Алек мав чудовий вигляд у білому весільному костюмі. Мисливець знав це, бо так сказала Лідія, коли вони обирали його (несправедливо, але він так і не побачив її сукню через якісь забобони примітивів). Він знав це, бо це без упину торочила мати, яка металася між кімнатами нареченої та нареченого, намагаючись переконатися у тому, що все ідеяльно (в Інституті не було ще дня, коли все ішло аж так за планом). Він знав це, бо навіть Іззі та Джейс, його останні осередки підтримки, сказали, що він має чудовий вигляд, що їм не терпиться прийняти в родину нового члена і що це все на краще.
Схоже, цей білий костюм був єдиною річчю, у якій Алек міг бути певним на усі сто відсотків. Можливо, він настільки ж довірився би своєму луку, але не міг же він узяти зброю на весільну церемонію, навіть якщо від цього юнакові стало б спокійніше. Можливо, він значно менше довіряв телефону, на екрані якого світилося: «Я буду вчасно».
Кілька годин тому його хвилювання, як тоді здавалося Алеку, дійшло свого апогею, і він написав Маґнусові. Не знав, навіщо, і, можливо, трохи егоїстично було запрошувати на своє весілля того, хто найбільше проти нього протестував, але Лайтвуд справді почувався б краще, якби серед гостей побачив би знайомі котячі очі. До того ж чаклун завжди міг відмовитися.
По правді, Алек потай сподівався, що Маґнус відмовиться. Натомість той написав лише три коротких слова, пообіцявши бути. Саме це було причиною, з якої хлопець не довіряв власному телефону — ну не міг Маґнус, той самий Маґнус Бейн, обійтися без саркастичного зауваження чи флірту. Але більше повідомлень не було.
— Готовий? — у двері постукали і Алек на мить аж підстрибнув, лише щоб зловити на собі поблажливий погляд сестри. — Слухай, це нормально, що ти нервуєшся. Все буде гаразд.
— Так, звісно буде, — юнак натягнув ввічливу посмішку з твердим наміром, щоб та не залишала його обличчя до кінця вечора.
Зрештою, усе було не так погано. Лідія була строгою і вимогливою, і не надто любила людей, просто як Алек. Їм же не обов’язково кохати одне одного, щоб бути щасливими, так? Та і хто з Лайтвудів коли одружувався чи виходив заміж через кохання, а не через розрахунок?
Лідія Лайтвуд. Звучить непогано.
Впевнености додавало те, що за спиною стояв Джейс. Його парабатай, його названий брат і його опора. Джейс, на якого Алек не мав жодного права, якого він не мав права ревнувати до Клері та спогад про якого забрав демон.
До того ж навпроти стояла Іззі. Його молодша сестра, якій він мав подавати приклад. Його трохи непутяща сестра, яку він мав захистити. Його надзвичайно розумна сестра, яка усе знала і докладала найбільше зусиль, щоб уникнути розмов про Маґнуса і не завдавати братові ще більше болю.
Але Алек не міг не думати про Маґнуса. Не міг не думати про його слова, коли усі гості зайняли свої місця. Батьки. Не можна підвести. Годж. Він має бути йому вдячний. Клері. Бісить. Насправді непогана, коли не намагається усім навколо допомогти.
Але його немає.
Погляд сковзнув до важких дверей, з-за яких от-от мала з’явитися Лідія. Вона йшла у чарівній молочній сукні з відкритими плечима, вкритими рунами — символами мисливиці (так, Алеку, вона мисливиця і доречна пара для тебе, на відміну від якогось мага), з криваво-червоними трояндами у руках і м’якою усмішкою. Вона була неперевершеною і це диво, що Алек згадав, як дихати (але спочатку від хвилювання забув), і подав їй руку.
Це диво, що він дозволив вдягнути собі на руку браслет — символ їхнього кохання (так, Алеку, ви кохаєте одне одного, принаймні, сьогодні і для стороннього ока), а не закричав, що це все неправильно і так не має бути (бо вони не кохають одне одного, а той, кого він кохає, навіть не зміг вчасно з’явитися на урочистій частині), але це відчуття наростало в грудях Лайтвуда, погрожуючи розірвати їх зсередини.
Алеку довелося лише двічі кинути переляканий погляд на двері, щоб ті відчинилися з гуркотом тоді, коли Лідія майже залишила на руці юнака руну — символ їхнього зв’язку (так, Алеку, ти зв’язаний по руках і ногах обов’язком перед родиною). Тоді ж те почуття, що росло у грудях, виросло настільки, що почало тиснути на всі його внутрішні органи, а найбільше — на легені, що нездатні закачати всередину ні граму повітря.
Алек страшенно пишався своєю реякцією на полі бою. Він швидкий і вправний, і точно ніколи не завмирає, не знаючи, що робити, саме тому йому довірили керувати цілою групою мисливців тут, в Інституті, саме тому йому пророкували долю директора. Але він просто не міг ступити ні кроку, поки Лідія не переконала його, що буде в порядку, поки Іззі зі сміхом не зіштовхнула його з підвищення, поки не побачив схвальний кивок Джейса.
Та насправді, крім Маґнуса зараз ніщо не мало значення. Він міг відмахнутися від матері, втекти із власного весілля на очах півсотні гостей, але лише тому, що в очах Маґнуса він бачив прийняття. Алек міг покинути це все, та йому завжди було б куди піти — в обійми теплих рук і до доторків м’яких губ.
— Ти спізнився, — юнак нарешті змінив ввічливу посмішку на свою саркастично-щиру.
— Хотів перевірити, чи ти дочекаєшся.
Алек, напевно, хотів би запитати, чи вірить Маґнус у те, що колись і вони зможуть отак стояти біля вівтаря, але загубився десь у пів подихах між його і чаклуна вустами.
