Розділ 36

Коли всі заспокоїлись. Тазуна, нарешті, пояснив навіщо вирішив найняти шинобі. Мені слухати це було не цікаво. Я і так знала. Тому, зробила вигляд, що повертаюсь в Коноху, а сама пішла слідом. Достатньо далеко, щоб лише Какаші знав про мою присутність.

Тазуна вирішив побудувати міст, а Ґато послав за ним найманців і бандитів.

Ґато – місцевий олігарх-наркобарон-контрабандист-мафіозі, і просто жахливий чоловік. Він захопив безліч судно-плавних компаній, і віджав у місцевих у жителів весь бізнес, за рахунок якого вони жили. Окрім монополізації торгівельних шляхів, торгівлі наркотиками, перевезення контрабанди, Ґато також фактично взяв в рабство маленьку острівну Країну Хвиль. Він зламав їхню волю, неодноразово показуючи наскільки кожен з них беззахисний перед його бандою. Міст, який будував Тазуна був єдиною можливістю зламати його імперію. Ґато це очевидно не подобалось. От він і наймав різних бандитів і, навіть, шинобі-відступників, щоб позбутись будівельника.

Загалом, історія значно глибша, повна страждань людей, загиблого героя і розбитого дитячого серця, але…

Мене як блискавкою вдарило.

Я щойно зрозуміла, що мені доведеться під лаштувати події так, щоб все йшло по канону…

Звісно, достатньо позбутись Забузи, Ґато і бандитів… Але тоді ці залякані люди так і не зможуть подолати свої проблеми, і не навчаться відстоювати те чого бажають.

Адже, в каноні саме Наруто допоміг Інарі віднайти в собі хоробрість битись за свою мрію та повірити у героїв. І саме через це Інарі зібрав жителів Країни Хвиль, щоб протистояти бандитам. От тоді, і тільки тоді, вони по справжньому звільнились від впливу Ґато.

А це означає, що я мала підлаштувати все, щоб Інарі повірив у Наруто…

Дідько.

– Країна Хвиль дуже бідна. Навіть місцеві даймьо не мають багато грошей. Завдання класу B, коштує значно більше, ніж я можу собі дозволити. Якщо ви відмовитесь, я точно буду вбитий. Але нічого страшного, не варто хвилюватися. Якщо я помру, мій восьмирічний онук сумуватиме за мною і литиме гіркі сльози: «діду, діду, де мій дід?!». А моя донька, все життя проклинатиме ніндзя з Селища, схованого у Листі, за те, що вони не захистили її батька. Але в цьому ж звісно не буде вашої провини, тому не хвилюйтесь.

У мене сіпнулась брова. На секунду мені захотілось відмовитись від цієї місії, і відтягти всіх в Коноху. Виключно на зло цьому доморощеному маніпуляторові. Але поки я намагалась заспокоїтись, Какаші вже погодився продовжити захищати Тазуну.

От старий козел.

Я незадоволено булькала, слідуючи за човном на який сіла група. Туман навколо, грав мені на руку, приховуючи все, що могло б мене видати.

Човняр час від часу нагадував пасажирам вести себе тихіше, і, зітхнув з полегшенням, коли нарешті їх позбувся. Бідний чоловік, розвернув човен і помчався звідси, наче за ним гнались чудовиська (видалила). Мене ледь не стукнули веслом по маківці.

І, звичайно, тільки команда номер 7 (команда №7, або сьома команда, або команда сім, або команда Какаші, в будь-якому випадку ті хто знають Наруто не заплутаються) ступила на тверду землю, в них полетів величезний тесак.

– Всі вниз! – рявкнув Какаші.

Сакура швидко повалила Наруто, а Саске кинувся на діда. Кубікірібочо, меч Забузи, успішно пролетів над ними і увіп’явся в дерево.

Я пливла у воді далеко від берегу, але чорт забирай, наскільки ж цей меч величезний. Широке лезо, за яким моя тушка могла сховатись повністю, і дуже довга рукоятка. Кубікірібочо, не привертав мою увагу, мене більше подобалась Самехада (особливо її здатність висмоктувати чакру). Але, друге перше враження залишиться зі мною на довго. Скільки треба сили, щоб таскати і махати цією штукою, я гадки не маю. Тим паче, що він страшенно гострий. Стовбур дерева, в який встромився меч. Прорізався, щонайменше, до середини.

Я була недостатньо близько (так краще?), щоб чути розмови команди (окрім криків, звичайно), але бачила, як Наруто активно жестикулює, а Какаші рухає щелепою. Тож він, напевно, знайомив дітей із поняттям «злий дядько, який вас на шматки порубає, якщо до нього полізите».

Момочі Забуза почав атаку, викликавши ще більше туману і заблокувавши мені огляд. От і треба було забути, що найулюбленіша техніка Момочі це виклик туману?

Я кинулась на берег.

Туман був надзвичайно густий, і майже повністю створений з чакри, далі витягнутої руки побачити щось було нереально. Навіть Шарінґан допомагав лише частково, більш менш показуючи силуети системи чакри шинобі.

Тазуну я не бачила. Хіба що здогадувалась де він, з того як скупчились три не дуже розвинені дитячі системи чакри, а от бійку між Какаші та Забузою досить чітко. Вони рухались швидко і геть не збирались відволікатись один від одного. Ціллю Момочі явно було вбити Какаші, перш ніж зайнятись іншими.

Я придушила чакру і виповзла на берег, але це не завадило Забузі відчути когось нового на полі бою. Він насторожився, і почав відволікатись, що мені дуже не сподобалось. Хто зна, як піде далі історія, якщо мечник зараз помре.

Мої думки хаотичним вихором крутились в черепній коробці, намагаючись видати щось хоч трохи схоже на план дій.

Тим часом, бій продовжувався, Момочі час від часу кидав погляд в туман, намагаючись розгледіти потенційну небезпеку, відволікаючись від Хатаке, а діти досі мене не помічали.

Безлад в голові все більше вганяв мене в паніку, і я вирішила, що мені треба більше часу на створення плану. В наступну секунду в Забузу полетів мій кунай, заряджений блискавкою. Відбити він його зміг, а от увернутись від атаки Какаші вже не дуже.

Мечник, зрозумівши, що проти Хатаке відволікатись небезпечно для життя, кинув пару пафосних фраз і швидко відступив.

На щастя.

Туман почав розсіюватись, і мені довелось ховатись.

Зручно розташувавшись на достатньо широкому дереві, я нарешті заспокоїлась.

Тепер треба придумати план.

∞

Як же було б, просто якби я вміла створювати ілюзії, як Ітачі. Загіпнотизувала б всіх кого треба, і все було б чудово. Так ні, треба щось видумувати.

Може просто вбити Забузу та Ґато і чхати на сюжет?

Але знову ж таки… залишити купу людей напризволяще?

Хоча звідки я знаю як воно буде? Може вони чудово впораються самі, а в мене просто на фоні всього цього переселення розвивається комплекс рятівника?

Це не добре.

І взагалі! Хто головний герой цієї історії?! Наруто! От він нехай  і розгрібає все це!

Я не геніальний тактик. У мене навіть стратегії немає. Ніяких конкретних планів. Ні навіть приблизного бачення майбутнього.

Все, що я знаю, це те, що мені якось треба дожити до кінця четвертої світової війни шинобі. Як це зробити? Гадки не маю. Скількох ще треба для цього вбити? Уявити не можу.

Схопившись за голову, я тихенько нила сидячи на галявині, куди мене відправили збирати лікарські трави. І не тому що хтось поранений. А тому, що я «мішаюсь під ногами». І хто це сказав? Какаші! Містер «я втрачу свідомість від десяти хвилин використання Шарінґану»! І кому я всі ці поради залишала? Кому готувала їжу на збільшення витривалості і об’єму чакри?!

Якщо спочатку я панікувала, то тепер просто злилась. На всіх підряд.

Після бою, Какаші, неочікувано для всіх, гепнувся обличчям в землю, втративши свідомість. Спочатку я злякалась, бо думала, що Забуза його таки задів. А потім зрозуміла, що він, якимось чином, витратив надто багато чакри.

До того моменту, я вже видала свою присутність дітям. А коли зрозуміла що мій любий, коханий, дорогоцінний дибіл, чомусь вирішив, що тренування, при тому виснажливе, перед місією, це гарна ідея, то всі чкурнули від мене подалі. В той момент, вбити поглядом я могла і без Шарінґана.

Зрештою, ми дотягнули їхнього сенсея до будинку Тазуни. Будівля була досить пристойна, двоповерхова, зі світлими стінами та помаранчевим, трохи облізлим дахом. Не в ідеальному стані, але все ж, краще ніж я очікувала. Особливо враховуючи що на діда полює місцевий мафіозі. До того ж, дім знаходиться прямо біля води. Як ці люди підтримують дерев’яні будинки в хорошому стані, при такому рівні вологості?

Там, Какаші драматично всім повідомив, що Забуза нападе як тільки вилікується, і всім нам треба бути готовими. Протягом всієї промови він загадково зиркав в мій бік, єдиним відкритим оком. Натяки на те, що тягар тренування генінів впаде на мої тендітні плечі, я вперто ігнорувала.

Десь під кінець промови в кімнату, яку нам виділили, увірвався Інарі, і драматично повідомив, що Ґато всіх нас знайде і вб’є, і надії немає, і героїв не існує. Звичайно, Наруто одразу вступив з ним в суперечку.

У Наруто була ще більш драматична промова на тему того, який він крутий герой, і як одного разу він стане найкращим шинобі в селищі, і взагалі Хокаґе.

Мені було б байдуже, якби тільки я не сиділа надто близько до двох скандалістів, які кричали один на одного досить голосно. А потім втрутилась Сакура.

В той день всі були надто драматичними, на мій смак.

Хоча, що цікаво, я вперше почула про бажання Наруто стати Хокаґе. Можливо через те, що селяни ставляться до нього як до сина Хокаґе, а не демона, він і не мав, до сьогодні, причин кричати про свою ціль? В каноні його ненавиділи, а він в свою чергу намагався щось доказати цим «всім», заявляючи про свою ціль. А зараз його не травлять, то і кричати сенсу нема? Хоча, можу уявити, як Наруто бісять розчаровані погляди, коли всі навколо хочуть бачити його таким яким він не є.

Поки Какаші відпочивав я, все таки, тренувала генінів.

Діти були не раді. Особливо Сакура. Хоча, на відміну від Наруто, вона висловлювала свої протести тільки поглядом. Блондин же, висказував свою думку гучно, часто і не зважаючи на призначені за це додаткові тренування. Саске просто змирився.

Саме тому, діти закінчували тренування в зовсім різному стані. Саске був виснажений, але все одно міг самостійно дістатись до будинку на вечерю. Сакура проводила більшу частину часу в медитаціях і тренуваннях, намагаючись збільшити резерв чакри та витривалість. Тож вона також, більш менш була здатна самостійно пересуватись, хоча втрачала свідомість одразу, як переступала поріг кімнати.

Наруто… Він чинив опір як міг. Чи він не бачив в мені авторитет? Можливо. Чи мала я спочатку завоювати його повагу щоб він почав мене слухати? Напевно. Чи збиралась я це робити? Ні.

Мабуть це було наслідком того, що під час кожної нашої минулої зустрічі я була досить ледачою і сонною. Він ніколи не зустрічав мене за межами будинку голови клану. А Саске навряд розповідав йому про пекельні тренування. Але виправляти це я не збиралась. Можливо це стане йому уроком, щоб не недооцінював ворогів, які не виглядають сильними. Я була невисокою і худою. Серед цивільних, мене б вважали слабенькою, в кращому випадку. Якщо додати бліду шкіру Учіха, і мою любов до сидіння в хаті або тіні, вигляд я мала майже хворобливий. Хоча, була здоровою і сильною молодою куноїчі. Досвідчені шинобі розуміли це і не недооцінювали мене. З іншого боку молодняк часто припускався цієї помилки.

Всі ці три дні мені доводилось притаскувати його до їдальні за шкірку. Побитого, брудного і виснаженого. Хлопець краще за все вчився на практиці, тож чому б не дати йому це?

Я перетворювала клонів на випадкових розбійників, яких я колись зустрічала на місіях, ділила їх на групи і відправляла в ліс. Відводила туди Наруто, і давала завдання: якщо він такий розумний, нехай сам захищає Тазуну і його сім’ю від бандитів (на додаток до стандартних тренувань). Тож, хлопець щоразу влізав в бійку з купою бандитів. І кожен раз, крізь біль, кров і піт, але виходив переможцем. Ці три дні, поки Хатаке відлежувався, я повторювала з ним цей трюк знову і знову. І хлопець ставав все підступнішим, і винахідливішим. Мені залишалось лише заздрити його витривалості. Цікаво, це були гени Удзумакі, чи чакра Дев’ятихвостого? А може все разом?

І звичайно, реальний захист Тазуни теж скинули на мене.

Коли Какаші, нарешті, встав на ноги, я довго крутилась поруч і бурчала на нього, про його дурість і безвідповідальність, за що була відіслана в ліс, де і сиділа зараз.

∞

Коли мені нарешті вдалось пережити цю невелику екзистенційну кризу – у мене вийшло зібрати розум до купи. Я лежала на галявині, повільно пропускаючи м’яку травичку крізь пальці, розглядаючи білі пухнасті хмари, що пливли по небу. Спина і волосся трохи намокли від роси, але після нервового зриву, у мене не було сил навіть перевернутись. Не те щоб встати.

Полежавши ще трохи мені вдалось заспокоїтись, і відволіктись від купи справ, які на мене, так люб’язно скинув мій чоловік, і я нарешті почала думати. (краще)

Перше зіткнення Забуза пережив. Цього було більш ніж достатньо. Як будуть розвиватись події на мосту я не могла уявити, тому не сильно про це переймалась. Момочі не відігравав великої ролі в становленні жителів Країни Хвиль вільними. Єдине в чому він брав участь, це подарувати Какаші флешбек про смерть Рін, і перетворення базікання Наруто на зброю масового виправлення поганців. Ну і звичайно перше вивільнення чакри Дев’ятихвостого, але це заслуга Хаку.

Але без Хаку цього не станеться. У Забузи (якщо він не підібрав ще якусь сироту з вулиць Країни Води) немає когось, до кого він був би емоційно прив’язаний, а значить ні флешбека не буде, ні базікання Наруто не подіють.

Єдине що треба, це вимотати Наруто достатньо, щоб він проспав і залишився вдома з Інарі та його мамою, щоб вчасно захистити їх від бандитів.

А з Курамою, я впевнена, впораються Мінато з Кушиною.

Я легенько стукнула себе долонею по лобі. І треба було впадати в паніку через це?

Уф.

∞

Пройшов тиждень, перш ніж Забуза знову показався.

Всі ці дні мені довелось писати звіти та пояснювальні для Мінато. Обов’язково закодовані. І я збиралась стягнути компенсацію з Какаші за всі ці страждання. В кожному звіті я наголошувала (жалілась), що ідея залишитись і допомогти Тазуні, зі знижкою, так би мовити, належала саме Хатаке. А також, про його недбале ставлення до підготовки до місії. В решті решт, Хокаґе зжалився наді мною і погодився «покарати» його чимось дрібним і неприємним. Хоча я думаю його і так би покарали. За недотримання протоколу.

Після того як Хатаке вилікувався, він повністю взяв тренування на себе, і я змогла зайнятись розвідкою і пошуком лігва Ґато.

Клонів для Наруто я робити перестала, тому хлопець божеволів, бігаючи лісом по ночам в пошуках когось. Принаймні, геніни навчились ходити по деревам.

Я, чесно, про це забула.

Вільного часу у них стало більше. А значить Сакура прогулялась по ринку, і вирішила що повернутись до мене і попросити про тренування це гарна ідея.

Скоро настав День Ікс.

Наруто і Саске нарешті досягли верхівки дерева, і прийшли назад задоволені, але втомлені і брудні. Звичайно, між Інарі та Удзумакі сталась ще одна сварка. Я на це лише пожала плечами і пішла спати, а Какаші пішов втішати онука Тазуни.

На ранок Наруто проспав, як і треба було, а я, як і останні кілька днів, пішла «відпочивати в лісі». Звичайно, залишивши кілька клонів для охорони будинку, діда і моста. Мій чоловік кинув на мене загадковий погляд, і пішов з Тазуною і двома генінами до мосту.

Помахавши на прощання Цунамі, матері Інарі, я відійшла подалі і сховавшись на дереві, заснула.

Розбудили мене спогади клона, який охороняв міст.

Забуза з’явився.

∞

Чомусь уся ця пригода, починаючи з нападу двох шинобі-лузерів-з-калюжі, закінчуючи смертю Забузи, була надто драматичною. Істерики Інарі, промови його діда і Наруто, звичайно були основними причинами. Але і всі інші привносили свою частку в увесь цей безлад.

Сакура з Саске робили забагато зайвих рухів та промов посеред бою. Доведеться привчити їх до більш ефективного ведення бою.

Забуза напустив туману та привів з собою купу слабеньких ніндзя. І, хоча, жоден з них не був достатньо сильним, щоб перемогти чуніна, для двох генінів-новачків цього було більш ніж достатньо.

Потім, прийшов Наруто, і натовп ніндзя-лузерів тепер бився з трьома дітьми. І, звичайно, блондин з’явився гучно, помпезно та з драматичною промовою.

Какаші обурився, що це було гучно, а потім лаяв Удзумакі, за те, що той атакує без роздуму. Прямо посеред власного бою. Я на це лише очі закотила. Влаштували з бійки театральну виставу.

Наруто не збавляв гучності, і без задньої думки, продовжив кричати на суперників. Я так тяжко зітхнула, що думала здую весь цей туман. Але цього не сталось. Єдині, хто використовував туман за призначенням, тобто щоб сховатись, були я і Забуза. Це дратувало мене ще більше.

Врешті решт, мені це набридло і я сама хотіла втрутитись, але щойно моя нога торкнулась моста, на мене вилетів ще один нукенін. На цей раз достатньо сильний, щоб зрівнятись з Забузою. Як я його досі не помітила?

Він був проблемою. Я ніяк не могла зрозуміти де він. Туман заважав бачити, а його самого я відчути не могла. До того ж, нукеніну, здавалось, геть не цікава бійка зі мною, а цікавіше дивитись за бійкою дітей.

Тож, я зосередилась на тому, щоб вигнати цього ніндзя.

Це було марно. Він успішно ухилявся від кожної атаки. Інколи мені здавалось що хлопець просто був ілюзією. Жодна атака його не досягала, і відчути його як решту я не могла.

Навколо все ще вибухав хаос. Наруто щось кричав, Сакура і Саске мовчки бились. Я не могла зрозуміти, чому блондин не використовує свою фірмову техніку Масового Тіньового Клонування. Зараз, проти купи недо-ніндзя вона була б в самий раз. Потім я згадала, що він не використовував її і під час тренувань.

Невже він не знає Техніку Тіньових Клонів?

Ця думка змусила мене застигнути на секунду.

Нукенін, який грався зі мною весь цей час, скористався цим і спробував прирізати кунаєм. Це привело мене до тями. Намагаючись уникнути леза, довелось різко прогнутись назад. Вигнувшись в майже мостик, встигла підставити руки. А потім, відштовхнувшись ногами, завершила, трохи невдалий, але переворот назад.

Нукенін зробив кілька кроків назад, схопившись за лікоть, який я пнула під час імпровізованого виконання акробатичного руху, і зник в тумані. Знову.

Я кинулась за ним, але чоловік знову зник. Порожня маска і стандартний невиразний одяг шинобі. Ніяк не допомагали в його ідентифікації.

Какаші все ще бився проти Забузи. Туман навколо них був особливо щільним. Але дуже скоро я почула гавкіт собак, а за ним крик болі Момочі.

Все закінчилось.

Дізнатись особу нукеніна я так і не змогла, він втік як тільки туман почав розсіюватись.

Какаші стояв навпроти Забузи, якого утримували на місці викликані собаки-ніндзя. Діти добивали останніх ніндзя-лузерів, а невідомого нукеніна ніде не було видно.

Я незадоволено «тцкнула». На будмайданчику був хаос. Будівельні матеріали розкидані. На щастя все залишилось більш-менш цілим. Какаші успішно пробив діру в бетоні своїм собачим викликом. Чому треба було викликати їх саме з-під землі?

Найбільше крові було саме біля Забузи. А Тадзуна і діти майже не постраждали. Я просто сподіваюсь, що нас не змусять все це прибирати.

Потім я звернула увагу на слона в кімнаті. На недобудованому кінці мосту стояв натовп бандитів. На чолі з Ґато.

Звичайно, мафіозі сказав, що платити нікому не збирається. Точніше, він сказав: «навіть цьому непотреба доводиться платити, тому буду вдячний, якщо прикінчиш парочку з них, поки вони прикінчать тебе». Чомусь після цього на Ґато кинувся лише Забуза. Це дуже швидко переросло в бійню. Нукенін пройшов крізь бандитів, як ніж крізь масло. Навіть напівмертвий, але все ще не підданий дії Нарутотерапії, Забуза, був надзвичайно небезпечним.

В силу свого побитого стану, він не протримався довго, але кількість розбійників зменшилась суттєво. Але Забузу вони, звісно, не цікавили. Він пішов прямо до Ґато швидко і ефективно покінчивши з ним.

А потім Забуза помер. Без Нарутотерапії. Без Хаку. Чоловік просто зрозумів, що поранення були надто серйозними, особливо коли не було грошей на хорошого медика. І вирішив набити рожу мудаку який його кинув. (краще?)Навіть якщо це було останнє, що він зробив.

З’явились селяни на чолі з Інарі. Озброєвшись хто чим зміг і об’єднавшись, вони змогли прогнати залишки бандитів. Їм навіть битись не довелось. Кількості було більш ніж достатньо, щоб налякати цих невдах.

Я мовчки дивилась на труп Момочі Забузи, і голова моя була пуста. Помер один з персонажів. «НПС». Людина. Людина яку я знала, навіть якщо просто дивилась на нього через екран. Я майже нічого не відчула. Можливо звикла? Якщо відкинути розділення на тварин і людей, я вбила тисячі якщо не сотні тисяч створінь, після переродження. Людей, я ще не вбивала.

Хоча був Данзо… Я якось перестала вважати його людиною. Так просто… Не подобається персонаж – байдуже на нього? Ха… Забуза мені запам’ятався, і от я стою біля його трупа і думаю, що повинна щось відчувати. Трупів я бачила більш ніж достатньо. В цьому світі я шинобі, та й в минулому – робота змушувала. Останній тиждень Момочі був моїм ворогом, загрозою як для мене, так і для моєї команди, і місії. Чи маю я відчувати щось до нього?

Хух.

В грудях трохи кололо, але голова була пуста. Я не знала, що я відчуваю, і чи були це почуття. Чи виснаження після спроб наздогнати невідомого нукеніна.

Струснувши головою, я розвернулась. Махнула Какаші і пішла.

Мені хотілось дістатись до будинку Ґато раніше за бандитів. Знайшла його, поки «гуляла в лісі» останні кілька днів. Дім був в рази більший ніж дім Голови клану. І знаходився досить далеко від міста, щоб ніхто з місцевих його не знайшов. Там були гроші. Я знала, обшукала маєток раніше. Лише чекала поки все закінчиться.

Але мене чекало розчарування. Маєток був розграбований. Все цінне забрано. А сама будівля палала. Полум’я, навіть, перекинулось на дерева, що були поруч.

Не вистачало щоб згорів ліс. Тож довилось витратити ще чакри, на техніку води.

В роздратуванні я стиснула зуби. Хто і навіщо це зробив? Крім Ґато ніхто не знав де цей маєток. Навіть ті кого він наймав. Я слідкувала за ним. У нього були місця, де він приймав і тримав своїх найманців. Навіть охорона тут була спеціально навчена. Жодного розбійника або нукеніна.

Роздратування змила думка:

«А що якщо це невідомий нукенін?»

Він був здібний. Сильний. Легко ховався. Якщо його найняли кілька днів тому, для нього не було б проблемою знайти маєток і все забрати.

Я витратила ще купу часу, щоб оглянути будинок. Або те, що від нього залишилось.

Нукенін забрав все що міг. І ще й розтяжки залишив. А от слідів – ні.

∞

Какаші з дітьми залишився до кінця будівництва, а я пішла додому.

Чекати ще довше? Нізащо.

Я звичайно сказала Хатаке, про невідомого нукеніна. Але все одно пішла. Знаходитись тут ще довше не було сенсу. Нукенін навіть не бився зі мною. Просто відволікав увагу, хоч с такими навичками, міг легко зарізати Тазуну, і на цьому все б скінчилось. Здається його цікавили лише гроші Ґато і нічого більше.

Після звіту Мінато, як письмового так і усного, я пішла додому. Небо вже потемніло, але вулиці освітлювались ліхтарями і вивісками. Нічне життя в Коносі було на диво жвавим. Учіха-поліцейські, які були у патрулі, почули крики в барі і кинулись туди, рознімати бійку п’яниць. Кілька дівчат голосно хіхікали біля ресторану.

Все це було таким живим.

З тією порожнечею, яку я відчувала в грудях, мені здавалось, що я наче та чорна діра, всмоктую навколишні сміх і радість. Хоча і ніхто не звертав на мене уваги.

Було пізно. І я не очікувала, що мене хтось зустріне. Але за столом в їдальні все одно сидів хлопчик.

Хаку, побачивши що я вдома, кинувся мене обійняти. І я міцно притиснула його до себе. Скоро він виросте вищим за мене. Стане сильним і неймовірним шинобі. Піде на місії, і буде як і Наруто, Саске та Сакура, ризикувати своєю шиєю, заради якихось типів, за гроші.

Я тяжко зітхнула і обійняла Хаку ще сильніше.

Він здивовано пискнув.

Ха… Комок в грудях нарешті розв’язався. І мені здалось знайомим відчуття.

Здається, це була провина. Перед Забузою і Хаку. За те що я забрала їх історію.