Спляче чудовисько

У тиші ледь чутно падали краплі. Починався дощ? Чи це були градини поту, або, може, звичайна вода, що капала з наскрізь промоклих балок під дахом, з зіпсованих потопом меблів та постілі. Або ж це були сльози…

З непроглядної темряви, наче з безодні, пролунало:

— Сон?.. — здивувався Какаші.

Цієї команди не хотів ніхто. Усім трьом було майже по п’ятнадцять, і кожен з них ледь здав підсумковий екзамен. Як працювати з настільки “обдарованими” випускниками, Какаші й гадки не мав.

Карі сиділа біля пам’ятного каменя, просто так, на плитах, підігнувши ноги. Вона намагалася приходити сюди якомога частіше. І раніше — до того, як селище остаточно прокинеться. Однак сьогодні знову довелося чекати серед тіней. Какаші-сенсей теж приходив сюди підозріло часто.

Цього разу йому снилася Рін. Її обличчя, скам’яніле, що перетворювалося на маску, очі, з яких йде життя, вирване його власною рукою, біла заграва Райкірі, що заливала світлом все довкола, сліпила, випалюючи очі.

Каімін Хіруне, підозрювана у вбивстві чотирьох шинобі, формально — куноічі-втікачка, імовірно переховувалася в одному з селищ на кордоні країн Вогню та Дощу. Саме у тих місцях Какаші знайшов загиблих під час однієї зі своїх останніх місій, перед тим як приміряти роль наставника генінів.

Це було вже четверте село. Мабуть, що останнє у можливій зоні перебування ворога. Почасти Какаші був радий цьому, адже гроші, виділені на місію, танули зі швидкістю снігу у спекотний погожий опівдень.