— Лейтенант.
Перехрещені за спиною руки майже сверблять від незайнятості, сплетіння думок стають дедалі менш структурованими, тому холодне повітря осені майже розрізає звук змійки на куртці. У внутрішній кишені не одразу пальці чіпляють приємний матеріал палітурки щоденника і тонкої ручки до нього.
У серпанку думок, руки ніби мимоволі виводять текст — рядки лягають один за одним майже рівно, переплітаючись короткими завитками, гучні та неприємні навколишні звуки приглушуються, нечіткий погляд після примруження очей фокусується тільки на написаному — ніби обрамлення окулярів існує тільки в межах блокноту, а як скосиш погляд — голову сповнює гострий біль, що відверто дратує — як зосередитись на розслідуванні, коли моральні вибори не можуть сформуватися, Емпатія наввипередки з Внутрішньою Канцелярією кричать про неможливість їхньої роботи, а Витривалість підпилює собі нігті, скептично відлічуючи хвилини до того, як вона встане і піде.
Таких експериментів більше не передбачається, тому доволі товста точка, що раптово з’явилася від сильного натиску в момент слабкості Внутрішньої Операційної Системи, продовжується різким підйомом вгору.
— Лейтенант!
Відчуття приглушені, Слух майже не реагує, кидаючи останні сили на Зір — треба викласти багато чого, щоб втримати блокнот в руках, так ще й побачити, що записано і розібрати це опісля — відволікатись не можна і не хочеться — рука йде так плавно і швидко, у голові складаються пазли — Внутрішня Операційна Система ніби охолоджується, приходить до ладу, це до нестями приємно — лінія плечей розслабляється, голова схиляється трохи ближче до блокноту — доводиться повернути на місце з’їхавші окуляри. Останнє речення перервалося на середині, це дещо обурює, хоча ззовні зрозуміти це неможливо, на обличчі відбиток років і втоми, але ніяк не емоцій — проте, це не говорить, що вони зовсім відсутні. Просто сей симбіоз надто вже важко передати, міміка не стояла б на місці ні секунди, якби таке трапилося, але вислуховувати їх самостійно буває важко, особливо Драму — вона не хоче ні з ким миритися і іноді доводиться знаходити себе, який пояснює, що не мав на меті образити, що воно само вирвалось.
Окуляри сповзають ще дужче, на лічені секунди голова здіймається в нормальне положення, як тут ґрунт йде з-під ніг.
Ручка вгрузає в землі, окуляри криво висять на кінчику носа, ґрунт під ноги не повертається. Чвари в голові розсипаються за папір, Внутрішня Операційна Система нагрівається знов, проте їй передує Логіка — куди ж без неї, — розглядаючи становище з різних боків. Відчуття, зокрема Зір бачить крону дерева і трохи неба, нічого інформативного, але якщо звернутись до Доторків, то стає зрозуміло, що він не раптово злетів у повітря — його на руках підтримують над землею з якоюсь достеменно невідомою йому ціллю, про яку Логіка підказує довідатися.
— Наважусь спитати, але чому ви тримаєте мене на руках? — було б ще гарно знати, хто, але за голосом уже буде зрозуміло, чи людина знайома, чи йому варто хвилюватися за своє життя через викрадення в дуже дивний спосіб.
— Вам ледь не влучили в голову, лейтенант! Я б цього вилупка,.. — офіцер не договорює, проте випитувати продовження не хочеться, Креативний Відділ впорається з тим, щоб подумати продовження, а от Емпатія з одним впоратись не може — чому він це зробив? Навіщо здійняв? І скільки разів він не відгукнувся на вигуки — тут уже стає соромно, але на коротку мить — першим постає причина такої поведінки: якою б нормальною не здавалася б реакція нейтралізувати загрозу життю напарника, але віриться все ще погано — ніхто не робив цього заради нього.
— Опустіть мене, будь ласка, — чужі руки розмикаються, удар о землю сильніший, ніж хотілося б — він вибив повітря з легенів, проте, жити можна. Лейтенант дістає з бруду ручку — шалене неподобство смітити на місці злочину та й варто сховати ручку взагалі, принаймні роздивитись, хто в нього намагався влучити — і перший кандидат є, як наприклад невідомий хлопець, що кидає камінці в небіжчика. Скорше за все, підказує Неупередженість, він хотів влучити саме в мерця, а твоя голова була лише на шляху.
— Дякую, — і справді, він вдячний. Сумне тепло розливається в грудях — напевно, так відчувається, коли про тебе турбуються.
