Розділ 4. Маски

Карі сиділа біля пам’ятного каменя, просто так, на плитах, підігнувши ноги. Вона намагалася приходити сюди якомога частіше. І раніше — до того, як селище остаточно прокинеться. Однак сьогодні знову довелося чекати серед тіней. Какаші-сенсей теж приходив сюди підозріло часто. Саме тут вона його вперше побачила близько двох років тому: одинока мовчазна тінь в жалобі за загиблими товаришами та рідними. З тих пір Карі ще кілька разів перетиналася з ним, але завжди старалася піти до того, як він її відчує завдяки рефлексам: форма, в яку Какаші-сенсей був раніше одягнений, здавалася знайомою, таку дозволялося носити лише елітним шинобі. Яким же було її здивування побачити саме його в якості наставника її команди! Вона здуру поводилася як ідіотка, не вигадавши нічого кращого, ніж грубіянити та огризатися. Вона боялася, що Какаші-сенсей теж бачив її тут. Він міг. А це було неприпустимо, могли виникнути запитання.

Карі розуміла, що запитання все одно з’являться, рано чи пізно, але хотіла отримати максимальну відстрочку. Якби вони пройшли останнє випробування сенсея, від її звичного життя не залишилося б нічого. Однак і провалитися так безглуздо вона не хотіла.

Дівчина чула, що Какаші-сенсей нещодавно повернув до Академії ще одну команду, не дивлячись на те, що вони вже отримали ранг. Карі знала їх. Хлопці й раніше не славились дружністю, задиралися, і кожен боровся за лідерство у класі, перш ніж їх об’єднали. В цьому вони могли випередити навіть близнюків Йорой. Та перша ж місія закінчилася смертю їх наставника, ставши очевидним прикладом слів Какаші-сенсея про важливість командної роботи, захисту товаришів і про те, що ні Карі, ані її команда не були готові до обов’язків шинобі.

Кожен переживав смерть сенсея по-своєму, і всі троє злилися, особливо на те, що потрібно було наново пройти вирішальний тест. Кожен з них хотів довести в першу чергу, напевно, собі, що гідний звання геніна. Однак висновків з трагічної ситуації не зробив ніхто. Звісно що коли Какаші-сенсей провів повторну перевірку, вони зганьбилися, як і команда Карі. Говорили, що вони ледь не повбивали один одного на цьому випробуванні з дзвіночками, на щастя, наставник вчасно втрутився.

Невже Карі з близнюками мала такий же недолугий вигляд в очах Какаші-сенсея?

Дівчинка насунула каптур сильніше на голову. Не інакше як через чорний гумор долі, їй у напарники дісталася парочка братів, теж один краще за іншого. Одначе, слід визнати, що на відміну від тих хлопців вони відмінно ладнають один з одним. Ось у неї з братом було зовсім по-іншому… Їхні стосунки, напевно, відображали те, якими могли б бути її взаємини з Таканамі.

Чудовиську на зразок неї тільки й залишається що спостерігати здалеку та заздрити.

Карі важко зітхнула. Може, Какаші-сенсей і правий, вона зовсім не знайома з командною роботою, через що постраждали й хлопці. І ще один рік в Академії — це найменша з неприємностей, що могла статися з її командою. Їй було соромно. Але не тільки за це. Минув ще рік, а вона досі не стала шинобі. Батько дуже покладався на неї, а вона підвела його. І зараз ніби він стояв поряд і докоряв поглядом з пам’ятника героям. Його старий, подряпаний у боях протектор, що Карі стискала у руках, ловив сонячних зайчиків, відбиваючи промені на темному мармурі.

— Сумуєш за ним?

Холод хвилею пронісся по тілу. Карі так і застигла, впізнавши голос. Поряд стояв сам Третій Хокаґе, чиєї появи вона не відчула і вже точно не очікувала.

— Пане Хокаґе! — Карі підскочила на ноги и незграбно вклонилася.

Вона була сповнена подяки цій людини. Чоловік дозволив їй жити тут, незважаючи на минуле, про яке вона ні словом не обмовилася. Його доброта і співчуття були настільки всеосяжними, що, недомовляючи, Карі почувался нікчемою, недостойною тих благ та можливостей, що отримала.

Хокаґе всміхнувся, поглядаючи на неї із тіні червоного капелюха з символом вогню. Запитання без відповіді він облишив.

— Як мати?..

Не відповідати на ще одне запитання цього чоловіка було б нечуваним свинством та неповагою. Та Карі не могла вирішити, що саме відповісти.

— Коли я бачила її востаннє, вона мене проклинала… — Дівчинка відвела погляд. Вона не брехала, але й однозначною її відповідь теж не була.

— Ти також маєш намір переховуватися?

— Я вважаю себе частиною селища Листа, — схопилася вона, — мені… 

— Нічого приховувати? — хитро примружив очі Хокаґе і, пожувавши мундштук люльки, видихнув хмарку білого диму.

Карі відчула, як підкошуються ноги, і її ніби підхоплює потоком, з якого їй вже не вибратися. Просто захлинеться і потоне в пітьмі, більш не здатна вдихнути затиснутим спазмом горлом — доля, що чекає на кожного зрадника. Саме так вона відчула порив вітру, що зірвав та проніс повз жменю листя з найближчого дерева і скинув каптур з її голови. Сьогодні на ній вже не було бандани, бо ж Карі знову повернулася до лав учнів, лишень темно-червона маска, як і раніше закривала нижню половину обличчя.

Дівчинка міцніше затисла протектор батька в руці, сховавши погляд під волоссям. Вона знала, на що йшла, знала, що одного дня доведеться відповідати за все, можливо, не тільки за себе. Але тієї ночі Карі зробила вибір і тепер, коли вона могла би вважатися справжньою куноічі, напевно, прийшов час.

Відстрочки не буде.

— То ви знали… — сумно посміхнулася вона.

Від розуміння цього раптом стало спокійно. Що на неї могло чекати після цієї розмови — ув’язнення, допити, страта, а може, іржавий кунай у провулку посеред ночі або місія-білет в один кінець — Карі могла тільки здогадуватися, але тривога щодо розкриття вже не мала сенсу.

— Дійсно. Надто наївно сподіватися, що ніхто нічого не дізнається. Ніколи…

Карі сердилася. На свою дурість. Звичайно ж, після того, як вона потрапила до Конохи, то опинилася в госпиталі — дорога майже через всю країну Вогню далася їй нелегко. Вона довго була непритомна, даючи можливість обстежити себе. Хтозна які маніпуляції проводили з її тілом та розумом насправді, чого вона не пам’ятає, щоб дізнатися про неї більше. Наприклад, хоча б, що вона не ворог.

Чомусь Карі усвідомила це тільки зараз.

— Але я не знаю, як мені вчинити. — Дівчина поглянула в очі Третьому, прямо й відкрито, повністю віддаючись на його розсуд.

— Ти хоробра, як твій батько, — посміхнувся Хокаґе, і зморшки навколо темних очей стали видніші.

— Неправда. Зараз мені особливо лячно. — Карі ледь не заплакала, опустивши очі.

Сарутобі-сама у відповідь поклав руку на її плече:

— Ти пішла не сама, але знайшла сили повернутися додому, — сказав він. — Погано, коли родина не разом. Твоя мати — теж частина цієї сім’ї.

Карі знову підняла повний сліз погляд. Здається, Третій говорив не лише про її батьків, але про людей селища — як про єдину сім’ю. І щоб родина, з усіма секретами та здібностями, залишалася єдиною, Карі, можливо, мала вибрати: почуття до рідної людини, котру насправді проклинала кожного разу, коли тіло та свідомість охоплював нестерпний біль і туга, або обов’язок перед новою родиною.

— Ви пропонуєте мені видати її. — Дівчинка насупила брови. — Або навіть гірше…

— Вона, напевно, заплуталася, — поспішив пояснити Хокаґе. — Тільки через це я не оголосив про винагороду за її затримання як нукеніна. Одначе якщо з’ясується, що вона причетна до загибелі кількох людей селища, ти сама розумієш…

Карі насупилася. 

— Я не можу. Не зараз. Я маю стати… краще. Сильніше. І перебороти не лише її страх, — сказала вона і поправила рукавичку, затиснувши тканиною ланцюжки символів, що простягалися по руці, — але й свій.

— Просто не забувай, що ти не одна.

Хокаґе вже збирався йти, коли Карі раптом запитала:

— Що з нею буде?

— Це залежить від неї, — розважливо відповів Третій.

— А зі мною? — трохи тихіше запитала ще.

— А це залежить вже від тебе. — Сарутобі-сама обернувся і, хитро посміхнувшись, підморгнув: — Не піддавайся її страху.

Він йшов. А потім, ніби згадавши щось, знову поглянув на Карі і сказав, більше стверджуючи, ніж запитуючи:

— Ти ж старша, чи не так?

Карі це запитання неймовірно збентежило. В її віці шинобі вже стають як мінімум чунінами, майстрами своєї справи, а вона елементарні дзюцу не в змозі виконати. А також стало ніяково, бо ж іще одна маленька брехня була розкрита.

Дівчинка ще довго стояла коло пам’ятника героям. Треба було зрозуміти, що з усім цим можна зробити. Особливо зараз, коли вона взнала, що її таємниця — давно не секрет для тих, хто ще кілька років тому міг змінити її долю способом, через який вона боялася відкриватися, та тепер зрозуміла, що насправді її приймали. Принаймні, вбивати чудовисько поки що не збиралися.

— Ти можеш прийти до мене у будь-який час… — ніби відповівши її думкам, промовив Хокаґе.