Пронизливо завили гальма і дівчина похитнулася, ледь утримавшись на своєму місці. У вікні з’явилися обриси будівель, через туман станція виглядає старовинною та таємничою, обгорнутою в густий туман, який залягає нижче, ніж зазвичай. Сонце йшло до горизонту і тонуло в цьому молоці.
- Стоянка п’ять хвилин! - долинуло з коридору вагона.
Вона відчула, як її серце стискається від невизначеного страху.Схаменувшись, дівчина закинула за спину важкий рюкзак, застебнула блискавку старої куртки по саме горло, вискочила з купе. У коридорі вагона було порожньо, тут ніхто не квапився виходити. Занадто близько до розломів.
Вискочивши на перон, самотню постать швидко огорнуло туманом. Двері вагона зачинилися, через каламутне скло на дівчину подивилася провідниця. Натягнуто посміхнувшись, вона ніби спробувала її підбадьорити. Колеса важко застогнали і потяг повільно рушив далі, залишивши дивного пасажира розгублено озиратися навколо. Не дивлячись на ранню осінь, відчувалася незвичайна холодність, що несла за собою дивні почуття, наче хтось із тіней спостерігав за нею, майже невидимий, але відчутний.
Вітер, що віяв зі сторони станції, ніс з собою сухе жовте листя та гілки, що хрустіли під ногами. На пероні тулилася маленька одноповерхова будівля з каплицею на гострому даху. Годинник на вежі давно зупинився, вкрившись іржею та брудними потоками. Наче це маленьке село залишили давно і першими про це повідомляє станційний годинник.
Мія, а саме так звати приїжджу незнайомку, міцно стиснула телефон у кишені своєї куртки і провела пальцем по битому склу.
» Потрібно йти.» - сказала вона собі і швидким кроком попрямувала до величезних дерев’яних дверей. Вхопившись за ручку, смикнула двері. Але замість того, щоб відкритися, та обсипалася шматками старої блакитної фарби на голову. Чортихнувшись, довелося впиратися ногою у стіну і не хило так напружитися, щоб ця деревина піддалася. Зі скрипом та повним небажанням пускати людей на станцію, та піддалася. З тріском увірвавшись до зали очікування, Мія відразу привернула увагу нечисленних мешканців.
Дві дуже висохлі старухи, сиділи на дерев’яних лавках, звернули на неї увагу. Старі були повні зморшок та розтягнутої шкіри, а їх очі здавалися безжиттєвими та порожніми. Вона не любила увагу людей похилого віку, вони її лякали з деяких причин. Для неї було незрозумілим живі вони, чи їхні очі стали порожніми, бо вони вже давно не у цьому світі.
Від думок її відвернула касир, що від цікавості просунула свій ніс у скляне віконце.
- Дівчина! Вам допомогти? - високий голос різанув по вухах, відбившись від бетонних стін станції. Мія поспішила до неї, щаслива, що її відірвали від не найприємніших думок.
- Коли наступний поїзд до Сірої Долини?
- Дівчина, ви що? Це надто близько до розлому, туди зараз поїзди не ходять!
- А куди їдуть пасажири, які очікують сьогодні?
Жінка здивовано підняла брови і відхилилася заглядаючи за спину Мії.
- Не знаю, куди їде той хлопець, але сьогодні більше немає поїздів. - Мія намагалася не видати, що від її слів, все всередині стислося від жаху. Навіть знудило. Касир вказавши пальцем кудись ліворуч, додала. – Розклад там, на стіні.
Мія подякувала жінці, попрямувала у вказаний бік. На старій дошці висів лист А4, приклеєний не дуже охайно пожовклим від пилу скотчем. Але тепер розклад поїздів, це менше, що хвилювало дівчину. Скосивши очі, вона також помітила дивного хлопця біля дверей, що вели на перон. Весь одягнений у чорне,але що точно привертало увагу, то величезні поля капелюха, той створював навколо нього тіні, ніби він був головним злочинцем в цьому місці. Мії навіть здалося, що звідти на неї блищать дві червоні крапки із темряви.
“ Він зайшов слідом за мною?”
Клацнувши розклад на телефон, поспішила залишити станцію. Кроки луною котилися залою, що немає сумніву - всі звернули на неї увагу. До звуків додалися ще одні кроки.
“ Ну, як мінімум, він матеріальний.” - Від цієї думки не стало легше. - “Думаємо позитивно, примари старих за мною не поплелися. На одну проблему менше.”
Мія буквально вилетіла з будівлі і поспішила попрямувати до села. Куди йти вона пам’ятала досить приблизно, житло тут запропонував знайомий і карту намалював дуже абстрактно. Плюс вона жахливо орієнтується на місцевості, буде непогано, якщо вона просто сьогодні до ночі знайде цей заміський будиночок.
- Привіт!
З рота Мії мимоволі вирвався чи то писк, чи то хрип. За спиною гигикнули. Повільно обернувшись, там стояв “той у капелюсі”. При вулечному світлі він виглядав зовсім не моторошно і очі зовсім звичайно-карі, на абсолютно звичайному блідому обличчі. Добре, досить блідому, наче сонце, це найстрашніше, що може бути в його житті.
- Лука. – весело сказав той, розтягнувши губи у посмішці.
- Що? - Мія запізно випала зі своїх думок, коли людина з нею мабуть говорила вже якийсь час. Таке часто буває, не найкраща її риса. Хлопець невдоволено мотнув головою, капелюх загрозливо нахилився, намагаючись злетіти із потилиці. - “ Раз він носить такий безглуздий капелюх, значить правда не любить сонце. Тільки навіщо він натяг її зараз? Надворі туман такий густий, що від сонця взагалі ніякої шкоди.”
- Ви так довго мовчали, що я подумав, від мене чекають, коли я представлюся. - знову нагадав про себе незнайомець. - Так ось, мене звуть Лука. А вас?
- Мія. - Нервово буркнула та, потерши лямки рюкзака. Помітивши за спиною хлопця рух, дівчина затримала подих. - Примари старих випливли з дверей станції. Тепер було видно, що вони мертвенно бліді, навіть гірші за Луку, зовсім не природнього кольору для живих. «Тільки проблем із нежиттю мені і не вистачало.»
Звернувши увагу на те, як дівчина потирає плечі під лямками рюкзака, хлопець взявся за одну.
- Може, я допоможу?
Мія, що забула про живого співрозмовника, від несподіванки відскочила, машинально вдаривши того по руці.
- Вибач. - Мія навіть рота не встигла відкрити, як Лука примирливо скинув обидві руки. - Якщо моя допомога не потрібна, я піду. Бувай.
“Що це було?”
Вона оглянула лямку рюкзака, за яку вхопився хлопець, але нічого не знайшла.
“У нього точно шпаки у голові!”
Але проводити поглядом «капелюшника» не дав холод, що поповз по спині, а значить мертві запідозрили її. Обернувшись, Мія намагалася дивитися поверх голів двох старих, якщо не зустрічатися з їхніми каламутними-мертвими очима, вони можуть вирішити, що їм здалося, і ніхто їх не бачить, інакше вони прилипнуть і потягнуть у свій світ ще живих людей.
“Помітять, причепляться до тебе.” – пролунав у голові голос батька.
“Та знаю я!” - Огризнулася Мія всередині себе і поспішила позбутися компанії мерців.
Але спустившись униз вулицею, стало зовсім погано. Могильним холодом віяло майже від кожного будинку. Вона відчула, як пальці на руках почали мерзнути. Потрібно швидше знайти свою ночівлю та розкласти обереги.
На пошуки потрібного будинку все одно пішлов деякий час, коли її вже трусило як липу, вона важко перевалила через низьку дерев’яну огорожу, завалившись у кущі бузку. Якби не моторошний мертвячий холод, що просочив усе село, Мія навіть захопилася своїм тимчасовим житлом.
Забравшись на ґанок, дівчина скинула рюкзак, шукаючи ключа. Звичайно ж, цей гад лежав на самому дні. Схопивши маленького засранця, вона переможно вскинула руку.
Щось пирхнуло в кущах. Мія завмерла, повільно окинувши поглядом поросле бур’янами подвір’я. Нікого. Хоча туман не надто допомагав.
“Це моя паранойя.”
Заспокоївшись,вирішила швидко оглянути будинок. Кімнат було не так багато. Ґанок вів на кухню, невелика піч - вона ж камін, пенал з якоюсь посудою, раковина і стільниця присипана неабияким шаром пилу, через що складно було зрозуміти колір цього гарнітура. Поруч стояв старий синій диван, чайний столик та старий торшер із посірілим абажуром.
Також знайшлася ванна кімната, з кранів якої лилася тільки крижана вода.
“Що ж, доведеться гріти на печі.”
Ще одне приміщення використовувалася як комора, гарна новина, що тут був достатній запас дров, щоб розтопити камін. Погана, знайшлися двері, які підперли старим стільцем.
»Дуже надійно.»
Зваливши на стілець дрова, сумнівна безпека, та все ж таки краще ніж нічого. Вирішивши що зробила все, нащо здатна, вирушила топити піч. Мія готова була посперечатися, що ще вранці на вулиці була плюсова температура, на дворі рання осінь. Але мерці у цьому селі зробили свою справу.
У головній кімнаті Мія кинула на диван рюкзак, на стіл виклала два телефони, екран одного з них був нещадно розбитий. Дівчина дивилася на останній, той не збирався радувати її і мовчав. Включивши на цілому фоном зведення новин, почала наводити лад у будинку.
Набравши води, взялася за прибирання, в одне вухо слухаючи ведучого:
“Порожніх вдалося відкинути з півдня, але затяжні бої на сході країни не дають вивчити нові розломи. Але що найбільше нас лякає - це зростаюча кількість цих істот, які з’явилися на їх околицях. Ці загадкові створіння, які раніше вважалися міфічними, зараз стають все більш та більш реальними загрозами як для місцевих жителів, так і для всього світу.
Однак, недавні дослідження дають надію на успіх у цій місії. Всі країни співпрацюють, щоб вирішити цю загадку, та надати допомогу нашій міжнародній канцелярії, яка координує боротьбу з порожніми.
Північно-Східний розлом розтягнувся на тисячі кілометрів, поглинаючи наше населення і не тільки, на його околицях спостерігається величезна концентрація створінь, що ставить під загрозу безпеку місцевих жителів, які відмовляються евакуюватися із заражених районів.
Чи зможе людство знищіти розломи, які як зараза розповзлися по раїнах світу? Це питання, що хвилює усіх, і на яке відповідь ще не знайдена. Однак, спільна місія всіх країн дає нам надію на успіх і можливість врятувати нашу планету від темряви.”
Мія важко зітхнула і плюхнулася на диван.
Дінь.
Екран битого телефону засвітився і дівчина побачила сповіщення. Схопивши телефон, змахнула вгору, розблоковуючи його і дряпаючи пальці о скло, увійшла до месенджера. Пара безглуздих смайлів та повідомлення:
“ Я скучив. Як справи?”
Мія швидко відповіла.
“Все добре. А як ти?”
Висвітилися три крапки, сповістивши, що співрозмовник набирає відповідь.
“Люблю тебе.”
Дівчина важко зітхнула і натиснула на зелену трубку. Виклик не пройшов. Екран телефону згас, ще якийсь час Мія чекала, доки не зрозуміла, що знову тремтить від холоду. Сунувши телефон у кишеню джинс, поплелась знімати відро з печі. Нарешті можна прийняти гарячу ванну.
Знадобилося майже година, щоб повністю наповнити чавунну ванну, але результат того коштував. Кімната наповнилася парою, затягнувши дзеркало та вікно пеленою. З вулиці у кімнату лилися останні золотисті промені, які змогли пробитися крізь туман. Нарешті можна трохи розслабитися.
Стягнувши футболку та джинси разом із білизною, кинула все в раковину, не знайшовши більш відповідного місця. Мія обережно торкнула воду, та була досить гарячою, пробивши заледенілі пальці струмом. Може, хоч це нарешті приведе до тями. Повільно занурившись у воду, якийсь час довелося звикати і навіть не рухатися, поки тіло не розслабилося.
Мія пірнула під воду і розплющила очі, її волосся тяглося вгору, як бурі водорості. Дуже умиротворююче видовище, якщо ви любите річкову муляку, що точно не полюбляла дівчина. Коли повітря майже закінчилося, вона виринула і відкинулася на борт ванної. Нарешті тепло.
За вікном у кронах дерев тихо шелестів вітер, долинав гавкіт собак, якісь люди голосно теревеніли, відлуння їхньої розмови танули десь на підході до будинку і розчинялися, не даючи схопитися за їхній сенс. Гусячий гогіт і навіть чийсь сміх. Здається, це село ще жило. Може, перше враження виявилося не таким вже й вірним?
Це так утихомирює, що Мія навіть не помітила, що це давно не чуже село, а сон забрав її в зовсім інше місце.
Бонус від авторки:
.png)
Як авторка уявляє Мію та Луку