слів. - Але він не пішов за нами з кладовища.

- Авжеш, він любив нас та знав, що вмирає. Його душа готувалася до цього.

- Душа не полишає цей світ, якщо не знає про свою смерть?

- Всяке буває. - Тато підхопив Мию на руки, від чого дівчинці стало тепло та спокійно. - Це міг бути нещасний випадок чи щось інше. Чим довше душа залишається не прив’язаною до свого тіла, тим сильніше стирається її пам’ять. Поки вона не стане скупченням злої енергії.
Мія безтурботно бовтала своїми маленькими ніжками у червоних босоніжках. Теперь їй було зовсім не лячно.

- А чи можна їх вигнати?

- Я навчу тебе робити обереги.

   Міа на мить замислилася, бо вона вже знає, як їх робити, а головне, чому знову стало так холодно і … мокро? Дівчинка відкрила рот, щоб запитати тата про це, але лише здивовано булькнула, наче вона під водою.
 Дінь!
  Піднявши голову, Міа втупилася на батька.
Дінь!
  Він відкривав рот, але замість слів, з рота виривався цей дивний звук.
Дінь!
   Його обличчя стало злим, він сильно сердився на Мію, але нормальних слів сказати не міг. Дівчина злякано дивилася на нього, поки батько не штовхнув її, вода зімкнулася над нею. При цьому, Мія сильно приклалася головою об щось тверде. У паніці забарахтавшись, нарешті намацала стінки ванної, виринула, закашлявшись. 
   Мильна вода хлинула на підлогу, повиснувши на бортику, Мія закашляла.
  “Як же тупо, взяти і заснути у ванній.”
  Її знову трясло, вода давно охолола. Вилаявшись, вона вилізла з ванної, наспіх витершись маленьким рушником, поспішила натягнути одяг на ще вологу шкіру. Поборовшись із джинсами, які абсолютно не хотіли налазити на неї. Полишила ці марні спроби і перекинула штани через плече, з кишені вилетів телефон. Дивом дівчині вдалося вхопити той і не розбити остаточно. На екрані висвітилося кілька непрочитаних повідомлень. Геть порожніх повідомлень. Найімовірніше саме вони й розбудили її. Ще раз набрала номер. Зв’язок так і не з’явився.

- Прокляття. - Сумно глянувши на калюжу навколо ванної. - Не сьогодні. - Повідомила дівчина мокрій калюжі й вийшла в головну кімнату. - Ну і дубар. 
   Тільки зараз звернувши увагу на сутінки, поспішила ввімкнути торшер біля дивана. У печі все ще жевріло вугілля, кинувши джинси й телефон, поспішила в кімнату по дрова. Там було ще холодніше. Сьогодні точно не її день. Щільно прикривши двері в «мотлох», засунула побільше деревинок у камін, чекаючи, коли тепло знову розіллється по будинку. Сівши на диван, Мія підтягнула ноги під себе, намагаючись зігрітися, її знову калатало, наче вона вилізла не з остиглої ванни, а з ополонки. Вона бачила, як хвилі жару виходили від печі, але тіло абсолютно його не відчувало. Щось явно було не так …
 Цок. Цок. Цок.
   Волосся на шиї встало дибки. Звук йшов із-за спини.
 Цок. Цок. Цок.
   Повільно обернувшись, вона буквально відчувала, як усе всередині скрутило, ніби вона стрибнула з тарзанки. Хтось стояв за вікном, світло від лампи вихоплювало блідо-сіру руку, кінчики пальців тієї мали жовтуваті нігті.
 Цок. Цок. Цок.
  Обережно постукуючи по склу, той, хто стояв, перевіряв, чи звернуть на нього увагу. Мія примружилася, намагаючись роздивитися силует за вікном, що мірно погойдувався в темряві, їй здалося, що він не один. Тут дівчина зрозуміла. Вона забула зробити одну дуже важливу річ. 
Цок. Цок. Цок. 
 “Полинь!” - Прокричав голос у голові, і дівчина судорожно підтягла до себе рюкзак. - “Яка ж ти дурепа!” - Намацавши пляшку з відваром, Мія спробувала надати своєму обличчю вкрай невимушеного виразу. Скляний бік блиснув у жовтому світлі лампи, витягнувши корок, у ніс вдарив різкий запах, змушуючи очі засльозитися. Намагаючись не дивитися у вікно, вона залишила маслянисту лінію на підвіконні. Вставши з дивана, вона поспішила зробити те саме з усіма вікнами в головній кімнаті, останні краплі відвару вилилися перед дверима, що ведуть до комори.
  Запаси зілля на сьогодні вичерпані, Мія сумно подивилася на порожню пляшку з-під мартіні. Привиди на вулиці не заспокоїлися, тепер вони точно вирішили, що вона їх бачить. Ті шепотілися, дряпали двері на ґанку і стукали по стінах.
- Впусти мене… - Від несподіванки, Мія відскочила подалі від дверей комори. Туди точно прокралися привиди. Багато привидів. Вони нашіптували і перемовлялися один з одним. - Вона ж чує. Чує нас! Впусти…
Вони дряпалися у двері, але відвар полину не давав їм вільно увійти у кімнату.

 - Чорт! - Вона стояла посеред кімнати і трясло її так, що зуб на зуб не потрапляв. Тепер тільки чекати світанку, щоб примари ослабли, а вона могла залишити свій тимчасовий притулок.
 Бум! Бум!
 Мія підстрибнула на місці.
“Та що ще?” - Простогнала вона подумки. 

- Эй! Ти там? Мія? - Це точно був чоловічий голос, якийсь дуже нахабний привид, що навіть голос на неї підвищив. Зовсім нежить очманіла! - Що в тебе тут коїться? Ти ще жива?

 - Хто це? - Мія обережно підійшла до вхідних дверей.

- О! - Здається, за дверима шумно видихнули. - Лука! Пам’ятаєш, ми бачилися біля станції?
Мія хотіла відповісти, але її знову перервали, смикнувши дверну ручку. 

- Вона ще не там?

- Хто «вона»? Привиди?

- Що? Ні!

- То яка ВОНА?

- Заради Бога! Та впусти ти мене всередину, поки ще не пізно. - Здається, гість за дверима, зараз скипить. - Якщо воно відчує стільки енергії тут, то прийде поласувати. І точно не буде перебирати, живих він їсть чи мертвих.

- Що?

- Та мерщій же!

  “Гаразд, треба швидко впустити його, щоб усі привиди не кинулися слідом.”
  Зібравшись із силами, різко відчинила двері, схопивши хлопця за комір светра і буквально затягнувши непроханого гостя. Мія поспішила закрити прохід, щоб мертві не ломанулися слідом. Добре що лінію з полиневого зілля вони не зачепили і вона все ще захищала будинок. Залишившись задоволеною, дівчина обернулася до Луки. Той виглядав здивованим.

- Ти вирішила влаштувати спіритичний сеанс і розпити з привидами пляшечку? - Хлопець поглядом вказав на порожню пляшку з-під мартіні. Виглядало вельми дивно.

- Це було зілля. - Ледве вичавила із себе Мія, її так калатало від холоду, що ледве відкривалася щелепа.

- Вогняне? - Весело зауважив хлопець і почав безцеремонно вивчати кімнату, він ніби точно знав, для чого потрібне було зілля з полину, бо пройшовся по колу від вікна до вікна.

- Не… смішно. - Огризнулася вона.. - Так… що за… воно?

- Мара.
Мія фиркнула, що за дитячі казочки. Міфічний персонаж?

- Ти, що казок начитався?

- Значить примари це нормально, а Мара не існує? Дуже вибіркова віра…

   Він вочевидь збирався сказати щось іще, але по вухах гулко різонув мерзенний протяжний звук. Ніби щось зі свистом намагалося втягнути все повітря на вулиці. І на їхній загальний жах той звук ставав тільки голоснішим, це ЩОСЬ наближалося до будинку.

- Відчула. - На видиху сказав хлопець. Здається, його лякало це щось сильніше, ніж натовп привидів навколо будинку. Мія навіть подумала, якби вона побачила будинок, оточений мерцями, точно не полізла б туди дізнаватися, чи живі ще мешканці. Тим часом Лука метушився кімнатою ніби в пошуку невідомого їй рішення. Кинув свій капелюх на підлогу, зняв черевики і став прямо на його поля. На чорному капелюсі дуже сильно виділялися яскраво-рожеві шкарпетки з принтом із зірочок. Мія втупилася на це дивне поєднання. У цьому хлопцеві все якось безглуздо. - Чого стоїш, мерщій сюди!

- Що за дурня?

- Ох, ну вибач! Я не захопив крейду, щоб малювати пентаграми, які вдивують тебе. Це теж зійде за бар’єр. - Простягнувши руку, нетерпляче помахав нею. Їм довелося двом стати навшпиньки, щоб уміститься на капелюсі.
   Ох, ну і чому вона опинилася обличчям до дверей, виглядаючи з-за плеча, Мія з жахом виявила, що дверна ручка опустилася вниз. Старі двері, як у безглуздих фільмах жахів, зі скрипом,повільно відчинилися. Місячне світло підсвітило неприродно довгий силует. Складно було сказати, хто стояв на проході, чоловік чи жінка. Що точно можна говорити, шкіра цієї істоти була блакитного відтінку і ніби виблискувала у місячному сяйві. Довгі руки мацали простір навколо себе. Вона не бачить? Дівчина повільно перевела погляд на обличчя цієї істоти. Мія не помітила, як від жаху вчепилася у светр хлопця, тканина під пальцями затріщала. Мара розкрила рот, втягнула повітря, прицмокуючи, пробуючи його на смак. Так, вона не бачить. На гладкому овалі обличчя, обрамленого білими пасмами, не було нічого, крім чорного, мокрого рота.
   Тільки зараз Мія зрозуміла, що всі привиди замовкли при появі цієї істоти. Вони боялися цього, не менше за живих. Мара подалася вперед, висунувши перед собою руки і ворушачи довгими пальцями, схожими на огидних павуків.
  “А що як вона схопить їх?”
   Ще крок і воно буде перед ними. Дівчину затрясло, ніякі мертві ще не лякали її так. Вона знала як позбутися їх.
Істота торкнулася повітря за сантиметр від носа Мії. Білі пальці вперлися в перешкоду. Вона намагалася натиснути, але не могла потрапити всередину. Скосивши погляд, виявилося, що Мара зупинилася на межі капелюха, на якому вони з Лукою ледве трималися разом. Вона мацала невидиму стіну, але далі рушити не могла. Втративши інтерес до невидимої стіни, повільно рушила далі, поки не відчуло ЇХ. Привидів за дверима іншої кімнати. І тут монстр перестав бути повільним, вона ринула з такою швидкістю, що їх обдало холодним вітром. За спиною пролунали моторошні крики такої сили, що на мить заклало вуха.

- …гти!

- Що?

- Треба бігти! - Повторив хлопець. - Ще трохи і я просто звалюся з цього капелюха! Тож обирай, або ми вибігаємо з дому, поки Мара зайнята своїми справами, або ми стоїмо так до ранку, сподіваючись, що світанок настане раніше годин десь на п’ять!

- Я змерзну на вулиці, якщо ти не помітив, нам мені лише футболка! - Зашипіла на хлопця Мія.

- Хапай речі та за мною, якщо життя дороге. - Не давши й секунди, щоб дівчина схаменулася, безцеремонно зіпхнув із багатостраждального капелюха, підхопивши його та черевики, жбурнув на вулицю.
   Мія скипіла від злості, але про це вона висловиться йому після, поспішила засунути нечисленні речі і на босу ногу натягнула кеди. Закинувши на плече рюкзак, дівчина раптом зрозуміла, що в кімнаті стало дуже тихо. 
   Мара стояла прямо над нею.
  “Вона мене не бачить.” - Заспокоїла себе дівчина. Кинувши косий погляд на вихід, прикинула, що їй знадобиться приблизно чотири великі кроки, щоб дістатися до нього.
   Павучі пальці пролетіли прямо перед її носом. Мія відсахнулася, упершись у спинку дивана. Затамувавши подих, поповзла до краю. Здавалося, що вона рухається по міліметру, намагаючись не наштовхнутися на руки, що нишпорять у повітрі. Нарешті вона сповзла на підлогу, перехопила рюкзак міцніше, навшпиньках рушила до виходу. Але нічого не може пройти гладко, якщо в це вплуталася Мія. Звісно ж майже біля виходу під її ногою голосно заскрипіла дошка. Мара сіпнулася, голосно втягнуло повітря. Зрозуміла що її здобич майже вислизнула від неї. Вони водночас кинулися до дверей. Здається, від жаху все попливло перед очима, Мія зрозуміла, що нарешті надворі, тільки коли її тіло огорнуло холодне повітря, а її спини майже дістали довгі пальці Мари. Дівчина ні на мить не зупинялася, доки не влетіла в щось тверде й кістляве. Стрімголов два тіла полетіли по … килиму?
   Щось закряхтіло під нею, Мія зрозуміла, що на швидкості знесла Луку. Отже, він не кинув її? Тільки тепер вона озирнулася, з подивом виявивши себе в абсолютно незнайомій кімнаті. Односпальне ліжко, застелене зеленим покривалом, плакати популярних рок гуртів і серіалів. Це точно спальня підлітка. А ще дивне кругле вікно на одній зі стін, за яким нишпорило руками чудовисько, що втратило свою здобич.
  Вікно почало відшаровуватися від стіни, почорніло і плюхнулося на ліжко. Це виявився безглуздий фетровий капелюх, а його власник лежав у відключці на підлозі, поруч із Мією.

 Мія розгублено крутила капелюх у руках, іноді кидаючи косі погляди на нового знайомого. Той, уже кілька годин, як був у відключці. Ні! Він не знепритомнів, йому не було смертельно погано. Лука відверто хропів, просто на підлозі, відколи вони стрімголов влетіли в кімнату. Спав він настільки безпробудно, що скільки Мія його не штовхала й не трусила, розплющувати очі той геть відмовлявся, відмахуючись від неї, наче та була надокучливим комаром. Його не хвилювали ні натовпи привидів у селі, ні Мара, що ловила тих, щоб наїстися досхочу. 

 Єдине, що Мія могла зараз робити - чекати світанку, коли всі жахи ночі розтануть і зникнуть, ставши блідими відлунням себе в темряві. Дивно, але до будинку мертвий холод не проникав, хоча це зовсім не давало дівчині розслабитися. Думки про те, що завтра вона вирушить далі до розлому змушували волосся ставати дибки. Мія очікувала, що ближче до ущелини буде ставати більше привидів. Майже вимерле село вибило її з колії, вона не очікувала, що так скоро зіткнеться з наслідками аномалії, яка терзала світ. А вона ще не стикалася з порожніми віч-на-віч. Точно бачила сотні репортажів і відео з цими істотами, але як боротися з ними не знала. А поблизу розлому їх точно буде не мало. 

 “Головне уникати їх за всяку ціну. Звісно, я запасуся зіллям, щоб прослизнути повз і залишитися непоміченою.”

- Ти намагаєшся кролика з неї дістати? - Мія здригнулася і підняла голову. Лука прокинувся і сонно втупився на свій капелюх. - Вибач, але я його туди не поклав.

 Хлопець простягнув руку, просячи повернути його річ. Нервово посміхнувшись на спробу того пожартувати, повернула безглуздий капелюх. Дівчина звернула увагу, що з останньої їхньої зустрічі, той став ще блідішим, під очима залягли сірі тіні, а губи стали безбарвними як крейда. Тільки нового мерця їй не вистачало сьогодні. 

- З тобою все добре? - Вона відкинулася на стіну, біля якої сиділа. - Не хочу бачити і твого привида.

 Лука кволо посміхнувся і засунув руку в капелюх по саме… плече? На ще більший подив Мії, там щось задзвеніло, ніби він перебирав там склянки. Нарешті він знайшов те, що шукав, і абсолютно задоволений із ковпака вивудив маленьку круглу пляшечку. Піднісши її над головою, вдивився в буру жижу. Здається, залишився задоволений вмістом, відкоркував дзвінко кришку. Із пляшечки здійнявся чорний димок і запахло горілим осіннім листям. Не довго думаючи, Лука вивернув вміст до рота.

- А тепер поясни всі ці фокуси. - Мія ткнула в нього пальцем. - Що це за дивний капелюх, і що за вариво ти випив?

- Нічого незвичайного. - Закинувши пляшечку назад у капелюх, та задзвеніла десь у глибині. - Трохи просторової магії. Для подорожей саме воно, щоб не тягати купу важких сумок. І звісно, я зберігаю тут невеликий запас зілля з сімейного льоху.

- У мене зараз голова лусне! - Дівчина скуйовдила собі волосся, намагаючись переварити сьогоднішній день. - Ти хочеш сказати, ти - чаклун? Вмієш витворяти всякі неймовірні фокуси?

- Ну, я не настільки неймовірний, як ти кажеш, але мені приємно. - хохотнув Лука. - На моє розчарування, я не так добре користуюся магією, як мій батько. Я напівкровка.

 Мія ще раз окинула поглядом неоковирного, худорлявого хлопця. Вона насилу могла повірити в те, що зараз відбувається, але в те, що людина, яка знаходиться перед нею - маг. Вірилося ще менше. Про що можна сказати точно - його зілля почало діяти. Тепер Лука менше скидався на живого мерця. Природний колір обличчя повертався до нього, тільки тіні під очима так і залишилися.

- Якби не бачила той трюк із капелюхом у себе в будинку, ніколи б тобі не повірила. - Нарешті здалася реальності Мія.

- Не розумію, що тебе так дивує. Але якщо я не помиляюся, то ти бачиш мерців та іншу нежить.

- А ти хіба ні? Я думала, ти саме через це увірвався в мій дім.

- На моє щастя, для мене примари, ніщо інше, як згустки енергії. Це виглядає як міраж у спекотну погоду, коли ти бачиш, як повітря перед тобою тремтить від спеки. - Задумливо почухавши за вухом, додав. - Напевно, не найкраще порівняння. Адже я відчуваю холод від мерців, звісно, не так сильно, як ти. Я вперше зустрів живого медіума.

 Мії зовсім не сподобалося це словосполучення.. 

- А раніше зустрічав тільки не живих?

Лука сонно прикрив очі й відкинувся на ліжко.

- На жаль, їм рідко щастить із тими, хто може навчити захищатися від привидів та іншого. У тебе це сімейне?

- Щось на зразок того. Мене навчив батько. - Раз він так балакучий, варто якомога більше інформації витягнути з нього. Дивно, що чаклун їй попався на шляху до розлому. Ходять чутки, що канцелярія направляє на вивчення аномалії здібних людей. - У вас це теж сімейне? Зілля та батько чаклун…

- Так, батьки з дитинства вчили мене, бо я виявився одним із дітей, схильним до магії. Вони володіють різними видами. Про тата я вже говорив, а мама відьма. Працює із зіллями. 

- Ти, із кожним зустрічним такий відвертий?

- Ну знаєш, дуже рідко можна зустріти медіума. Це точно знак!

- Про що ти?

- Я вважаю наше знайомство вкрай корисним.

- Корисне? - Мія напружилася. Усе це дуже дивний і неймовірний збіг, щоб справді ним бути. І дійсно, навіщо незнайомцю, так допомагати першій ліпшій людині?

- Ще б пак! Звичайно корисне! - Лука рвучко подався вперед, нахилившись до Мії. - Я ніби нарешті зустрів свої очі! Я навіть не думав, що мій простий інтерес принесе мені таку вдачу. Мені здалося дивним, що в таку глушину приїхала людина. Хіба, що в тебе десь родичі в цій зоні. І це все пояснює, нічого незвичайного. Але тут ти запитала в касира про пасажирів, коли ти мене ще не бачила. Поспостерігавши за тобою, я зрозумів, що ти дивно реагуєш на згустки енергії, але я до сьогоднішньої ночі не думав, що ти медіум, доки не відчув у домі полиновий відвар.

- Це все, звісно, чудово, - Мія інстинктивно подалася назад і ще сильніше вперлася в стіну, готова будь-якої миті схопитися і жбурнути з цього будинку. - Але що ти робив на станції?

- А. - Хлопець відмахнувся, ніби це зовсім незначна складова розмови. - Нічого особливого. Я просто чекав на свого друга і колегу. Але він як завжди запізнився. Іноді він просто нестерпний, як доходить справа до самоорганізації. Сподіваюся, завтра я його дочекаюся. - Лука знову відкинувся назад, заплющивши очі. Здається, він все ще погано почувався. - Якщо відверто, я шукаю засіб допомогти своїй сестрі. Вона проживає дуже близько до заражених районів. Артем - моя груба сила. Він теж допомагає мені. Раніше вони були гарними друзями з Євою. Ну а що тебе привело сюди, Мія? 

 Лука так багато говорив, що навіть застав зненацька своїм раптовим запитанням.

- Можеш не шукати відмовок. У тебе тут точно хтось є?

- Ти так багато говориш, що сам уже відповів на своє запитання. - Фиркнула Мія. - Тобі не казали? Ти жахливий базіка!

Лука засміявся, здається, він сприйняв це, як комплімент. 

- Ти намагаєшся вмовити сім’ю виїхати із зараженої зони?

- Так, і вони дедалі рідше виходять на зв’язок

Хлопець раптом знітився.

- Якщо зв’язок стає гіршим, вони точно мають бути на кордоні з розломом! Там же все кишить порожніми.

- Мені головне - дістатися туди.

- У тебе хоч є план, що якщо там дуже погана ситуація. Є транспорт, щоб виїхати? Дозвіл на проїзд у заражену зону?

- У мене є план. Заспокойся. - Буркнула Мія, відвівши погляд, те, що вона збирається спуститься в сам розлом і перетнути його, точно говорити не варто. Він занадто багато випитує. Вона й так сказала чимало. Звичайно, вона розуміє, як це ризиковано. Але вона не може всіх кинути. Має спробувати витягнути їх із цієї пастки.

- Гаразд. - Лука видихнув, ніби щось вирішив для себе. - На станції я чув, що ти збиралася в Сіру Долину. Це одне з прикордонних місць, яке ще не покинуто людьми. Ми проводимо тебе до нього.

- Я не просила про допомогу. - Мію страшенно напружувало, що ледь знайома людина так нав’язує свою поміч. Уся ця ситуція дуже дивна. Який шанс, що вона взагалі могла зустріти таку неординарну особистість тут у глушині. Чаклуна! Все це звучить, як абсолютно підозріла маячня!

- Я все розумію, але тут справді небезпечно. Якщо ти зіткнулася з такими неприємностями в перший день, не думала, що далі може стати гірше? 

- Та яка тобі різниця? Ти знаєш мене кілька годин!

- У мене є свої приховані мотиви.

 Мія підстрибнула на місці, ноги самі спружинили, змушуючи підвестися і відскочити на кілька кроків.

- Ти ж розумієш, що робиш тільки гірше? - Ось воно, зараз цей дивний тип розкриє своє жахливе обличчя. Вона що - зв’язалася з маніяком якимось? Та що за везіння таке. Трупи і психопати! За що це їй все? Дівчина приготувалася до жахливого продовження ночі. 

- Я вже згадував свою сестру. Вона живе зараз у Долині. Єва була заражена, коли перші розломи почали прориватися із землі, кілька років тому. Нам вдалося втримати її на межі, і вона не стала порожньою… Щонайменше, вона зберегла частину своєї особистості.

- Це можливо? Знаєш, уперше чую про таке.

- Думаю, це тільки через особливості нашої родини. Не всім щастить народиться в сім’ї магів і нас у цьому світі дуже мало. - Лука задумливо покрутив у руках свій капелюх, здається його не надто хвилювало, що він зовсім спантеличив свою співрозмовницю і та думає, як втекти. - Думаю, у світі ще можуть подібні випадки, але згадок я не знайшов. Стан Єви не особливо кращий, ніж у тих, хто повністю навернувся. Я хочу знайти спосіб повернути її. Сестру переслідують привиди, але я не бачу хто вони. 

- Співчуваю.

- Усе гаразд. Я справді зроблю все, щоб знайти спосіб врятувати сім’ю. І мені справді потрібна твоя допомога, в обмін я допоможу тобі. - Лука посміхнувся, знову пірнув рукою у свій капелюх і дістав жетон із шестикутною зіркою, у центрі якої був витіснений гостролист. Вдруге за добу Мія була в жаху. Прямо перед її носом, блищало в жовтому світлі, посвідчення «спеціальної міжнародної канцелярії» - унікальної організації, створеної в співдружності європейських країн задля вивчення розломів. Вони мають високий рівень доступу до заражених зон і точно не дадуть усіляким дівчиськам лазити до розлому. Хоч він ще не знає, чим вона зібралася тут займатися.

 “Треба тікати!”

 Думка виникла так швидко, що Мія навіть не встигла все як слід все обміркувати. Ноги просто понесли її геть із маленької кімнати, у якій раптом стало душно і страшно. Зараз головне, бути якомога далі від усяких офіційних служб!  

- Зажди! - Лука спробував схопити дівчину за руку, але та легко вислизнула. - Чорт.

 Мія вискочила в геть незнайому кімнату. Пузатий помаранчевий диван стояв посеред кімнати, навпроти нього величезна плазма, полиці з сімейними фотографіями. На жодній з них не було Луки, що наводило на думки про те, що вони влізли в чужий будинок і де ж тоді його власники? На щастя на очі попалися двері, вона кинулася до них.

- Дочекайся хоча б ранку! - Донеслося з-за спини, коли Мія вже вхопилася за дверну ручку. - Якщо тебе не влаштує моя пропозиція, йди куди хочеш. Але зараз на тебе в кращому разі чекає море привидів поза цими стінами.

 Звісно, вона розуміла на скільки тупо вона зараз виглядала. Влаштувала цю сцену, а тепер стоїть біля дверей і радіє, що Лука її зупинив. 

- Я нічого страшного не пр… угх… - Озирнувшись, дівчина зі здивуванням виявила, що ніякої гонитви за нею і не було. Позеленілий, буквально, Лука висів на одвірку, вчепившись у нього двома руками. Здається, його зараз знудить. Якимось дивом він знову видавив із себе слова. - Вибач, але вдруге я тебе не витягну з проблем. Часте використання магії погано на мене діє.

 “Гаразд. Будь трохи дружелюбнішим із людьми. Усе ж одна ледь знайома людина в домі, краще, ніж натовп мерців за його межами.”

 Заспокоївши себе, Мія випустила злощасну дверну ручку і повернулася до хлопця.

- Зазвичай концелярники працюють групою, як я знаю. Де ж твоя група? 

- Ну, зазвичай я непогано справляюся сам. Я дуже вмілий в цьому. - Розпушив пір’я Лука і спробував прийняти невимушену позу, нарешті залишивши в спокої дверну раму. Вийшло не дуже переконливо з його то зеленим обличчям. Навіть Мія не стрималася і її брови недовірливо поповзли вгору. - Гаразд, гаразд. Я вже казав, що я чекав свого знайомого. Артем - мій друг і напарник.

- Твій напарник не буде проти мене?

- Ох, він звик, що я постійно порушую регламент.

- Так ти ще й не сумлінний працівник? - Тепер вона відверто потішалася над ним.

 Лука закотив очі, явно не бажаючи продовжувати все це.

- Не переживай. Артем ще той зануда, але, гадаю, факт того, що ти медіум, його дуже потішить. - Лука знову привалився до проходу, його плечі поникли. Ще трохи і він перетвориться на жабу, може, це побічна дія того варива, що він випив. - Якщо чесно, мені більше нічого тобі сказати. Я готовий просто зараз звалитися з ніг. Я дуже втомився.

 Із цими словами він розвернувся і пошкандибав назад. 

- До речі, ти стоїш не біля виходу. Це ванна. - Донеслося з глибини кімнати. - Не раджу нишпорити по інших кімнатах, захист я встиг поставити тільки в трьох. У двох ти вже була.

Із цими словами світло в дитячій згасло і, як Мія зрозуміла, їй дістався дутий незручний диван.

- Будь джентльменом, поступися ліжком!

- Вибач, на сьогодні я витратив свій джентльменський ліміт. - голос звучав приглушено, ніби хлопець вже впав обличчям у подушку. Що ж, мабуть, доведеться спати на цьому помаранчевому уроді та вранці страждати від болю у спині.

- Злісна срака. - Буркнула Мія, щоб потішити своє уражене самолюбство.

 Врешті спокійно роздивилася кімнату ще раз. Із предметів меблів виявився столик ліворуч від дивана і пузатий світильник на ньому. Буде її нічником сьогодні, вона боялася повністю вимикати світло в незнайомих для неї приміщеннях. Мія скинула кеди і лягла на диван. У якийсь момент вона думала, що їй буде важко заснути. Але відключилася одразу, як ця думка пролетіла в її голові.