Розділ 5. Контакт

Цього разу йому снилася Рін. Її обличчя, скам’яніле, що перетворювалося на маску, очі, з яких йде життя, вирване його власною рукою, біла заграва Райкірі, що заливала світлом все довкола, сліпила, випалюючи очі. І кров, тепла, в’язка, котру ніколи не змити, ні водою, ні антисептиком, ні навіть якщо здерти з цієї руки шкіру чи відсікти її.

Какаші, охоплений жахом, відступив і враз втратив землю під ногами, провалюючись у темряву відчаю, з якого, як він думав, вже одного разу знайшов вихід. Заціпенілий та паралізований болем, він повністю втратив контроль над власним тілом і лише завдяки концентрації волі постарався зосередити увагу на інших відчуттях: потоків вітру між пальцями від падіння, на те, як тріпотить волосся; на затхлий запах прілого листя і невагомість, в якій мозок поступово зміг усвідомити, що відбувається. Біль потроху почав відступати, тому Какаші зміг знову вдихнути, але відчуття невідворотної небезпеки та неприємностей все ще бентежило. Як власна безпорадність. Скількох друзів ще він повинен втратити? Скількох вбити своїми ж руками?..

Темрява скінчилася падінням у траву, що підняло в повітря купу листя, яке ще довго кружляло, неначе брудні лапаті сніжинки. Непроглядна пітьма розсіювалася лише далеким місячним сяйвом. Какаші, тот самий хлопчисько-невіглас, уявивший себе здібним лідером і той самий, що так безглуздо облажався, не міг опиратися почуттям, які час та його нові товариші допомогли заховати достатньо глибоко. Це все одно не змінювало факту невиправних помилок, які він ще не міг собі пробачити і у снах раз за разом проживав знову і знову.

Новоспечений джонін повернув голову. Поряд лежав його найкращий друг. Такий, яким він його запам’ятав і не дозволяв собі забувати. Обіто, чия половина тіла була розчавлена склепінням печери, дивився на нього одним оком, тим самим, що зараз було у Какаші. І він ніби побачив себе зі сторони: такий же безпорадний перед лицем незмінного минулого.

Хатаке знову поглянув у небо, мружачись від місячного сяйва. Він не дозволяв собі показувати, наскільки глибока рана в його серці, ніби випалена тою ж Райкірі. Та на відміну від Рін він продовжував жити. Не смів розкисати, щоб не стати схожим на Обіто, чия емоційність і чутливість дратувала самого Какаші. Не мав права проявляти емоцій, як того вимагали правила шинобі. Лише у снах його бар’єри волі давали тріщину, і приховані почуття виривалися назовні. І вся його увага фокусувалася на власних недоліках та промахах, наче той промінь місячного світла, що безперервно просочувалося крізь пальці і ніби прожектор засліплювало очі.

Тому Какаші часто засиджувався допізна з черговою книгою, вириваючи у ночі години сну, щоб ранком усюди запізнитися, оскільки виснажений організм потребував відпочинку. Але не повертатися до світу кошмарів. І лише нещодавно від раптом відчув дещо забуте, коли прокинувся. Кілька ночей тому, після зустрічі з таємничою дівчиною, що всупереч логіці виявилася цілком реальною. Він просто розмовляв з нею, відволікаючись від власних переживань, його не мучили жахіття, моторошні картини з минулого, була лише тиша місячної ночі, спокій пейзажу і ясність думок. І хоча він не був упевнений, що спав у цей момент, але було якось… спокійно.

Какаші прикрив очі і видихнув. Він мав знайти сили піднятися та йти далі. Спробувати знову знайти за лісовими хащами галявину, освітлену цим же повним місяцем, і перевірити свою здогадку. А ліве око найкращого друга могло допомогти знайти дорогу, орієнтуючись серед ілюзій.

Юме тренувалася. Як і минулого разу, вона мучила воду в озері своєю технікою. Тільки тепер старалася задіяти її у русі. В стрибку, в розвороті, ковзаючи поверхнею, з різних кутів огляду. Вона ніби ширяла над озером, приземлюючись так само легко, ледь хвилюючи воду, і знову підлітала у повітря, прискорюючись. Голки з води стали більшими, нагадуючи вже кунаї, і мали більшу вражаючу силу. Какаші бачив, як зграя таких снарядів, розбившись бризками об камінь, залишила у ньому неглибокі відмітини. Якщо трапиться мішень пом’якше, — тіло ворога, наприклад, — поранення не уникнути, за правильного підходу, можливо, навіть смертельного.

Какаші посміхнувся під маскою. Знайшов.

— Додати б сюди чакру вітру, і від каменя нічого не залишиться, — розмірковуючи, промовив він і ледь не потрапив під дощ з водяних кунаїв. Дівчисько перелякалося і відреагувало моментально, без розбору напавши на неочікуваного непрошеного гостя, яким знову виявився він.

На цей раз вона була зібранішою, вже не звалилася у воду, більш того, не розвіяла техніку. 

— А, це ви, Какаші-сан…

Юме посміхалася, лише куточками губ, горда своїм досягненням, але ставший знову недовірливим погляд швидко відвела в сторону. Навряд чи вона не зрозуміла, що це він. Збентежилася? Хотіла перевірити його реакцію? Не хотіла, щоб він приходив ще хоч раз? Що?..

— Минулого разу ти була дружнішою, — флегматично промовив Какаші.

— Сюди не приходять. — Вона підійшла ближче, її рухи набули хижої плавності. І все-таки прямого погляду Юме уникала. — Ніколи. Тим більше частіше одного разу.

Це можна було розцінити і як погрозу.

Какаші, раптом, зрозумів, що саме могло її насторожити, і зсунув пов’язку на око. 

— Можливо, це через шарінґан. — Зовсім забув. — Він допомагає бачити більше. Зокрема, крізь ілюзії.

— Але ж ви не Учіха, чи не так? — Юме з цікавістю та викликом поглянула на нього, підтвердивши здогадку.

— Це подарунок.

Какаші спохмурнів і був вдячний, що дівчина більше не розпитувала. Здається, вона і справді обізнана значно краще, ніж хотілося б. На відміну від нього.

— Нічого не розкажеш?

Прозвучало досить неприязно, і Юме знову напружилася, ніби перед атакою.

Прокляті кошмари. Але це ж він прийшов до неї у сон, а не вона до нього. Якщо вірити її словам. Він би так само реагував на подібну інтонацію.

— Що б ви хотіли дізнатися? — тим не менш спокійно запитала вона.

Какаші постарався викрутитись з неприємної ситуації:

— Що-небудь на обмін… — сказав він, знову сівши на знайомий стовбур, і вирішив прояснити для себе здогадки щодо приналежності їх снів: — Наприклад, ти стверджуєш, що зараз я в твоєму сні. Але чому ти не можеш бути в моєму?

— Чому ж, можу. Але вам насправді хочеться, щоб ваші жахіття ожили, Какаші-сан?

— Все, що я бачу у своїх кошмарах, колись було насправді… — Він придавив важким поглядом.

Вражаюча обізнаність. Какаші раптом подумав, чи не вона ці кошмари дістає з глибин його підсвідомості?

— Нащо тоді переживати їх наново?

— Що ти знаєш про мої кошмари?

— Ми шинобі, — сумно сказала дівчина і теж присіла поряд, але на цей раз на траву. — Нізащо не повірю, що ви не втратили нікого з близьких, ни у мирний час, ні, тим більш, у Третій світовій війні, не бачили смертей чи не вбивали самі. Хоча я й молодша за вас і мене оберігала моя сім’я, але навіть мені досі сняться не найкольоровіші сни. Ми, все-таки, ще й люди…

Юме поглянула на нього знизу вгору, тепло посміхнувшись. Потім важко зітхнула і прилягла, підклавши руку під голову. Чи то її так виснажило тренування, чи ж вона просто любила дивится на зірки, що складалися у неймовірні сузір’я на цій стороні. Від її розкутості Какаші й сам трохи розслабився.

— Так сновидці здатні керувати гранями реальності? — Він вхопився за слова, що насправді привернули увагу.

— Скоріше, викривляти їх. Робити навколо себе острівець реальності у снах.

“Тому тут працюють техніки, тому привиди фантазій та спогадів оживають”, — додав подумки Какаші.

— Коли ви спите, то бачите образи з вашої підсвідомості і навіть взаємодієте з ними. Йдете за сном мимоволі, — тим часом продовжила дівчина. — Якщо ж свідомість прокинеться — як зараз — такий сон стане усвідомленим, ви розумієте, що насправді спите. Це дозволить впливати на те, що відбувається, причому іноді найнеймовірнішим способом. Адже ви зможете не ходити туди, куди не хочете. Знайти двері у глухій стіні, зістрибнути у прірву і не розбитися, розігнути ґрати, неначе вони резинові… І втекти. В такому сні ви зможете робити що завгодно, адже ви вже самі створюватимете правила. — Юме посміхнулася і зкосила на нього погляд. — Наприклад, що сніг бузкового кольору, на смак як персик, що на деревах ростуть слони, а ви вмієте літати.

Какаші гмикнув, відчувши, що знову посміхається, хоч лише одними куточками губ, уявивши її слова.

— Ну, або що вогонь не пече, а у воді ви можете дихати і нізащо не потонете.

Юме піднялася, але вже зовсім з іншим настроєм. Вона раптом застигла та посмурніла.

— Одначе сновидцям це недоступно.

“Сни — це грань реальності, в якій все може бути по-справжньому”, — згадав Какаші їхню попередню розмову.

— Навіть коли ми просто мимоволі йдемо за сновидінням, майже все по-справжньому, — підтвердила Юме.

Острівець реальності, що усюди переслідує сновидця.

— Отже, ніякого бузкового снігу? — ніби й справді засмутився, сказав Какаші.

Юме фиркнула і засміялася.

— Його можна створити. Що завгодно, на що вистачить гнучкості свідомості. І чакри. Я все ще намагаюся осягнути ці знання, — відповіла вона. — Ось ця галявина — моя межа. Тому так, поки що без нього.

Какаші кивнув. Напевно, з цих причин дівчина проводила його до певного місця минулого разу, не ризикуючи йти далі. Або за тією межею починався його сон, або ж якась проміжна зона, сповнена сюрпризів, в яку навіть вона не ризикувала сунутися. Він би не здивувавсь чомусь подібному. У будь-якому разі, саме там знаходилася її межа.

— Тебе немає кому навчити технікам сновидців?

— Моя мати… — почала дівчина, але раптом завагалася, закусивши губу. — Не будемо про неї, добре? — Трохи помовчавши, вона продовжила: — Мені доводиться робити власні помилки на цьому шляху, розриваючись між вивченням технік для однієї грані реальності — без хорошого учителя це непросто — і досліджувати іншу. Але дуже обережно, щоб нікому не нашкодити.

Ось іще одне підтвердження. Втручаючись в чужий сон, вона ризикувала принести з собою шматочок реальності і ненароком оживити дещо небезпечне. Чи могли її мандрівки чужими снами обернутися загрозою смерті? На що здатна вона, знаходячись у чужому сні?

Опустивши погляд, Какаші по її очах зрозумів, що дівчина чекала від нього відповіді або реакції. Але при цьому, здається, не задавала питань, хіба що він прослухав. Так і не дочекавшись, вона встала і пішла до води. Схоже, збиралася продовжити тренування.

І тут до нього дійшло:

— Ти хочеш, щоби я тебе вчив? — Він і сам встав з колоди та підійшов до дівчини.

— Той, хто знає тисячу технік?.. — Юме задумливо подивилася на зірки, приклавши пальця до губ. Її силует окреслила молочно-біла лінія місячного світла. — Ну, не знаю, досить заманливо.

Какаші посміхнувся, але дівчина могла побачити лише його поблажливий, трохи іронічний погляд.

Вона ще й жартує!

— Чесно кажучи, зовсім не тисячу, — уточнив він, — техніки сновидців мені напевно не відомі. Та й як наставник я не дуже. — Розповідати, що за пару місяців роботи інструктором генінів він відправив уже дві команди назад до Академії й так і не взяв собі учнів, не хотілося. — Одна справа — скопіювати техніку і навчитися її правильно використовувати. І зовсім інша — мати терпіння навчити когось.

— Я не прошу переставляти мені ноги. Ходити я вмію, — зухвало заявила Юме.

— Та невже?

Вона враз відчула загрозу, щойно Какаші взяв її за зап’ястя. Моментально напружилася, вколовши зосередженим поглядом.

— Прогуляємося?..

Какаші ледь встиг скласти знак протистояння, як годиться на початку спарингу, коли Юме змахнула рукою в сторону, звільняючись від захвату, нею ж відштовхнувши його руку, змушуючи відкритися. Та він встиг іншою долонею перехопити кулак, що цілився в його сонячне сплетіння. Погляд рішучий, настрій серьезний і дії як у справжньому бою, зі справжнім ворогом, без люб’язностей. Цікаво. Саме те, на що він сподівався.

Дівчина не розгубилася, вдарила знизу, та збити його з ніг теж не вийшло — Какаші підстрибнув. Юме ж, описавши коло ногою, атакувала знизу вгору. На щастя, швидкості реакції Какаші вистачило, щоб удар ногою у щелепу пройшов повз. Він схопив дівчину лівицею за щиколотку і якраз встиг закритися від удару іншою ногою у розвороті. Непогано, але дуже слабко. І повільно. Навіть без шарінґана він пречудово встигав реагувати на її атаки, але поки що не відповідав, бажаючи дізнатися, на що ще вона здатна. Якщо ця дівчина ворог, корисно вивчити її стиль бою та слабкі місця під час спарингу.

Юме метнулася до нього. Какаші, відступаючи, блокував декілька ударів-ляпасів руками: ліворуч, праворуч, потім — вниз — удар коліном в живіт, і відскочив назад. Вона також не стала затримуватися, збільшивши простір між ними, і вихопила кунай з кобури на правому стегні.

В дівчину тої ж миті полетіло кілька сюрикенів, і поки вона ухилялася, Какаші теж озброївся кунаєм. Якщо її сон підкоряється законам реальності, то тепер Юме ризикувала поранитись, а не тільки відбутися розірваним подолом плаття. Це було досить жорстоко, але знайти її в госпіталі значно легше, ніж шукати по всьому селищу. Якщо, звісно, вона й справді живе в Коносі.

Тоді вони вперше зійшлися у поєдинку. Какаші сам нав’язав його і в цілому був задоволений результатом. Її реакція викликала повагу, а гнучкість тіла дозволяла ухилятися і відповідати на його атаки. Однак Юме дуже швидко втомилася і одразу ж відлетіла в траву, щойно він перейшов у наступ. Какаші легко вів цей поєдинок, але не встиг відкоригувати траєкторію останнього удару, і дівчина, так невчасно відкрившись, влетіла в дерево, кашлянувши кров’ю. Він сподівався, що затріщала лише деревина, а не її ребра. Какаші не мав наміру скалічити дівчину, лише змусити звернутися до медиків. Все ж вони не вороги, а він дещо захопився і перестав стримуватися. Як з учнями. 

Какаші кинувся до неї — Юме важко дихала, вставши на карачки, і мотнула головою, втративши орієнтацію. Однак, схоже, це була омана, адже щойно він підійшов ближче, дівчина вивільнила стиснуту пружину свого тіла і атакувала знизу, відштовхнувшись від землі — Какаші ледь встиг закритися від удару ногами.

Юме в ту ж мить відскочила назад, ближче до води, і рвонула по дзеркалу озера. Какаші посміхнувся, звузивши очі: якщо вона думає, що зможе перемогти за допомогою своїх водяних технік, то дуже помиляється. Він метнувся слідом за нею, швидко порівнявшись. Місячна доріжка на поверхні перетворилася на суцільну білу стрічку, але Юме як і раніше програвала в швидкості. Для Чідорі чи Райкірі Какаші навчився рухатися надзвичайно швидко.

Дівчина, біжучи, взялася складати печатки, і Какаші притормозив, сколихнувши хвилю бризок. Від роя її водяних сенбонів, які він вже бачив, Хатаке закрився стіною з води і на мить втратив дівча з поля зору. Він очікував, що як тільки прибере перешкоду, Юме нападе, одначе її не було. Ні перед ним, ні вгорі, ні позаду… 

Знизу!

Чуття змусило Какаші відстрибнути, і завдяки цьому ухилитися від її атаки. Дівчисько вистрибнуло з води, ледь не опинившись у нього за спиною, і, розвернувшись у повітрі, сподівалося вдарити згори, ніби Ураган Конохи. 

Так, легенький вітерець… 

Какаші склав печатки так швидко, що дівчина навряд чи помітила. Вода навколо нього забулькотіла, і на поміч прийшов Водяний дракон. Юме скрикнула і майже ухилилася, техніка лише трохи зачепила її. Пролетівши по вже неспокійній поверхні озера, наче плаский камінчик, Юме підвелася на ноги, важко дихаючи, і витерла тонку цівку крові на підборідді. Дракон тим часом, ставши дибки, обрушився на неї стрімким водоспадом. Та Юме не навіть не здригнулася. Вона теж досить швидко склала печаті і зустріла свого супротивника скелею, що виринула з дна озера. Його дракон був переможений. Однак залишався сам Какаші, спостерігавший за нею здалеку, тому дівчина миттєво взялася складати інші печаті.

— Стихія води: Бурхливі хвилі! — прохрипіла вона і, склавши пальці разом, виплеснула струмінь, в який перетворилася її чакра. Та підштовхнула воду в озері, перетворивши безпечну водойму в штормове море; Какаші ледь встиг встежити, як Юме метнулася в сторону і повернулася на берег, застрибнувши на гілки найближчого дерева. Вона віддихалася та стривожено заозиралася, бо ж втратила Какаші з поля зору. Невже перелякалася за його самопочуття?

Емоційна та нестримана. Какаші залишалося лиш іще трохи почекати під землею. Щойно дівчина зістрибнула з гілки і пройшла вперед, вивчаючи поверхню води, він вхопив її за ногу, намагаючись затягнути в земляну пастку. Але тільки змок від бризок водяного клона.

Какаші подумки вилаявся і смикнув пов’язку. Скоріш за все Юме підмінила себе на клона саме в той момент, коли він закрився від неї водяною стіною. Своє місцезнаходження вона позначила, метнувши кунаї з вибуховими печатями із глибини лісу. Якби не техніка Заміни, на обличчі залишилися б сліди гару.

Дівча, тепер справжнє, тим часом побігло до озера. Її запасів чакри, схоже, не вистачало на складні об’ємні техніки, особливо після використання клона, і вона збиралася задіяти стихійні джерела. Що ж, якщо вона вирішила зіграти з вогнем, Какаші відповів їй Вогняною кулею, блокуючи підхід до води. Полум’я ледь не підпалило кінці її шарфа.

Його вогняну техніку Юме зустріла ще одним водяним потоком, котрий закрутила навколо вогняної кулі, діставшись-таки озера. Лише завдяки шарінґану Какаші побачив ту мить, коли водяна сфера проіснувала із замкненим вогнем всередині, перш ніж Юме ляснула в долоні, і водяна оболонка поглинула полум’я, перетворюючись на гарячу парову хмару. Дихнуло вологим жаром, і результат зіткнення їх технік осів над озером густим туманом, обличчя й одяг вкрили міленькі краплі. Декілька секунд панувала глуха тиша. Какаші раптом помітив як білувата димка потроху починає рухатися, насичуючись чакрою. Якщо це не пастка, то напевно Юме знала його місцезнаходження. Він зосередився на відчуттях, сподіваючись віднайти дівчину за її рухами і теж атакувати.

Одначе продовжити бій не довелося. Туман розсіявся, показавши і Юме в кількох метрах від нього на тій самій каменюці, що вона підняла з дна озера. Дівчині не вистачило сил закінчити з технікою. Вона важко дихала, але зрештою теж була задоволена їх неочікуваним поєдинком. Потім раптом насупилася і сердито крикнула, тупнувши ногою:

— Гей, так нечесно!

Какаші на мить оторопів, почувши рик в її голосі, а потім не зміг стримати тихий сміх: Юме знову докоряла за шарінґан. Безумовно, червоне око давало певну перевагу у поєдинку, але джонін відкрив його виключно для підстраховки. Тепер він розумів, що даремно: дівчисько ні разу його по-справжньому не дістало.

Рух позаду він більш відчув, ніж побачив, навіть шарінґаном  За мить до того, як відкрити очі, Какаші встиг подумати, що на нього накричав ще один клон дівчини, поки вона сама підлетіла з тилу. Запам’ятав тільки її очі кольору зеленого нефриту і обличчя з дивним малюнком на шкірі.

Будильник несамовито дзвенів, поки Какаші затуманеним поглядом оглянув кімнату. Він дійсно спав, але втома у всьому тілі та низький рівень чакри вказував на реальність поєдинку з дівчиною зі сну. А ще трохи саднила щелепа.

***

— Більше жодних поєдинків!

Дивовижно, але цього разу відшукати лісове озеро вдалося швидше. Можливо, тому, що Какаші заснув з думкою опинитися тут. Пейзаж зовсім не змінився, лише з води стирчала та сама брила. Схоже, вона стала частиною нового ландшафту.

Цього разу Юме розлючено кидала кунаї та сюрікени, пошматувавши стовбур дерева на друзки. Щось в неї не виходило, а страждав старенький ясень. На Какаші дівчина, здавалося, взагалі не звернула уваги, хоча стояв він зовсім поруч, за звичкою сховавши руки в кишені.

— А ще готовий визнати, що ходити ти вмієш.

Юме на хвильку розгубилася, не розуміючим поглядом витріщившись на нього.  Звичайно, пройшло близько двох тижнів з їх останньої зустрічі. Це почасти підтверджувало, що дівчина знаходилася у Коносі, оскільки він майже весь цей час провів за межами селища. Потім, здається, зрозуміла, що він мав на увазі, одначе ця подоба компліменту її не надихнула. Юме насупилася і, витягши зброю з дерева, знову повернулася на позицію.

— Який з цього зиск, якщо за межами цього триклятого місця нічого не змінюється, — вигукнула вона, супроводжуючи майже кожне слово новим кидком. Неуважним та недбалим — сюрікени раз за разом відскакували один від одного, дзвякаючи. 

Какаші зітхнув. Застій в тренуваннях, як не дивно, йому теж був відомий. Але у нього завжди поруч був друг, котрий із задоволенням міг допомогти з вирішенням цієї проблеми черговим змаганням. Навіть найбезглуздішим.

Він підійшов до неї і простяг руку, склавши знак перемир’я: вони що почали, що закінчили поєдинок не за правилами. Потрібно було це виправити. Юме здивовано поглянула, а потім ніяково посміхнулася, нарешті відволікшись від своїх невеселих роздумів.

— Тоді, якщо не брешеш, що теж проживаєш у Коносі, чому б нам не зустрітися не тільки уві сні?

Не те щоб Хатаке бажав взяти дівчину в учениці, але й справді, ходити одними і тими самими вулицями там, базікати про що завгодно тут, але досі бути знайомими лише поза очі… Він подумав, що весь цей час діяв саме як шинобі — намагався хитрістю вирахувати її, хоча можна було просто запитати.

— Не вийде, — буркнула Юме.

— Тому що ти брешеш? Насправді ти із, наприклад, селища Прихованого Туману чи країни Дощу, враховуючи твій талант до водяних технік?

— Тому що… — Юме знітилася, підбираючи слова. Вона уникала його погляду. — Просто це неможливо. Поки що. А може, й взагалі.

Дівчина знову повернулася за зброєю. Какаші повільно пішов за нею.

— А може, тому, — заговорив він, розділяючи слова з кожним кроком, — що ти за межами снів маєш інший вигляд? — З її реакції Хатаке зрозумів, что вгадав. Вона навіть завмерла, переставши витягувати кунаї з дерева. — Насправді ти противна бабця-зануда, котра лише виходить на поріг своєї хати, щоб нагримати на сусідських дітлахів чи котів, що кричать посеред ночі, любить лише свого маленького пухнастого песика на ім’я Фува, який хропе не гірше за неї саму, а також добре попоїсти під пляшечку саке?..

Тепер Юме засміялася. Дзвінко та заливчасто.

— Як ви вгадали?!

Він не відповів — їй не потрібна була відповідь. Сам же з подивом помітив, що, здається, пожартував. Какаші й раніше нечасто це робив, та майже завжди не надто вдало, а зараз з такою легкістю вимовив перше, що прийшло в голову, без остраху здатися надто несерйозним. Ніби ненадовго послабив захист та піддався емоціям. Хоча навіть жартами він перебрав варіанти, хто така Юме і як її можна знайти. Знову діяв як шинобі. І хоча в чомусь виявився правий: образ симпатичної стрункої молодої дівчини — така ж ілюзія, сон, як і її ім’я, та в глибині душі відчув полегшення, що помилився в своєму припущенні — Юме не скажена стара, що морочить голову просто від нудьги та капосності, просто тому, що вміє ходити чужими снами.

Вона ж не ворог?..

В інші ночі в рамках чесної гри Какаші погодився дати кілька порад щодо виконання технік. І Юме просто закидала запитаннями, натхненно обговорюючи все, що він їй розповідав. Вони креслили графіки на піску просто на березі озера в світлі великого паперового ліхтаря на жердині, що його дівчина невідомо звідки взяла, обговорювали траєкторії руху під час роботи зі зброєю, стилі бою, тактику, та й просто іноді базікали про погоду, улюблені місця в Коносі, про їжу та книги. Вона намагалася запам’ятати, розібратися та вникнути у його слова якнайшвидше, наче їй більше ні з ким було поговорити про те, що її дійсно хвилювало, але й з ним кожна розмова була такою, наче востаннє, хоча Какаші все частіше приходив на її галявину у пошуках прихистку від своїх кошмарів. Сердилася, коли до неї доходило повільніше, ніж вона хотіла. Він лише посміхався, дивлячись на її зосереджене обличчя під час спроб підлаштувати отриману інформацію під свої відчуття. Йому подобався настільки серйозний та відповідальний підхід.

Іноді він приходив на безлюдну галявину і, лише поблукавши навколо, знаходив Юме на іншому боці озера біля скель, де вона відпрацьовувала прийоми. Погризений техніками камінь доводив, що часу дівчина не гаяла.

Тому Какаші, в черговий раз опинившись наодинці, вирішив не бентежити її своєю присутністю і спокійно дочекатися на березі. До слуху доносився слабкий гуркіт та удари, викриваючи, де саме сьогодні тренувалася дівчина. Він посміхнувся і, присівши біля дерева, прислухався до інших звуків. Десь у глухій далечині ухкала нічна пташка, поодалік дзвенів струмок, у прохолодній траві цвіркотіли комахи, а вітер потихеньку перебирав крони дерев, шурхіт листя дозволяв відчути величність густого лісу, та заспокоював, бо ж у такому величезному просторі навряд чи жахіття здатні знайти його.

Тому Какаші лише на мить прикрив очі, щоби краще розчути всі ті звуки, а отямився від обережного дотику до свого плеча. Секунду оцінював обстановку.

— Доброго ранку, — посміхаючись, сказала Юме. Вона сиділа поряд ідеально рівно, підігнувши ноги. Плаття запорошене пилюкою, кінці шарфа розідрані, наче звірячими кігтями, на коліні та стегні, що виднілися у розрізі плаття, садна. Зморена, брудна, з розкуйовдженим волоссям, але задоволена.

— Доброго… — Какаші роззирнувся. На жаль, визначити по небу, скільки часу минуло, було неможливо — місяць тут ніколи не змінював свого положення, ніби намальований, як і лінія горизонту, по якій не визначити сторону світу. — Ранку? — здивувався він.

Юме кивнула.

— Схоже, я заснув. Хіба так буває?

— Звичайно. Це ж сон.

Хатаке неохоче підвівся, розім’явши поднялся, помассировав закляклу шию. Якщо вже ранок, йому час. Юме, як і зазвичай, пішла його провести.

— Так, але це твій сон.

Здивувало його не тільки це. Какаші навіть не помітив, як заснув. В розбудила його Юме, а не черговий кошмар.

— Звичайний сон відновлює сили і тіла, і розуму. Усвідомлений, котрий дозволяє прийти сюди, використовує свідомість. Зараз відпочиває тільки тіло, — пояснила вона, сонно мружачись. — Та розум теж потребує відпочинку, тому не має значення, де ви заснете, це буде той самий сон. Відпочинок для свідомості.

Какаші насупився. Його розум навряд чи відпочивав раніше через постійні кошмари.

— Головне — не спати у свідомості ворога, — засміялася дівчина, та навряд чи це було жартом, скоріше, застереженням.

Какаші сподівався, це не натяк на погрози. Звичка читати поміж рядків зараз була дуже недоречною.

— Якщо для сновидця всі сни реальні, то як ти рятуєшся від кошмарів? — запитав він. Якщо Юме виявиться його ворогом, Какаші все одно отримає користь з їх посиденьок. Хоча б для себе. — Невже твоя свідомість ніколи не спить?

— Коли стає небезпечно, сновидець йде до ось такого захищеного місця і може трохи відпочити. Воно нейтральне. Тут немає снів, але немає і кошмарів.

— Схоже, тут я зможу виспатися, — невесело буркнув Какаші, знову змусивши дівчину посміхнутися.

Вона повільно йшла поруч, схрестивши пальці в замок й покірно опустивши погляд.

— Тільки розвидняється. У вас ще є час.

— Звідки ти знаєш, котра година?

— Це щось на кшталт нашої особливості, — знизала плечима Юме, — добре налаштований внутрішній годинник.

Вона непомітно позіїнула у кулачок і мерзлякувато повела плечима від нічної прохолоди.

— Тобто ти не можеш проспати?

— Ще й як можу! — засміялася дівчина. — Особливо якщо засиджуся тут. Все-таки моя чакра теж має відновитися.

Але поки що тут засидівся він. А вона надто ввічлива.

Після цієї розмови на галявині поступово і якось непомітно окрім ліхтаря з’явилися сувої з книжками і декілька ковдр. Юме іноді в них куталася під час їх розмов або коли читала. А потім нечутно йшла на іншу сторону озера, думаючи, що він спить.  Зрештою, він і справді, бувало, дрімав, поки вона розмірковувала у тиші чи працювала над контролем чакри. Юме дозволяла користуватися її безпечним місцем в обмін на поради. А йому віддавалися теплом ці її обережні, навіть ніжні, дотики до плеча, від яких він спокійно прокидався, завжди дбайливо вкритий ковдрою, а не підскакував, як від жахіття, заливаючись холодним потом, не в змозі заспокоїти шалений стук серця.

З часом Хатаке помітив, що дівчині все краще даються дзюцу, вона стала швидшою та витривалішою, у рухах з’явилося більше впевненості, а в ударах — сили. Останнє він іноді відчував на собі, коли дівчиську вдавалося вмовити його на короткий спаринг.

Але дещо їй вдавалося гірше. Наприклад, від вогняної техніки вона просто закашлялася, наче той дракон, що подавився власним полум’ям. Для технік блискавки їй не вистачало швидкості. Техніки вітру відбирали надто багато сил і швидко розпадалися. Та й з простими дзюцу Юме іноді мала труднощі.

— Хто тебе вчив? — одного разу запитав Какаші. Вона знітилася. Тому довелося пояснити: — Всі твої знання якісь хаотичні. Ти багато чого вмієш, розповідаєш мені про тонкощі світу снів, але в той самий час запитуєш іноді про досить прості речі.

Дівчина зітхнула і відвела погляд на ліхтар, навколо якого крутилася ціла зграйка комах. Її профіль осяявся теплим помаранчевим світлом.

— Батько. Він навчив мене основам. Практично всьому, що я вмію. — Юме замріяно посміхнулася під дією спогадів. — Він показував мені свої техніки, зокрема, сумісні, разом з товаришами техніки Призову. Але коли я думаю про ці грані майстерності ніндзя, мені стає не по собі. Я ще стільки не знаю.

— В тебе ще все попереду.

— Мені вже дев’ятнадцять! — перебила Юме і скривилася, ніби сказала, що їй вісімдесят чотири… мінімум. — Я втрачаю час.

Какаші звернув увагу, що дещо помилився з її віком, і щоб відволікти дівчину від цих роздумів, повернув розмову до попередньої теми:

— Ти говориш, батько працював у парі з призовом… Кого він викликав?

— Це більше не має значення, — відмахнулася Юме. — Контракт загубився після його смерті. А я побоююся використовувати техніку навмання.

— Це правильно. Але є вірогідність викликати тих самих тварин, якщо хтось вже з твоїх рідних уклав угоду.

— Я все одно не розумію, як працюють сумісні техники. Точніше, розумію, але… Тут я завжди одна.

Вранці Какаші сварив себе за необачність. Тренування з Юме, при тому, що він взагалі не планував її чому-небудь навчати, знову змусило почуватися розбитим та знесиленим вже після пробудження. Але в той момент він відчув дивне піднесення. Зі здібними учнями завжди легше: вони швидко вхоплюють і вміють використати щойно отримані знання; але й важче, адже дівчину цікавили більш складні техніки і комбінації, запитання, на які у нього не завжди були однозначні відповіді. І все-таки тепер він був не просто людиною, що володіє багатьма дзюцу, а саме наставником, здатним передати ці знання.

А іноді і самому помічати нові грані знайомих технік.

— Будь ласка, ще раз!

Юме вже повністю змокла і важко дихала, але з упертим завзяттям продовжувала. Вона знову склала печатки, піднявши у повітря невелику хмарку крапель. Какаші мав пропустити через цю воду свою райчакру, створивши об’ємну електричну сітку заряджених крапель. І разом направити на скелю, що темною брилою стирчала з води. Для цього дівчина ставала на одне коліно перед Какаші, щоб він теж бачив її частину техніки. Хоча це було необов’язково, він був на голову вищий за неї. Напевно, ця позиція додавала впевненості та стійкості. Але поки що — ось вже декілька ночей — не вдавалося навіть об’єднати їх стихії. То Юме зашвидко відправить краплі у політ, то білий розчерк його чакри полетить в далечінь, так і не знайшовши цілі.

Ідея створити сумісну з Какаші техніку просто заполонила її розум, і на деякий час Юме перестала запитувати про інші ніндзюцу, зброю, призови та печаті. Останні цікавили її особливо сильно, та Какаші не міг розповісти їй все, що вона хотіла почути. Однак перспектива витратити весь той невеликий об’єм чакри, що він мав, теж не радувала.

— Послухай, для сумісних технік необхідна синхронізація. Зарядити твій дощ моєю чакрою можливо лише тоді, коли ми будемо діяти одночасно. Скоріш за все ми просто недостатньо знаємо один одного щоб відчути момент.

— Відчути?..

Дівчина замислилася. Хмара з води з плескотом обрушилася назад до озера. Юме підвелася на ноги, продовжуючи дивитися в далечінь.

Про що вона зараз думала?.. Хоч і не вперше вони зустрічалися на її галявині, острівці спокою у морі його поганих снів, — Какаші помітив, що відтоді спав краще і, за виключенням подібних тренувань, почувався відпочившим, — та він навряд чи достатньо добре взнав Юме. Адже навіть не був впевнений, чи це її справжнє ім’я.

— Не хвилюйся, складніші техніки завжди потребують більше часу.

Он поклав долоню на її плече, підбадьорюючи, та дівчина ледь здригнулася. Поринула в роздуми надто сильно або ж… якось намагалася зрозуміти, про що він торочив?

— Можливо, у нас не так багато спільного.

— Спільного… — знову повторила вона і розвернулася до нього обличчям, піймавши долоню, що зісковзнула з її плеча. Довго дивилася на їх руки, потім трохи сміливіше провела пальцями по внутрішній стороні долоні у напіврукавичці, ледь-ледь торкнувшись шкіри.

Какаші не став збивати її настрій, вміймавши себе на думці, що йому подобається цей дотик. Він кардинально відрізнявся від ударів та стусанів під час спарингів, відрізнявся від дотиків до неї, коли він коригував позиції для проведення технік та їх траєкторій. В цей момент Юме мала особливо привабливий вигляд: зосереджене обличчя, кулачок, притиснутий до губ, трохи відчужений замислений погляд. Зараз вона подумки була не тут, хоч навіть це місце було несправжнім. Какаші ледь стримався від дотику у відповідь. Спочатку до її руки, до волосся, сріблястого від місячного світла та крапель, до її щоки…

Відчувши його погляд, Юме підняла очі, заставши Какаші зненацька.

— Будь ласка, ще раз, — стримано посміхнулася дівчина, змусивши відвести погляд.

Втім — Какаші полегшено зітхнув — замислившись над виконанням техніки, вона, здається, не помітила його пильного погляду.

— Але це востаннє на сьогодні, — тільки й відповів він, на що Юме кивнула, погоджуючись. В її погляді була впевненість.

Техніка Зарядженого дощу вийшла трохи краще, ніж ідеально, Какаші ледь не свиснув від подиву: брила у воді враз вкрилася сіткою з мілких вибоїн, а за грозовим скреготом пролунав радісний крик Юме. Вона, неначе маленька дівчинка, у котрої вперше вийшла найпростіша техніка, засміялася, підстрибуючи і плескаючи в долоні. Кумедна. А він навіть не відчув зусиль. Неначе вони вже не вперше працюють разом так злагоджено. Що ж їй допомогло налаштуватись? Або йому?..

— Здається, вранці мені буде знов несолодко, — підсумував Какаші, почухавши потилицю.

У відповідь Юме вирівнялась і низько вклонилася.

— Вельми вдячна, Какаші… сенсею? — Дівчина кинула грайливим оком з-під чубчика, не приховуючи посмішку. — Не смію вас більше затримувати.

— Вже ранок?

Звикши, що Юме проганяє його зі своєї галявини з першими променями сонця, Какаші припустив, що ось-ось продзвенить будильник.

Дівчина прислухалася до своїх відчуттів і відповіла, йдучи до стежки, якою він зазвичай приходив:

— Ні, до світанку ще кілька годин. Я проведу.

Він не став відмовлятися, навіть навпаки, запропонував взяти його попід руку, щоби прогулятися до межі її острівця реальності. Юме трохи хитало від втоми.

— Сподіваюся, нам не доведеться воювати, — сказав він трохи згодом.

Думка, що, можливо, він сповнився симпатії до ворога, не полишала, і нарешті склалася в слова.

— Ми шинобі, — трохи сумно зазначила Юме, — те, що ми існуємо, передбачає, що будемо воювати.

— Я маю на увазі, по різні боки…

Юме здивовано подивилася на нього.

— Звісно ні! Нащо тоді ми щойно створили сумісну техніку?

— Нам лише одного разу вдалося. Думаєш, вийде знову?

— Все-таки у нас трохи більше спільного, ніж може затися, — загадково посміхнулася дівчина, відпустивши його руку.

Хоч вони і шли поволі, та галявина не була безкінечною, як це зазвичай буває у снах.

— І що ж? Цей сон?

Дівчина засміялася і, засоромившись, відвела погляд, заклавши пасмо волосся за вухо, але не відповіла.

— Зараз це все ще мій сон, — промовила вона.

— Звідки мені знати?

— У своєму сні можна робити все що завгодно.

Лише в усвідомленому, так, вона розповідала. Але сон сновидця відрізняється від сну звичайної людини.

— Абсолютно? — недовірливо зіщулився Какаші.

— Абсолютно.

Юме навіть не встигла договорити, як він раптово поцілував її.

Що завгодно, для надійності — дещо нелогічне, що він ніколи не дозволив би собі у реальності.

Дівчина зашарілася, але не закричала, не обізвала збочинцем, не відштовхнула і не чинила супротиву. І хоча їх губи все ще розділяла тканина його маски, цей дотик здавався цілком відчутним, справжнім.

— Бачиш?.. — Він з посмішкою подивився в її широко розкриті зелені очі. — Зміг би я зробити це абсолютно безкарно, якщо це твій сон?

Дівчина не відразу знайшла відповідь. Але потім знову загадково посміхнулася, відступивши назад.

— Якщо я дозволю, — промовила вона, і незабаром її силует загубився серед тіней на її галявині.

***

Какаші прокинувся від стуку у двері. Як і думав, вже втомлений, ніби пів ночі читав книжку, але в той же час задоволений своїм сном. З ним теж зараз відбувалося дещо, гідне якоїсь книжки. Звичайно, бажання стати письменником геройсько-любовних романів, повторивши шлях свого вчителя, в нього не виникло, особливо у таку рань.

Втім, Какаші виявив, що «рань» закінчилася пару годин тому, і він страшенно запізнювався. На нього чекала місія безпосередньо від Хокаґе, з якою, за його словами, він міг впоратися значно краще за інших. Какаші зітхнув. На сніданок зовсім не лишилося часу, враховуючи, що він витратить його на свого неочікуваного гостя.

Однак за дверима джоніна чекав лише пакунок. Велике бенто з рису та риби з овочами і данґо на десерт стали приємною несподіванкою. У записці було лише одне слово: «Дякую».

Залишки сну наче рукою зняло. Какаші уважно роздивився околиці, та поблизу нікого не було.

Паккун довго обнюхував коробку, пакет і тяг носом повітря, чхнув, але так нічого і не знайшов. Він наздогнав Какаші неподалік офісу Хокаґе, повідомивши, що запахів було надто багато, та за жоден не вчепитися, а ті, що зміг визначити, вели внікуди.