- Побачать, ув’яжуться за тобою. - Тато низько нахилився до неї, щоб Мія дивилася йому прямо в очі.
- Ти також їх бачиш? - Тихо, намагаючись імітувати голос батька, запитала вона.
- Коли ти зрозуміла, що бачиш неживих? - Тато взяв дівчинку за руку, і вони повільно пішли від ридаючих жінок під деревом.
- На похоронах дідуся … він стояв біля своєї труни. - Ледве чутно пролепетала мала. Вона відчула, як вкрилася гусячою шкірою від цих слів. - Але він не пішов за нами з кладовища.
- Авжеш, він любив нас та знав, що вмирає. Його душа готувалася до цього.
- Душа не полишає цей світ, якщо не знає про свою смерть?
- Всяке буває. - Тато підхопив Мию на руки, від чого дівчинці стало тепло та спокійно. - Це міг бути нещасний випадок чи щось інше. Чим довше душа залишається не прив’язаною до свого тіла, тим сильніше стирається її пам’ять. Поки вона не стане скупченням злої енергії.
Мія безтурботно бовтала своїми маленькими ніжками у червоних босоніжках. Теперь їй було зовсім не лячно.
- А чи можна їх вигнати?
- Я навчу тебе робити обереги.
Міа на мить замислилася, бо вона вже знає, як їх робити, а головне, чому знову стало так холодно і … мокро? Дівчинка відкрила рот, щоб запитати тата про це, але лише здивовано булькнула, наче вона під водою.
Дінь!
Піднявши голову, Міа втупилася на батька.
Дінь!
Він відкривав рот, але замість слів, з рота виривався цей дивний звук.
Дінь!
Його обличчя стало злим, він сильно сердився на Мію, але нормальних слів сказати не міг. Дівчина злякано дивилася на нього, поки батько не штовхнув її, вода зімкнулася над нею. При цьому, Мія сильно приклалася головою об щось тверде. У паніці забарахтавшись, нарешті намацала стінки ванної, виринула, закашлявшись.
Мильна вода хлинула на підлогу, повиснувши на бортику, Мія закашляла.
“Як же тупо, взяти і заснути у ванній.”
Її знову трясло, вода давно охолола. Вилаявшись, вона вилізла з ванної, наспіх витершись маленьким рушником, поспішила натягнути одяг на ще вологу шкіру. Поборовшись із джинсами, які абсолютно не хотіли налазити на неї. Полишила ці марні спроби і перекинула штани через плече, з кишені вилетів телефон. Дивом дівчині вдалося вхопити той і не розбити остаточно. На екрані висвітилося кілька непрочитаних повідомлень. Геть порожніх повідомлень. Найімовірніше саме вони й розбудили її. Ще раз набрала номер. Зв’язок так і не з’явився.
- Прокляття. - Сумно глянувши на калюжу навколо ванної. - Не сьогодні. - Повідомила дівчина мокрій калюжі й вийшла в головну кімнату. - Ну і дубар.
Тільки зараз звернувши увагу на сутінки, поспішила ввімкнути торшер біля дивана. У печі все ще жевріло вугілля, кинувши джинси й телефон, поспішила в кімнату по дрова. Там було ще холодніше. Сьогодні точно не її день. Щільно прикривши двері в «мотлох», засунула побільше деревинок у камін, чекаючи, коли тепло знову розіллється по будинку. Сівши на диван, Мія підтягнула ноги під себе, намагаючись зігрітися, її знову калатало, наче вона вилізла не з остиглої ванни, а з ополонки. Вона бачила, як хвилі жару виходили від печі, але тіло абсолютно його не відчувало. Щось явно було не так …
Цок. Цок. Цок.
Волосся на шиї встало дибки. Звук йшов із-за спини.
Цок. Цок. Цок.
Повільно обернувшись, вона буквально відчувала, як усе всередині скрутило, ніби вона стрибнула з тарзанки. Хтось стояв за вікном, світло від лампи вихоплювало блідо-сіру руку, кінчики пальців тієї мали жовтуваті нігті.
Цок. Цок. Цок.
Обережно постукуючи по склу, той, хто стояв, перевіряв, чи звернуть на нього увагу. Мія примружилася, намагаючись роздивитися силует за вікном, що мірно погойдувався в темряві, їй здалося, що він не один. Тут дівчина зрозуміла. Вона забула зробити одну дуже важливу річ.
Цок. Цок. Цок.
“Полинь!” - Прокричав голос у голові, і дівчина судорожно підтягла до себе рюкзак. - “Яка ж ти дурепа!” - Намацавши пляшку з відваром, Мія спробувала надати своєму обличчю вкрай невимушеного виразу. Скляний бік блиснув у жовтому світлі лампи, витягнувши корок, у ніс вдарив різкий запах, змушуючи очі засльозитися. Намагаючись не дивитися у вікно, вона залишила маслянисту лінію на підвіконні. Вставши з дивана, вона поспішила зробити те саме з усіма вікнами в головній кімнаті, останні краплі відвару вилилися перед дверима, що ведуть до комори.
Запаси зілля на сьогодні вичерпані, Мія сумно подивилася на порожню пляшку з-під мартіні. Привиди на вулиці не заспокоїлися, тепер вони точно вирішили, що вона їх бачить. Ті шепотілися, дряпали двері на ґанку і стукали по стінах.
- Впусти мене… - Від несподіванки, Мія відскочила подалі від дверей комори. Туди точно прокралися привиди. Багато привидів. Вони нашіптували і перемовлялися один з одним. - Вона ж чує. Чує нас! Впусти…
Вони дряпалися у двері, але відвар полину не давав їм вільно увійти у кімнату.
- Чорт! - Вона стояла посеред кімнати і трясло її так, що зуб на зуб не потрапляв. Тепер тільки чекати світанку, щоб примари ослабли, а вона могла залишити свій тимчасовий притулок.
Бум! Бум!
Мія підстрибнула на місці.
“Та що ще?” - Простогнала вона подумки.
- Эй! Ти там? Мія? - Це точно був чоловічий голос, якийсь дуже нахабний привид, що навіть голос на неї підвищив. Зовсім нежить очманіла! - Що в тебе тут коїться? Ти ще жива?
- Хто це? - Мія обережно підійшла до вхідних дверей.
- О! - Здається, за дверима шумно видихнули. - Лука! Пам’ятаєш, ми бачилися біля станції?
Мія хотіла відповісти, але її знову перервали, смикнувши дверну ручку.
- Вона ще не там?
- Хто «вона»? Привиди?
- Що? Ні!
- То яка ВОНА?
- Заради Бога! Та впусти ти мене всередину, поки ще не пізно. - Здається, гість за дверима, зараз скипить. - Якщо воно відчує стільки енергії тут, то прийде поласувати. І точно не буде перебирати, живих він їсть чи мертвих.
- Що?
- Та мерщій же!
“Гаразд, треба швидко впустити його, щоб усі привиди не кинулися слідом.”
Зібравшись із силами, різко відчинила двері, схопивши хлопця за комір светра і буквально затягнувши непроханого гостя. Мія поспішила закрити прохід, щоб мертві не ломанулися слідом. Добре що лінію з полиневого зілля вони не зачепили і вона все ще захищала будинок. Залишившись задоволеною, дівчина обернулася до Луки. Той виглядав здивованим.
- Ти вирішила влаштувати спіритичний сеанс і розпити з привидами пляшечку? - Хлопець поглядом вказав на порожню пляшку з-під мартіні. Виглядало вельми дивно.
- Це було зілля. - Ледве вичавила із себе Мія, її так калатало від холоду, що ледве відкривалася щелепа.
- Вогняне? - Весело зауважив хлопець і почав безцеремонно вивчати кімнату, він ніби точно знав, для чого потрібне було зілля з полину, бо пройшовся по колу від вікна до вікна.
- Не… смішно. - Огризнулася вона.. - Так… що за… воно?
- Мара.
Мія фиркнула, що за дитячі казочки. Міфічний персонаж?
- Ти, що казок начитався?
- Значить примари це нормально, а Мара не існує? Дуже вибіркова віра…
Він вочевидь збирався сказати щось іще, але по вухах гулко різонув мерзенний протяжний звук. Ніби щось зі свистом намагалося втягнути все повітря на вулиці. І на їхній загальний жах той звук ставав тільки голоснішим, це ЩОСЬ наближалося до будинку.
- Відчула. - На видиху сказав хлопець. Здається, його лякало це щось сильніше, ніж натовп привидів навколо будинку. Мія навіть подумала, якби вона побачила будинок, оточений мерцями, точно не полізла б туди дізнаватися, чи живі ще мешканці. Тим часом Лука метушився кімнатою ніби в пошуку невідомого їй рішення. Кинув свій капелюх на підлогу, зняв черевики і став прямо на його поля. На чорному капелюсі дуже сильно виділялися яскраво-рожеві шкарпетки з принтом із зірочок. Мія втупилася на це дивне поєднання. У цьому хлопцеві все якось безглуздо. - Чого стоїш, мерщій сюди!
- Що за дурня?
- Ох, ну вибач! Я не захопив крейду, щоб малювати пентаграми, які вдивують тебе. Це теж зійде за бар’єр. - Простягнувши руку, нетерпляче помахав нею. Їм довелося двом стати навшпиньки, щоб уміститься на капелюсі.
Ох, ну і чому вона опинилася обличчям до дверей, виглядаючи з-за плеча, Мія з жахом виявила, що дверна ручка опустилася вниз. Старі двері, як у безглуздих фільмах жахів, зі скрипом,повільно відчинилися. Місячне світло підсвітило неприродно довгий силует. Складно було сказати, хто стояв на проході, чоловік чи жінка. Що точно можна говорити, шкіра цієї істоти була блакитного відтінку і ніби виблискувала у місячному сяйві. Довгі руки мацали простір навколо себе. Вона не бачить? Дівчина повільно перевела погляд на обличчя цієї істоти. Мія не помітила, як від жаху вчепилася у светр хлопця, тканина під пальцями затріщала. Мара розкрила рот, втягнула повітря, прицмокуючи, пробуючи його на смак. Так, вона не бачить. На гладкому овалі обличчя, обрамленого білими пасмами, не було нічого, крім чорного, мокрого рота.
Тільки зараз Мія зрозуміла, що всі привиди замовкли при появі цієї істоти. Вони боялися цього, не менше за живих. Мара подалася вперед, висунувши перед собою руки і ворушачи довгими пальцями, схожими на огидних павуків.
“А що як вона схопить їх?”
Ще крок і воно буде перед ними. Дівчину затрясло, ніякі мертві ще не лякали її так. Вона знала як позбутися їх.
Істота торкнулася повітря за сантиметр від носа Мії. Білі пальці вперлися в перешкоду. Вона намагалася натиснути, але не могла потрапити всередину. Скосивши погляд, виявилося, що Мара зупинилася на межі капелюха, на якому вони з Лукою ледве трималися разом. Вона мацала невидиму стіну, але далі рушити не могла. Втративши інтерес до невидимої стіни, повільно рушила далі, поки не відчуло ЇХ. Привидів за дверима іншої кімнати. І тут монстр перестав бути повільним, вона ринула з такою швидкістю, що їх обдало холодним вітром. За спиною пролунали моторошні крики такої сили, що на мить заклало вуха.
- …гти!
- Що?
- Треба бігти! - Повторив хлопець. - Ще трохи і я просто звалюся з цього капелюха! Тож обирай, або ми вибігаємо з дому, поки Мара зайнята своїми справами, або ми стоїмо так до ранку, сподіваючись, що світанок настане раніше годин десь на п’ять!
- Я змерзну на вулиці, якщо ти не помітив, нам мені лише футболка! - Зашипіла на хлопця Мія.
- Хапай речі та за мною, якщо життя дороге. - Не давши й секунди, щоб дівчина схаменулася, безцеремонно зіпхнув із багатостраждального капелюха, підхопивши його та черевики, жбурнув на вулицю.
Мія скипіла від злості, але про це вона висловиться йому після, поспішила засунути нечисленні речі і на босу ногу натягнула кеди. Закинувши на плече рюкзак, дівчина раптом зрозуміла, що в кімнаті стало дуже тихо.
Мара стояла прямо над нею.
“Вона мене не бачить.” - Заспокоїла себе дівчина. Кинувши косий погляд на вихід, прикинула, що їй знадобиться приблизно чотири великі кроки, щоб дістатися до нього.
Павучі пальці пролетіли прямо перед її носом. Мія відсахнулася, упершись у спинку дивана. Затамувавши подих, поповзла до краю. Здавалося, що вона рухається по міліметру, намагаючись не наштовхнутися на руки, що нишпорять у повітрі. Нарешті вона сповзла на підлогу, перехопила рюкзак міцніше, навшпиньках рушила до виходу. Але нічого не може пройти гладко, якщо в це вплуталася Мія. Звісно ж майже біля виходу під її ногою голосно заскрипіла дошка. Мара сіпнулася, голосно втягнуло повітря. Зрозуміла що її здобич майже вислизнула від неї. Вони водночас кинулися до дверей. Здається, від жаху все попливло перед очима, Мія зрозуміла, що нарешті надворі, тільки коли її тіло огорнуло холодне повітря, а її спини майже дістали довгі пальці Мари. Дівчина ні на мить не зупинялася, доки не влетіла в щось тверде й кістляве. Стрімголов два тіла полетіли по … килиму?
Щось закряхтіло під нею, Мія зрозуміла, що на швидкості знесла Луку. Отже, він не кинув її? Тільки тепер вона озирнулася, з подивом виявивши себе в абсолютно незнайомій кімнаті. Односпальне ліжко, застелене зеленим покривалом, плакати популярних рок гуртів і серіалів. Це точно спальня підлітка. А ще дивне кругле вікно на одній зі стін, за яким нишпорило руками чудовисько, що втратило свою здобич.
Вікно почало відшаровуватися від стіни, почорніло і плюхнулося на ліжко. Це виявився безглуздий фетровий капелюх, а його власник лежав у відключці на підлозі, поруч із Мією.