Мінеха пригадувала, як її пошкодження поступово і дуже повільно загоювались.
— Курояма-сан, все добре… Головне. що Ви живі, — турботливо каже Суміно та сидить поруч.
Мінеха не піднімає голову.
— Знаеш…Курояма-сан, ти неймовірна і надихаєш людей…Тому..Я би хотів надихнути якось тебе…
Мінеха підняла спантеличений погляд на Суміно.
— Що?
— Будь зі мною…Курояма-сан…Я хочу мати змогу називати тебе ⟪Мінехою⟫, — каже хлопець та сором’язливо дивиться на дівчину.
Мінеха завмерла і потупила погляд на Суміно. Все наче завмерло.
⟪Але є один, лише один від кого я хочу це почути… — подумала дівчина та згадала лише образ Раймона. — Хоч це і дурно… мені все одно хто він є насправді⟫.
— Мені треба вийти подумати, вибач… — Мінеха повільно встала і направилась до виходу з кімнати.
Суміно кивнув і опустив голову, поки бачив, як тінь дівчини зникла в дверному пройомі.
Мінеха вийшла із багатоповерхівки. Вона не розуміла ураган думок, який вирував в голові, душа горіла, вона мріяла знову побачити той задумливий погляд, почути один голос. Той самий голос її ворога…