Розділ 6. Ворог

Каімін Хіруне, підозрювана у вбивстві чотирьох шинобі, формально — куноічі-втікачка, імовірно переховувалася в одному з селищ на кордоні країн Вогню та Дощу. Саме у тих місцях Какаші знайшов загиблих під час однієї зі своїх останніх місій, перед тим як приміряти роль наставника генінів. Та завданням Хатаке було лише відшукати її і, якщо вийде, зібрати докази її причетності, хоч втікачі, згідно з правилами, мають бути ліквідовані без виключень. Це, напевно, вся інформація, яку повідомив Сандайме. Какаші цього було недостатньо: завірянь, що його вміння чудово підходять для цієї місії, і довіра, як до члена АНБУ у минулому, який здатен впоратися із завданням цілком таємно. Якщо вона самотужки здолала трьох чунінів та джоніна, то як він, так само самотужки, зможе протистояти її технікам, коли місія звичайного пошуку обернеться зіткненням? В абсолютну безконтактність Какаші не вірив. Якими техніками вона володіла? Інформація в досьє була неповною. Лише ім’я, дата народження, старе фото і такі ж дані фізичних параметрів. 

Буде нелегко.

Архівні записи трохи доповнили картину. Какаші з’ясував, що жінка була далекою родичкою клану Курама, майстрів ґендзюцу, що проживали на території селища. Родина Каімін, завдяки її здібностям, займалася розробкою технік на основі ґендзюцу, однак було зазначено, що ці дослідження виявилися марними. А під час нападу К’юбі і увесь рід, і їхні напрацювання були знищені.

Какаші здивувався. Безумовно, його шарінґан здатен бачити крізь ілюзії, та чи не краще було б відправити на цю місію шинобі, більш досвідченого саме в техніках ґендзюцу? 

Хатаке, задумавшись, брів коридорами бібліотеки Конохи з архіва, засунувши руки у кишені штанів. Якщо вірити Юме, що сни теж трохи схожі на ґендзюцу, то цілком можливо, що саме за допомогою змінених технік ілюзій своєї сім’ї Хіруне покінчила із розвідгрупою поки ті спали. Він, на відміну від загиблих шинобі, з допомогою шарінґана був спроможний відрізнити ілюзії, реальність і сон, а завдяки знайомству з дівчиною знав кілька хитрощів, як взаємодіяти уві сні за спроби нападу.

Можливо, Третій правий, він насправді здатен непогано впоратися з цим завданням.

Та дещо все одно не давало Хатаке спокою. Какаші ніяк не міг позбутися думки, що образ Каімін Хіруне йому знайомий: невисока, худорлява, зі світло-коричневим волоссям, кольору какао, зі стирчащими у різні боки пасмами, що охоплюють вузьке обличчя, досить симпатичне, якщо не зважати на гострий пронизливий погляд темних очей. Але Какаші відкинув подібні думки — зараз молодій дівчині на фото мало б бути трохи за сорок.

А образ, що згадувався, весь час вислизав, ніби привидівся. 

Какаші зупинився і сконцентрувався, закривши очі. Він має згадати.

Видіння. Сни. Юме. Довге волосся, але темніше, ніж у дівчини, подібна зачіска. Темно-бордове хаорі, як і одяг молодої Каімін Хіруне. Ліс, ніч і смерть. Образи нарешті зібралися воєдино, змусивши Какаші здригнутися. Сон, в якому він погнався за примарою, напевно, вбивцею тієї самої розвідгрупи, Какаші майже забув, хоча той і був незвичним: саме тоді він вперше зустрів Юме. Невисока худорлява статура, довге світло-коричневе волосся, кольору какао, і бордове хаорі — все, що зміг дістати із своєї пам’яті джонін. Це дійсно могла бути куноічі-втікачка, яку він мав знайти. І пошуки варто було починати з того місця, де він знайшов загиблих.

Какаші кивнув своїм думкам і раптом усвідомив, що вже деякий час стоїть біля входу у читальний зал. За дальнім столом, серед навали сувоїв та книг він помітив знайому світло-сіру куртку.

Карі, обклавшись підручниками, за звичкою спала під капюшоном, обірвавши конспект з управління стихією чакри на пів слові. Це при тому, що і з найпростішими дзюцу вона явно мала проблеми — навіть зі звичайним контролем чакри. Також серед книг з історії з інформацією про видатних шинобі селища і їх найкращих техніках лежали сувої з працями зі створення печатей. Вона, бува, не ночувала тут? 

Здавалося, дівча або щось шукає, або намагається охопити одразу все, що стосувалося дзюцу, не маючи, власне, уявлення, що їй потрібно і що насправді може виявитися корисним. Адже зовсім не знає себе. Хоча, можливо, саме його останнє випробування змусило взятися за розум і добре підготуватися, щоб більше не осоромитися після наступного випускного екзамена. Хотілося в це вірити. Хлопців, братів Йорой, він взагалі не бачив з того самого часу.

Какаші взяв один з журналів і почав листати. Не тому, що там була корисна для нього інформація, але так думалося трохи краще, адже свою книжку він залишив вдома.

Ніби відчувши його присутність, Карі сонно застогнала і поворушилася. Піднялася зі столу, потираючи очі, і позіхнула під маскою. Потім невдоволено почала терти долоні, вимазані чорнилами.

— Знаєш, — не втримався Какаші, від чого дівча здригнулося і застигло, — перш ніж намагатися осягнути управління природою чакри, було б непогано засвоїти хоча б управління її формою. Але в твоєму випадку — взагалі, її контроль.

Варто було б визнати, що дзюцу Кам’яного болота їй одного разу вдалося, що свідчило про деякі здібності до стихії землі та знання. Та цього явно недостатньо.

— Какаші-сенсею, а ви що тут робите? — запитала вона охриплим після сну голосом. Його зауваження, здається, пропустила повз вуха.

— Готуюся до місії.

— Теж прогуляли пару уроків в Академії? — захихотіла Карі, але тепер була черга Какаші не зважити на грубість.

Журнал у його руках виявився атласом призовів. Загальна інформація про техніку та тварин-помічників шинобі супроводжувалася зображеннями найвідоміших з них та їх напарників. Легендарним саннінам був присвячений цілий розділ, кожному. Какаші посміхнувся, дивляшись на широку посмішку Джирайї-сама. Він, здається, не умів бути серйозним, щойно бачив камеру. Було там кілька слів і про нього та про його нінкен. Какаші лестило та було трохи ніяково знайти себе на сторінках посібника. Перелиставши до кінця, він наштовхнувся на ще одне цікаве фото. І у голові ніби клацнуло. Єдина людина, що встановила зв’язок зі Стихійною зграєю — окамі, що володіють елементарною чакрою та вважаються давно зниклими. Хісуі Кенґо, чоловік з довгим світлим волоссям, зібраним на потилиці у хвіст, дивився зі сторінки атласу зеленими очима. Какаші швиденько продивився замітки про нього, щоби впевнитись, що його підозри не безпідставні. Тепер він знав, мабуть, трохи більше.

Наприклад, трохи більше про сім’ю “просто Юме”, котра була вже надто схожа на батька.

— Так-так, щось типу того… — Відчужено відповівши учениці, Какаші швидко пішов до виходу. — Мені час.

Однак в архіві не знайшлося ані слова про Хісуі Юме. Кенґо-сан справді був вказаний як єдиний, хто використовував призов вовків, що, власне, і складало його основну силу. Це пояснювало слова дівчини про втрачений контракт. Але, що вразило Какаші найбільше, у графі родинних зв’язків Кенґо-сана був вказаний син на ім’я Акуму, а не дочка, і дружина.

Каімін Хіруне.

Какаші насупився. Йому здавалося, що він щось зрозумів, та теперь картина знов не складалася. Найвірогідніше, жінка дезертирувала вже після смерті чоловіка, а зараз чи не була Юме, так схожа на свого батька зовнішністю, такою ж зловмисницею, що щось винюхує у самого Какаші про селище під керівництвом матері, яка навчила її своїх технік? І куди подівся син Кенґо-сана? Що з ним трапилось? Якщо він брат Юме, чому про неї самої ніде немає ані слова, а вона ніколи про нього не згадувала? Чи не ховається під маскою симпатичної дев’ятнадцятирічної дівчини сама Хіруне? Жарт про песика Фуву та немолоду вже Юме, що насмішив дівчину, на мить злякав своєю вірогідністю. 

Джонін подумки подякував усім архівним працівникам Конохи, які так скрупульозно збирали інформацію про кожного шинобі селища. Про Хісуі Акуму теж було кілька записів. Обдарований хлопчик, що закінчив Академію в сім, тим не менш, зміг стати лише геніном. Більше інформації не було, навіть фото.

Дивно, Акуму був всього лиш на пару років молодшим за Хатаке, але він його не пам’ятав. Нехай до того часу Какаші вже закінчив Академію, але так чи інак міг бачитися з хлопцем, адже і Рін, і Обіто, з якими Какаші підтримував зв’язок, ще навчалися. Тому, витративши майже увесь день на вивчення документів, він вирушив на пошуки однокласників Хісуі Акуму. З тих, хто зараз знаходився у селищі.

Хаяте був на побаченні, хоч вони з Юґао і намагалися це заперечувати. Ну просто як Асума з Куренай… Давно не секрет, що вони разом, принаймні для нього. Тому з поваги Какаші постарався недовго розпитувати, тим більше, що він, здається, знову нездужав. Інформації, на жаль, було також мінімум. Анко, хоч і була дещо молодшою, але пронозлива та товариська за своєю натурою, вона могла щось знати. Проте Какаші почув більше про її однокласників, ніж про старших, серед яких міг бути Акуму. А ось гаманець полегшав на дві порції данґо. І це, Какаші вважав, йому дуже пощастило. Останньою надією був голова відділу допитів, до якого заходити без нагальної потреби зовсім не хотілося, та застати Моріно Ібікі за межами його обителі було практично неможливо. Жив він там, чи що?..

— Ібікі-сан… Я можу попросити про дещо?

— Когось потрібно допитати?

Джонін ретельно витирав руки рушником. Повітря було пронизане різким запахом антисептика. Не хотілося знати, він відмивав пошрамовані руки після вдалого допиту, зважаючи на його піднесений настрій, або навпаки, готувався, як хірург — до операції, не приховуючи нетерпіння.

— Та ні, я поки що сам збираю інформацію. Хісуі Акуму. Він випустився разом з тобою з Академії. Може, пам’ятаєш його?

Голова відділу тортур та допитів АНБУ задумався. Кілька разів повторив ім’я, ніби катаючи на язиці та співставляючи зі спогадами.

— Був, здається, один. — Ібікі скривився, натягуючи рукавички. — Дрібний здохляк. Довге світле волосся, завжди пом’ятий одяг і сонний вигляд. Слизький тип, — підсумував він.

Какаші кивнув. Поруч з Ібікі будь-хто мав вигляд дрібного здохляка. Зрозуміліше не стало.

— Та його, здається, побоювалися. Згадав: якось він погрожував хлопцям, що прийде до них у кошмарах, якщо вони щось там для нього не зроблять. Шмаркачі задрипані, — гаркнув джонін, — ледь не ридали.

— А якщо він насправді щось таке вмів?..

— Не знаю. Якби вмів, був би непоганим дізнавачем, — криво всміхнувся Моріно. — Але мені тоді було всього десять. А йому, здається, і того менше. Хто знає, яким би він виріс. Але у будь-якому разі, наскільки я пам’ятаю, вся їх сімейка згоріла у пожежі.

Какаші подякував за інформацію. Девчому вона співпадала з тим, що Хатаке дізнався. Однак, якщо Третій доручив йому знайти дружину Хісуі Кенґо, отже існував серйозний привід сумніватися в правдивості даних з архіву. І тому, що знав Моріно.

 

***

Юме була рада його бачити. Дівчина засяяла, щойно він з’явився на галявині.

— Какаші-сенсей! — Вона скочила на ноги, кинувши свої справи, чим би не займалася на березі. — Я хвилювалася, що ви більше не прийдете після таких тренувань.

— Не страшно. Я відчував, що це буде корисно нам обом.

Тут вона нарешті усвідомила, в якому настрої він прийшов, і іскри радості одразу ж згасли в очах. Він і не приховував, що мав намір серйозно поговорити.

— Щось трапилося?

Юме простежила, як він, не поспішаючи, сів на той самий повалений стовбур, ставший для них і учнівською партою, і лавкою для відпочинку та балачок ні про що, і тепер — кабінетом для непростих розмов.

— Обмін?

Какаші все іще намагався згладити різкість своєї поведінки. Даремно. Здається, навіть навпаки вийшло. Ніби він нагадав умову, за якої був готовий співпрацювати. Однак він не став щось вигадувати і виводити розмову навідними питаннями в потрібне русло, вирішивши, що чесний обмін передбачає чесні запитання.

— Ти часто згадуєш батька, з теплом у голосі, але практично ніколи не говориш про матір…

Обличчя Юме стало настороженим, а руки мимоволі схрестилися на грудях. Посмішка зчезла.

— Розкажи про неї. Будь ласка, — після короткої заминки додав він. Все-таки це не допит, а лише розмова.

— Мета запитання? — Юме більше не була схожа на наївну ученицю. Зібрана, стримана, зведена пружина.

— Селище має намір встановити з нею контакт, — Какаші ухилився від прямої відповіді. Варіант, що перед ним насправді сама Хіруне, він ще не відкинув.

— Селище… — гмикнула Юме.

Потім трохи розслабилася і теж сіла, знову на траву, підігнувши коліна під підборіддя. Її згорблена фігура красномовно натякала, наскільки їй неприємна ця тема, та обумовлений близько трьох місяців назад обмін зобов’язував відповідати.

— Отже, Третій все-таки віддав наказ вбити її, — сумно посміхнулася дівчина.

— Ну чому одразу «вбити»? — сторопів Какаші, хоча сам розумів, що це можливий варіант. Подумки відмітив, що її це не здивувало.

— Ну, не знаю, — знизала плечима Юме, — мабуть, тому, що нукенінів усувають…

Какаші зважив на єхидну інтонацію, та направлена вона була, здається, не на нього.

— А вона нукенін? — обережно запитав він, намагаючись заглянути їй в обличчя, але безуспішно.

Юме раптом зітхнула і втупилася в одну точку туманним поглядом.

— Нукенін — це шинобі, що залишає Приховане селище з власної волі та бажання, не маючи на це дозволу у вигляді місії або доручення Каґе, а також без відома останнього, — почала вона монотонний витяг з підручника, майже дословно. — Піддається розшуку, переслідуванню з метою повернення в межі Прихованого селища для подальшого встановлення ступеня тяжкості провини, суду та ув’язнення, або страти, якщо вищезгадані дії неможливі з будь-якої причини, задля уникнення розголошення таємниць Прихованого селища та/або технік, особливо високорангових кланових та/або унікальних, а також відомостей, що несуть загрозу Прихованому селищу, пряму чи опосередковану. Тіло нукеніна піддається негайному знищенню або поверненню в Приховане селище для тих же цілей. Пошук нукенінів здійснюється спеціалізованими загонами АНБУ, висококваліфікованими загонами джонінів або оінінами. — Вона на мить перервалася, наче закрила книжку. — Какаші-сенсею, ви до якої категорії відноситесь? — Дівчина поглянула на нього ледь посміхнувшись.

— Мабуть, до всіх, окрім останньої, — посмурнів він.

— Отож, — видихнула Юме, підтверджуючи, що її припущення виявилося вірним. І що вона напевно знає, хто такі нукеніни, а мати підходить під цей опис.

Юме знову поглянула на Какаші:

— Успіхів у пошуках. Я гадки не маю, де вона може бути зараз. Наші шляхи давно розійшлися. Навіть коли я була з нею, — трохи згодом додала дівчина тихо.

— Чому?

— Ой, та чи не все одно? — вигукнула вона, схопившись на ноги. Міцно вхопилася за край шарфу, придушуючи злість.

Потім щось надумала і знову різко і прямо запитала, з викликом подивившись на Какаші:

— Обмін?.. Скажіть, як давно ви отримали цей наказ? І в чому він полягає? Через мене встановити контакт з моєю матір’ю? Зі мною? Дізнатися про силу моїх здібностей і чи не спалю я пів селища уві сні?..

Какаші навіть сторопів від цих запитань, поки Юме продовжувала бурмотіти:

— Так і знала, що все не просто так. Адже сюди не приходять. Тим більш частіше одного разу… 

Обмін також обумовлював чесні відповіді.

— Загинули люди. Четверо шинобі. Уві сні. Твоя мати під підозрою. Наказ знайти її я отримав лише сьогодні. Навіть не знав, з чого почати, якби не ти, — згодом додав він.

Дівчина обдумала почуте і повільно кивнула. На мить йому здалося, що Юме стало ніяково за свою реакцію.

— А я? Теж під підозрою?

— Ти ж не ходиш чужими снами, вірно? — замислившись, сказав Какаші.

Це було навіть не запитання. Він пам’ятав острах дівчини подорожувати чужими снами, щоб не зашкодити, а також образ, що він бачив уві сні біля загиблих.

— Чому тобі так важливо знати, коли саме селище вирішило відшукати її?

— Стало цікаво, хто до кого влізти в душу намагався. — Юме криво посміхнулася. — Ви відпрацювали як справжній сновидець.

— Ти намагалася втертися до мене в довіру? — Какаші також недобро зіщулився.

— Це ви прийшли у мій сон. А мені лише захотілося взнати вас краще.

— І мені. Це одна з причин, чому я запитую про твою матір. Вона ж теж сновидець.

Дівчина вже не виглядала сердитою та знервованою, скоріш, глибоко у душі переживала власне нещастя.

— У нашій родині всі сновидці, — тихо промовила вона. — Навіть у батька були якісь здібності до маніпуляцій зі свідомістю. Кров клану Яманака як-не-як, у якомусь поколінні…

— Усі у вашій родині… — повторив Какаші. — І брат?

Він помітив, як погляд Юме заметався в пошуках відповіді. Какаші підійшов надто близько. Тепер він сам відчував, що використав останній шанс говорити з нею відверто. Як вона, коли розпитувала про техніки. А тому задав ще одне запитання:

— Що насправді з ним сталося?

Юме завмерла, поглянувши на нього заскленілими очима. Какаші зрозумів, що дістався болючого місця і своїм запитанням щойно вдарив по ньому. Значно сильніше, ніж очікував. І подумки приготувався оборонятися. Юме могла здову дати по щелепі або знести яким-небудь ніндзюцу, про яке він не в курсі… Та й просто накричати за нетактовність і розплакатися.

Але дівчина вчинила інакше. Вона швидко склала печатку. Пробудження було настільки раптовим і болючим, неначе Какаші забарився на порозі і отримав по лобі дверима, що щойно зачинилися.

Можливо, назавжди.

 

***

Заснути більше не виходило. Какаші довго лежав, обдумуючи почуте. Все ж таки версія, що під маскою Юме ховалася Каімін Хіруне, виявилась помилковою. Можна було видихнути з полегшенням щодо цього. Однак зіпсовані відносини із самою Юме не радували. Какаші зрозумів, що йому приємна її компанія, незважаючи на виснажливі тренування, безкоштовні поради та таємничість. Те, що він, шинобі-спеціаліст з пошуку, не зміг досі знайти дівчисько в межах селища, навіть за допомогою Паккуна, нервувало. Не те щоб він ставив це собі за мету, але обдурити нінкен здатний не кожен. Проте тепер Какаші розумів причину такої таємничості. Приємного мало, коли рідні — відступники.

Він мав шанс налагодити з нею зв’язок і одного разу зустрітися по-справжньому, десь на вулицях Конохи, просто щоб побажати доброго ранку або, навпаки, приємних снів. Разом прогулятися тінистими алеями або обговорити книжкові новинки, не тільки на ілюзорній лісовій галявині, і почитати в тиші під спів птахів і шелест листя коли-небудь вдень. Він міг ризикнути ще раз зблизитися з кимось, щоб це не було схоже на кількаденне захоплення або на відчайдушні спроби жити як заведено. Назвати своїм другом ще когось, хто не знайомий з його минулим та образливими прізвиськами, або хоча б не такий галасливий і наполегливий, як Ґай, у якого одні тренування на думці. З тією, що поряд нею він згадав забуте почуття спокою. Тепер же Юме безперечно обходитиме його десятою дорогою.

Какаші зітхнув і розплющив очі. Сон взагалі не йшов.

Раптом почуття чужої присутності змусило озирнутися. Він обімлів: поруч стояла Юме і задумливо дивилася у вікно. Какаші схопився, але відразу завмер — дівчина заговорила, і він уже не замислювався над тим, як вона проникла до його дому.

— Коли мені було чотири, батько взявся за моє навчання. Він помітив у мені свої здібності. Вони були більш виражені, ніж у мого брата. Однак пізніше прийшов Дев’ятихвостий. І батька не стало. Кожен з нас переживав це по-своєму, наодинці. Мати стала нервовою, Акуму теж на всіх зривався… Та він вже намагався здати екзамен на звання чуніна, а я ще ніяк Академію не могла закінчити.

Какаші спробував піднятися з ліжка та підійти ближче до неї, але дівчина змахнула рукою, забороняючи наближатися. Сама ж продовжила:

— Мати мала намір передати свої техніки Акуму. А він, у свою чергу, тренувався на мені. Сердився, що не може знайти застосування цим знанням. Яка користь від технік, що не допоможуть наваляти кривдникам, і працюють лише тоді, коли ти спиш? А от фантазії моєму брату вистачало. Хоча, можливо, автором моїх дитячих кошмарів насправді була я сама, але, так чи інакше, один з них переміг мене. І, намагаючись захиститися, я втратила контроль над стихійною чакрою. Наш будинок згорів. Ось, що насправді сталося з моїм братом.

Юме поглянула на Какаші, та, здається, все одно дивилася повз нього.

— Це не те, про що хочеться говорити. Не те, що хочеться згадувати. — Раптом її холодний гострий погляд сфокусувався на ньому. — Згадувати, яке я чудовисько. Сподіваюся, я задовольнила твою цікавість, Какаші-сан…

— Отже, твої здібності виявилися сильнішими? Навіть сильнішими, ніж у брата, — промовив він згодом. На зміни у звертанні та інтонації Какаші не звернув уваги. — Ти зуміла викривити грані реальності так, що сон і дійсність об’єдналися.

— Та нічого я не зуміла! — розлютилася дівчина. — Це відбулося спонтанно. І налякало не тільки мене. Це одна з причин, чому моя мати залишила селище. Не було і дня, щоб я не бачила докору в її погляді.

— Але ти в Коносі и досі “не спалила пів селища”. Так ти, здається, сказала?

— Тому що я більше не використовую техніки, окрім як на тому клаптику ілюзорної землі в моїх снах. Єдиному місці…

— Де ти можеш жити по-справжньому, — закінчив замість неї Какаші, повторивши її ж слова.

Йому вдалося скористатися моментом, коли дівчина задумалася, і все-таки підійти ближче. Він уважно подивився їй в обличчя, осяяне яскравим місячним світлом,  засмучене глибоко прихованим болем, та Юме все ще дивилася у вікно, будучи десь далеко. В очах блищали сльози.

— Після приходу Дев’ятихвостого всім дісталося, впевнений, абсолютно кожен з нас бачив жахіття, — спробував втішити Какаші. — Це нещасний випадок і зовсім не означає, що ти якесь чудовисько.

— Але це так. — Юме з викликом поглянула прямо в очі. — Я вбила близьких мені людей. Цього вже я собі пробачити не можу.

Якщо дивитися на ситуацію з такого боку, то Какаші був таким самим чудовиськом. Та хіба справжні чудовиська здатні відчувати, співчувати і виснажувати себе почуттям провини та шкодувати?

— Тоді ти не зможеш йти далі. Так і залишишся на тій галявині у озера, вдосконалюючи техніки, які ніколи не використаєш. Замість того, щоб не забути, але відпустити минуле, стати сильнішою та навчитися керувати своїми здібностями. Прийняти себе такою і придумати, як отримати з цього користь. Ти ж уже не маленька налякана дівчинка… — посміхнувся Какаші. Звичка не знімати маску навіть на час сну знову приховала цю посмішку.

— Не маленька. Та, схоже, все ще налякана… — Юме невдоволено насупила брови, знову дивлячись в нікуди за вікно.

— Не піддавайся цьому страху, — м’яко промовив Какаші, простягши до неї руку.

Але у відповідь дівчина злякано стрепенулася. Ніби згадала дещо важливе. Стривожено подивилася на нього і буквально розчинилася в повітрі.

Какаші так і не встиг взяти її за руку, його долоня пройшла крізь її, ніби Юме була примарою.

Він відкрив очі під пронизливе дзеленчання будильника. Ще один сон у дійсності чи дійсність уві сні розбилися об реальність.