Льон збирала,
Тонкі нитки пряла…
Тоненька голка то опускається з одного боку, то з іншого піднімається, вимальовуючи поміж ниток на білому, круглому полотні яскраві українські орнаменти.
Тонкі нитки пряла,
Сповиточки ткала.
Сонячні промені заглядають у вікна невеликої охайної хатини, освітлюючи навіть найтемніші її закутки. Надворі стоїть приємний запах вишневого цвіту.
Молода дівчинонька сидить на ґанку, вишиває захоплено, тихенько наспівуючи пісню. Кілька разів відкладає гапт, щоби рукам спокій дати, потім знову береться за голку і вирисовує ті листки калини на широкому полотнищі.
Перед нею постає силует.
— Що, Мартусю, все шиєш і шиєш? Як тобі тільки то не набрида?
— Мг… — не відриваючись від праці, відповідає дівчина. — Закінчую вже. Що думаєш, Катеринко? — повертає свою роботу до сестри.
— Але файно є! — сплескує долонями старша.
Йшов їй вісімнадцятий рік. Не було людини, яка б не чула про цю дівчину — мабуть, все село вже знало Катерину Вишенську! Позаочі вважається мужичкою: бере на себе найважчу працю, більшість обов’язків вдома і виконує їх не гірше за чоловіків. Мати намагалася привчити її до «жіночих» обов’язків, але та противилася, бо серце прагнуло чогось цікавішого, аніж просте куховарення.
А як щастило їй в сварки вляпуватися! Найчастіше з чоловіками. Прямуєш селом, чуєш галас — точно Катерина з сусідським хлопцем розбірки чинить. За це карала її мати потім: то на поле відправить робити, то з дому не випускає. А їй що? А нічо, Катруся і там собі щось цікавого знайде.
— То ти по воду ся зібрала? — Марта зиркнула на дві порожні цеберки, що стояли на дерев’яних сходах. — Мати акурат недавно казала, що в хаті води нема.
— Та думаю от піти на ставку набрати. Ну, не буду заважала тобі творити — йду! — і пішла.
І знову Мартусина пісня з вишневого ґанку лине:
Ой біленькі ткала,
Доленьку прохала……..
***
Дивиться на Катю поміж кришталевих вод синьооке личко, точнісінько таке, як у неї. Наче листок на гілці, який от-от зірве вітер, і полетить він далеко-далеко, здригається її відображення від течії струмка. Враз опускається цеберка, і розходиться образ на воді, кожна частинка обличчя розбивається на маленькі краплини, що розбігаються в різні боки. А потім відображення знову збирається до купи і дивиться, усміхаючись тонкими устами, вже з денця відра. Набирає інше.
— Гей, Катери-и-инко-о! — виходить, поїдаючи яблуко, з-за дерев хлопчина в солом’яному капелюсі. — Шо робиш?
— Ти ж бачиш.
— І не набридло тобі ото важке тягати? Бачу, вже… — ковтає шматок яблука. —…звикла-сь до мужицької праці після смерті старого Вишенського.
— А шо ше робити? Нема мужицької чи жіночої роботи. Вона єдина і сама себе не зробить. А я не для того жию на світі, аби ся гнути на кухні до кінця літ своїх, якшо, Чубе, на те клониш.
А прізвисько таке дістав, коли кілька років тому крав помідори на базарі і був схоплений хазяїном за довгу світлу чуприну. Після того всі в селі Єгора Чубом охрестили.
— Але глянь на себе: молода, добре збудована, косу гарну маєш… А руки грубі, мало не чорні від праці. Якби не руки і ся мужська одежина на тобі, я б може кохався з тобою, але… Е-е-е, нє! Не люба ти мені. Се начебто з мужиком жити, а для чого мені то? Не бабська то справа — на конях скакати та важке тягати. Тобі он лєпше о діти ся задумати! — Єгор потягнувся до рукава її білої чоловічої сорочки.
Через хвилю Єгор вже стояв мокрий, облитий холодною водою з голови до ніг, і капелюх солом’яний у траві валявся. Хлопець розгублено зеньками кліпає і кахикає, бо яблуко явно невдало горлом пройшло.
— Не обходить тебе, Чубе, як жию і шо роблю. Зроби так, щоб очі мої тебе не бачили і вуха не чули, — сплюнула в його сторону.
***
Вдома у Катерини пахне м’ятною хербатою, свіжістю лісових трав і квітів, які збирала разом з молодшою сестрою. Марта вже зачекалася на неї і ставила теплу їжу на стіл.
Старша зайшла до хати трохи втомлена, зітхнувши, поставила цеберки біля дверей.
— Йой, сестро, де ти так довго бігала?
— Та Чуба зустріла. Почав був лізти, але мало яблуком не вдавивсь, — усміхнулась Катерина і погляд у вікно відвела.
— Це той, що на помідорах ся попав?..
— Ага, він самий.
Ще до вечора в хаті Вишенських горіло світло і лунали сестринські голоси, а на віконці красувалося полотно з гілками червоної калини, вишите Мартою.
Відгуки